Авторський міф України Тараса Шевченка
Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ ст. Його творчість утвердила в українській літературі загальнолюдські демократичні цінності та піднесла її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії в сім’ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко в селі Кирилівці (куди переїхала родина) віддав його «в науку» до дяка Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Петра Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром» і вперто шукав у сусідних селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду й майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця. Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.
Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору в містечку Вільшаній, яке дісталося в спадщину позашлюбному синові Василя Енгельгардта, ад’ютантові литовського військового губернатора Павлові Енгельгардту. У списку дворових Шевченка записано як здатного «на комнатного живописца». У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.
Там він виконує обов’язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки з популярними сюжетами. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Після початку «листопадового» польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад’ютант П. Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху Василеві Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Він і його товариш, художник Аполлон Мокрицький, багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з відомим письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з уславленим художником і професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і з не менш відомим поетом і вихователем спадкоємця престолу Василем Жуковським, які відіграли в життї Шевченка надзвичайну роль – викупили його з кріпацтва (1838).
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842). Остання написана за мотивами його однойменної поеми (1838-1839). Успішно працює Шевченко й у жанрі портрета. І саме в цей час розквітає його поетичний талант.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжкко – що маю робити».
Кілька своїх поезій Шевченко 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але що до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. виходить друком перша збірка Шевченка – «Кобзар».
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка – Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.
Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року – поеми «Гайдамаки» та альманаху «Ластівка» спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання щодо права на існування української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської або польської мов. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту.
У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію «Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста» (зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р. датована романтична історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).
1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».
Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов’янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов’язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з «класичним» типу розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідомо працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.
Широкі міжслов’янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов’янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв’язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.
На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій авторів-романтиків: польських, російських, чеських та словацьких, німецьких, окремих ліричних поезій В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій – фольклорно-міфологічної, психологічно-особистісної, фольклорно-історичної й громадянської.
Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із христинською етикою (у фантастичних баладах і віршових новелах), та народної етики й моралі (у побутових баладах).
Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно-типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування, надію тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторно-індивідуальним характером переживання, – таке «я» з’явиться лише в поезії Шевченка.
Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м’яким співчуттям чи гумором, але ця суб’єткивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, – словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найранішому творі – баладі «Причинна».
Для Шевченка кожна п’ядь землі України свідчила про минулу славу й минулу трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов’язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців.
Шевченко «творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного… Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну міфологізовану метаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє, до відродження України».
Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов’янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стилість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність» і «сміливість поетичних помислів-образів», бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.
Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне, мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.
Яскравою вивляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів. Їхній синтез маємо в суто шевченківському різновиді елегії – «Думи мої, думи мої…», написаної як програмовий вірш і ліричний вступ до першого «Кобзаря», де вперше в новій українській поезії взагалі яскравіше постає романтичний образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що хвилювали Шевченка: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, – тобто власною творчою програмою. Ліричний сюжет елегії – пошуки призначення й адресата свого поетичного слова й самоутвердження себе як поета національного.
Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Кіндратія Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського (Амворсія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Особливо вплинула на формування історичних поглядів Шевченка преромантична «Історія русів». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запрозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам’яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.
Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов’янщину: до минулого зверталися для пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам’ять ганебний дух покори.
Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.
Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвячної Коліївщині (1768) – антифеодальному повстанню на Правоборежній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків та письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалося як політичний твір.
Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір („всю Україну“), змальований широкими панорамними пейзажами.
Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна, подійна) злиті в одну велику подію, – таке поглинення індивідуального громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні уявлення, де життя людини ще не відокремлене від життя природи, лежать в основі образності твору – розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.
Історична доля України була предметом невідступних Шевченкових роздумів і болючих переживань. У ній коренилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній яскравіли й разючі приклади саможертовності в боротьбі за волю й незалежність. Саме їх шукав у козацьких літописах, історичних працях, найбільше – в «Історії русів» молодий поет, прагнучи знову воскресити в покірливих сучасниках героїчний козацький дух.
Другий видатний твір цього періоду – поема «Катерина», в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.
Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причім морально-етичний – передусім – конфлікт містить і національний, і соціальний плани. Між літературними попередниками поеми – європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й «простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема – європейська й слов’янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю). «Катерині» безпосередньо передувала сентиментальна повість Г. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана». Але спільні сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та в її фіналі; центральна ж частина твору – хресний шлях покритки Катерини – цілком оригінальна.
неважена коханим, Катерина кидається у ставок. Її загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо вмотивована як характером героїні й суспільними обставинами, так і переступом «закону роду», одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю. Оплакуючи понівечений цвіт – молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі.
Уже в поемі «Катерина» окреслюються суто індивідуальний синтез просвітницького раціоналізму (заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму (ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення), романтизму (в основі фабули – нетиповий випадок вигнання батьками знеславленої дочки; однозначна контрастність персонажів, одноплановість характеру героїні, трагічна розв’язка, стиль романтичної «байронічної» поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.
Ранній Шевченко – романтик. Це романтизм протесту проти жорстокої дійсності, в основі якого – утвердження права кожної людини на свободу й щастя. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка – це насамперед борець за волю – Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»).
Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічний синтез романтичного й реалістичного первнів. Воно наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки» (конкретно-історичне зображення соціальних обставин).
Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах демократизму й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов’язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки й тяжіння до «поетики контрасту»). Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря, тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи, метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення, порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних образів і мотивів, теж пов’язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його ритміці 40-х років поряд із книжним силабічним віршем та «пушкінським» 4-стопним ямбом домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий (коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.
Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з’являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Тоді ж стає помітною й така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла спочить» у козацькій могилі та імперського орла, що «над нею Сторожем літає», – в елегії «Думи мої, думи мої» тощо).
Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов’язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ні.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського (особливо Ю. Б. Залеського та А. Міцкевича) та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика – фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів, – усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. З традиціями української та російської літератур Шевченка пов’язують насамперед і розуміння високого суспільного призначення поезії, й громадянське трактування історичної теми, й «учительна» настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи – літературні й фольклорні – входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.
24.Творча доля Марії Вілінської(Марка Вовчка)
Марко Вовчок – Марія Олександрівна Вілінська – українська, двомовна письменниця, яка опублікувавши свої «Народні оповідання» у 1858 р. зразу стала визначним майстром. За сприянням Куліша, який надрукував у журналі «Основа» №1 (1861) 11 оповідань стала відомою письменницею не тільки Україні. «Народні оповідання» були наступного ж року (1862) перекладені російською мовою. Вони стали улюбленими книгами українського і російського читача.
Народилася Марія Вілінська в Орловській губернії в Єкатеринівці у поміщицькому маєтку. Виховувалася у Харкові. Рано ставши сиротою, перебувала переважно при тітці в Орлі, яка тримала літературний салон. Батько Марії Вілінської походив із українського (є думка, що із білоруського?) поміщицького роду. Виховувалася також у Харкові в інституті благородних дівчат. В Орлі познайомилася із Опанасом Марковичем, який тут завершував своє вигнання (заслання) як кирило-мефодієвець і часто заходив у салон тітки.
Літературне ім’я - Марко Вовчок - взяла Марія Вілінська, від прізвища свого чоловіка Опанаса Марковича. Недаремно І.Франко називав її у своїх статтях Марковичкою або Марковичевою. Такий псевдонім ввійшов у літературу разом з „Народними оповіданнями”, які були видрукувані окремою книгою в грудні 1857 р., а датовані 1858 р. і стали етапною подією в українській літературі. Одинадцять оповідань, що ввійшли до першого видання книжки („Сестра”, „Козачка”, „Чумак”, „Одарка”, „Сон”, „Горпина”, „Викуп”, „Свекруха”, „Отець Андрій”, „Максим Гримач”, „Данило Гурч”, відразу привабили поставленими письменницею проблематикою, заґрунтованими на взаєминах між людьми різних соціальних, сімейних станів та їх моральністю. Збірку оповідань зразу ж після її виходу високо оцінили П.Куліш, який був її редактором і видавцем, М.Костомаров, Ф.Достоєвський, І.Тургегєв, який того ж року переклав „Народні оповідання” російською мовою.
Фабули до своїх творів Марко Вовчок записувала під час фольклорної експедиції, в якій перебувала разом з чоловіком, від жінок, переважно колишніх кріпачок. У зв’язку з цим у літературі виникла дискусія щодо авторства „Народних оповідань”.
Основна тема оповідань – нещастя жінок. Станова(класова) приналежність тут буває лише своєрідною вихідною позицією для сюжету. Далі авторка майстерно перебудовує хід думок, щоб показати, що кріпачка (вона ж оповідач) має душу, що ця душа дуже тонка, що вона вміє бути доброю, вірною, вміє глибоко любити і страждати.
Друге видання „Народних оповідань” (другий том) було доповнене такими творами, як: „Сон”, „Свекруха”, „Чумак”, „Чари”. Основою до написання цих творів стали українські народні пісні.
„Народні оповідання” Марка Вовчка перебувають у своєрідній „внутрішній єдності” (М.Драгоманов) із „Рассказами из русского народного быта» (1859). Однак у російськомовних творах письменниці відчувається глибше проникнення у суть суспільних відносин, тобто кріпацьку неволю. Так, спостерігається особлива традиція Маші, Катерини, Ігрушечки в тому, що вони невільниці-кріпачки. Їхня доля у руках панів.
Повість „Інститутка” присвячена Т.Шевченкові (1859), вперше появилася у друці російською мовою. Її переклав і надрукував у журналі „Отечественные записки” І.Тургенєв. У 1862 р. у більш повному обсязі повість була надрукована у журналі „Основа”. Про повний текст твору навіть тут не доводиться говорити. Сьогодні твір налічує 47 розділів.
„Інститутка” – повість антикріпосницького спрямування - засвідчила утвердження реалізму не лише у творчості Марка Вовчка, але у всій українській літературі. Типова представниця народу Устина – кріпачка. Вона знаходиться у вирі подій, про які розповідає. Отже, картини із життя кріпаків та їх кріпосників знає до тонкощів. З оповідачкою Устиною та її оцінкою подій, фактів із життя кріпаків співпадає позиція авторки. Антикріпосницька спрямованість „Інститутки” - це не лише внутрішній спротив проти гноблення людини людиною. Вона проявилася у діях Прокопа, який підніс руку, щоб захистити Устину, а також у спробі Назара рятуватися втечею. Такими активними діями персонажі повісті Марка Вовчка споріднені із Шевченківськими героями.
Побудова сюжету „Інститутки” відзначається однолінійністю із деякими відгалуженнями.
Одним із кращих творів у спадщині Марка Вовчка є російськомовний роман „Записки причетника”, в якому письменниця на перший план виводить життя ченців та духівництво. Судження оповідача – послушника Тимохи, майстерне зображення побутових епізодів підводить читача до думки: зображене у романі духовенство не відповідає своєму високому покликанню, не є насправді добрим пастирем для народу. Шукачами правда у складних перипетіях роману виступають Софроній і Настя. У творі порушено актуальні світські проблеми, пов’язані із скасуванням кріпосного права. Своєрідністю твору є те, що оповідач – послушник – ніби й дотримується семінарського стилю (часто вживані старослов’янізми, урочисто піднесений тон розповіді), але вставні епізоди, які часто вводиться у текст, підсилюють проблемність тогочасної соціальної дійсності.
„Записки причетника” – незавершений твір, окремі розділи загублені. Тому тут для читача багато незрозумілих натяків і вчинків персонажів, обірваних сюжетних ліній.
Роман „Живая душа”, присвячений злободенним темам літератури кінця 60-70-х рр.: показу становлення нових людей – борців за народні права та розвінчанню „напускного демократизму”. У романі виведено ряд образів, яких можна характеризувати як ренегатів визвольного руху, які прикривалися чужими фразами про свою любов до народу, а насправді були по-злочинному байдужі до нього, Часто ставали зрадниками його інтересів. У салоні Ярославської таким є Роман Квач, Павло Іванович та ін. На противагу їм авторка виводить образ Маші – „живої душі”, - яка виходить на шлях самостійної праці та боротьби.
„Живая душа” – складний, багато проблемний роман соціального характеру. Він має складну канву сюжетних ліній, які концентруються навколо основної – історії формування характеру нової жінки.
На жаль, під час публікації роману в „Отечественных записках” частина роману (розділи викривального пафосу) була вилучена редактором і пропала.
Марко Вовчок відома в українській літературі як перекладач російської, французької та ін. літератур, автор жанру казки. Твори письменниці також перекладені багатьма мовами світу.