Становлення пожежної охорони Єлисаветграда

В Єлисаветграді, як і в інших містах Російськорї імперії того часу, нерідко траплялися пожежі, які часто знищували цілі квартали. У ХIХ столітті в нашому місті зафіксовано вісім великих пожеж: 1798, 1812; 1813, 1819, 1823, 1833, 1834, 1871 роках.

Під час великої пожежі 1798 року згоріли будинки міських присутственних місць та духовного правління. Вогонь знищив їхні архіви, а також дві церкви: дерев’яну Преображенську (єдиновірчеську) на вулиці Преображенській та дерев’яну Успенську на Великій Перспективній вулиці (нині Карла Маркса). Тоді вигоріло більше 20 кварталів житла та 72 лавки.

На початку шістдесятих років 19 століття в Єлисаветграді з 2502 будинків лише 197 були кам’яні, а решта – дерев’яні, під соломою або тесовими дахами.

Водопостачання міста здійснювалося з колодязів. Ніякої організованої боротьби з вогнем в місті довго не велося . Пожежегасіння було стихійним.

Як свідчать архівні документи, пожежний обоз з командою у Єлисаветграді був організований на початку 19 століття. Перебували обози у підпорядкуванні міської поліції, чи, як тоді говорили, управ и благочиння. Перші троє коней для обозу було куплено в 1815 році, До цього коней наймали і вони прибували до обозу тільки під час пожежі.

Штатний розпис Єлисаветградської пожежної команди було Височайше затверджено 14 липня 1841 року, одночасно зі штатом міської поліції. Був він украй невеликим.

З переводом міста Єлисаветграда у 1834 році у військове відомство почала проводитись планомірна організація пожежної охорони міста, виділялися кошти на придбання пожежного інвентаря, вживалися заходи для запобігання пожеж.

Окрім цього, всі жителі міста повинні були брати участь у гасінні пожеж, з'являючись на пожежі з вогнегасними засобами, такими, як відра, лопати, ломи, сокири. Розквартировані в місті військові частини також допомагали пожежникам гасити вогонь.

Міська пожежна команда зміцнилася лише наприкінці минулого століття. Тодішній міський голова О. А. Пашутін засвідчує : «Нині (1897 рік) пожежна команда проти Височайше затвердженого штату майже потроїлася і складається: з брандмейстера, фельдфебеля та 30 чоловік пожежних служителів. Пожежний обоз має 22 коней, 6 брандсбойтів, 2 лінійки, 5 парних і 2 однокінні пожежних бочки. Утримання пожежної команди та обозу складає нині 10632 карбованці на рік.

Розташувався пожежний обоз Єлисаветграда в міських дерев'яних будівлях, що знаходилися між гостинним рядом кам'яних лавок па Великій Перспективній та рядом односкатних кам'яних лавок, що виходили на базарну площу (нині тут комплекс універсального торгового об'єднання «Кіровоград»). Міська ж поліція, в підпорядкуванні якої перебували тоді пожежники, займала міські дерев'яні будівлі на розі вулиць Невської (нині Пашутіна) та Преображенської.

В 1850 році і поліція, й пожежники зайняли новозбу-доване кам'яне приміщення на Великій Перспективній вулиці (нині будинок обласної державної адміністрації). Новосілля тут справили міські присутственні місця : дума, міська управа, сирітський суд, громадський банк, міщанське відділення і правління взаємного страхового товариства.

При цій споруді були два одноповерхові кам'яні будинки, в них і розмістилися казарма пожежної команди,. квартира брандмейстера, архів та склад. Кам'яний будинок під овальним, з листового заліза дахом, що виходив на Московську вулицю (нині вулиця Дзержинського), було передано пожежному обозу. Тут знаходилося приміщення для пожежних обозів та цейхгауз.

Пожежна команда нашого міста перебувала в цих приміщеннях аж до евакуації 1941 року. Сюди ж вона була відмобілізована в 1944 році, після звільнення Кіровограда від німецько-фашистських окупантів.

Пожежними частинами міста керував брандмайор, який службово підпорядковувався старшому поліцмейстеру. Кожна пожежна частина керувалася брандмейстером. Він виїздив з підлеглими на всі пожежі.

Для роботи на пожежах та несіння служби в розташуванні частині пожежникам видавали обмундирування, вартість якого вираховувалася з заробітку. Брандмайор, брандмейстери та унтер-офіцери носили яскраві мундири й були озброєнні шаблями. Пожежна команда складалася, як правило, з їздових, сокирників, трубників, качальщиків. Служба в пожежних частинах не знала змін і вихідних. Була вона цілодобовою. Відпусток не існувало.

Виїзд пожежного обозу на пожежу для багатьох єлисаветградців був справжнім видовищем. Коні в обох пожежних частинах були різних мастей: в першій - вороні, в другій - гніді, добре вгодовані й доглянуті. Попереду пожежного обозу скакав на рисаку вершник в яскравому мундирі, в білих рукавичках, і сигналами ріжка розганяв зівак та сповіщав про пожежу. За ним торохтів по розбитих міських вулицях пожежний обоз. В цей час, пропускаючи його, нерідко зупинялися трамваї та прольотки. До місця пожежі з багатьох кінців міста поспішали водовози на конях, з бочками різної ємкості.

Поліпшенню пожежної справи в Єлисаветграді сприяло будівництво міського водопроводу. За свідченням О. А. Пашутіна, «з будівництвом в Єлисаветграді в 1893 році міського водопроводу мережа збільшених труб простяглася на 17 верст 206 саженів, на вулицях міста було встановлено 167 пожежних кранів, гасіння пожеж для пожежної команди полегшилося і стало більш ефективним».

На вулицях Двірцевій (нині вулиця Леніна), Великій Перспективній (нині вулиця К.Маркса) та Пашутіна було встановлено близько 20 водозабірних колонок. Цих водних джерел для міста було, звичайно, мало, особливо, коли розгорталася велика пожежа. До того ж, тиск води в колонках був незначним, не могли розвинути його й пожежні труби.

В усі часи ефективність боротьби людей з пожежами залежала значним чином від того, наскільки швидко було виявлено джерело загоряння. Головним видом пожежного зв'язку й засобом виявлення пожежі була каланча. Чергування на каланчі вишкового (черговий пожежний) було цілодобовим.

Помітивши дим чи вогонь, вишковий вивішував на каланчі чорну кулю (умовний знак). Одну, якщо пожежа розгорялася в центральній частині міста. Якщо вогонь займався в районі розташування другої пожчастини, на Пермській, вивішувалися дві кулі. Три кулі означали пожежу на Биківській. Але й при найбільшій сумлінності чергового на каланчі помітити пожежу можна було, як правило, лише тоді, коли вогонь уже відкрито розгорявся. В дощову, а тим більше в туманну пору, можна було прогаяти й велику пожежу. Це й було головним недоліком каланчевої служби.

Піднятий по тривозі пожежний обоз міг виїхати на пожежу не раніше, як за 3-5 хвилин, а ще ж дорога вимагала часу. Отож пожежники, бувало, приїздили на місце пожежі, як кажуть, на розбір шапок.

В 1910-1915 роках в Єлисаветграді робилися спроби поліпшити пожежний зв'язок за допомогою електрики. На ліхтарних стовпах в центральній частині міста було встановлено круглі металеві коробки з кнопками, що були закриті склом. При пожежі треба було розбити скло й натиснути кнопку. Таких сигнальних пристроїв було встановлено більше двадцяти.

В дореволюційному Єлисаветграді тільки п'ять вулиць мали кам'яне покриття, а тротуари почали споруджувати лише наприкінці XIX століття. Це створювало багато незручностей для пожежників, які виїздили по тривозі. Важкі бочки по 20, а то й по 40 відер наповнювались з колодязів, водорозбірних колонок або відкритих водоймищ за допомогою спеціальних черпаків. На це витрачалося 15-20 хвилин. Та доки бочка доїжджала на місце пожежі, половина води, бувало, розхлюпувалася. Незручним було обладнання пожежних команд. Приставна дерев'яна драбина висувалася за допомогою цілої системи мотузок чотирма пожежниками. Пожежні багри важили 16-20 кілограмів, сокири 5-7, ломи до 32 кілограмів. Працювати ними було дуже важко.

Після 1900 року й аж до 1917 пожежна команда в Єлисаветграді. практично, не збільшувалася. В 1917 році в ній числилося 34 пожежники та 19 коней. Як на той час команда була добре оснащена й зодягнена. Треба сказати, що крім пожежних команд, для боротьби з вогнем на території нашої області на початку XX століття створювалися добровільні пожежні дружини при волосних управліннях.

Література

Исторический очерк г. Елисаветграда. Составил и издал А. Н. Пашутин, 1897; 1992. - С. 22

І цікаво, і корисно // Молодіжне перехрестя. - 2008. - 7 лютого. - С. 11

Лісниченко Ю. Приборкувачі вогню/ Ю. Лісниченко // Вечірня газета. -2005. - 10 червня. - С. 8

Місто і люди : Єлисаветград - Кіровоград. 1754 - 2004 / Керівники проекту С. М. Дорошенко, Т. С. Самиляк. - Кіровоград : ТОВ "Імекс-ЛТД", 2004. - С. 44 : фотоіл.

Шевченко С. Єлисветградські вогнеборці // Вечірня газета. - 2000. – 22 грудня. –С. 8