Де­каб­ря, Нижній Нов­го­род

ЮРОДИВИЙ

Во дні фельдфе­бе­ля-ца­ря

Капрал Гав­ри­ло­вич Без­ру­кий

Та ун­тер п'яний Дол­го­ру­кий

Украйну пра­ви­ли. Доб­ра

Таки чи­ма­ло нат­во­ри­ли,

Чимало лю­ду ого­ли­ли

Оці сат­ра­пи-ундіра,

А над­то стри­же­ний Гав­ри­лич

З своїм єфрей­то­ром ма­лим

Та жва­вим, на ли­хо ли­хим,

До то­го люд до­мушт­ру­ва­ли,

Що сам фельдфе­бель ди­ву­ва­лись

І мар­ши­ров­кою, і всім,

І «бла­госк­лонні пре­би­ва­ли

Всегда к єфрей­то­рам своїм».

А ми ди­ви­лись, та мов­ча­ли,

Та мовч­ки чу­ха­ли чу­би.

Німії, подлії ра­би,

Підніжки царськії, ла­кеї

Капрала п'яно­го! Не вам,

Не вам, в ме­ре­жаній лівреї

Донощики і фа­ри­сеї,

За прав­ду прес­вя­тую стать

І за сво­бо­ду. Роз­пи­нать,

А не лю­бить ви вчи­лись бра­та!

О, ро­де суєтний, прок­ля­тий,

Коли ти ви­дох­неш? Ко­ли

Ми діжде­мо­ся Вашінгто­на

З но­вим і пра­вед­ним за­ко­ном?

А діжде­мось-та­ки ко­лись!

Не сотні вас, а міліони

Полян, ду­лебів і древ­лян

Гаврилич гнув во вре­мя оно;

А вас, моїх свя­тих ки­ян,

І ва­ших че­пур­них ки­янок

Оддав своїм пра­фо­сам п'яним

У най­мич­ки сат­рап-кап­рал.

Вам і бай­ду­же. А меж ва­ми

Найшовсь-таки який­сь про­ява,

Якийсь дур­ний оригінал,

Що в мор­ду за­то­пив кап­ра­ла,

Та ще й у церкві, і про­па­ло,

Як на со­баці. ‹Тоді, дурні, і вам бу­ло б

На йо­го вий­ти з ро­га­ча­ми,

А ви зля­ка­ли­ся…› [4]

Так-то так!

Найшовсь-таки один ко­зак

Із міліона сви­но­пасів,

Що царст­во все ого­ло­сив:

Сатрапа в мор­ду за­то­пив.

А ви, юро­диві, тим ча­сом,

Поки нез­ду­жає кап­рал,

Ви ог­ла­си­ли юро­ди­вим

Святого ли­ца­ря! а би­вий

Фельдфебель ваш, Сар­да­на­пал,

Послав на ка­тор­гу свя­то­го;

А до по­би­то­го ста­ро­го

Сатрапа «нав­сег­да ос­тавсь

Преблагосклонним».

Більш нічо­го

Не вик­роїлось, і дра­му

Глухими, тем­ни­ми за­да­ми

На смітник ви­нес­ли, а я…

О зо­ре яс­ная моя!

Ведеш ме­не з тюр­ми, з не­волі

Якраз на смітни­чок Ми­ко­ли,

І світиш, і го­риш над ним

Огнем не­ви­ди­мим, свя­тим,

Животворящим, а із гною

Встають стов­пом пе­ре­до мною

Його без­божнії діла…

Безбожний ца­рю! твор­че зла!

Правди го­ни­те­лю жес­то­кий!

Чого на­коїв на землі!

А ти, все­ви­дя­щеє око!

Чи ти ди­ви­ло­ся зви­со­ка,

Як сот­ня­ми в кай­да­нах гна­ли

В Сибір не­вольників свя­тих,

Як мор­ду­ва­ли, роз­пи­на­ли

І віша­ли. А ти не зна­ло?

І ти ди­ви­ло­ся на них

І не осліпло. Око, око!

Не ду­же ба­чиш ти гли­бо­ко!

Ти спиш в кіоті, а царі…

Та цур їм, тим ца­рям по­га­ним!

Нехай вер­зуться їм кай­да­ни,

А я по­ли­ну на Сибір,

Аж за Бай­кал; заг­ля­ну в го­ри,

В вер­те­пи темнії і в но­ри

Без дна гли­бокії, і вас,

Споборники свя­тої волі,

Із тьми, із смра­да і з не­волі

Царям і лю­дям на по­каз

На світ вас ви­ве­ду на­далі

Рядами дов­ги­ми в кай­да­нах…

[Грудень 1857, Нижній Нов­го­род]

ДОЛЯ

Ти не лу­ка­ви­ла зо мною,

Ти дру­гом, бра­том і сест­рою

Сіромі ста­ла. Ти взя­ла

Мене, ма­ленько­го, за ру­ку

І в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла

До п'яно­го дя­ка в на­уку.

«Учися, сер­денько, ко­лись

З нас бу­дуть лю­де»,- ти ска­за­ла.

А я й пос­лу­хав, і учивсь,

І вив­чив­ся. А ти збре­ха­ла.

Які з нас лю­де? Та дар­ма!

Ми не лу­ка­ви­ли з то­бою,

Ми прос­то йшли; у нас не­ма

Зерна неп­рав­ди за со­бою.

Ходімо ж, до­ленько моя!

Мій дру­же вбо­гий, не­лу­ка­вий!

Ходімо дальше, дальше сла­ва,

А сла­ва - за­повідь моя.

[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]

МУЗА

А ти, пре­чис­тая, свя­тая,

Ти, сест­ро Фе­ба мо­ло­дая!

Мене ти в пе­ле­ну взя­ла

І геть у по­ле од­нес­ла.

І на мо­гилі се­ред по­ля,

Як тую во­лю на роз­доллі,

Туманом си­вим спо­ви­ла.

І ко­ли­ха­ла, і співа­ла,

І ча­ри діяла… І я…

О чарівни­ченько моя!

Мені ти всю­ди по­ма­га­ла,

Мене ти всю­ди дог­ля­да­ла.

В сте­пу, без­люд­но­му сте­пу,

В да­лекій не­волі,

Ти сіяла, пи­ша­ла­ся,

Як квіточ­ка в полі!

Із ка­зар­ми не­чис­тої

Чистою, свя­тою

Пташечкою ви­летіла

І по­на­до мною

Полинула, заспіва­ла

Ти, зо­ло­ток­ри­ла…

Мов жи­ву­щою во­дою

Душу ок­ро­пи­ла.

І я жи­ву, і на­до мною

З своєю бо­жою кра­сою

Гориш ти, зо­ренько моя,

Моя по­ра­донько свя­тая!

Моя ти до­ле мо­ло­дая!

Не по­ки­дай ме­не. Вночі,

І вдень, і вве­чері, і ра­но

Витай зо мною і учи,

Учи не­лож­ни­ми ус­та­ми

Сказати прав­ду. По­мо­жи

Молитву діяти до краю.

А як ум­ру, моя свя­тая!

Моя ти ма­мо! по­ло­жи

Свого ти си­на в до­мо­ви­ну

І хоть єди­ную сльози­ну

В очах безс­мерт­них по­ка­жи.

[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]

СЛАВА

А ти, зад­ри­пан­ко, шин­кар­ко,

Перекупко п'яна!

Де ти в ка­та за­ба­ри­лась

З своїми лу­ча­ми?

У Вер­салі над злодієм

Набор роз­пус­ти­ла?

Чи з ким іншим миз­каєшся

З нудьги та з похмілля.

Горнись ли­шень ти до ме­не,

Та вит­не­мо з ли­ха;

Гарнесенько обійме­мось

Та лю­бо, та ти­хо

Пожартуєм, чмок­не­мо­ся

Та й по­бе­ре­мо­ся,

Моя кра­ле мальова­на.

Бо я та­ки й досі

За то­бою чим­чи­кую:

Ти хо­ча й пи­ша­лась

І з п'яни­ми ке­са­ря­ми

По шин­ках хи­ля­лась,

А над­то з тим Ми­ко­лою

У Се­вас­то­полі, -

Та мені про те бай­ду­же;

Мені, моя до­ле,

Дай на се­бе по­ди­ви­тись,

Дай і при­гор­ну­тись,

Під кри­лом твоїм лю­бенько

В хо­лод­ку зас­ну­ти.

[9 лю­то­го 1858, Нижній Нов­го­род]

СОН

Марку Вовч­ку

На пан­щині пше­ни­цю жа­ла,

Втомилася; не спо­чи­вать

Пішла в сно­пи, пош­кан­ди­ба­ла

Івана си­на го­ду­вать.

Воно спо­ви­теє кри­ча­ло

У хо­ло­доч­ку за сно­пом.

Розповила, на­го­ду­ва­ла,

Попестила; і ніби сном,

Над си­ном си­дя, задріма­ла.

І сниться ій той син Іван

І урод­ли­вий, і ба­га­тий,

Не оди­но­кий, а жо­на­тий

На вольній, ба­читься, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм ве­селім полі

Свою-таки пше­ни­цю жнуть,

А діточ­ки обід не­суть.

І усміхну­ла­ся не­бо­га,

Проснулася - не­ма нічо­го…

На си­на гля­ну­ла, взя­ла

Його ти­хенько спо­ви­ла

Та, щоб до­жать до ла­но­во­го,

Ще ко­пу до­жи­нать пішла.

[13 лип­ня 1858, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Я не нез­ду­жаю, нівро­ку,

А щось та­кеє ба­чить око,

І сер­це жде чо­гось. Бо­лить,

Болить, і пла­че, і не спить,

Мов не­го­до­ва­на ди­ти­на.

Лихої, тяж­кої го­ди­ни,

Мабуть, ти ждеш?

Добра не жди,

Не жди сподіва­ної волі -

Вона зас­ну­ла: цар Ми­ко­ла

Її прис­пав. А щоб збу­дить

Хиренну во­лю, тре­ба ми­ром,

Громадою обух ста­лить;

Та доб­ре ви­гост­рить со­ки­ру -

Та й за­хо­диться вже бу­дить.

А то прос­пить собі не­бо­га

До су­ду бо­жо­го страш­но­го!

А панст­во бу­де ко­ли­хать,

Храми, па­ла­ти му­ро­вать,

Любить ца­ря сво­го п'яно­го,

Та візантійство прос­лав­лять,

Та й більше, ба­читься, нічо­го.

1858, 22 но­яб­ря, [С.-Пе­тер­бург]

ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ

Мій бо­же ми­лий, як то ма­ло

Святих лю­дей на світі ста­ло.

Один на дру­го­го ку­ють

Кайдани в серці. А сло­ва­ми,

Медоточивими ус­та­ми

Цілуються і ча­су ждуть,

Чи швид­ко бра­та в до­мо­вині

З гос­тей на цвин­тар по­не­суть?

А ти, о гос­по­ди єди­ний,

Скуєш лу­кавії ус­та,

Язик отой ве­ле­ре­чи­вий,

Мовлявший: «Ми не суєта!

І воз­ве­ли­чи­мо на ди­во

І ро­зум наш, і наш язик…

Та й де той пан, що нам за­ка­же

І ду­мать так, і го­во­рить?»

«Воскресну я! - той пан вам ска­же.

Воскресну нині! Ра­ди їх,

Людей за­ко­ва­них моїх,

Убогих, ни­щих… Воз­ве­ли­чу

Малих отих рабів німих!

Я на сто­рожі ко­ло їх

Поставлю сло­во. І по­ни­че,

Неначе стоп­та­на тра­ва,

І дум­ка ва­ша, і сло­ва».

Неначе срібло ку­те, би­те

І се­мик­ра­ти пе­ре­ли­те

Огнем в гор­нилі,- сло­ве­са

Твої, о, гос­по­ди, такії.

Розкинь же їх, твої свя­тиє,

По всій землі. І чу­де­сам

Твоїм увіру­ють на світі

Твої малі убогі діти!

1859, 15 фев­ра­ля, С.-Пе­тер­бург]

МАРКУ ВОВЧКУ

На пам'ять 24 ген­ва­ря 1859

Недавно я по­за Ура­лом

Блукав і гос­по­да бла­гав,

Щоб на­ша прав­да не про­па­ла,

Щоб на­ше сло­во не вми­ра­ло;

І виб­ла­гав. Гос­подь пос­лав

Тебе нам, крот­ко­го про­ро­ка

І об­ли­чи­те­ля жес­то­ких

Людей не­си­тих. Світе мій!

Моя ти зо­ренько свя­тая!

Моя ти си­ло мо­ло­дая!

Світи на ме­не, і огрій,

І ожи­ви моє по­би­те

Убоге сер­це, не­ук­ри­те,

Голоднеє. І ожи­ву,

І ду­му вольную на во­лю

Із до­мо­ви­ни воз­зо­ву.

І ду­му вольную… О, до­ле!

Пророче наш! Моя ти до­не!

Твоєю ду­му на­зо­ву.

Фев­ра­ля 17, СПб

ІСАІЯ. ГЛАВА 35 (ПОДРАЖАНІЄ)

Радуйся, ни­во не­по­ли­тая!

Радуйся, зем­ле, не по­ви­тая

Квітчастим зла­ком! Роз­пус­тись,

Рожевим кри­ном процвіти!

І процвітеш, по­зе­ленієш,

Мов Іорда­нові свя­тиє

Луги зе­лені, бе­ре­ги! І честь

Кармілова, і сла­ва

Ліванова, а не лу­ка­ва,

Тебе ук­риє до­ро­гим,

Золототканим, хит­ро­ши­тим,

Добром та во­лею підби­тим,

Святим омо­фо­ром своїм.

І лю­де темнії, нез­рячі,

Дива гос­поднії по­ба­чать.

І спо­чи­нуть не­вольничі

Утомлені ру­ки,

І коліна од­по­чи­нуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбо­го­духі,

Не ля­кай­тесь ди­ва,

Се бог су­дить, виз­во­ляє

Долготерпеливих Вас, убо­гих.

І воз­дає Злодіям за злая!

Тойді, як, гос­по­ди, свя­тая

На зем­лю прав­да при­ле­тить

Хоч на го­ди­ноч­ку спо­чить,

Незрячі проз­рять, а кри­виє,

Мов сар­на з гаю, по­май­ну­ють.

Німим от­вер­зуться ус­та;

Прорветься сло­во, як во­да,

І дебрь-пус­ти­ня не­по­ли­та,

Зцілющою во­дою вми­та,

Прокинеться; і по­те­чуть

Веселі ріки, а озе­ра

Кругом га­ями по­рос­туть,

Веселим птаст­вом ожи­вуть.

Оживуть сте­пи, озе­ра,

І не верст­вовії,

А вольнії, ши­рокії

Скрізь шля­хи святії

Простеляться; і не най­дуть

Шляхів тих вла­ди­ки,

А ра­би ти­ми шля­ха­ми

Без ґвал­ту і кри­ку

Позіходяться до­ку­пи,

Раді та ве­селі. І пус­ти­ню опа­ну­ють

Веселії се­ла.

25 мар­та 1859, [С.-Пе­тер­бург]

N. N.

Така, як ти, ко­лись лілея

На Іордані процвіла

І воп­ло­ти­ла, про­нес­ла

Святеє сло­во над зем­лею.

Якби-то й ти, Дністро­вий цвіте…

Ні, ні! Крий бо­же! Розіпнуть.

В Сибір в кай­да­нах по­ве­дуть.

І ти, мій цвіте не­ук­ри­тий…

Не ви­мов­лю…

Веселий рай

Пошли їй, гос­по­ди, по­дай!

Подай їй до­лю на сім світі

І більш нічо­го не да­вай.

Та не бе­ри її вес­ною

В свій рай не­бес­ний, не бе­ри,

А дай твоєю кра­со­тою

Надивуватись на землі.

19 ап­ре­ля 1859, [С.-Пе­тер­бург]

ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ

На пам'ять 22 сен­тяб­ря 1859 ро­ку

Ой, по горі ро­ман цвіте,

Долиною ко­зак іде

Та у жур­би пи­тається:

«Де та до­ля пи­шається?

Чи то в шин­ках з ба­га­ча­ми?

Чи то в сте­пах з чу­ма­ка­ми?

Чи то в полі на роз­доллі

З вітром віється по волі?»

Не там, не там, дру­же-бра­те,

У дівчи­ни в чужій хаті,

У руш­нич­ку та в хус­тині

Захована в новій скрині.

Лихвин, 7 іюня [1859]

* * *

Ой, маю, маю я оче­ня­та…

Нікого, матінко, та ог­ля­да­ти,

Нікого, сер­денько, та ог­ля­да­ти!

Ой, маю, маю і ру­че­ня­та…

Нікого, матінко, та обніма­ти,

Нікого, сер­денько, та обніма­ти!

Ой, маю, маю і но­же­ня­та,

Та ні з ким, матінко, по­тан­цю­ва­ти,

Та ні з ким, сер­денько, по­тан­цю­ва­ти!

Іюня [1859], Пи­ря­тин

СЕСТРІ

Минаючи убогі се­ла

Понаддніпрянські не­ве­селі,

Я ду­мав: «Де ж я при­хи­люсь?

І де подіну­ся на світі?»

І сниться сон мені: див­люсь,

В са­доч­ку, квіта­ми по­ви­та,

На при­горі собі стоїть,

Неначе дівчи­на, ха­ти­на,

Дніпро геть-геть собі роз­ки­нувсь!

Сіяє батько та го­рить!

Дивлюсь, у тем­но­му са­доч­ку,

Під виш­нею у хо­ло­доч­ку,

Моя єди­ная сест­ра!

Многострадалиця свя­тая!

Неначе в раї, спо­чи­ває

Та з-за ши­ро­ко­го Дніпра

Мене, не­бо­га, виг­ля­дає.

І їй здається - ви­ри­нає

З-за хвилі чо­вен, доп­ли­ва…

І в хвилі чо­вен по­ри­на.

«Мій бра­ти­ку! моя ти до­ле!»

І ми про­ки­ну­ли­ся. Ти…

На пан­щині, а я в не­волі!..

Отак нам до­ве­ло­ся йти

Ще зма­леч­ку ко­лю­чу ни­ву!

Молися, сест­ро! бу­дем живі,

То бог по­мо­же пе­рей­ти.

Іюля [1859], Чер­ка­си

* * *

Колись дур­ною го­ло­вою

Я ду­мав: «Го­ренько зо мною!

Як до­ве­деться в світі жить?

Людей і гос­по­да хва­лить?

В багні ко­ло­дою гни­лою

Валятись, старіти­ся, гнить.

Умерти й сліду не по­ки­нуть

На обікра­деній землі…

О го­ре! го­ренько мені!

І де я в світі за­хо­ва­юсь?

Щодень піла­ти роз­пи­на­ють,

Морозять, шква­рять на огні!»

Іюля [1859], Чер­ка­си

* * *

Во Іудеї во дні они,

Во вре­мя Іро­да-ца­ря,

Кругом Сіона й на Сіоні

Романські п'яні легіони

Паскудились. А у ца­ря,

У Іро­да та­ки са­мо­го,

І у по­ро­гу, й за по­ро­гом

Стояли лікто­ри, а цар…

Самодержавний го­су­дар!

Лизав у лікто­ра ха­ля­ву,

Щоб той йо­му на те, на се…

Хоч півди­нарія по­зи­чив;

А той ки­ше­нею тря­се,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе стар­цеві дає.

І п'яний Ірод зно­ву п'є!

Як ось, не в самім На­за­реті,

А у яко­мусь у вер­тепі,

Марія си­на при­ве­ла

І в Віфлеєм з ма­лим пішла…

Біжить пош­тар із Віфлеєма

І ка­же: «Ца­рю! так і так!

Зіновать, кукіль і бу­дяк

Росте в пше­ниці! Кля­те плем'я

Давидове у нас зійшло!

Зотни, по­ки не підня­лось!»

«Так що ж,- про­мо­вив Ірод п'яний,

По всьому царст­ву пос­ти­нать

Малих дітей; а то, по­гані,

Нам не да­дуть до­ца­рю­вать».

Поштар, нівро­ку, був підпи­лий,

Оддав се­на­тові при­каз,

Щоб тілько в Віфлеємі би­ли

Малих дітей.

Спаси ти нас,

Младенче пра­вед­ний, ве­ли­кий,

Од п'яно­го ца­ря-вла­ди­ки!

Од гіршо­го ж те­бе спас­ла

Твоя преп­ра­вед­ная ма­ти.

Та де ж нам тую матір взя­ти?

Ми сер­цем голі до­го­ла!

Раби з ко­кар­дою на лобі!

Лакеї в зо­лотій оз­добі…

Онуча, сміття з по­ме­ла

Єго ве­ли­чест­ва. Та й годі.