Но­яб­ря [1859], С.-Пе­тер­бург

ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ ( ГЛАВА 19)

Восплач, про­ро­че, си­не бо­жий!

І о кня­зях, і о вельмо­жах,

І о ца­рях отих. І рци:

«Пащо та су­ка, ва­ша ма­ти,

Зо льва­ми кліщи­лась, ще­ня­та?

І до­бу­ва­ла вас, ли­хих?

І мно­жи­ла ваш род прок­ля­тий?

А потім з вас, ще­нят зу­ба­тих,

Зробились льви­чи­ща! Лю­дей!

Незлобних, пра­вед­них дітей,

Жрете, ска­жені!.. Мов шуліка

Хватає в бур'яні кур­ча,

Клює і рве йо­го. А лю­де…

Хоч ба­чать лю­де, та мов­чать.

Отож льве­ня те ди­ке! лю­те!

Підстерегли йо­го, взя­ли

Та, за­ку­вав­ши доб­ре в пу­та,

В Єги­пет лю­де од­ве­ли -

На ка­тор­гу. А лю­та ма­ти!

Спустила дру­ге бісно­ва­те

Своє ска­же­неє звіря.

Та вже та­ко­го спо­да­ря,

Що гра­ди й весі по­жи­ра­ло.

Земля тряс­ла­ся, тре­пе­та­ла

Од ре­ву льви­чи­ща тво­го.

Окули лю­де і цього.

Заперли в ще­ле­пи уди­ла

І в Вавілоні по­са­ди­ли

В тюр­му гли­бо­ку. Щоб не чуть

Було на світі то­го ри­ку

Самодержавного вла­ди­ки,

Царя не­си­то­го…

Минуть,

Уже пот­ро­ху і ми­на­ють

Дні без­за­конія і зла.

А льви­чи­ща то­го не зна­ють,

Ростуть собі, як та ло­за

У темнім лузі. Упо­ва­ють

На корінь свій, уже гни­лий,

Уже чер­ви­вий, і ма­лий,

І ху­до­сильний.

Вітер з по­ля

Дихне - пог­не і по­ла­ма.

І ва­ша злая своєво­ля

Сама ску­пається, са­ма

В своїй крові. Плач ве­ли­кий

Вомєсто льви­чи­що­го ри­ка

Почують лю­де. І той плач,

Нікчемний, дов­гий і по­га­ний,

Межи людьми во прит­чу ста­не,

Самодержавний отой плач!»

Декабря 6 [1859, С.-Пе­тер­бург]

ОСІЇ. ГЛАВА XIV. ПОДРАЖАНІЄ

Погибнеш, зги­неш, Ук­раїно,

Не ста­не зна­ку на землі.

А ти пи­ша­ла­ся ко­лись

В добрі і роз­коші! Вкраїно!

Мій лю­бий краю не­по­вин­ний!

За що те­бе гос­подь ка­ра,

Карає тяж­ко? За Бог­да­на,

Та за ска­же­но­го Пет­ра,

Та за панів отих по­га­них

До краю ни­щить… По­ка­ра,

Уб'є нез­ри­мо і прав­ди­во;

Бо дов­го дов­го­тер­пе­ли­вий

Дивився мовч­ки на твою,

Гріховную твою ут­ро­бу

І рек во гніві: «Пот­реб­лю

Твою кра­су, твою оз­до­бу,

Сама розіпнеш­ся. Во злобі

Сини твої те­бе уб'ють

Оперені, а зло­за­чаті

Во чреві зги­нуть, про­па­дуть,

Мов не­до­ле­жані кур­ча­та!..

І пла­ча, ма­тернього пла­ча

Ісполню гра­ди і по­ля,

Да зрить розт­лен­ная зем­ля,

Що я дер­жи­тель і все ба­чу».

Воскресни, ма­мо! І вер­ни­ся

В світли­цю-ха­ту; опо­чий,

Бо ти аж над­то вже вто­ми­лась,

Гріхи си­новні не­су­чи.

Спочивши, скорб­ная, ска­жи,

Прорий своїм лу­ка­вим ча­дам,

Що про­па­дуть во­ни, лихі,

Що їх без­честіє, і зра­да,

І кри­во­душіє ог­нем,

Кровавим, пла­мен­ним ме­чем

Нарізані на людських ду­шах,

Що крик­не ка­ра нев­си­пу­ща,

Що не спа­се їх доб­рий цар,

Їх крот­кий, п'яний гос­по­дар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть ко­ня вам ох­ляп сісти

Та утікать; не вте­че­те

І не схо­ваєте­ся; всю­ди

Вас най­де прав­да-мста; а лю­де

Підстережуть вас на то­теж,

Уловлять і су­дить не бу­дуть,

В кай­да­ни ту­го оку­ють,

В се­ло на зри­ще при­ве­дуть,

І на хресті отім без ка­та

І без ца­ря вас, бісну­ва­тих,

Розпнуть, розірвуть, роз­не­суть,

І ва­шей кровію, со­ба­ки,

Собак на­по­ять… І до­дай,

Такеє сло­во їм до­дай

Без притчі; вис­ка­жи: «Зро­би­ли,

Руками сквер­ни­ми ство­ри­ли

Свою надію; й ре­че­те,

Що цар наш бог, і цар надія,

І на­го­дує, і огріє

Вдову і си­рот». Ні, не те,

Скажи їм ось що: «Бре­шуть бо­ги,

Ті ідо­ли в чу­жих чер­то­гах,

Скажи, що прав­да ожи­ве,

Натхне, нак­ли­че, на­же­не

Не вет­хеє, не древлє сло­во

Розтлєнноє, а сло­во но­ве

Меж людьми кри­ком про­не­се

І люд ок­ра­де­ний спа­се

Од лас­ки царської…»

25 де­кабр[я] 1859 г. [С.-Пе­тер­бург]

* * *

Дівча лю­бе, чор­ноб­ри­ве

Несло з льоху пи­во.

А я гля­нув, по­ди­вив­ся -

Та аж по­хи­лив­ся…

Кому во­но пи­во но­сить?

Чому бо­се хо­дить?..

Боже сильний! Твоя си­ла

Та тобі ж і шко­дить.

[15 січня 1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Ой дібро­во - тем­ний гаю!

Тебе одя­гає

Тричі на рік… Ба­га­то­го

Собі батька маєш.

Раз ук­риє те­бе ряс­но

Зеленим пок­ро­вом,

Аж сам собі ди­вується

На свою дібро­ву…

Надивившись на до­неньку

Любу, мо­ло­дую,

Возьме її та й огор­не

В ри­зу зо­ло­тую

І спо­виє до­ро­гою

Білою га­бою,

Та й спать ля­же, вто­мив­ши­ся

Турбою та­кою.

Стич­ня 1860, СПб

ПОДРАЖАНІЄ СЕРБСЬКОМУ

Наїхали ста­рос­ти

Й мо­ло­дик за ни­ми;

Вони собі пішли в ха­ту

З батьком роз­мов­ля­ти;

А я в йо­го, мо­ло­до­го,

В то­го чор­ноб­рив­ця,

Беру ко­ня, та й нічо­го -

Веду до кри­ниці.

Кінь утом­ле­ний, ко­пи­та

Розкуті, роз­биті,

Сіделечко ме­ре­жа­не

Зопсуте, невк­ри­те.

«Скажи, ко­ню, до ко­го це

Ви так наг­ло гна­лись?»

«До якоїсь чор­ноб­рив­ки

Всю ніч май­ну­ва­ли».

«Чи ти ж, ко­ню, бу­деш пи­ти

3 на­шої кри­ниці?

Чи бу­де та чор­ноб­рив­ка

Сей рік мо­ло­ди­ця?»

Мая 1860, СПб

МОЛИТВА

Царям, всесвітнім шин­ка­рям,

І ду­качі, і та­ля­ри,

І пу­та кутії пош­ли.

Робочим го­ло­вам, ру­кам

На сій ок­ра­деній землі

Свою ти си­лу нис­пош­ли.

Мені ж, мій бо­же, на землі

Подай лю­бов, сер­деч­ний рай!

І більш нічо­го не да­вай!

Мая [1]860, СПб

* * *

Царів, кро­ва­вих шин­карів,

У пу­та кутії окуй,

В скле­пу гли­бокім за­му­руй.

Трудящим лю­дям, всеб­ла­гий,

На їх ок­ра­деній землі

Свою ти си­лу нис­пош­ли.

А чис­тих сер­цем? Ко­ло їх

Постав ти ан­ге­ли свої,

Щоб чис­то­ту їх соб­лю­ли.

Мені ж, о гос­по­ди, по­дай

Любити прав­ду на землі

І дру­га щи­ро­го пош­ли!

25 мая [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Злоначинающих спи­ни,

У пу­та кутії не куй,

В скле­пи гли­бокі не му­руй.

А доб­ро­зиж­ду­щим ру­кам

І по­ка­жи, і по­мо­жи,

Святую си­лу нис­пош­ли.

А чис­тих сер­цем? Ко­ло їх

Постави ан­ге­ли свої

І чис­то­ту їх сиб­лю­ди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє по­дай

І бра­то­любіє пош­ли.

27 мая [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Колись-то ще, во вре­мя оно,

Помпілій Ну­ма, римський цар,

Тихенький, крот­кий го­су­дар,

Втомившись, пи­шу­чи за­ко­ни,

Пішов лю­бенько по­гу­лять

І од­по­чить. Та, спо­чи­вав­ши,

Додумать, як би то ску­вать

Кайдани на рим­лян. І, взяв­ши

Гнучкий од­ноліток ло­зи,

Каблучку за­хо­дивсь плес­ти,

На шию б то. Ко­ли пог­ля­не,

У хо­ло­доч­ку під пла­та­ном

Дівча заквітча­неє спить…

Дріадам нічо­го ро­бить

Перед та­кою кра­со­тою,

Перед бо­ги­нею та­кою!

Сама Егерія в гаю,

Кленучи до­леньку свою,

Повісилась. А муд­рий Ну­ма

І на дівча, і на цвіти

Дивується собі і ду­ма:

«Який би ре­тязь ще сплес­ти?»