Кирилюк Ганна Григорівна, народилася 1927 року в селі Тимофіївка Херсонської області

Епіграф

«Сиве благання Вкраїни-Вітчизни:

Синку, як виживеш, все розкажи».

Учень 1.

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку ...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хотілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?!

Учень 2.

Голод на Україні в 1932-1933 роках – одна з достоту трагічних сторінок нашої історії.

Їм – неоплаканим і невідспіваним... Їм – похованим без труни й молитви, позбавлених могили й шани – присвячується цей урок-реквієм.

Помянімо мільйоннії жертви,

Які голодом винищив кат.

В тридцять третьому році, що вмерли

І лишились лежать коло хат.

Учень 3.

У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потяга, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата на хліб, нашу Україну називали «житницею Європи».

Учень 4.

Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

Учень 5.

У ті часи жертвами ставали неокремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше – помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли 2\3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.

Саме так влада вчинила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті рр. минулого століття.

Учень 6.

1933 рік... Найчорніший час в історії України. Навіть через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду, вимирали цілі родини й цілі села.

Учень 7.

А люди біднії в селі,

Неначе злякані ягнята,

Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму.

А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини. Дні минають,

Минають місяці.

Село. Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

Учень 8.

1930 – 1932 рр. були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господрстві: коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти з кризи через конфіскацію всіх запасів зерна.

Учень 9.

В селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-пятеро чоловіків-активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніюи залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плаали, лаяли, проклинали. Настав голод 1932-1933 років.

Учень 10.

Їдуть, їдуть людомори

У червоних прапорах,

Забирають із комори

Порох, зниділий на прах.

Вимітають пил зі скрині,

Зерен запашні сліди,

Залишають Україні

Хліб з кропиви й лободи,

Світ виносять із халупи,

Що віками там горів,

І складають поміж трупи

Недовмерлих матерів.

Їдуть, їдуть без осмути,

Борошно везуть вочу

І співають, щоб не чути

З ями стогону й плачу.

Учень 11.

Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватись, тисячі селян ішли до міст, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Учень 12.

Це остання хлібина, остання...

Очі горем налиті вщент.

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання...

Після неї голодная смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

- Тату, їжте ось цю шкуринку,

Майте жалю до нас краплинку.

Умирати вже вам пора.

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить,

Сиве око, - сліпе, не зряче,

Але серце його козаче

Бється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі

Немає слів.

А над хатою – клекіт орлів,

А на вигоні – трупи чорні

Там, де саваном сніг білів.

Учень 13

На зиму 1932-1933 років у селах зїли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. Люди від голоду божеволіли.

Кирилюк Ганна Григорівна, народилася 1927 року в селі Тимофіївка Херсонської області

Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматок сала.

Шпирхун, так в селі називали обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю і сало ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилась в нього: «Що ж ти робиш, безбожнику». Він маму дуже побив ногами, люто лаявся ще й револьвером розмахував. Ми з братиком дуже плакали – я думала, що почалася війна, а то прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі та й каже : «В останній раз дивіться на нашу корову», - та й заплакала...

І спустіла хатонька наша, стало в ній сумно та голодно, як у труні. Ми голодні нишпорили по хаті – шукали хоч сухарик, знайшли декілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім – нічого...

Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після того, як її шпирхун побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так і не підвелася, залишились ми з братиком удвох: ходили по смітниках, збирали бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг... З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб – запихаю в рот, а мій братик все дивиться на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але я тебе не виню». Мій братик помер... а я жива.

Учень 14.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не впустить нас Бозя до неба.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чолі і уста,

І росою вмиватиме очі.

Учень 15.

Коли дослідники говорять про голодомор 30-х років, то мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933р. Саме за ці 17 місяців, тобто приблизно 500 днів, в Україні загинули мільйони людей.

Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 000 – щодня. Найбільше від голоду постраждали Полтавська, Харківська, Сумська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищує середній рівень у 8-9 і більше разів.