Ав­гус­та [1860], Стрель­на

Н. Я. МАКАРОВУ

На пам'ять 14 сен­тяб­ря

Барвінок цвів і зе­ленів,

Слався, розс­ти­лав­ся;

Та не­досвіт пе­ред світом

В са­до­чок ук­рав­ся.

Потоптав ве­селі квіти,

Побив… По­мо­ро­зив…

Шкода то­го барвіноч­ка

Й не­досвіта шко­да!

14 сен­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

І Архімед, і Галілей

Вина й не ба­чи­ли. Єлей

Потік у че­ре­во чер­не­че!

А ви, свя­тиє пре­до­течі,

По всьому світу розійшлись

І крих­ту хліба по­нес­ли

Царям убо­гим. Бу­де би­те

Царями сіянеє жи­то!

А лю­де ви­рос­туть. Ум­руть

Ще не за­ча­тиє ца­ря­та…

І на онов­леній землі

Врага не бу­де, су­пос­та­та,

А бу­де син, і бу­де ма­ти,

І бу­дуть лю­де на землі.

24 сен­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

Л.

Поставлю ха­ту і кімна­ту,

Садок-райочок на­сад­жу.

Посиджу я і по­ход­жу

В своїй ма­ленькій бла­го­даті.

Та в одині-са­мо­тині

В са­доч­ку бу­ду спо­чи­ва­ти.

Присняться діточ­ки мені,

Веселая прис­ниться ма­ти,

Давнє-колишній та яс­ний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не бу­ду спо­чи­ва­ти,

Бо й ти прис­ниш­ся. І в ма­лий

Райочок мій спідти­ха-ти­ха

Підкрадешся, на­ро­биш ли­ха…

Запалиш рай мій са­мот­ний.

27 сен­тяб­ря [1864 С.-Пе­тер­бург]

* * *

Не нарікаю я на бо­га,

Не нарікаю ні на ко­го.

Я сам се­бе, дур­ний, ду­рю,

Та ще й співа­ючи. Орю

Свій пе­реліг - убо­гу ни­ву!

Та сію сло­во. Добрі жни­ва

Колись-то бу­дуть. І ду­рю!

Себе та­ки, се­бе са­мо­го,

А більше, ба­читься, ніко­го?

Орися ж ти, моя ни­во,

Долом та го­рою!

Та засійся, чор­на ни­во,

Волею яс­ною!

Орися ж ти, роз­вер­ни­ся,

Полем розс­те­ли­ся!

Та посійся доб­рим жи­том,

Долею по­лий­ся!

Розвернися ж на всі бо­ки,

Ниво-десятино!

Та посійся не сло­ва­ми,

А ро­зу­мом, ни­во!

Вийдуть лю­де жи­то жа­ти…

Веселії жни­ва!..

Розвернися ж, розс­те­ли­ся ж,

Убогая ни­во!!!

Чи не ду­рю се­бе я зно­ву

Своїм хи­мер­ним доб­рим сло­вом?

Дурю! Бо луч­че оду­рить

Себе-таки, се­бе са­мо­го,

Ніж з во­ро­гом по правді жить

І всує нарікать на бо­га!

5 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

САУЛ

В неп­ро­бу­ди­мо­му Ки­таї,

В Єгипті тем­но­му, у нас

І по­над Індом і Євфра­том

Свої яг­ня­та і те­ля­та

На полі вольнім вольно пас

Чабан бу­ло в своєму раї.

І гад­ки-га­доньки не має,

Пасе, і доїть, і стри­же

Свою ху­до­бу та співає…

Аж ось ли­хий ца­ря не­се

З за­ко­на­ми, з ме­чем, з ка­та­ми,

З кня­зя­ми, тем­ни­ми ра­ба­ми.

Вночі підкра­лись, зай­ня­ли

Отари з по­ля; а па­су­щих,

І шат­ра їх, убогі кущі,

І все доб­ро, дітей ма­лих,

Сестру, же­ну і все взя­ли,

І все розт­ли­ли, оск­вер­ни­ли,

І оск­вер­не­них, ху­до­си­лих,

Убогих сер­цем, зав­да­ли

В ро­бо­ту-ка­тор­гу. Ми­на­ли

За дня­ми дні. Ра­би мов­ча­ли,

Царі лу­пи­ли­ся, рос­ли

І Вавіло­ни му­ро­ва­ли.

А ма­ги, бон­зи і жерці

(Неначе наші па­нотці)

В хра­мах, в па­го­дах го­ду­ва­лись,

Мов ка­ба­ни ца­рям на са­ло

Та на ков­ба­си. І царі

Самі собі по­бу­ду­ва­ли

Храми, ку­мирні, ол­тарі.

Раби німії пок­ло­ня­лись.

Жидам сер­деш­ним зазд­ро ста­ло,

Що й не­ве­лич­ко­го ца­ря

І з ки­зя­ка хоч ол­та­ря

У їх не­має. Поп­ро­си­ли

Таки ста­ро­го Са­муїла,

Щоб він де хо­че, там і взяв,

А дав би їм, ста­рий, ца­ря.

Отож пре­муд­рий про­зор­ли­вець,

Поміркувавши, взяв єлей

Та взяв од коз­лищ і сви­ней

Того Са­ула здо­ро­ви­ла

І їм по­ма­зав во ца­ря.

Саул, не бу­ду­чи ду­рак,

Набрав га­рем собі чи­ма­лий

Та й за­хо­див­ся ца­рю­вать.

Дивилися та ди­ву­ва­лись

На но­воб­ран­ця ча­ба­ни

Та про­мов­ля­ли, що й во­ни

Таки не дурні. «Ач яко­го

Собі ми виб­ла­га­ли в бо­га

Самодержавця». А Са­ул

Бере і го­род, і аул,

Бере дівча, бе­ре яг­ни­цю,

Будує кед­рові світлиці,

Престол із зо­ло­та кує,

Благоволеньє од­дає

Своїм все­под­даннійшим го­лим.

І в баг­ря­ниці дов­го­полій

Ходив по хра­мині, хо­див,

Аж по­ки, ло­бом не­ши­ро­кий,

В своїм га­ремі оди­но­кий,

Саул сер­де­га одурів.

Незабаром зібра­лась ра­да.

«Панове чес­ная гро­ма­до!

Що нам ро­бить? Наш муд­рий цар,

Самодержавець-господар,

Сердешний одурів. Па­но­ве!

Чи нам йо­го те­пер лічить?

Чи за­хо­диться та зро­бить

Царя здо­ров­шо­го?» По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пас­тирі.

В кед­ровій

В новій па­латі цар не спить,

Не їсть, не п'є, не го­мо­нить.

А мовч­ки долі, все­мо­гу­чий,

Дере порфіру на онучі

І ніби мор­щить пос­то­ли,

Плете во­ло­ки, озу­ває

І у кед­ро­вих стін но­вих

Про батько­ве ос­ля пи­тає.

То возьме скіпетр і заг­рає,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові вну­ча­та,

Тельця от­ро­кам при­нес­ли,

Щоб їм доз­во­ле­но співа­ти

У сінях царських. За­рев­ла

Сивоборода, во­ло­ха­та

Рідня Са­уло­ва пу­за­та,

Та ще й гус­ля­ра при­ве­ла,

Якогось ча­ба­на Да­ви­да.

«І вий­де цар Са­ул, і вий­де,

Чабан співає,- на вой­ну…»

Саул про­чу­мав­ся та й ну,

Як той мос­каль, у батька, в матір

Свою рідоньку во­ло­ха­ту

І вздовж, і впо­пе­рек хрес­тить.

А гус­ля­ра то­го Да­ви­да

Трохи не вбив. Як­би він знав,

Яке то ли­хо з йо­го вий­де,

З то­го лу­ка­во­го Да­ви­да,

То, мов га­дю­ку б, роз­топ­тав

І ядо­ви­тую б роз­тер

Гадючу сли­ну. А те­пер

Плугами, ра­лом не ро­зо­рем

Прокляту ни­ву: про­рос­ла

Колючим тер­ном. Го­ре! Го­ре!

Дрібніють лю­де на землі,

Ростуть і ви­сяться царі!

13 ок­тяб­ря [1860, С. Пе­тер­бург]

* * *

Минули літа мо­лодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зи­ма!

Сиди один в хо­лодній хаті,

Нема з ким ти­хо роз­мов­ля­ти,

Ані по­ра­ди­тись. Не­ма,

Анікогісінько не­ма!

Сиди ж один, по­ки надія

Одурить дур­ня, осміє…

Морозом очі окує,

А ду­ми гордії розвіє,

Як ту сніжи­ну по сте­пу!

Сиди ж один собі в кут­ку.

Не жди вес­ни - свя­тої долі!

Вона не зійде вже ніко­ли

Садочок твій по­зе­ле­нить,

Твою надію оно­вить!

І ду­му вольную на во­лю

Не прий­де ви­пус­тить… Си­ди

І нічогісінько не жди!..

18 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

ТИТАРІВНА

Давно се діялось ко­лись,

Ще як борці у нас хо­ди­ли

По се­лах та дівчат ду­ри­ли,

З гро­ма­ди кпи­ли, хлопців би­ли

Та вер­хо­во­ди­ли в селі,

Як ті гу­са­ри на пос­тої.

Ще за гетьман­щи­ни свя­тої,

Давно се діялось ко­лись.

* * *

У неділю на селі

У оранді на столі

Сиділи лірни­ки та гра­ли

По ше­ля­гу за та­нець.

Кругом аж ку­ря­ва вста­ва­ла.

Дівчата тан­цю­ва­ли

І па­руб­ки… «Уже й кінець!

А ну­те іншу!» - «Та й це доб­ра!»

І зно­ву ліри за­рев­ли,

І знов дівча­та, мов со­ро­ки,

А па­руб­ки, узяв­шись в бо­ки,

Навприсідки пішли. ….

Найкращий па­ру­бок Ми­ки­та

Стоїть на лаві в сірій свиті.

Найкращий хло­пець, та бай­ст­рюк;

Байстрюк собі, та ще й убо­гий,

Так і ніко­му не до йо­го,

Стоїть собі, як той….

Плечима сте­лю підпи­рає,

Та ди­виться, і за­ми­рає,

На ти­тарівну… А та в квітах,

Мов на­мальова­на, стоїть

Сама собі, і на Ми­ки­ту

Неначе гля­ну­ла!.. Го­рить!

Горить Ми­ки­та в сірій свиті!

Шеляга вий­має,

І за то­го ос­татнього

Музику най­має,

І нерівню ти­тарівну

У та­нець вітає!!

«Одчепися, прой­дисвіте! -

І за­ре­го­та­лась Ти­тарівна.

- Хіба тобі

Наймичок не ста­ло!»

Насміялась ти­тарівна

З бідно­го Ми­ки­ти.

Насміялася при лю­дях,

Що він в сірій свиті!

Буде тобі, ти­тарівно!

Заплачеш, не­бо­го,

За ті сміхи!..

Де ж Ми­ки­та?

В да­ле­ку до­ро­гу

Пішов собі… З то­го ча­су

Не чуть йо­го ста­ло…

З то­го ча­су ти­тарівні

Щось та­кеє ста­лось!

Додому пла­чу­чи прий­шла,

І спа­ти пла­чу­чи ляг­ла,

І не ве­че­ря­ла!.. не спа­ла,

Яка ляг­ла, та­ка і вста­ла,

Мов одуріла! Що ро­бить?

Сама не знає! А Ми­ки­та,

Неначе сич, у сірій свиті

Перед очи­ма все стоїть!

Мара, та й годі! Ти­тарівно!

В не­доб­рий час з то­го нерівні

Ти насміялась… Ста­ло жаль

Тобі йо­го… Нудьга, пе­чаль

І со­ром ду­шу ос­ту­пи­ла,

І ти зап­ла­ка­ла! Чо­го?

Того, що тяж­ко по­лю­би­ла

Микиту бідно­го то­го!

Диво див­неє на світі

З тим сер­цем бу­ває!

Увечері цу­рається,

Вранці за­ба­жає!

Та так тяж­ко за­ба­жає,

Що хоч на край світа

Шукать піде… Отак те­пер

Не знає, де дітись,

Титарівна… Хоч у во­ду,

Аби до Ми­ки­ти… …

Стережітесь, дівча­точ­ка,

Сміятись з нерівні,

Щоб не бу­ло і вам то­го,

Що тій ти­тарівні!

Як та би­ли­на за­си­ха­ла,

А батько, ма­ти тур­бу­ва­лись,

На про­щу в Київ по­вез­ли.

Святими тра­ва­ми поїли,

І все-та­ки не по­мог­ли!

Втоптала стеж­ку на мо­ги­лу,

Все виг­ля­дать йо­го хо­ди­ла,

І стеж­ка ста­ла за­рос­тать,

Бо вже не зду­жає і встать.

Так от що сміхи на­ро­би­ли!

А він ка­нув, про­ва­лив­ся;

Його вже й за­бу­ли,

Чи й був ко­ли? Год за го­дом

Три го­ди ми­ну­ли.

На чет­вер­тий год в неділю

У оранді на селі

На ши­ро­ко­му столі

Сліпі лірни­ки сиділи;

По ше­ля­гу бра­ли

І ту са­му гра­ли,

Що й по­за­торік. Дівча­та

Так са­мо дрібно тан­цю­ва­ли,

Як і по­за­торік.

Завзятий,

У синій шапці, у жу­пані,

В чер­во­них, як ка­ли­на, шта­нях,

Навприсідки вліта ко­зак,

Та ще й приспівує отак:

«Та спа­сибі батькові,

Та спа­сибі ма­тері,

Що нас до­бу­ли!

Як нас до­бу­ва­ли,

Жито роз­си­па­ли

Вночі на печі…»

«Горілки! Ме­ду! Де ота­ман?

Громада? Соцький? Пре­по­га­не,

Мерзенне, мерз­ле па­ру­боцт­во,

Ходіте биться! Чи бо­роться,

Бо я бо­рець!..»

Не неділю,

Не дві, не три і не чо­ти­ри!

Як тій бо­лячці, як тій хирі,

Громадою го­ди­ли

Тому бор­цеві… Ве­ре­дує,

Як той па­нич… І де взя­лось

Таке хи­рен­не? Все се­ло

Проклятого не на­го­дує.

А він собі гу­ляє, п'є

Та хлоп­цям жа­лю зав­дає

Тими дівча­та­ми. Дівча­та

Аж по­не­ду­жа­ли за ним.

Такий хо­ро­ший та ба­га­тий!

Уже й не бо­реться ні з ким,

А так собі гу­ляє,

Та ве­чо­ра­ми у са­до­чок

До ти­та­ря вча­щає.

А ти­тарівна зустрічає,

Приспівує, при­мов­ляє:

«Чи не той це Ми­ки­та,

Що з вильота­ми сви­та?»

Той це, той, що на селі

Ти насміяла­ся ко­лись.

А те­пер са­ма до йо­го

У са­до­чок хо­диш,

Сама йо­му, бай­ст­рю­кові,

Як па­нові, го­диш!

Не день, не два ти­тарівна

В са­до­чок хо­ди­ла,

Не день, не два, як па­нові,

Микиті го­ди­ла!

Догодилась ти­тарівна

До са­мо­го краю

І нез­чу­лась!

Дні ми­ну­ли,

Місяці ми­на­ють,

Мина літо, ми­на осінь,

Мина сьомий місяць, осьмий,

Уже й дев'ятий нас­тає.

Настане го­ренько твоє! ….

У ти­та­ря у са­доч­ку,

У яру, кри­ни­ця

Під вер­бою… До кри­ниці -

Не во­ди на­питься -

Ледве хо­дить ти­тарівна -

Трохи по­жу­риться,

Поплакати, по­га­да­ти,

Як їй діву­ва­ти?

Де їй дітись од со­ро­ма,

Де їй за­хо­ва­тись? ….

Раз уве­чері зи­мою,

У одній сви­тині,

Іде бо­са ти­тарівна

І не­се ди­ти­ну.

То підійде до кри­ниці,

То знов одс­ту­пає,

А з ка­ли­ни, мов га­ди­на,

Байстрюк виг­ля­дає!

Положила на цям­ри­ну

Титарівна си­на

Та й побігла… А Ми­ки­та

Виліз із ка­ли­ни

Та й уки­нув у кри­ни­цю,

Неначе ще­ня те!

А сам пішов, співа­ючи,

Соцькому ска­за­ти,

Та щоб ішов з гро­ма­дою

Дитину шу­ка­ти!!

У неділеньку ра­ненько

Збиралася гро­ма­донька,

Та кри­ни­цю ви­ли­ва­ли,

Та ди­тя теє шу­ка­ли.

Найшли, най­шли тво­го си­на,

Титарівно, в ба­го­винні.

Ой узя­ли без­та­лан­ну,

Закували у кай­да­ни,

Сповідали, при­ча­ща­ли,

Батька, матір наріка­ли,

Громадою осу­ди­ли

І жи­вую по­ло­жи­ли

В до­мо­ви­ну!.. й си­на з нею!

Та й за­си­па­ли зем­лею!

Стовп ви­со­кий му­ро­ва­ли,

Щоб про неї лю­де зна­ли,

Дітей своїх на­уча­ли,

Щоб нав­ча­ли­ся дівча­та,

Коли не вчить батько, ма­ти.

Борця то­го в селі не ста­ло;

А лю­де в Польщі зустріча­ли

Якогось па­ни­ча. Пи­тав:

«Чи жи­ва,- ка­же,- ти­тарівна?

Чи насміхається з нерівні?»

Ото він са­мий! По­ка­рав

Його гос­подь за гріх ве­ли­кий

Не смертію! - він бу­де жить,

І са­та­ною-чо­ловіком

Він бу­де по світу хо­дить

І вас, дівча­точ­ка, ду­рить

Вовіки.

[Друга по­ло­ви­на 1848, Ко­са­рал]

* * *

Хоча ле­жа­чо­го й не б'ють,

То і по­ле­жать не да­ють

Ледачому. Те­бе ж, о, Cу­ко!

І ми самі, і наші вну­ки,

І ми­ром лю­ди прок­ле­нуть!

Не прок­ле­нуть, а тілько плю­нуть

На тих од­доєних ще­нят,

Що ти ще­пи­ла. Му­ко! Му­ко!

О скорб моя, моя пе­чаль!

Чи ти ми­неш ко­ли? Чи пса­ми

Царі з міністра­ми-ра­ба­ми

Тебе, о лю­ту, зацьку­ють!

Не зацьку­ють. А лю­де ти­хо,

Без вся­ко­го ли­хо­го ли­ха

Царя до ка­та по­ве­дуть.

20 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

І тут, і всю­ди - скрізь по­га­но.

Душа убо­га вста­ла ра­но,

Напряла ма­ло та й ляг­ла

Одпочивать собі, не­бо­га.

А во­ля ду­шу сте­рег­ла.

«Прокинься,- ка­же.

- Плач, убо­га!

Не зійде сон­це. Тьма і тьма!

І прав­ди на землі не­ма!»

Ледача во­ля оду­ри­ла

Маленьку ду­шу. Сон­це йде

І за со­бою день ве­де.

І вже тії хре­бет­но­силі,

Уже во­ру­шаться царі…

І бу­де прав­да на землі.

30 ок­тяб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

О, лю­ди! лю­ди не­бо­ра­ки!

Нащо зда­ли­ся вам царі?

Нащо зда­ли­ся вам псарі?

Ви ж та­ки лю­ди, не со­ба­ки!

Вночі і оже­ледь, і мря­ка,

І сніг, і хо­лод. І Не­ва

Тихесенько ку­дись нес­ла

Тоненьку кри­гу попід мос­том.

А я, отож та­ки вноні

Іду та каш­ляю йду­чи.

Дивлюсь: не­на­че ті яг­ня­та,

Ідуть зад­ри­пані дівча­та,

А дід (сер­деш­ний інвалід)

За ни­ми гнеться, шкан­ди­бає,

Мов у ко­ша­ру за­га­няє

Чужу ху­до­бу. Де ж той світ?!

І де та прав­да?! Го­ре! Го­ре!

Ненагодованих і го­лих

Женуть (пос­лед­ний долг от­дать),

Женуть до ма­тері бай­ст­рят

Дівчаточок, як ту ота­ру.

Чи бу­де суд! Чи бу­де ка­ра!

Царям, ца­ря­там на землі?

Чи бу­де прав­да меж людьми?

Повинна буть, бо сон­це ста­не

І оск­вер­не­ну зем­лю спа­лить.

3 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Якби з ким сісти хліба з'їсти,

Промовить сло­во, то во­но б,

Хоч і як-не­будь на сім світі,

А все б та­ки якось жи­лось.

Та ба! Не­ма з ким. Світ ши­ро­кий,

Людей чи­ма­ло на землі…

А до­ве­деться оди­но­ким

В хо­лодній хаті кри­во­бокій

Або під ти­ном прос­тяг­тись.

Або… Ні. Тре­ба од­ру­жи­тись,

Хоча б на чор­товій сестрі!

Бо до­ве­деться одуріть

В са­мо­тині. Пше­ни­ця, жи­то

На добрім сіялись ла­ну,

А лю­де так собі пож­нуть

І ска­жуть: «Десь йо­го уби­то,

Сердешного, на чу­жині…»

О, го­ре, го­ренько мені!

4 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

І день іде, і ніч іде.

І, го­ло­ву схо­пив­ши в ру­ки,

Дивуєшся, чо­му не йде

Апостол прав­ди і на­уки?

5 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Тече во­да з-під яво­ра

Яром на до­ли­ну.

Пишається над во­дою

Червона ка­ли­на.

Пишається ка­ли­нонька,

Явор мо­лодіє,

А кру­гом їх вер­бо­ло­зи

Й ло­зи зе­леніють.

Тече во­да із-за гаю

Та попід го­рою.

Хлюпощуться ка­ча­точ­ка

Помеж осо­кою.

А ка­чеч­ка вип­ли­ває

З ка­чу­ром за ни­ми,

Ловить ряс­ку, роз­мов­ляє

З дітка­ми своїми.

Тече во­да край го­ро­да.

Вода ста­вом ста­ла.

Прийшло дівча во­ду бра­ти,

Брало, заспіва­ло.

Вийшли з ха­ти батько й ма­ти

В са­док по­гу­ля­ти,

Порадитись, ко­го б то їм

Своїм зя­тем зва­ти?

7 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Якось-то йду­чи уночі

Понад Не­вою… та, йду­чи,

Міркую сам-та­ки з со­бою:

«Якби-то,- ду­маю,- як­би

Не по­хи­ли­ли­ся ра­би…

То не сто­яло б над Не­вою

Оцих оск­вер­не­них па­лат!

Була б сест­ра, і був би брат,

А то… не­ма те­пер нічо­го…

Ні бо­га навіть, ні півбо­га.

Псарі з пса­ря­та­ми ца­рять,

А ми, до­тепні доїжджачі,

Хортів го­дуємо та пла­чем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Не­вою іду­чи,

Гарненько ду­мав. І не ба­чу,

Що з то­го бо­ку, мов із ями,

Очима лу­па ко­ше­ня -

А то два ліхта­ря го­рять

Коло апос­тольської бра­ми.

Я сха­ме­нув­ся, осінивсь

Святим хрес­том і тричі плю­нув

Та й зно­ву ду­мать за­хо­дивсь

Про те ж та­ки, що й пер­ше ду­мав.

13 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Бували вой­ни й військовії сва­ри:

Галаґани, і Ки­селі, і Ко­чу­беї-На­гаї

Було доб­ра то­го чи­ма­ло.

Минуло все, та не про­па­ло,

Остались ша­шелі: гри­зуть,

Жеруть і тлять ста­ро­го ду­ба…

А од коріння ти­хо, лю­бо

Зелені па­рості рос­туть.

І ви­рос­туть; і без со­ки­ри,

Аж за­ре­ве та за­гу­де,

Козак без­вер­хий упа­де,

Розтрощить трон, пор­ве пор­фи­ру,

Роздавить ва­шо­го ку­ми­ра,

Людськії ша­шелі. Няньки,

Дядьки оте­чест­ва чу­жо­го!

Не ста­не ідо­ла свя­то­го,

І вас не ста­не,- бу­дя­ки

Та кро­пи­ва - а більш нічо­го

Не ви­рос­те над ва­шим тру­пом.

І ста­не ку­пою на купі

Смердячий гнів,- і все те, все

Потроху вітер роз­не­се,

А ми по­мо­ли­мо­ся бо­гу

І не­ба­гатії, нев­богі.

26 но­яб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

Н. Т.

Великомученице ку­мо!

Дурна єси та не­ро­зум­на!

В раю ве­се­ло­му зрос­ла,

Рожевим цвітом процвіла

І раю крас­но­го не зріла,

Не ба­чи­ла, бо не хотіла

Поглянути на бо­жий день,

На яс­ний світ жи­вот­во­ря­щий!

Сліпа бу­ла єси, нез­ря­ща,

Недвига сер­цем; спа­ла день

І спа­ла ніч. А кру­гом те­бе

Творилося, рос­ло, цвіло,

І процвіта­ло, і на не­бо

Хвалу тво­ри­те­лю нес­ло.

А ти, ку­ма­сю, спа­ла, спа­ла,

Пишалася, та діву­ва­ла,

Та жда­ла, жда­ла же­ни­ха,

Та ціло­мудріє хра­ни­ла,

Та страх бо­яла­ся гріха

Прелюбодійного. А си­ла

Сатурнова іде та йде,

І гріх той пра­вед­ний пле­те,

У сиві ко­си заплітай,

А ти ніби не­до­ба­чаєш:

Дівуєш, мо­лиш­ся, та спиш,

Та матір божію гнівиш

Своїм сми­ренієм лу­ка­вим.

Прокинься, ку­мо, про­бу­дись

Та кру­гом се­бе по­ди­вись,

Начхай на ту діво­чу сла­ву

Та щи­рим сер­цем, не­лу­ка­во

Хоть раз, сер­де­го, соб­лу­ди.

2 де­каб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Зійшлись, поб­ра­лись, поєдна­лись,

Помолоділи, підрос­ли.

Гайок, са­до­чок роз­ве­ли

Кругом ха­ти­ни. І пи­ша­лись,

Неначе князі. Діти гра­лись,

Росли собі та ви­рос­та­ли…

Дівчаток мос­калі ук­ра­ли,

А хлопців в мос­калі заб­ра­ли,

А ми не­на­че розійшлись,

Неначе бра­лись - не єдна­лись.

5 де­каб­ря [1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Кума моя і я

В Пет­ро­поліськім лабіринті

Блукали ми - і тьма, і тьма…

«Ходімо, ку­ме, в піраміду,

Засвітим світоч». І зай­шли,

Єлей і ми­ро при­нес­ли.

І че­пур­ненький жрець Ізіди,

Чорнявенький і ка­ва­лер,

Скромненько длань свою прос­тер,

І хор по манію ла­кея,

Чи то жер­ця:

«Во Іудеї Бисть цар Са­ул».

Потім хор

Ревнув з Борт­нянсько­го. «О, скорбь,

О, скорбь моя! О, скорбь ве­ли­ка!»

[Друга по­л. ве­рес­ня - гру­день 1860, С.-Пе­тер­бург]

* * *

Чи не по­ки­нуть нам, не­бо­го,

Моя сусідонько убо­га,

Вірші нікчемні віршу­вать

Та за­хо­диться риш­ту­вать

Вози в да­ле­кую до­ро­гу,

На той світ, дру­же мій, до бо­га,

Почимчикуєм спо­чи­вать.

Втомилися, і підтоп­та­лись,

І ро­зу­му та­ки наб­ра­лись,

То й бу­де з нас! Ходімо спать,

Ходімо в ха­ту спо­чи­вать…

Весела ха­та, щоб ти зна­ла!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, дру­же, ра­но -

Походимо, по­си­ди­мо -

На сей світ пог­ля­нем…

Поглянемо, моя до­ле…

Бач, який ши­ро­кий,

Та ви­со­кий, та ве­се­лий,

Ясний та гли­бо­кий…

Походимо ж, моя зо­ре…

Зійдемо на го­ру,

Спочинемо, а тим ча­сом

Твої сест­ри-зорі,

Безвічнії, попід не­бом

Попливуть, за­ся­ють.

Підождемо ж, моя сест­ро,

Дружино свя­тая!

Та неск­вер­ни­ми ус­та­ми

Помолимось бо­гу,

Та й ру­ши­мо ти­хе­сенько

В да­ле­ку до­ро­гу -

Над Ле­тою без­дон­ною

Та ка­ла­мут­ною.

Благослови ме­не, дру­же,

Славою свя­тою. 14 фев­ра­ля

А по­ки те, та се, та оне…

Ходімо прос­то-навп­рос­тець

До Ес­ку­ла­па на ра­лець

Чи не оду­рить він Ха­ро­на

І Пар­ку-пря­ху?.. І тойді,

Поки б хи­ме­рив муд­рий дід,

Творили б, ле­жа, епо­пею,

Парили б скрізь по­над зем­лею,

Та все б гек­за­мет­ри пле­ли,

Та на го­ри­ще б од­нес­ли

Мишам на снідан­ня. А потім

Співали б про­зу, та по но­тах,

А не як-не­будь… Дру­же мій,

О, мій со­пут­ни­че свя­тий!

Поки огонь не за­хо­ло­нув,

Ходімо луч­че до Ха­ро­на -

Через Ле­ту без­дон­ную

Та ка­ла­мут­ную

Перепливем, пе­ре­не­сем

І Сла­ву свя­тую -

Молодую, безвічную.

Або цур їй, дру­же,

І без неї обійду­ся -

Та як бу­ду зду­жать,

То над са­мим Фле­ге­то­ном

Або над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром ши­ро­ким,

В гаю - предвічно­му гаю,

Поставлю ха­точ­ку, са­до­чок

Кругом ха­ти­ни на­сад­жу;

Прилинеш ти у хо­ло­до­чок,

Тебе, мов кра­лю, по­сад­жу.

Дніпро, Ук­раїну зга­даєм,

Веселі се­ли­ща в га­ях,

Могили-гори на сте­пах -

І ве­се­ленько заспіваєм…

15 фев­ра­ля [1861, С.-Пе­тер­бург]

* * *

За що ми лю­би­мо Бог­да­на?

За те, що мос­калі йо­го за­бу­ли,

У дурні німчи­ки обу­ли

Великомудрого гетьма­на.

1845-1846

* * *

Якби-то ти, Бог­да­не п'яний,

Тепер на Пе­ре­яс­лав гля­нув!

Та на Зам­чи­ще по­ди­вивсь!

Упився б! здо­ро­во упивсь!

І преп­рос­лав­ле­ний ко­за­чий

Розумний батьку!.. і в смер­дячій

Жидівській хаті б пох­ме­ливсь

Або в ка­люжі уто­пивсь,

В багні сви­нячім.

Амінь тобі, ве­ли­кий му­же!

Великий, слав­ний! та не ду­же…

Якби ти на світ не ро­дивсь

Або в ко­лисці ще упивсь…

То не ку­пав би я в ка­люжі

Тебе прес­лав­но­го. Амінь.