Лекція 21 Зміни в культурі другої половини XVІІ—XVІІІ СТ

Матеріальна культура

Звичаї та обряди

Усна народна творчість.

Освіта

Книгодрукування.

Мистецтво

Матеріальна культура.Матеріальна культура багато в чому визначає етнічне обличчя народу. В процесі історичного розвитку відбувається постійна еволюція її складових, у ході якої відмирає старе, несуттєве, а залишається найіс­тотніше. З'являються нові риси, які відбивають ті зміни, що сталися в суспільстві. Це життєвий процес кожної на­родності чи нації.

З розвитком господарства в період пізнього середньо­віччя вдосконалювалися сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці. На відміну від попередніх років форма ле­меша українського плуга стала асиметричнішою, а регу­лювання легшим. Вік набув звичного для нас вигляду, хоча й мав певні відмінності в тому чи іншому регіоні. Напри­клад, на Поліссі з його супіщаними ґрунтами люди широко користувалися легкими плугами. В українців уперше серед слов'ян з'явилося багатозубе бороноподібне рало, набага­то продуктивніше за свого однозубого попередника. Полі­ська соха, хоч і залишалася подібною до білоруської та російської, мала й свої особливості: вона відсувала грунт лише на один бік, а не на обидва, як це робила російська соха. На зміну дерев'яним волокушам у центральних райо­нах прийшла дерев'яна борона.

Удосконалювалися також ручні знаряддя обробітку ґрунту. Традиційна в українців мотика почала змінюватися й набула форми сапи різної конфігурації. Масивнішою са­пою обробляли землі під виноградники, кавуни й дині, а легкою — піл городні культури.

Землю засівали зерном із мішка, взятого на перев'язь через плече. Тільки на Поліссі люди насипали його, як І росіяни, в легкі дерев'яні корзини. Зернові культури жали переважно серпами, а косили лише гречку й траву. Льон і коноплі рвали руками. Зерно молотили традиційними ціпа­ми, але почала вже ширше використовувати й каток. Інко­ли хліб вимолочували кіньми, проганяючи їх кілька разів по розкиданих на току снопах. Зерно віяли вручну за допо­могою дерев'яних лопат, підкидаючи його вгору. Щоправ­да, деякі умільці вже винайшли для цього дерев'яний мли­нок — простий, але надійний машинний пристрій. Зерно мололи жорнами, у водяних млинах і вітряках, яких ста­вало дедалі більше.

Деякі зміни відбувалися й у ремісничих знаряддях пра­ці. Люди частіше використовували при обробці конопель і льону дерев'яні терниці, гребні й веретена для виготовлен­ня тканин. Поряд із вертикальним став застосовуватися го­ризонтальний верстат. Швидко впроваджувалося водяне колесо, яке значно підвищувало продуктивність праці. З його допомогою мололи зерно, кували залізо, терли й фолювали сукно, навіть пиляли дерево на лісопилках (тар­таках). У 1751 р. у Батурині під керівництвом іноземного майстра Гиршбергера почала діяти машинна «пильниця».

Зміни в суспільстві супроводжувалися змінами й в за­собах пересування. Заможна старшина наслідувала євро­пейців і заводила собі іноземні карети. За їхнім зразком місцеві майстри робили й прикрашали коляски-напівкарети, «будки», «стальні». Для освітлення дороги спереду чіп­ляли ліхтарі зі слюдяними шибками. В таких каретах мож­на було подорожувати досить комфортно. Користувалися також бричками, лінійками, таратайками тощо. Для пере­везення вантажів виготовляли вози, котрі у разі необхід­ності можна було подовжувати. Кузови мали різні фор­ми — глибокі й мілкі, довгі та короткі — у вигляді доща­них, драбинчастих і плетених коробів. Удосконалилися чу­мацькі мажі. Деякі з них були оздоблені як справжні ви­твори мистецтва художньою різьбою й національним роз­писом. У другій половині XVIII ст. з'явився різновид ма­жі — хура, У цей час ширше почали використовувати гнуті ободи. Для їх виготовлення будували спеціальні печі, ста­вили великі котли і різні пристрої. Взимку люди їздили різноманітними саньми — ґринджолами, оплетами, глабця­ми тощо.

Засобами пересування на воді були довбанки, байдаки, липи, обшиванки, баркаси, струги, окренти, шугалії, шкути, дуби, лодьї. Вантажі перевозилися плотами, зв'язаними лозою або мотузками. Переправлялися через річки за до­помогою паромів або човнів. Будували також наплавні мости.

Як і раніше, забудова українських поселень була різно­манітною — вуличною, безсистемною, круговою, рядовою тощо. Якщо на Поліссі, наприклад, переважала вулична забудова, то в лісостеповій та степовій зонах — безсистемна. Однак і тут поступово формуються вулиці, обабіч яких розташовувалися хати й городи. Жителі часто обкопували села ровами або обгороджували земляними валами. Проте загалом оборонні споруди поступово старіють, осипаються і зникають. На красивих і зручних місцях височіли церкви, а на околицях — вітряки.

Для спорудження житла використовували здебільшого місцеві матеріали. Зі зникненням лісових масивів населен­ня степової та лісостепової зон почало будувати так звані хати-мазанки. Каркас робили з тонкого дерева чи хмизу й обмазували з обох боків глиною. Печі ставили з димарями, і це дивувало подорожніх, котрі відзначали чистоту й аку­ратність українських жител. Такими особливостями, як глиняні підлоги, відсутність підклітей і погребів українське помешкання суттєво відрізнялося від російського. На Пів­нічному Причорномор'ї житла споруджували з ракушняка, а на Буковині, в Карпатах, Закарпатті та Поліссі основним будівельним матеріалом залишалося дерево. На Запоріж­жі незаможні люди копали землянки або бурдюги з оплетеними хмизом стінами й накатом з дерева. У карпатсько­му регіоні населення ставило довгу хату, а під одним з нею дахом — комору, хлів, стайню та інші господарські будівлі, В решті регіонів господарські приміщення заможних лю­дей будувалися окремо.

Хати простих людей були переважно двокамерними (кімната—сіни), а заможних — інколи й трикамерними (світлиця—сіни—світлиця). Козацька старшина, заможні міщани й пани зводили багатокімнатні, інколи й двоповер­хові будинки із заскленими вікнами. Для кращого обігріву викладали груби й оздоблювали їх високохудожніми ках­лями та настінними розписами. У звичайних житлах печі й груби часто розмальовували за близькими й зрозумілими сюжетами.

Значні зміни відбуваються й в одязі. З розвитком ману­фактур на зміну домотканим полотнам і сукну приходять фабричні тканини, хоча ще тривалий час чимало цієї про­дукції виробляли на традиційних верстатах. Якщо багатії носили одяг переважно з дорогих тканин іноземного вироб­ництва (шовку, оксамиту, парчі, тонкого полотна), то зви­чайні— з дешевих, як правило, місцевого виробництва.

Основним натільним одягом чоловіків і жінок залиша­лася сорочка. Як і раніше, в ній був вузенький комірець переважно з червоним шитвом і двома поворозками для зав'язування. Сорочки носили поверх штанів або заправля­ли в них. Самі штани шили двох типів: у центральних і південних районах — широкі, у вигляді шароварів, а на Карпатах — вузькі, в обтяжку.

Жінки на сорочки вдягали запаски, обгортки, плахти. Поряд з ними у XVIII ст. дедалі частіше почали з'являти­ся спідниці, корсетки і юпки. Спочатку їх носили заможні, а потім і бідніші жінки. Поверх одягу полюбляли чіпляти прикраси із золотих чи срібних дукатів, хрестиків, намист тощо. Хто не мав грошей на дорогоцінності, обходився мід­ними чч скляними прикрасами. Жінка завжди залишалася жінкою і любила красиво вдягатися. Обов'язковим атри­бутом убрання заміжньої жінки вважався очіпок, на який пов'язувалися намітка, серпанок або хустка. Дівчата хо­дили простоволосі або в хустках. На свята дівчата з простих сімей прикрашали голови вінками з квітів, а замож­ні — так званими корабликами.

Чоловіки вдягали на голови шапки різних форм: в од­ному випадку — високі із суконним верхом, в іншому — з низьким плоским верхом. Як матеріал використовувалися смушки сивого, чорного чи сірого кольорів. Широку по­пулярність не тільки в Україні, а й за її межами почали здобувати решетилівські смушки (від містечка Решетилівка Полтавського полку).

Звичним для чоловіків і жінок був верхній одяг — сви­та й опанча. Дедалі частіше населення починало носити, особливо на Лівобережній Україні, кобеняки. На Півдні були поширені повстяні бурки, що захищали людей не тіль­ки від вітру та дощу, а й від легких морозів. Узимку ви­користовували кожухи з овечих шкур. Улітку ходили бо­соніж, а при холоді в постолах, чоботях, на Поліссі — в ли­чаках.

Характерною ознакою одягу запорожців були різноко­льорові верхи шапок у козаків різних куренів, а також ша­ровари. Виборні городові козаки вже мали певну уніфор­му— синій каптан, білі штани, шапки з червоною околи­цею та чоботи. Козаки-підпомічники не мали форми, а но­сили повсякденний одяг. За холодів поверх каптана напи­нали опанчу. Вона опускалася до литок, мала накидні поли пі інколи розрізані внизу рукава, які закладалися за плечі.

Старшина, шляхта та інші можновладці брали за взі­рець зарубіжний одяг із дорогої тканини.

На початок XIX ст. їжа українців урізноманітнилася й стала більш поживною. Як і досі, найчастіше вживалися Традиційні каші, лемішки, кваші, кулеші, галушки. Багато споживали хліба. Поряд із ними дедалі частіше на столах з’являвся борщ, заправлений товченим нутряним салом — здором. Існували різновиди борщу — зелений, з капустою і буряками, буряковим квасом та іншими компонентами. В приготуванні борщу фантазія українських майстринь не знала меж.

На другі страви подавали локшину, вареники, гречані пампушки, кисіль тощо. Основною калорійною їжею людей стало свиняче сало Його, як і сьогодні, їли в різному вигляді, й воно не раз рятувало людей у скрутні година жит­тя. З м'ясних страв найчастіше вживали, за І. П. Котля­ревським, «баранів варених», «ковбаси», «свинячу голову до хріну», «смажені кури, гуси, качки», з «підливою інди­ки», «хляки», «печінку», смажену «ветчину» тощо. Дуже поширеними були рибні страви з карасів, сомів, щук, ля­щів, линів, тарані, чехоні тощо. Вони подавались у смаже­ному, вареному, в'яленому, сушеному, солевому виглядах. Люди могли ласувати й осетровими рибами, які водилися в Дніпрі та Чорному морі.

Ласощами вважалися бублики, пірники (пряники), ма­ковники, макуха, патока, буханчики пшеничні, коржі, мед, кавуни, дині, фрукти у свіжому та сушеному вигляді. Пили сирівець, квас, узвар. Робили різноманітні горілки — прос­ту, оковиту, тернівку, яблучну, ганусівку тощо.

При достатку харчувалися чотири рази на день. Найситнішими періодами були осінь, коли завершувалось зби­рання врожаю, та початок зими, коли починався забій ху­доби. Найголоднішими — кінець зими і початок весни: тоді в їжу йшли трави — лобода, щавель, різні дикоростучі пло­ди і ягоди. Найкраще харчувалися заможні люди їжа в них була більш різноманітною і поживною, ніж в основної маси людей.

Звичаї та обряди. Духовна культура народу вбирає в себе колективну пам'ять людей. Найголовніше місце в ній належить обрядам і звичаям, які визначають норми пове­дінки людей у суспільстві. Сімейні обряди та звичаї укра­їнців своїм корінням сягають глибокої давнини, часто на­віть язичницьких вірувань. Людина переживає три найврочистіші моменти — народження, одруження і смерть. Саме з ними пов'язані найчастіше обряди та звичаї, котрі несуть на собі вплив давніх традицій.

Сім'я в Україні мала патріархальний характер, коли її очолювали батько або дід. Вони визначали господарське, економічне, сімейне й духовне життя родини Але велика роль належала й жінці. Після смерті чоловіка вона ставала головою роду, хоч часто це траплялось і при чоловікові. Життя в Україні другої половини XVII—XVIII ст. склалося так, що чоловіки значну частину року не були вдома. Часті воєнні походи й торговельні справи надовго відривали їх від домівок, і тоді владу в сім'ї перебирала жінка. Такі обставини змінювали характер української жінки. Вонаставала самостійною, заповзятливою, здатною вийти зі скрутного становища, незалежною і твердою за характе­ром, з високим почуттям власної гідності. Дружина Семе­на Палія Феодосія за відсутності чоловіка керувала жит­тям усього полку, не гірше за козака трималася на коні й иидавала полчанам універсали щодо виконання різних вій­ськових обов'язків. Дружина гетьмана Івана Скоропадсько­го керувала не тільки господарством, а й своїм чоловіком. І таких прикладів було чимало.

У XVIII ст. велика сім'я, що складалась, як правило, з трьох-чотирьох поколінь, почала розпадатися. Головною причиною цього став дальший розвиток капіталістичних відносин. Він відривав чоловіків та жінок від родини й зму­шував їх іти в найми як у ближчі, так і у віддалені місцевості. Водночас для них відкривалася можливість розбага­тіти й дістати економічну незалежність від батьків. Най­швидше індивідуальні сім'ї почали створюватися в містах, повільніше — в містечках і селах.

Врочистостями були обставлені родини. Хрещення вва­жалося прилученням дитини до справжнього життя. На роль хрещених батьків запрошувалися, як правило, най­ближчі родичі — брати та сестри подружжя. Однак ними могли бути й найближчі друзі та сусіди, надійні й чесні люди, здатні замінити дітям справжніх батьків на випадок якогось лиха. Дітей виховували в дусі такої ж поваги до хрещених батьків, як і до рідних.

Традиційний весільний обряд українців складався з трьох частин — сватання, заручин і весілля. Коли парубок ставав на порі, батьки, за його згодою чи без неї, засилали поважних людей до дівчини. Ті з хлібом з'являлися в домі потенціальної нареченої і, як правило, в алегоричній фор­мі, з жартами й примовками, сватали дівчину. Після згоди батьків та дівчини, а школи й без її згоди, відбувалися заручини Батьки наречених сходилися й домовлялися про придане (посаг) і саме весілля. Серед багатих людей прак­тикувалися шлюбні договори між молодими, де перелічу­валися речі посагу й регулювалися майнові відносини між чоловіком і жінкою. На випадок розлучення майно повер­талося його власникові.

Головним дійством одруження вважалося весілля. Без нього шлюб був недійсним. Навіть якщо наречених вінчав піп, але не було весілля, то громада його не визнавала. Вінчання могло відбуватися до, під час і після весілля.

До весілля наречена та її сім'я готувалися заздалегідь. Пряли, ікали, вишивали, купляли різні речі. І на весіллі наречена виступала, як правило, «в білій вишитій сорочці, плахті, червоній запасці, червоних чоботях і білій свиті, з вінком на голові». Наречений одягався в сіру свиту й ша­ровари, підперезані яскравим поясом, червону або чорну шапку, взував чоботи.

Саме весілля відбувалось як урочисте, пишне дійство, веселе й щасливе. На нього збиралися вся родина з обох сторін, найближчі сусіди, друзі. Одружені жінки пекли ко­ровай із найкращого борошна. В неділю наречений іміту­вав викрадення нареченої. При цьому мусив сплатити за неї викуп братові або комусь із близьких родичів-чоловіків. Мати нареченої зустрічала нареченого на символічно­му коні — вилах або кочерзі. Тут же наречену покривали хусткою чи наміткою, що символізувало її перехід у стан одруженої жінки. Батьки роздавали гостям коровай, а ті обдаровували молодих. Після цього наречена з родичами їхала до хати молодого, де продовжувалося гуляння.

Розлучення відбувалося просто. Досить було заявити про це близьким родичам чи властям і внести невелику су­му, щоб шлюб визнавався недійсним. Церква боролася проти розлучень і врешті-решт добилася свого.

Найбільш християнізованим був похорон. На XVIII ст. вже утвердилися проповіді-казання, поминки покійних на 9 і 40 день після похорон та через рік.

Свята люди відзначали різними розвагами — піснями, танцями, ігрищами або ж іншими відповідними моменту дійствами. Серед свят найбільше шанували Різдво, Велик­день і день Купали.

Усна народна творчість. Освіта. Життя народу без уся­ких прикрас відображала усна народна творчість. У пере­казах, піснях, думах і легендах відбивалися найголовніші події. Серед них чи не на першому місці стояли визвольна війна XVII ст., її герой та проводирі Богдан Хмельниць­кий, Данило Нечай, Іван Богун, Нестор Морозенко та ін. Народні твори цього циклу пройняті героїкою, патріотиз­мом, ідеєю належності до єдиної епічної спільноти. Саме такими є думи «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун», історичні пісні «Розлилися круті бережечки», «Засвистали козаченьки», «Чи не той то Хміль» та ін.

У народній творчості віддзеркалювалась і соціальна те­матика. Найболючіше дошкуляла селянам тяжка панщина, і народ у своїй творчості не міг пройти повз неї, тому й склав примовку:

І в неділю пораненько У всі дзвони дзвонять,— Отамани з козаками На панщину гонять.

Крім звичайних переповідних сюжетів, народ підносив­ся до філософського узагальнення свого буття, задумував­ся над змістом свого життя, нерівністю серед людей:

Зле у світі, зле чувати, Тепер правди не видати. Тепер правду б'ють, карають, А неправду величають.

Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Ґонту, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка та ін.

Після повалення польсько-шляхетської влади народ України дістав кращі умови для культурного розвитку, ніж це було за панської Польщі. При багатьох церквах і монастирях Гетьманщини й Запоріжжя діяли приходські школи, де мандрівні дяки навчали дітей читати, писати й рахувати. Грамоту знали не лише заможні люди, а й бага­то простих селян, козаків і міщан, Антіохійський патріарх Паїсій Алеппський під час свого перебування у Києві був приємно здивований майже поголовною писемністю жите­лів Києва.

У XVIII ст. початкових шкіл на Лівобережній Україні було не так уже й мало. Принаймні їхнє співвідношення з кількістю сіл було кращим, ніж у XIX ст. У Ніжинсько­му полку в середині XVIII ст. діяло 217, Лубенському — 172, Миргородському — 37 сільських шкіл. їх кількість вважалася недостатньою, й передові люди заходилися розширювати шкільну мережу. Одним із них став лубенський полковник І. Кулябка. З його ініціативи в 1760 р. у полку почали навчати грамоти і військової справи одну тисячу козацьких та селянських дітей. Незабаром те ж саме вже робили і в інших полках, унаслідок чого кількість письмен­них людей стала збільшуватися. Однак період освітнього піднесення тривав недовго. З ліквідацією Гетьманщини в 1764 р. чисельність шкіл та учнів у них поступово змен­шилась. У 1789 р. на Лівобережній та Слобідській Україні відкрилися, як і по всій Росії, народні училища. З їх по­явою було покінчено з національною школою України й розпочато насаджування чужих за духом навчальних за­кладів.

Шкільна справа на Правобережжі переживала тяжкі часи. З наступом католицизму почала зменшуватися кіль­кість братських шкіл, які в першій половині XVII ст. вивели Україну в ряд найосвіченіших країн Європи. Закри­лися Кременецька й Гощанська, занепали колись знаме­ниті Львівська та Луцька братські школи. Вони були пере­довими для свого часу навчальними закладами. їхні ста­тути робили початкову освіту доступною для всіх, навіть для тих, «хто жив з милостині», Учителі мали ставитися з однаковою повагою до дітей як бідних, так і багатих лю­дей. Звичайно, життя вносило корективи у шкільну справу. Братства не завжди могли допомагати матеріально незабезпеченим учням, і ті мусили самотужки дбати про своє іс­нування. Поряд з українськими діяли школи для вірмен­ських, грецьких і єврейських дітей.

Після загарбання Східної Галичини (1772) австрій­ський уряд почав насаджувати тут школи з німецькою мо­вою навчання Проведена урядом Йосифа II шкільна ре­форма запроваджувала в краї одно- чотирикласні навчаль­ні заклади німецького типу. В сільській місцевості діяли приходські школи. Вони мали давати учням елементарні навички у сільському господарстві та промисловості. На Закарпатті існували однокласні приходські школи, а в міс­течках і містах — три- та чотирикласні.

Навчання у школах провадилося за підручниками, виданими у різний час і в різних місцях. Учителі продовжу­вали користуватися «Букварем» (1574) Івана Федорова. Згодом з'явилися також інші підручники, зокрема «Бук­варь языка славенска» (1679), виданий у Москві вихован­цем Києво-Могилянської колегії Симеоном Полоцьким. Діти вчилися читати за часословами і псалтирями. Найпопулярнішим підручником із церковнослов'янської мови на українським і російських землях протягом майже двох сто­літь була «Граматика славенскія правильное синтагма» (1619) Мелетія Смотрицького. Протягом 100 років голов­ним підручником з історії був «Синопсис», виданий у Ки­єві. З виникненням вищих навчальних закладів у Москві та Петербурзі тут почали готувати вчителів і для україн­ських шкіл. Тим самим посилювався наступ на українську мову, навчальну систему й виховання дітей.

Середню освіту в Україні давали колегії. Серед них у другій половині XVII ст. найавторитетнішою не тільки на українських, а й на інших слов'янських землях вважалася Києво-Могилянська колегія. З її стін вийшло чимало відо­мих діячів науки та культури всього слов'янського світу, її вихованець Іван Максимович у 1700 р. відкрив у Чер­нігові Малоросійську колегію, до якої приймали всіх бажа­ючих. У 1776 р. власті перетворили її на духовну семіна­рію. Прогресивно настроєна інтелігенція домоглася відкриття в 1738 p. Переяславської колегії. На Слобожанщи­ні з 1727 р. діяла Харківська колегія. Тут уперше в україн­ських школах стали викладатися такі предмети, як інже­нерна справа, артилерія й геодезія.

Вищих навчальних закладів на території України було мало. В 1701 р. царський уряд визнав Києво-Могилянську колегію академією. Вона мала восьмикласний із дванад­цятирічним терміном навчання курс. Вивчалися граматика, поетика, риторика, філософія, богослов'я, співи, малюван­ня, катехізис, геометрія, слов'яно-руська (тодішня літера­турна українська) мова, церковнослов'янська, польська, давньоєврейська та грецька мови. Давалися також певні знання з природознавства, астрономії, історії та географії. В академії дістали освіту багато видатних людей свого часу. Поступово царський уряд насаджував у ній релігій­ні предмети, й у 1798 р. їй надано статус духовного за­кладу.

На західноукраїнських землях вищим навчальним за­кладом у 1661 р. став Львівський університет. Після пере­ходу Східної Галичини під владу австрійської монархії уряд створив при ньому Український інститут із кількох кафедр. Але в цілому викладання в університеті велося ні­мецькою мовою. Уряд у 1790 р. фактично ліквідував само­стійність університету, підкоривши його владі відповідної урядової установи.

Книгодрукування. Мистецтво. Українські друкарні були не просто місцем виготовлення книжкової продукції. Нав­коло них групувалися кращі інтелектуали, які займалися наукою та культурою. Однією з найбільших друкарень в Україні залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Незважаючи на заборону Синоду друкувати світські кни­ги, вона продовжувала випускати у світ підручники, різні інструкції, наукові праці. Тільки в 1760 р. з її стін вийшло 2000 букварів. Були й інші видання. Існували приватні друкарні. З 1675 р. почала діяти Новгород-Сіверська дру­карня, пізніше переведена до Чернігова. З освоєнням Північного Причорномор'я з'являються друкарні в Єлисаветграді, Катеринославі, Харкові та інших містах.

Чи не найбільшою на західноукраїнських землях була Львівська друкарня, широко відома своєю продукцією да­леко за межами Галичини. Швидко нарощувала свою про­дукцію відновлена в 30-х роках Почаївська друкарня. її видання знали в Болгарії, Македонії, Сербії та інших міс­цях слов'янського світу.

Царський уряд усіляко намагався перетворити Украї­ну на свою духовну твердиню. Тому він перешкоджав упровадженню громадянського шрифту, який у російських друкарнях був уведений на початку XVIII ст. Тільки в дру­гій половині століття це відбулося в Україні.

Центром науки в Україні залишався Київ з його акаде­мією Тут готувалися й видавалися праці, які принесли славу Україні. З цієї академії вийшов один із найвизнач­ніших українських філософів Григорій Сковорода, Син незаможного козака з с. Чорнухи Лубенського полку Сковорода (1722—1794) став урівень з видатними мисли­телями свого часу. Після навчання у Київській академії він працював у Переяславській та Харківській колегіях, учив дітей козацької старшини, багато подорожував, одночасно популяризуючи свої ідеї. У філософії він, як і бага­то інших вихованців академії, став відходити від релігійної ідеології. У центр своєї системи філософ ставив людину. Показував її залежність від властей, всяких користолюб­ців, кар'єристів та чинодралів. Вихід із становища Сково­рода бачив у поширенні освіти, вдосконаленні самої люди­ни, а через неї і суспільства.

В Україні в другій половині XVII—XVIII ст. відбувся перехід від історичних знань до історичної науки. Перша визначна історична праця того часу «Синопсис» (1674) ймовірного автора Армашенка була видатною подією у житті слов'янського світу. На початку XVIII ст. виходять літописи Григорія Граб'янки й Самійла Величка. За своїм змістом вони значно перевершували літописи першої половини XVIІ ст. і фактично були одними з перших дос­коналих історичних праць в Україні. У XVIII ст. з'являєть­ся «Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах...» Петра Симоновського. Вважаючи покозачення народу головним змістом історії України, Симоновський обґрунтував закономірність виняткових прав козацької старшини в суспільстві, у тому числі й на авто­номію. Подібні ідеї пронизували й анонімну «Историю Рус­сов или Малой России», що з'явилася в рукописах напри­кінці XVIII — на початку XIX ст.

Особливого поширення з другої половини XVII ст. на­була полемічна література. Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович та інші обстоювали ідею єдності усіх слов'ян у бо­ротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У творах полемістів проводиться ідея близькості українського та ро­сійського народів, схожості їхньої історичної долі.

Відходили в минуле житійні оповідання, паломницька проза, шкільна драма. У другій половині XVIII ст. релі­гійна основа літератури поступається місцем світським мотивам. Книги стали писатися розмовною українською мовою. Нова національна українська література почала формуватися на базі народної творчості. В цьому й була її сила та перспектива розвитку. Першим класиком нової української літератури став Іван Котляревський (1769—1838).

Важливі зміни відбувалися в мистецтві. Художні полот­на дедалі більше відображали світські сюжети, людину з її світом. Поширюється олійний живопис. Кращі реалістич­ні риси простежуються в творах Григорія Левицького, Леонтія Тарасевича, Володимира Боровиковського та ін.

Удосконалюється містобудування. Архітектура цього періоду пов'язана з іменами Степана Ковніра (1695— 1786), Івана Григоровича-Барського (1713—1785) та інших зодчих України.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, культу­ра Гетьманщини досягла свого апогея і визнання всієї Європи. Вихованці та професори Києво-Могилянської ака­демії високо цінувалися в багатьох країнах, насамперед у Росії. Феофан Прокопович фактично очолив русь­ку церкву і став ідеологом реформ Петра І, спрямованих на зміцнення влади монарха. «Вчена дружина» Прокоповича виступила ініціатором створення Академії наук у Пе­тербурзі й проведення ряду державних реформ. Стефан Яворський у 1701 р. на базі академії братів Ліхудів від­крив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію — пер­ший вищий навчальний заклад у Росії. Він же став її пре­зидентом. До 1762 р. з 21 ректора і 25 префектів відповідно 18 і 23 були вихованцями Києво-Могилянської акаде­мії, а 95 її випускників працювали професорами.

Чимало українців зайняли посади єпископів і митропо­литів. Найпомітнішою фігурою серед них був Дмитро Туптало, митрополит Ростовський і одночасно автор знамени­тих чотиритомних «Четьїв-Мінеїв». Українські інтелектуали відіграли пидатну роль в організації шкільної мережі на просторах Росії. Тільки один Варлаам Ієницький відкрив семінарії в Астрахані, Коломні, Пскові, Суздалі. Гедеон Вишневський створив Слов'яно-латинську школу в Смоленську та школи в Дорогобужі. І таких прикладів чима­ло. Ректорами нововідкритих семінарій призначалися, як правило, вихованці Києво-Могилянської академії. Українські вчені й церковні діячі переносили на російський грунт кращі досягнення національної культури й суспільної дум­ки. Вони знайомили російських читачів із драматичною лі­тературою і театром, силабічною поезією. Багато зробили для навернення у християнство монголів, тунгусів, калми­ків та інших народів.

З початку ХУШ ст. починається своєрідна «україніза­ція» духовного життя російського суспільства Через впро­вадження тих елементів українізованої «руської» культу­ри, що вже були досить європеїзовані, Петро І намагався прилучити Росію до передової європейської культури. Але робилося це насильницькими методами, без урахування відмінностей української та російської культур, що викли­кало природний опір росіян.

Одночасно в Гетьманщині та на Слобожанщині працю­вали російські архітектори, малярі, інженери, які перено­сили російську культуру на український грунт. Давши по­штовх розвиткові російської культури, українська культура з кінця XVIII ст., почала зазнавати на собі дедалі біль­шого її впливу. Багато вихідців з України їхали на навчання в російські заклади здобувати професії інженерів, ме­диків, вчителів, художників й осідали в Росії. Одночасно з кінця XVI11 ст. російський .уряд масово направляв в Ук­раїну вчителів, священиків, різного рангу чиновників-росіян. З їхньою допомогою він намагався викорінити в укра­їнського народу національний дух, прищепити йому російські культурні цінності. Підтримувана всією держав­ною машиною насильницька русифікація України набира­ла сили.

Чимало українців продовжували освіту в кращих уні­верситетах Польщі, Чехії, Угорщини, Німеччини, Австрії, Франції та інших країн Європи. Повертаючись додому, вони збагачували національну .культуру кращими досягнен­нями світової цивілізації. Водночас культурно-освітні дія­чі України працювали в багатьох навчальних закладах Західної Європи, знайомлячи європейську громадськість із культурою України Паїсїй Величківський, ставши настоя­телем Нямецького монастиря у Валахії, готував книги, навчав дітей грамоті, займався медициною. Група вихован­ців Київської академії на чолі з Козачинським у 1733 р. переїхала до Сербії й багато зробила для розширення шкільної мережі, забезпечення її підручниками, літерату­рою. Не припинялися культурні зв'язки з Грецією та інши­ми країнами.

Лановик