Де­каб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві

ЛІЛЕЯ

«За що ме­не, як рос­ла я,

Люде не лю­би­ли?

За що ме­не, як ви­рос­ла,

Молодую вби­ли?

За що во­ни те­пер ме­не

В па­ла­тах віта­ють,

Царівною на­зи­ва­ють,

Очей не спус­ка­ють

З мо­го цвіту? Ди­ву­ються,

Не зна­ють, де діти!

Скажи мені, мій бра­ти­ку,

Королевий Цвіте!»

«Я не знаю, моя сест­ро».

І Цвіт ко­ро­ле­вий

Схилив свою го­ло­воньку

Червоно-рожеву

До біло­го по­ник­ло­го

Личенька Лілеї.

І зап­ла­ка­ла Лілея

Росою-сльозою…

Заплакала і ска­за­ла:

«Брате мій, з то­бою

Ми дав­но вже ко­хаємось,

А я й не ска­за­ла,

Як бу­ла я лю­ди­ною,

Як я мор­ду­ва­лась.

Моя ма­ти… чо­го во­на,

Вона все жу­ри­лась

І на ме­не, на ди­ти­ну,

Дивилась, ди­ви­лась

І пла­ка­ла. Я не знаю,

Мій бра­те єди­ний!

Хто їй ли­хо за­подіяв?

Я бу­ла ди­ти­на,

Я гра­ла­ся, за­бав­ля­лась,

А во­на все в'яла

Та на­шо­го зло­го па­на

Кляла-проклинала.

Та й умер­ла… А ме­не пан

Взяв до­го­ду­ва­ти.

Я ви­рос­ла, ви­ко­ха­лась

У білих па­ла­тах.

Я не зна­ла, що бай­ст­ря я,

Що йо­го ди­ти­на.

Пан поїхав десь да­ле­ко,

А ме­не по­ки­нув.

І прок­ля­ли йо­го лю­де,

Будинок спа­ли­ли…

А ме­не, не знаю за що,

Убити - не вби­ли,

Тілько мої довгі ко­си

Остригли, нак­ри­ли

Острижену ганчіркою.

Та ще й ре­го­та­лись.

Жиди навіть не­чистії

На ме­не плю­ва­ли.

Отаке-то, мій бра­ти­ку,

Було мені в світі.

Молодого, ко­рот­ко­го

Не да­ли до­жи­ти

Люде віку. Я умер­ла

Зимою під ти­ном,

А вес­ною процвіла я

Цвітом при до­лині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай зве­се­ли­ла.

Зимою лю­де… бо­же мій!

В ха­ту не пус­ти­ли.

А вес­ною, мов на ди­во,

На ме­не ди­ви­лись.

А дівча­та заквітча­лись

І по­ча­ли зва­ти

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвіта­ти

Стала в гаї, і в теп­лиці,

І в білих па­ла­тах.

Скажи ж мені, мій бра­ти­ку,

Королевий Цвіте:

Нащо ме­не бог пос­та­вив

Цвітом на сім світі?

Щоб лю­дей я ве­се­ли­ла,

Тих са­мих, що вби­ли

Мене й матір?.. Ми­ло­сер­дий,

Святий бо­же, ми­лий!»

І зап­ла­ка­ла Лілея,

А Цвіт ко­ро­ле­вий

Схилив свою го­ло­воньку

Червоно-рожеву

На білеє по­ник­леє

Личенько Лілеї.

[25 лип­ня 1846, Київ]

РУСАЛКА

«Породила ме­не ма­ти

В ви­со­ких па­ла­тах

Та й по­нес­ла се­ред ночі

У Дніпрі ску­па­ти.

Купаючи, роз­мов­ля­ла

Зо мною, ма­лою:

«Пливи, пли­ви, моя до­ню,

Дніпром за во­дою.

Та вип­ли­ви ру­сал­кою

Завтра се­ред ночі,

А я вий­ду гу­ля­ти з ним,

А ти й за­лос­ко­чеш.

Залоскочи, моє сер­це:

Нехай не сміється

Надо мною, мо­ло­дою,

Нехай п'є-уп'ється

Не моїми кров-сльоза­ми -

Синьою во­дою

Дніпровою… Не­хай собі

Гуляє з доч­кою.

Пливи ж, моя єди­ная.

Хвилі! мої хвилі!

Привітайте ру­са­лоньку…» -

Та й за­го­ло­си­ла,

Та й побігла. А я собі

Плила за во­дою,

Поки сест­ри не зустріли,

Не взя­ли з со­бою.

Уже з тиж­день, як рос­ту я.

З сест­ра­ми гу­ляю

Опівночі. Та з бу­дин­ку

Батька виг­ля­даю.

А мо­же, вже поєдна­лась

З па­ном у па­ла­тах?

Може, зно­ву роз­ко­шує

Моя грішна ма­ти?»

Та й за­мовк­ла ру­са­лоч­ка,

В Дніпро по­ри­ну­ла,

Мов пліточ­ка. А ло­зи­на

Тихо по­хит­ну­лась.

Вийшла ма­ти по­гу­ля­ти -

Не спиться в па­ла­тах.

Пана Яна не­ма до­ма,

Ні з ким роз­мов­ля­ти.

А як прий­шла до бе­ре­га,

То й доч­ку зга­да­ла.

І зга­да­ла, як ку­па­ла

І як при­мов­ля­ла.

Та й бай­ду­же. Пішла собі

У па­ла­ти спа­ти.

Та не дійшла,- до­ве­ло­ся

В Дніпрі но­чу­ва­ти.

І нез­чу­лась, як зуспіли

Дніпрові дівча­та -

Та до неї, ухо­пи­ли

Та й ну з нею гра­тись,

Радісінькі, що пійма­ли.

Грались, лос­ко­та­ли,

Поки в вер­шу не зап­ха­ли..

Та й за­ре­го­та­лись.

Одна тілько ру­са­лонька

Не за­ре­го­та­лась.

[9 серп­ня 1846, Київ]

ВІДЬМА

Поема

Молюся, зно­ву упо­ваю,

І зно­ву сльози ви­ли­ваю,

І ду­му тяж­кую мою

Німим стінам пе­ре­даю.

Озовітеся ж, зап­лач­те,

Німії, зо мною

Над неп­рав­дою людською,

Над до­лею злою.

Озовітесь! А за ва­ми,

Може, озо­веться

Безталання нев­си­пу­ще

І нам усміхнеться.

Поєднає з не­до­лею

І з людьми і ска­же

Спасибі нам. По­мо­литься

Й ти­хо спа­ти ля­же.

І при­ми­рен­но­му прис­няться

І лю­де добрі, і лю­бов,

І все доб­ро. І вста­не вранці

Веселий, і за­бу­де знов

Свою не­до­лю. І в не­волі

Познає рай, поз­нає во­лю

І всет­во­ря­щую лю­бов.

Коло осіннього Ми­ко­ли,

Обідрані, тро­хи не голі,

Бендерським шля­хом уночі

Ішли ци­га­не. А йду­чи -

Звичайне, вольниє - співа­ли.

Ішли, ішли, а потім ста­ли.

Шатро край шля­ху розп'яли,

Огонь чи­ма­лий роз­ве­ли

І кру­гом йо­го посіда­ли.

Хто з шаш­ли­ком, а хто і так,

Зате він вольний, як ко­зак

Колись-то був. Си­дять, ку­ня­ють,

А за шат­ром в сте­пу співає,

Неначе п'яна, з при­да­нок

Додому йду­чи, мо­ло­ди­ця:

«Ой, у новій хаті

Полягали спа­ти,

Молодій прис­ни­лось,

Що ма­ти ска­зи­лась,

Свекор оже­нив­ся,

Батько уто­пив­ся. І.. гу…»

Цигане слу­ха­ють, сміються.

«І де ті лю­де тут возьмуться?

Оце, ма­буть, із-за Дністра,

Бо тут все степ… Ма­ра! Ма­ра!» -

Цигане крик­ну­ли, схо­пи­лись.

А пе­ред ни­ми опи­ни­лось

Те, що співа­ло. Жаль і страх!

В сви­тині ла­таній дро­жа­ла

Якась лю­ди­на. На но­гах

І на ру­ках по­вис­ту­па­ла

Од стужі кров; аж стру­пом ста­ла.

І довгі ко­си в реп'яхах

О по­ли би­лись в ков­ту­нах.

Постояла, а потім сіла

Коло ог­ню, і ру­ки гріла

На самім по­лум'ї. «Ну, так!

Оженився не­бо­рак!» -

Сама собі во­на шеп­та­ла

І тяж­ко, страш­но усміха­лась.

Що ж се та­ке? Се не ма­ра.

Моя се ма­ти і сест­ра.

Моя се відьма, щоб ви зна­ли.

Ц и г а н е

А відкіля ти, мо­ло­ди­це?

В і д ь м а

Хто, я?

(Співає).

«Як бу­ла я мо­ло­ди­ця,

Цілували ме­не в ли­ця,

А як ста­ла ста­ра ба­ба,

Цілували б, бу­ла б ра­да».

Ц и г а н

Співуча, нічо­го ска­зать.

Якби собі та­ку дос­тать,

Та ще й з мед­ве­дем…

В і д ь м а

Я співаю.

Чи то сид­жу, чи то гу­ляю,

Все співаю, все співаю,

Уже за­бу­ла го­во­рить…

А пер­ше доб­ре го­во­ри­ла.

Ц и г а н

Де ж ти бу­ла, що заб­лу­ди­ла?

В і д ь м а

Хто, я? чи ти?

(Шепче)

Цить ли­шень, цить.

Он, бач, зо мною пан ле­жить.

Огонь по­гас, а місяць схо­дить,

В яру па­сеться вов­ку­лак…

(Усміхнувшись)

Я в при­дан­ках бу­ла, впи­ла­ся.

І мо­ло­да не при­да­ла­ся…

А все то прок­ляті па­ни

З дівча­та­ми та­кеє діють…

Ще тре­ба

Другу од­ру­жить.

Піду, без ме­не не зуміють

І в до­мо­ви­ну по­ло­жить…

Ц и г а н е

Не йди, не­бо­го, будь ти з на­ми.

У нас, єй-бо­гу, доб­ре жить.

В і д ь м а

А діти єсть у вас?

Ц и г а н е

Немає.

В і д ь м а

Кого ж го­дуєте єсте?

Кого ви спа­ти кла­де­те?

Кого ко­ли­ше­те вночі?

Лягаючи і вста­ючи,

За ко­го мо­ли­тесь? Ох, діти!

І все діти! і все діти!

Не знаю, де од їх подітись.

Де не піду, й во­ни за мною,

Вони з'їдять ме­не ко­лись…

Ц и г а н е

Не плач, не­бо­го, не жу­рись.

У нас дітей не­ма й за­во­ду.

В і д ь м а

Хоч з го­ри та в во­ду.

І відьма тяж­ко за­ри­да­ла.

Цигане мовч­ки ди­ву­ва­лись,

Поки пос­ну­ли, де хто впав.

Вона ж не спа­ла, не жу­ри­лась,

Сиділа, но­ги уст­ро­ми­ла

В га­ря­чий попіл. Вис­ту­пав

Щербатий місяць з-за мо­ги­ли

І на шат­ро мов по­зи­рав,

Аж по­ки хма­ри зас­ту­пи­ли.

Чом не спиться ба­га­то­му

Сивому, глад­ко­му?

Чом не спиться убо­го­му

Сироті ста­ро­му?

Один ду­ма, як би йо­го

Достроїть па­ла­ти.

Другий ду­ма, як би йо­го

На подзвін прид­ба­ти.

Один ста­рий од­по­чи­не

В пишній до­мо­вині.

Другий ста­рий і так собі

Де-небудь під ти­ном.

І обид­ва спо­чи­ва­ють

І гад­ки не ма­ють.

Убогого не зга­ду­ють,

А то­го ще й ла­ють.

Коло ог­ню ста­рий ци­ган

З люлькою ку­няє.

Позирає на приб­лу­ду

Й на подзвін не дбає.

Ц и г а н

Чому не ля­жеш, не спо­чи­неш?

Зірниця схо­дить, по­ди­вись.

В і д ь м а

Дивилась я, вже ти ди­вись.

Ц и г а н

Ми ра­но ру­ши­мо, по­ки­нем,

Як не прос­пиш­ся.

В і д ь м а

Не просп­люсь,

Я вже ніко­ли не просп­люсь.

Отак де-не­будь і за­ги­ну

У бур'яні…

(Співає ти­хо).

«Гаю, гаю, тем­ний гаю,

Тихенький Ду­наю!

Ой у гаї по­гу­ляю,

В Ду­наї ску­па­юсь.

В зе­ле­но­му ба­го­винні

Трохи од­по­чи­ну…

Та, мо­же, ще хоч каліку

Приведу ди­ти­ну…»

Дарма! аби собі хо­ди­ло

Та вміло матір прок­ли­нать.

А он, чи ба­чиш, на мо­гилі

Очима лу­па ко­ше­ня?

Іди до ме­не. Ки­цю, ки­цю…

Не йде, прок­ля­те бісе­ня!

А то да­ла б тобі на­питься

З моєї чис­тої кри­ниці…

(Приспівує)

«Стоїть ку­тя на по­куті,

А в запічку діти.

Наплодила, на­во­ди­ла,

Та не­ма де діти:

Чи то по­то­пи­ти?

Чи то по­ду­ши­ти?

Чи жи­дові на кров про­дать,

А гроші про­пи­ти?»

Що, доб­ре наші зав­да­ють?

Сідай лиш ближ­ченько, отут.

Ото-то й то! А ти не знаєш…

Що я в Во­ло­шині бу­ла.

Я роз­ка­жу, як на­га­даю.

Близнят в Бен­де­рах при­ве­ла.

У білих Яс­сах ко­ли­ха­ла,

У Ду­наєві ку­па­ла,

В Ту­реч­чині спо­ви­ла

Та до­до­му од­нес­ла -

Аж у Київ. Та вже до­ма

Без ка­ди­ла, без кро­пи­ла

За три ша­ги ох­рес­ти­ла,

А три ша­ги про­пи­ла.

Упилася, упи­лась! І досі п'яна!

І вже ніко­ли не просп­люсь,

Бо я вже й бо­га не бо­юсь,

І не со­ром­лю­ся лю­дей.

Коли б мені отих дітей

Найти де-не­будь! Ти не знаєш,

Чи є в Ту­реч­чині вой­на?

Ц и г а н

Була ко­лись, те­пер не­ма.

Умер най­стар­ший стар­ши­на.

В і д ь м а

А я ду­ма­ла, що й досі…

Аж уже не­має.

Слухай ли­шень, ска­жу тобі,

Кого я шу­каю.

Я шу­каю На­та­лоч­ку

Та си­на Іва­на.

Дочку свою На­та­лоньку…

Та шу­каю па­на,

Того іро­да, що, знаєш?..

Стривай, на­га­да­ла.

Як бу­ла я мо­ло­дою -

І гад­ки не ма­ла,

По са­доч­ку по­ход­жа­ла,

Квітчалась, пи­ша­лась.

А він ме­не і на­ба­чив, Ірод!..

І не сни­лось,

Що я бу­ла кре­пач­кою.

А то б уто­пи­лась,

Було б лег­ше.

От на­ба­чив,

Та й бе­ре в по­кої,

І стри­же, не­на­че хлоп­ця,

І в по­ход з со­бою

Бере ме­не. У Бен­де­ри

Прийшли ми. Сто­яли

З мос­ка­ля­ми на ква­ти­рях,

А мос­калі за Ду­наєм

Турка во­юва­ли.

Тут дав бог мені близ­ня­та,

Якраз про­тив спа­са.

А він ме­не і по­ки­нув,

Не всту­пив і в ха­ту,

На дітей своїх не гля­нув,

Луципер прок­ля­тий!

Пішов собі з мос­ка­ля­ми,

А я з бай­ст­рю­ка­ми

Повертала в Ук­раїну

Степами, тер­на­ми,

Острижена. Та й бай­ду­же.

У се­лах пи­та­ла

Шлях у Київ. І що з ме­не

Люде насміялись…

Трохи бу­ла не вто­пи­лась,

Та жаль бу­ло ки­нуть

Близняточок. То сяк, то так

На свою країну

Придибала. Од­по­чи­ла,

Вечора діжда­лась,

Та й у се­ло. Хотілось, бач,

Щоб лю­де не зна­ли.

От я кра­дусь попідтин­ню

До своєї ха­ти.

В хаті тем­но, не­ма до­ма

Або вже ліг спа­ти

Мій ба­теч­ко оди­но­кий.

Я лед­ве сту­паю;

Входжу в ха­ту.

Аж щось стог­не,

Ніби уми­рає,

То мій батько. І ніко­му

Ні пе­рех­рес­ти­ти,

Ні рук склас­ти. О, прок­ляті,

Лукавії діти,

Що ви дієте на світі!..

Я пе­ре­ля­ка­лась,

Хата пуст­кою смерділа.

От я за­хо­ва­ла

Близнят своїх у ко­морі,

Вбігаю у ха­ту,

А він уже лед­ве ди­ше.

Я до йо­го: «Та­ту!

Мій та­точ­ку! це я прий­шла.

За ру­ки хва­таю. Це я»,- ка­жу.

А він мені Шеп­че: «Я про­щаю.

Я про­щаю». Тілько й чу­ла.

Здається, я впа­ла

І зас­ну­ла. Як­би бу­ла

Довіку прос­па­ла!

Опівночі про­ки­ну­лась:

Як у ямі, в хаті.

А за ру­ку батько да­вить.

«Тату! - кри­чу.- Та­ту!»

А він уже так як кри­га…

Насилу я ру­ку

Випручала. Що, ци­га­не,

Якби та­ку су­ку

Тобі доч­ку. Що б ти зро­бив?

Ц и г а н

Єй-богу, не знаю.

В і д ь м а

Та мов­чи вже, бо за­бу­ду.

Потім не зга­даю.

Дітей, бач­ся, го­ду­ва­ла

Та в засік хо­ва­ла.

Та очіпок, се вже вранці,

Клоччям ви­мо­ща­ла,

Щоб не знать бу­ло, що стри­га.

Прибралась, хо­ди­ла,

Поки лю­де до­мо­ви­ну

Надворі ро­би­ли.

Доробили, по­ло­жи­ли,

Понесли, схо­ва­ли…

І од­на я, як би­ли­на

На полі, ос­та­лась

На сім світі… Бу­ли діти,

І тих не ос­та­лось.

«Через яр хо­ди­ла

Та во­ду но­си­ла,

Коровай са­ма бга­ла.

Дочку од­да­ва­ла,

Сина оже­ни­ла… І… гу…»

Ц и г а н

Не скиг­ли, бо ти всіх по­бу­диш.

В і д ь м а

Хіба я скиг­лю, навісний?

Ц и г а н

Та доб­ре, доб­ре. Що дальш бу­де?

Розказуй дальше.

В і д ь м а

Що да­си?

Навариш завт­ра ма­ма­лиґи?

Я ку­ку­руд­зи при­не­су.

Нагадала! На­га­да­ла!

З доч­кою ліг спа­ти…

Завдав си­на у ла­кеї…

Громадою з ха­ти

Виганяли… На­га­да­ла.

Я со­бак драж­ни­ла

Попід вікна­ми з стар­ця­ми.

І бай­ст­рят но­си­ла

За пле­чи­ма. Щоб прив­ча­лись…

Аж і сам приїхав.

Я до йо­го ки­ну­ла­ся,

Забудучи ли­хо.

Привітав ме­не, лу­ци­пер,

Благословив діток,

Та й заб­рав їх у по­кої…

Ростуть мої квіти!

Та й ви­рос­ли. Си­на Йва­на

Оддав якійсь пані

У ла­кеї. А На­та­лю…

Чи твої ци­га­не

Всі пос­ну­ли?

Ц и г а н

Всі пос­ну­ли.

В і д ь м а

Бо щоб не по­чу­ли

Мого сло­ва. Страш­но бу­де.

І ти, ста­рий дру­же,

Злякаєшся, як ви­мов­лю…

Чи тобі бай­ду­же?

Наталоньку! Ди­тя своє!

Ірод не­чес­ти­вий!..

Занапастив… А до то­го

Посилає в Київ

Мене, ба­чиш, мо­ли­ти­ся.

Я, дур­на, й хо­ди­ла,

І мо­ли­лась… Ні, ци­га­не,

Я мар­но мо­ли­лась.

Чи в вас єсть бог який-не­будь?

В нас йо­го не­має…

Пани вкра­ли та в шка­тулі

У се­бе й хо­ва­ють.

Вертаюся із Києва -

Замкнуті по­кої.

Він узяв її з со­бою

Та й поїхав з нею,

З На­та­лею… Чи чуєш ти?

І ост­риг, прок­ля­тий,

Дитя своє. По­летіла

Я йо­го шу­ка­ти

В Во­ло­щи­ну. Та й шу­каю,

Совою літаю

Над бай­ра­ка­ми. Та діток,

Діточок шу­каю, і На­та­лоньку!..

Ні, ні, ні, ні!

Я шу­каю па­на.

Розірву!.. Возьміть до се­бе

І ме­не, ци­га­не.

Я мед­ве­дя во­ди­ти­му,

А як най­ду ка­та,

То й спу­щу йо­го на йо­го.

Отойді, прок­ля­тий!..

Ні, не спу­щу. Са­ма йо­го

Загризу… Чи чуєш?

Одружимось, моє сер­це,

Я й досі дівую.

А си­на вже оже­ни­ла,

А доч­ка й так бу­де.

Лазитиме попідтин­ню,

Поки най­дуть лю­де

Неживою. Чи ти ба­чив?

Там та­кий хо­ро­ший

Мій син Іван… Ух, хо­лод­но!

Позич мені гро­шей:

Намиста доб­ро­го куп­лю

Та й те­бе повішу,

А са­ма піду до­до­му…

Дивись: ми­ша, ми­ша

Несе у Київ ми­ше­нят.

Не до­не­сеш, уто­пиш десь,

Або пан одніме.

Чи я най­ду моїх діток,

Чи так і за­ги­ну? -

Та й за­мовк­ла, мов зас­ну­ла.

Цигане вста­ва­ли,

Розбирали шат­ро своє,

В до­ро­гу ру­ша­ли,

Та й ру­ши­ли. Пішли сте­пом.

І во­на, не­бо­га

Безталанна, вста­ла мовч­ки,

І ніби­то бо­гу

Нишком собі по­мо­ли­лась,

Та й пош­кан­ди­ба­ла

За ци­га­на­ми. І ти­хо,

Тихенько співа­ла:

«Кажуть лю­де, що суд бу­де,

А су­ду не бу­де.

Бо вже ме­не осу­ди­ли

На сім світі лю­де».

Із-за Дністра пішли ци­га­не

І на Во­линь, і на Ук­рай­ну.

За се­лом се­ло ми­на­ли,

В го­ро­ди хо­ди­ли

І ма­рою за со­бою

Приблуду во­ди­ли.

І співа­ла, й тан­цю­ва­ла,

Не пи­ла й не їла…

Неначе смерть з ци­га­на­ми

По се­лах хо­ди­ла.

Потім ра­зом сха­ме­ну­лась,

Стала їсти, й пи­ти,

І хо­ва­тись за шат­ра­ми,

І бо­гу мо­ли­тись.

Щось та­ке їй по­ро­би­ла

Стара Маріула.

Якимсь зіллям на­пу­ва­ла,

То во­но й ми­ну­лось.

Потім її ста­ла вчи­ти

І ліка­рю­ва­ти,

Які тра­ви, що од чо­го,

І де їх шу­ка­ти.

Як су­ши­ти, як ва­ри­ти…

Всьому, всьому вчи­ла

Мар іуда. А та вчи­лась

Та бо­гу мо­ли­лась.

Минуло літо, уже й дру­ге,

І тре­те нас­та­ло;

Уже прий­шли в Ук­раїну -

Жаль їй чо­гось ста­ло?

Поклонилась Маріулі

За на­уку в но­ги,

Попрощалась з ци­га­на­ми,

Помолилась бо­гу;

Та й пішла собі, не­бо­га,

На свою країну.

«Вернусь,- ка­же,- хоч пог­ля­ну

На доч­ку, на си­на».

Не до­ве­лось. Пан вер­нув­ся,

Покинув На­та­лю

В Мос­ков­щині. А ти її

За Дністром шу­ка­ла.

Сина Йва­на мо­ло­до­го

Оддали в сол­да­ти

За те, що ти не нав­чи­ла

Панів ша­ну­ва­ти.

До ко­го ж ти при­хи­лиш­ся?

Нікого не­має!..

До лю­дей хи­лись, не­бо­го,

Люде привіта­ють.

Пан, вер­нув­шись, за­не­ду­жав,

Стогне, про­па­дає.

А во­на наб­ра­ла зілля

Та пішла в па­ла­ти

Лічить йо­го, по­ма­га­ти,

А не прок­ли­на­ти.

Не по­мог­ла бо­ля­що­му,

Бо не до­пус­ти­ли.

А як умер, то за йо­го

Богу по­мо­ли­лась.

І жи­ла собі свя­тою,

Дівчат на­уча­ла,

Щоб з па­на­ми не ко­ха­лись,

Людей не цу­ра­лись.

«А то бог вас по­ка­рає,

А ще гірше лю­де;

Люде горді, неп­ра­ведні,

Своїм су­дом су­дять»,

Отак во­на на­уча­ла,

Болящих лічи­ла,

А з убо­гим ос­татньою

Крихтою діли­лась.

Люде добрі і ро­зумні

Добре її зна­ли,

А все-та­ки пок­рит­кою

І відьмою зва­ли.