[email protected] 2 страница

Отаке-то лихо, бачите, дівчата. Жартуючи кинув Катрусю москаль. Недоля не бачить, з ким їй жартувати, А люде хоч бачать, та людям не жаль: “Нехай,- кажуть,- гине ледача дитина, Коли не зуміла себе шанувать”. Шануйтеся ж, любі, в недобру годину, Щоб не довелося москаля шукать. Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк - зима впала. Свище полем заверюха, Іде Катерина У личаках - лихо тяжке! - І в одній свитині. Іде Катря, шкандибає; Дивиться - щось мріє… Либонь, ідуть москалики… Лихо!.. серце мліє - Полетіла, зустрілася, Пита: “Чи немає Мого Йвана чорнявого?” А ті: “Мы не знаем”. І, звичайно, як москалі, Сміються, жартують: “Ай да баба! ай да наши! Кого не надуют!” Подивилась Катерина: “І ви, бачу, люде! Не плач, сину, моє лихо! Що буде, то й буде. Піду дальше - більш ходила.. А може, й зустріну; Оддам тебе, мій голубе, А сама загину”.

Реве, стогне хуртовина, Котить, верне полем; Стоїть Катря серед поля, Дала сльозам волю. Утомилась заверюха, Де-де позіхає; Ще б плакала Катерина, Та сліз більш немає. Подивилась на дитину: Умите сльозою, Червоніє, як квіточка Вранці під росою. Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась: Коло серця - як гадина Чорна повернулась. Кругом мовчки подивилась; Бачить - ліс чорніє, А під лісом, край дороги, Либонь, курінь мріє. “Ходім, сину, смеркається, Коли пустять в хату; А не пустять, то й надворі Будем ночувати. Під хатою заночуєм, Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі, покусають, Та не заговорять, Не розкажуть сміючися… З псами їсти й пити… Бідна моя головонько! Що мені робити?”

Сирота-собака має свою долю, Має добре слово в світі сирота; Його б'ють і лають, закують в неволю, Та ніхто про матір на сміх не спита, А Йвася спитають, зараннє спитають, Не дадуть до мови дитині дожить. На кого собаки на улиці лають? Хто голий, голодний під тином сидить? Хто лобуря водить? Чорняві байстрята… Одна його доля - чорні бровенята, Та й тих люде заздрі не дають носить. nbsp;

IV

Попід горою, яром, долом, Мов ті діди високочолі, Дуби з гетьманщини стоять. У яру гребля, верби в ряд, Ставок під кригою в неволі І ополонка - воду брать… Мов покотьоло - червоніє, Крізь хмару - сонце зайнялось. Надувся вітер; як повіє - Нема нічого: скрізь біліє… Та тілько лісом загуло.

Реве, свище заверюха. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. “Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому я лісом! Піти в хату… Що там таке? От їх достобіса! Недобра їх розносила, Мов справді за ділом. Ничипоре! дивись лишень, Які побілілі!” “Що, москалі?.. Де москалі?” “Що ти? схаменися!” “Де москалі, лебедики?” “Та он, подивися”. Полетіла Катерина І не одяглася. “Мабуть, добре Московщина В тямку їй далася! Бо уночі тілько й знає, Що москаля кличе”. Через пеньки, заметами, Летить, ледве дише, Боса стала серед шляху, Втерлась рукавами. А москалі їй назустріч, Як один, верхами. “Лихо моє! доле моя!” До їх… коли гляне - Попереду старший їде. “Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?” Та до його… за стремена… А він подивився, Та шпорами коня в боки. “Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?” А він коня поганяє, Нібито й не бачить. “Постривай же, мій голубе! Дивись - я не плачу. Ти не пізнав мене, Йване? Серце, подивися, Їй же богу, я Катруся!” “Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!” “Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!” “Возьмите прочь! Что ж вы стали? “Кого? мене взяти? За що ж, скажи, мій голубе? Кому хоч оддати Свою Катрю, що до тебе В садочок ходила, Свою Катрю, що для тебе Сина породила? Мій батечку, мій братику! Хоч ти не цурайся! Наймичкою тобі стану… З другою кохайся… З цілим світом… Я забуду, Що колись кохалась, Що од тебе сина мала, Покриткою стала… Покриткою… який сором! І за що я гину! Покинь мене, забудь мене, Та не кидай сина. Не покинеш?.. Серце моє, Не втікай од мене… Я винесу тобі сина”. Кинула стремена Та в хатину. Вертається, Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. “Осьде воно, подивися! Де ж ти? заховався? Утік!.. нема!.. Сина, сина Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! Де дінусь з тобою? Москалики! голубчики! Возьміть за собою; Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина, Возьміть його… бо покину, Як батько покинув,- Бодай його не кидала Лихая година! Гріхом тебе на світ божий Мати породила; Виростай же на сміх людям! - На шлях положила.- Оставайся шукать батька, А я вже шукала”. Та в ліс з шляху, як навісна! А дитя осталось, Плаче бідне… А москалям Байдуже; минули. Воно й добре; та на лихо Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом, Біга та голосить; То проклина свого Йвана, То плаче, то просить. Вибігає на возлісся; Кругом подивилась Та в яр… біжить… серед ставу Мовчки опинилась. “Прийми, боже, мою душу, А ти - моє тіло!” Шубовсть в воду!.. Попід льодом Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом - І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний, Що дуба ламає; То не лихо, то не тяжке, Що мати вмирає; Не сироти малі діти, Що неньку сховали: Їм зосталась добра слава, Могила зосталась. Засміються злії люде Малій сиротині; Виллє сльози на могилу - Серденько спочине. А тому, тому на світі, Що йому зосталось, Кого батько і не бачив, Мати одцуралась? Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе… Панське личко, чорні брови.. Нащо? Щоб пізнали! Змальовала, не сховала… Бодай полиняли! nbsp;

V

Ішов кобзар до Києва Та сів спочивати, Торбинками обвішаний Його повожатий. Мале дитя коло його На сонці куняє, А тим часом старий кобзар І с у с а співає. Хто йде, їде - не минає: Хто бублик, хто гроші; Хто старому, а дівчата Шажок міхоноші. Задивляться чорноброві - І босе, і голе. “Дала,- кажуть,- бровенята, Та не дала долі!” Іде шляхом до Києва Берлин шестернею, А в берлині господиня З паном і сем'єю. Опинився против старців - Курява лягає. Побіг Івась, бо з віконця Рукою махає. Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув… одвернувся.. Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята… Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти. Пита пані, як зоветься? “Івась”,- “Какой милый!” Берлин рушив, а Івася Курява покрила… Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]

Тарасова ніч

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає. Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали козаченька В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється… «Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись - панували, Та більше не будем! Тії слави козацької Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна - Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине; Гине слава, батьківщина; Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам віра, В церкву не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, уніати Налітають,- нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко - Не стало Кравчини! Обізвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Гіркими сльозами: «Бідна моя Україно, Стоптана ляхами!» Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько! Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля, Бунчуки, гетьмани? Де поділися? Згоріло А чи затопило Синє море твої гори, Високі могили? Мовчать гори, грає море, Могили сумують, А над дітьми козацькими Поганці панують. Грай же, море, мовчіть, гори! Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії,- Така ваша доля! Обізвавсь Тарас Трясило Віру рятовати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати! Обізвався пан Трясило: «А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, З поляками биться!»

Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько, Тяжко зажурився, А поганий Конецпольський Дуже звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: «Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи - Наше безголов'я». «Нехай собі бенкетують, Нехай на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду,- Козак ляха знайде».

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Зійшло сонце - ляшки-панки Покотом лежали.

Червоною гадюкою Несе Альта вісти, Щоб летіли крюки з поля Ляшків-панків їсти. Налетіли чорні крюки Вельможних будити; Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали чорні крюки, Виймаючи очі; Заспівали козаченьки Пісню тії ночі,- Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче… Згада козак гетьманщину, Згада та й заплаче!» Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці - З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки,nbsp; А він вимовляє: «Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запечку, А я з журби та до шинку, А там найду свою жінку, Найду жінку, почастую, З вороженьків покепкую».

[6 листопада 1838, С.-Петербург]

***

Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози… чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі?. Не питали б люде, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нуджу світом? «Нічого робить»,- Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти! Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав? Чи заплаче серце одно на всім світі, Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав… Може, найдеться дівоче Серце, карі очі, Що заплачуть на сі думи,- Я більше не хочу. Одну сльозу з очей карих - І пан над панами! Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами!

За карії оченята, За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову, Виливало, як уміло, За темнії ночі, За вишневий сад зелений, За ласки дівочі… За степи та за могили, Що на Україні, Серце мліло, не хотіло Співать на чужині… Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду. Нехай душі козацькії В Украйні витають - Там широко, там весело Од краю до краю… Як та воля, що минулась, Дніпр широкий - море, Степ і степ, ревуть пороги, І могили - гори,- Там родилась, гарцювала Козацькая воля; Там шляхтою, татарами Засідала поле, Засівала трупом поле, Поки не остило… Лягла спочить… А тим часом Виросла могила, А над нею орел чорний Сторожем літає, І про неї добрим людям Кобзарі співають, Все співають, як діялось, Сліпі небораки,- Бо дотепні… А я… а я Тілько вмію плакать, Тілько сльози за Украйну… А слова - немає… А за лихо… Та цур йому! Хто його не знає! А надто той, що дивиться На людей душою,- Пекло йому на сім світі, А на тім… Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю. Нехай злидні живуть три дні Я їх заховаю, Заховаю змію люту Коло свого серця, Щоб вороги не бачили, Як лихо сміється… Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком - люди не побачать, То й не засміються… Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються, Чуже поле поливають Щодня і щоночі, Поки, поки… не засиплють Чужим піском очі… Отаке-то… А що робить? Журба не поможе. Хто ж сироті завидує - Карай того, боже!

Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! Виростав вас, доглядав вас,- Де ж мені вас діти? В Україну ідіть, діти! В нашу Україну, Попідтинню, сиротами,

А я - тут загину. Там найдете щире серце І слово ласкаве, Там найдете щиру правду, А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину.

[1839, С.-Петербург]

Перебендя

Перебендя старий, сліпий, Хто його не знає? Він усюди вештається Та на кобзі грає. А хто грає, того знають І дякують люде: Він їм тугу розганяє, Хоть сам світом нудить. Попідтинню сіромаха І днює й ночує; Нема йому в світі хати; Недоля жартує Над старою головою, А йому байдуже; Сяде собі, заспіває: “Ой не шуми, луже!” Заспіває та й згадає, Що він сиротина, Пожуриться, посумує, Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває про Ч а л о г о- На Г о р л и ц ю зверне; З дівчатами на вигоні - Гриця та веснянку, А у шинку з парубками - С е р б и н а, Ш и н к а р к у З жонатими на бенкеті (Де свекруха злая) - Про тополю, лиху долю, А потім -У г а ю; На базарі - про Л а з а р я, Або, щоб те знали, Тяжко-важко заспіває, Як Січ руйнували. Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває, засміється, А на сльози зверне. Вітер віє-повіває, По полю гуляє. На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає. Кругом його степ, як море Широке, синіє; За могилою могила, А там - тілько мріє. Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває; То приляже та послуха, Як кобзар співає, Як серце сміється, сліпі очі плачуть… Послуха, повіє… Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люде не чули, бо то боже слово, То серце по волі з богом розмовля, То серце щебече господнюю славу, А думка край світа на хмарі ґуля. Орлом сизокрилим літає, ширяє, Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору: «Чого ти німа?» І знову на небо, бо на землі горе, Бо на їй, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує: Що море говорить, де сонце ночує. Його на сім світі ніхто не прийма. Один він між ними, як сонце високе. Його знають люде, бо носить земля; А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля,- На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. “Нехай понад морем,- сказали б,- гуля!”: Добре єси, мій кобзарю, Добре, батьку, робиш, Що співати, розмовляти На могилу ходиш! Ходи собі, мій голубе, Поки не заснуло Твоє серце, та виспівуй, Щоб люде не чули. А щоб тебе не цурались, Потурай їм, брате! Скачи, враже, як пан каже: На те він багатий. Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває весільної, А на журбу зверне.

[1839, С.-Петербург]

Тополя

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий - Нащо зеленіє? Кругом поле, як те море Широке, синіє. Чумак іде, подивиться Та й голову схилить; Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі, Подивиться - серце ниє: Кругом ні билини! Одна, одна, як сирота На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте, все розкажу, Слухайте ж, дівчата. Полюбила чорнобрива Козака дівчина. Полюбила - не спинила, Пішов та й загинув… Якби знала, що покине,- Була б не любила; Якби знала, що загине,- Була б не пустила; Якби знала, не ходила б Пізно за водою, Не стояла б до півночі З милим під вербою; Якби знала!..

І то лихо - Попереду знати, Що нам в світі зустрінеться. Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю… Само серце знає, Кого любить… Нехай в'яне, Поки закопають! Бо не довго, чорнобриві, Карі оченята; Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють… Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає. Защебече соловейко В лузі на калині, - Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати; А він її запитає: «Чи не била мати?» Стануть собі, обіймуться, - Співа соловейко; Послухають, розійдуться,- Обоє раденькі. Ніхто того не побачить, Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» Сама собі знає. Любилася, кохалася, А серденько мліло: Воно чуло недоленьку, А сказать не вміло. Не сказало - осталася, День і ніч воркує, Як голубка без голуба, А ніхто не чує. Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою; Не співає,- як сирота, Білим світом нудить. Без милого батько, мати - Як чужії люде. Без милого сонце світить - Як ворог сміється; Без милого скрізь могила… А серденько б'ється!

Минув і рік, минув другий Козака немає; Сохне вона, як квіточка, - Ніхто не питає. «Чого в'янеш, моя доню?» - Мати не спитала, За старого, багатого Нищечком єднала. «Іди, доню,- каже мати,- Не вік дівовати. Він багатий, одинокий - Будеш пановати».

«Не хочу я пановати, Не піду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить».

Не слухала стара мати, Робила, що знала; Все бачила чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити? «Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько! Скажи мені щиру правду, Де милий-серденько? Чи жив, здоров, чи він любить, Чи забув-покинув? Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бабусенько, голубонько, Скажи, коли знаєш! Бо видає мене мати За старого заміж.

Любить його, моя сиза, Серце не навчити. Пішла б же я утопилась - Жаль душу згубити. Коли нежив чорнобривий, Зроби, моя пташко, Щоб додому не вернулась… Тяжко мені, тяжко! Там старий жде з старостами… Скажи ж мою долю». «Добре, доню; спочинь трошки.. Чини ж мою волю. Сама колись дівовала, Теє лихо знаю; Минулося - навчилася, Людям помагаю. Твою долю, моя доню, Позаторік знала, Позаторік і зіллячка Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сего дива! Піди до криниці; Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сего зілля - Все лихо загоїть. Вип'єш - біжи якомога; Що б там ні кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде - Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий - серед степу Тупне кінь ногою. Коли живий козаченько, То зараз прибуде. А за третій… моя доню, Не питай, що буде. Та ще, чуєш, не хрестися, Бо все піде в воду. Тепер же йди, подивися На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? Ні, вже не вернуся!» Пішла, вмилась, напилася, Мов не своя стала, Вдруге, втретє, та, мов сонна, В степу заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю, Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору! Рости тонка та висока До самої хмари, Спитай бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці - моя доля, По сім боці - горе. Там десь милий чорнобривий По полю гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце, Що сміються люде; Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. Сама хоче мене мати В землю заховати… А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя, доле моя! Боже милий, боже! Подивися, тополенько, Як нема - заплачеш До схід сонця ранісінько, Щоб ніхто не бачив. Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива В степу заспівала. Зілля дива наробило - Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока - До самої хмари. По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.

[1839, С.-Петербург]

До Основ'яненка

Б'ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив… Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся - Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла - Вернітеся!» - «Не вернуться! Заграло, сказало Синє море.- Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить… Тілько ворог, щ.о сміється… Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине,- Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того - Московщина, Кругом чужі люде. «Не потурай»,- може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються… Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би,- був голосок, Та позички з'їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло - Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

Іван Підкова

I

Було колись - в Україні Ревіли гармати; Було колись - запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося - осталися Могили на полі. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає.

Було колись - в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала. Було колись добре жити На тій Україні… А згадаймо! може, серце Хоч трохи спочине.

II

Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. «А нуте, хлоп'ята, На байдаки! Море грає - Ходім погуляти!»

Висипали запорожці - Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» - заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє, а козакам Того тілько й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає… А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди - Де-де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку - човни стали. «Нехай ворог гине! Не в Синопу, отамани, Панове-молодці, А у Царград, до султана, Поїдемо в гості!» «Добре, батьку отамане!» - Кругом заревіло. «Спасибі вам!» - Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову походжає Пан-отаман та на хвилю Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Н. Маркевичу

Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати. Тепер летиш в Україну - Тебе виглядають. Полетів би за тобою, Та хто привітає. Я й тут чужий, одинокий, І на Україні Я сирота, мій голубе, Як і на чужині. Чого ж серце б'ється, рветься? Я там одинокий. Одинокий… а Украйна! А степи широкі! Там повіє буйнесенький, Як брат, заговорить; Там в широкім полі воля; Там синєє море Виграває, хвалить бога, Тугу розганяє; Там могили з буйним вітром В степу розмовляють, Розмовляють сумуючи, Отака їх мова: «Було колись - минулося, Не вернеться знову». Полетів би, послухав би, Заплакав би з ними… Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими.

С.-Петербург, 9 мая 1840 року

На незабудь Штернбергові

Поїдеш далеко, Побачиш багато; Задивишся, зажуришся,- Згадай мене, брате!

[Травень-червень 1840, С.-Петербург]

Гайдамаки

Все йде, все минає - і краю немає. Куди ж воно ділось? відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає… одно зацвіло, А друге зав'яло, навіки зав'яло… І листя пожовкле вітри рознесли. А сонечко встане, як перше вставало, І зорі червоні, як перше плили, Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю І в море безкрає, і будеш сіять, Як над Вавілоном, над його садами І над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний без краю!.. люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав. Порай мені ще раз, де дітись з журбою? Я не одинокий, я не сирота,- Єсть у мене діти, та де їх подіти? Заховать з собою? - гріх, душа жива! А може, їй легше буде на тім світі, Як хто прочитає ті сльози-слова, Що так вона щиро колись виливала, Що так вона нишком над ними ридала. Ні, не заховаю, бо душа жива. Як небо блакитне - нема йому краю, Так душі почину і краю немає. А де вона буде? химерні слова! Згадай же хто-небудь її на сім світі,- Безславному тяжко сей світ покидать. Згадайте, дівчата,- вам треба згадать! Вона вас любила, рожевії квіти, І про вашу долю любила співать. Поки сонце встане, спочивайте, діти, А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля,- Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої! орли мої! Летіть в Україну,- Хоч і лихо зустрінеться, Так не на чужині. Там найдеться душа щира, Не дасть погибати, А тут… а тут… тяжко, діти! Коли пустять в хату, То, зустрівши, насміються, Такі, бачте, люди: Все письменні, друковані, Сонце навіть гудять: “Не відтіля, каже,- сходить, Та не так і світить; Отак,- каже,- було б треба…” Що маєш робити? Треба слухать, може, й справді Не так сонце сходить, Як письменні начитали… Розумні, та й годі! А що ж на вас вони скажуть? Знаю вашу славу! Поглузують, покепкують Та й кинуть під лаву. “Нехай,- скажуть,- спочивають, Поки батько встане Та розкаже по-нашому Про свої гетьмани. А то дурень розказує Мертвими словами Та якогось-то Ярему Веде перед нами У постолах. Дурень! дурень! Били, а не вчили. Од козацтва, од гетьманства Високі могили - Більш нічого не осталось, Та й ті розривають; А він хоче, щоб слухали, Як старці співають. Дарма праця, пане-брате: Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,- От де слава!!! а то співа: “Грає синє море”, А дам плаче, за тобою І твоя громада У сіряках!..” Правда, мудрі! Спасибі за раду. Теплий кожух, тілько шкода - Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите. Вибачайте… кричіть собі, Я слухать не буду, Та й до себе не покличу: Ви розумні люди - А я дурень; один собі, У моїй хатині Заспіваю, заридаю, Як мала дитина. Заспіваю,- море грає, Вітер повівав, Степ чорніє, і могила З вітром розмовляє. Заспіваю,- розвернулась Висока могила, Аж до моря запорожці Степ широкий крили. Отамани на вороних Перед бунчуками Вигравають… а пороги Меж очеретами Ревуть, стогнуть - розсердились, Щось страшне співають. Послухаю, пожурюся, У старих спитаю: “Чого, батьки, сумуєте?” “Невесело, сину! Дніпро на нас розсердився, Плаче Україна…” І я плачу; а тим часом Пишними рядами Виступають отамани, Сотники з панами І гетьмани; всі в золоті У мою хатину Прийшли, сіли коло мене І про Україну Розмовляють, розказують, Як Січ будували, Як козаки на байдаках Пороги минали, Як гуляли по синьому, Грілися в Скутарі Та як, люльки закуривши В Польщі на пожарі, В Україну верталися, Як бенкетували. “Грай, кобзарю, лий, шинкарю!” Козаки гукали. Шинкар знає, наливає І не схаменеться; Кобзар вшкварив, а козаки - Аж Хортиця гнеться Метелиці та гопака Гуртом оддирають; Кухоль ходить, переходить, Так і висихає. “Гуляй, пане, без жупана, Гуляй, вітре, полем; Грай, кобзарю, лий, шинкарю, Поки встане доля”. Взявшись в боки, навприсідки Парубки з дідами. “Отак, діти! добре, діти! Будете панами”. Отамани на бенкеті, Неначе на раді, Походжають, розмовляють; Вельможна громада Не втерпіла, ударила Старими ногами. А я дивлюсь, поглядаю, Сміюся сльозами. Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,- Я не одинокий, є з ким в світі жить; У моїй хатині, як в степу безкраїм, Козацтво гуляє, байрак гомонить; У моїй хатині синє море грає, Могила сумує, тополя шумить, Тихесенько Гриця дівчина співає,- Я не одинокий, є з ким вік дожить. От де моє добро, гроші, От де моя слава, А за раду спасибі вам, За раду лукаву. Буде з мене, поки живу, І мертвого слова, Щоб виливать журбу, сльози. Бувайте здорові! Піду синів випроводжать В далеку дорогу. Нехай ідуть,- може, найдуть Козака старого, Що привіта моїх діток Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола, Міркую, гадаю: Кого просить? хто поведе? Надворі світає; Погас місяць, горить сонце. Гайдамаки встали, Помолились, одяглися, Кругом мене стали, Сумно, сумно, як сироти, Мовчки похилились. “Благослови,- кажуть,- батьку, Поки маєм силу; Благослови шукать долю На широкім світі”. “Постривайте… світ не хата, А ви малі діти, Нерозумні. Хто ватажком Піде перед вами, Хто проведе? Лихо, діти, Лихо мені з вами! Викохав вас, вигодував, Виросли чималі, Йдете в люди, а там тепер Все письменне стало. Вибачайте, що не вивчив, Бо й мене хоч били, Добре били, а багато Дечому навчили! Тма, мна знаю, а оксію Не втну таки й досі. Що ж вам скажуть? Ходім, сини, Ходімо, попросим. Єсть у мене щирий батько (Рідного немає) - Дасть він мені раду з вами, Бо сам здоров знає, Як то тяжко блукать в світі Сироті без роду; А до того - душа щира, Козацького роду, Не одцуравсь того слова, Що мати співала, Як малого повивала, З малим розмовляла; Не одцуравсь того слова, Що про Україну Сліпий старець, сумуючи, Співає під тином. Любить її, думу правди, Козацькую славу, Любить її! Ходім, сини, На раду ласкаву. Якби не він спіткав мене При лихій годині, Давно б досі заховали В снігу на чужині, Заховали б та й сказали: “Так… якесь ледащо…” Тяжко, важко нудить світом, Не знаючи за що. Минулося, щоб не снилось!.. Ходімо, хлоп'ята! Коли мені на чужині Не дав погибати, То й вас прийме, привітає, Як свою дитину. А од його, помолившись, Гайда в Україну!” Добридень же, тату, в хату! На твоїм порогу Благослови моїх діток В далеку дорогу.