Завоювання тмутаракані та мещерської землі 1 страница

Підкоривши в 1236—1237 роках Волзьку Булгарію та залишивши управляти тією землею одного зі своїх братів, хан Батий та вся його військова армада, починаючи з кінця липня 1937 року, стала відкочовувати по обох берегах Волги в її Пониззя. Головна частина татарських військ разом із багатотисячними табунами й отарами пішла на південь.

Сорокатисячний корпус (а це не менше ста тисяч коней) на чолі з ханом Батиєм того ж таки 1237 року завдав потужного удару по так званій Темниковській Мещері. Зазначимо: коли Джувейні та В. де Рубрук в XIII столітті вели мову про «країну Моксель», вони зараховували до неї «споконвічні землі» Московії, тобто сучасні області: Рязанську, Володимирську, Івановську, Московську, Тверську, Ярославську, Костромську, Калузьку і частину Темниковської Мещери. Сучасний пензенський археолог та історик, професор Г. М. Білорибкін ось що розповів про ті часи:

«Основні події у краї розгорнулись восени 1237 р., коли армія Батия, після розгрому Волзької Булгарії, йшла від самарського закруту через Верхнє Посур’я на Рязань… Історик Рашид(-ад-дін) повідомляє, що перед нападом на Рязань (татари.—В.Б.)“…воювали з мокшою, буртасами і арджанами і за короткий час заволоділи ними”. Наслідком цього стало знищення поселень буртасів, про що свідчать численні залишки згарищ поселень, де знайдені монгольські наконечники стріл і останки вбитих воїнів» [9, с. 349].

Багато сучасних російських істориків ті землі, завойовані восени 1237 року, називають Темниковською Мещерою, до якої належали території сучасної Мордовії, південно-західної Чувашії, усієї Пензенської області, сходу Рязанської, усієї Тамбовської, південного заходу Нижегородської, заходу Ульяновської та північного заходу Саратовської областей. Саме тим землям у давнину київські руси дали ім’я Тмутаракань.

Отож, восени 1237 року війська хана Батия захопили землі Темниковської Мещери. Саме у Тмутаракані Батий, щоб мати постійний військовий резерв і тримати у покорі завойовані землі, залишив на постій одну тьму (десять тисяч воїнів) свого війська на чолі зі своїм братом Беркечаром, четвертим сином Джучі-хана. Свідченням цього стало виникнення поселення Темников на теренах сучасної Мордовської АРСР, поблизу кордону із сучасною Рязанською областю. Надалі хан Батий передав усі землі Тмутаракані своєму братові Беркечару в постійне володіння. Так із часу завоювання Темниковської Мещери виник удільний улус Золотої Орди на чолі з Беркечаром — онуком Чингісхана. Цьому незаперечному історичному факту є достовірні свідчення навіть у російських першоджерелах. Про них поговоримо дещо пізніше.

Якщо глянути на мапу центрального району сучасної Російської Федерації, то побачимо, що місце постійної дислокації тьми вибрано ханом Батиєм та його радниками надзвичайно вдало. Воно було розташоване на судноплавній частині річки Мохші, майже на однаковій відстані від тодішніх центрів Ростовсько-Суздальської і Рязанської земель — Володимира, Рязані й Нижнього Новгорода.

Завойовувати Темниковську Мещеру виявилося складно, тому що татарські та фінські племена, що мешкали на її теренах у ті часи, не мали великих сіл та міст. Таких поселень у них майже не існувало. Ті племена проживали у лісах малими родами, і на село було дві-три примітивні хатини. Такий стан поселень у майбутній Московії зберігся до XVIII століття, про що свідчили всі московські історики від М. М. Карамзіна до В. О. Ключевського.

Саме про такий стан поселень тих земель засвідчив у 1253 році посол французького короля до хана Сартака В. де Рубрук, коли писав: «На півночі (від ставки Сартака, де перебував Рубрук на початку серпня 1253 року) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей… (Моксель і Мердас.—В.Б.), які не мають ніякого закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких халупах у лісах» [11, с. 88].

Там, у Тмутаракані, хани Чингісиди та їхні полководці вирішили йти на Рязань та Ростовсько-Суздальську землю у зимовий період, коли на сніговому покриві зберігаються сліди життєдіяльності, та випробували такий метод завоювання, як облава місцевості. При цьому хан Батий, одночасно із захопленням території Мещери, провів облік її населення. Досить-таки своєрідний облік, про який російські академіки Б. Д. Греков і О. Ю. Якубовський не мали бажання говорити.

«Для першого перепису і збору данини Бату послав баскаків. Про цей перепис ми маємо непевні натяки» [12, с. 221].

Зверніть увагу, акцент російської історичної науки завжди робився на занепаді Золотої Орди. Академіки так і назвали свою працю — «Золота Орда та її падіння». Авторові невідомі дослідження російських професорів і академіків про розквіт Золотої Орди. Соромляться московські державці та науковці свого минулого.

Повернімося до брата хана Батия — Беркечара. Перський державний діяч та історик Рашид-ад-дін (1247—1318) усе своє життя присвятив служінню Чингісидам, займав посаду візиря імперії Хулагуїдів (терени сучасних Ірану, Іраку, Сірії та частини Туреччини і Пакистану), у 1310 році завершив працю «Збірник літописів» (три томи). Цікаво зазначити, що в Російській імперії другий і третій томи цієї книги ніколи не були видані. Хоча академік А. А. Ромаскевич, який у 1936—1941 роках готував до друку третю (???) частину першого тому, признавався: «Минуло вже більше ста років відтоді, як уперше (в Російській імперії.—В.Б.) звернули цілком заслужену увагу на “Збірник літописів”.

Рашид-ад-діна… одну із найважливіших пам’яток іранської історичної літератури, єдину таку не лише в іранській, а й у світовій літературі. Це величезна історична енциклопедія, якої у середні віки не було у жодного народу ні в Азії, ні в Європі» [13, т. З, с. 7].

Російська імперська наука розуміла ціну світової пам’ятки XIII—XIV століть. Однак друкувати другий і третій томи книги Рашид-ад-діна заборонили з простої причини: у них подається розповідь про всі країни світу (Європи і Азії), правлячі династії та шляхи сполучення між країнами. Цілком зрозуміло, що ні про Московію, ні про Великі Володимирське й Рязанське князівства на ті часи світ не знав, а ямська служба повністю заперечувала їхнє існування.

Друкувати таке російська влада ніколи не дозволяла і не дозволить.

У книзі «Збірник літописів» подано такий перелік синів Джучі, онуків Чингісхана (братів Батия): перший син — Орда, другий син — Бату, третій син — Берке, четвертий син — Беркечар, п’ятий син — Шейбан, шостий син — Тангут, сьомий син — Бувал, восьмий син — Чилаукун, дев’ятий син — Шингкур, десятий син — Чимпай, одинадцятий син — Мухаммед, дванадцятий син — Удур, тринадцятий син — Тука-Тимур, чотирнадцятий син — Шингкум [13, т. 1, кн. II, с. 66].

Як стверджує переважна більшість незалежних істориків (минулого і сучасності), хан Батий, який за велінням Чингісхана очолив Джучі-улус, розподілив завойовані землі (абсолютно всі!) від Дніпра до Іртиша між усіма своїми братами. Згодом хани прихопили ще й землі Причорномор’я (до Дунаю) та землі Західного Сибіру.

Погляньмо, як ці землі були поділені між братами.

Зверніть увагу, давні автори часто по-різному подають імена Чингісидів.

2. Орда (Ічен). Орда-Ічену відійшли землі так званої Синьої Орди: від річки Сари-Су до Іртиша і від рік Семиріччя до Тоболу. Ось як про те пише професор М. Г. Сафаргалієв:

«Після того як був завершений похід до Східної Європи і монголи повернулись у Дешт-і-Капчак (Джучі-улус.—В.Б.), Батий сказав своєму братові Орді-Ічену: “У цьому поході ти допомагав закінченню нашої справи, тому тобі в уділ (іль) передається народ із п’ятнадцяти тисяч родин, на тому місці, де жив твій батько…”. Отже, володіння Орди-Ічена треба шукати передусім біля озера Балхаша на схилах гір Тарбогатая, де одна з вершин, вочевидь, на честь Орда-Ічена, носить ім’я Уардатау — гора Орди. В районі Тарбогатая володіння Орда-Ічена межували з Улусом Чагатая (другий син Чингісхана від першої дружини.—В.Б.) і Угедея (третій син.—В.Б.), простягаючись уздовж басейнів ріки Іртиш і звужуючись на півночі до “країни Мороку”» [14, с. 39—40].

Разом із Ордою-Іченом на теренах Синьої Орди залишилось ще четверо синів Джучі-хана: Удур, Тука-Тимур, Шингкур та Шингкум. «Із військ Джучієвих одною половиною управляв він (Орда), другою Бату. Він (Орда) з військом та з чотирма братами Удуром, Тука-Тимуром, Шингкуром та Сингкумом (Шингкумом.—В.Б.) становили ліве крило армії; їх до цього часу називають царевичами лівого крила» [16, с. 41—42].

Як бачимо, на землях Синьої Орди — частині сучасного Казахстану — залишилось п’ятеро нащадків старшого сина Чингісхана.

3. Шейбан — п’ятий син Джучі. «За Орда-Іченом був виділений улус… брату Батия Шайбану, який також брав участь в угорському поході і проявив “старання”. Батий віддав йому як уділ (іль) із підкорених земель область Курал, а із родових володінь — чотири роди: кушчі, найман, карлик і буйрак. При цьому Батий сказав Шайбану: “Юрт, в якому ти житимеш, буде між моїм юртом і юртом старшого мого брата Орда-Ічена, влітку ти живи на східному боці від Яїку, на річках Іргиз, Савук, Ор, Ілек, до гори Урала, а взимку — в Аракумі, Кара-Кумі та на берегах річки Сир, біля гирла Чу і Сарису» [14, с. 41].

Разом з Батиєм у Золотій Орді опинилося восьмеро братів із роду старшого сина Чингісхана. Усі вони отримали свої земельні володіння. Про Тангута ми уже говорили.

4. Бувал (Мовал) — сьомий син Джучі. Імена Чингісидів дуже часто різні автори минулих часів подавали по-різному, що не перешкоджатиме нам знаходити істину. Отже, сьомого сина Джучі-хана, якого Рашид-ад-дін у своїй книзі «Збірник літописів» пойменував Бувалом, арабські автори іменують Мовалом, а російські — Мауці, перекладаючи працю Плано Карпіні за часів Катерини II, коли її уперше видали. Плутали відверто і свідомо:

«…Дніпро (Neper), біля якого з боку Русі кочував Коренца, а з другого боку у тамтешніх степах кочував Мауці, вищий (за посадою.—В. Б.) Коренци» [11, с. 48].

Як бачимо: Бувал — Мовал — Мауці — це одна особа, брат хана Батия, який отримав від нього у своє підпорядкування землі між Дніпром та Доном (Приазов’я).

Про це свідчить і російський професор М. Г. Сафаргалієв у книзі «Розпад Золотої Орди»:

«Тоді ж був наділений улусом інший брат Батия — Мовал, дід темника Ногая… Цього Мовала має на увазі і Плано Карпіні, коли пише про знатного князя Мауці, який кочував у степах за Дніпром» [14, с. 42].

Саме темник Ногай, який згодом поширив свої володіння на Причорномор’я до річки Дунай, сіяв у Золотій Орді смуту після смерті хана Менгу-Тимура.

«Ногай, що походив від сьомого сина Джучі Мувала, Бувала (Бувалая), належав до числа тих потомків Джучі, батьки яких у минулому ніколи не посідали ханського трону. Батько Ногая, Тутар, посланий Батиєм в Іран до Хулагу як представник дому Джучі, був запідозрений у змові проти Хулагу і страчений разом із іншими золотоординськими царевичами» [14, с. 58].

Отже, улус хана Бувала (Мауці) розташувався у приазовських степах (1246 рік) між Доном та Дніпром. На північ ті володіння, ймовірно, простягались до річки Самари, бо як повідомляв Плано Карпіні, саме там була перша татарська застава.

5. Берке — третій син Джучі.

Берке після смерті старшого сина Батия Сартака володів престолом Золотої Орди впродовж 1255—1266 років.

Цікаво зазначити, хан Берке сповідував мусульманську релігію, а мав сина, який прийняв християнство і перебрався на мешкання до так званого Володимирського князівства: «Умови зайняття царського трону Менгу-Тимуром, внуком Батия, сином Тукана, нам не відомі. У Берке був син, якого вилікував ростовський архієпископ Кирило, але його доля нам також не відома (“Православный собеседник”, 1859, март, стр. 360)» [14, с. 52].

Це і є приклад свідомої брехні російської історичної науки. І не тільки історичної, а й церковної. Бо такі сентенції подавались віруючим Московської православної церкви у журналі «Православный собеседник».

У Золотій Орді ще з часів завоювання північних улусів (Булгарія і Моксель), за свідченням В. де Рубрука, існувало як мінімум три релігії: іслам (Волзька Булгарія і частина Темниковської Мещери), православ’я (мала частина країни Моксель) і язичництво. Це були офіційні в державі релігії, які не заборонялись, а підтримувались так чи інакше всіма державними органами. Хани імперії на той час ще не визначились, яку релігію має сповідувати династія Чингісидів, і дотримувалися своєї старої віри — тенгріанства. Хоча вже тоді — у 50-ті роки XIII століття — окремі хани схилялись до певної віри: Берке — до ісламу, Сартак — до православ’я, Батий — до тенгріанства і так далі.

Тож нічого дивного немає, що син хана Берке, після того як його вилікував православний єпископ, прийняв православ’я. Зрозуміло, що хан Берке у цьому рішенні підтримав сина, бо так хотів Бог. Усі хани вірили в Єдиного Бога.

Проте абсолютно не зрозуміло, як хан Берке відправив сина невідь-куди. Бо ж не маємо права допускати, що хан-оглан із роду Чингісидів міг бути підлеглим якогось там Володимирського чи Рязанського князя. Подібні твердження є звичайними вигадками російської історіографії.

Хан Берке міг послати свого православного сина у Ростов тільки володарем тієї землі. Це аксіома, яка випливає із яси Чингісхана — збірника законів держави. Про інше ведуть мову дилетанти або заангажовані люди.

М. Г. Сафаргалієв акцентує ще на одному безсумнівному факті, цитуючи слова Абулгазі Бахадур-хана: «Коли Берке став ханом (Золотої Орди.—В.Б.), він затвердив за всіма старшими і молодшими братами ті уділи, які були їм надані Бату-ханом» [14, с. 51].

Слід зазначити, що і наступні Великі Хани Золотої Орди: Менгу-Тимур, Туда-Менгу, Талабуга і Тохта, не вносили суттєвих змін до Батийового розподілу земель, тобто в улусах золотоординських ханів встановлювалися родові династії, які з покоління в покоління передавали свої володіння. І цілком зрозуміло, що хани Рязанського і Володимирського улусів Орди прийняли християнську віру, аби мати у своїй землі підтримку церкви. Ось чому мусульманські історики цілком свідомо їх замовчують.

Та повернімось до улусу Берке-хана. Землі західного узбережжя Каспійського моря після їхнього захоплення були передані ханом Батиєм у володіння родові брата Берке. Там хан Берке і кочував зі своїми табунами та отарами (від сучасних Махачкали і Дербента до Дону та Волги). Про це розповідають давні історики Рашид-ад-дін, Рубрук та інші.

6. Беркечар — четвертий син Джучі. Четвертому сину хана Джучі відійшли землі Темниковської Мещери, що є таємницею російської історії. За часів «хрущовської відлиги» професор Мордовського державного університету (м. Саранськ) М. Г. Сафаргалієв отримав дозвіл ознайомитися із матеріалами колишнього Саровського монастиря, які за катерининських часів чомусь не потрапили до таємних сховищ, а зберігались на той час у Центральному державному архіві Мордовської АРСР.

Ось про що він дізнався: «У фондах колишнього Саровського монастиря… зберігається родословна татарських князів: Сеїд-Ахметових, Адашевих, Кудашевих, Тенішевих і Янгаличевих, які походять від татарського князя Бехана “із Золотої Орди”, котрий “за велінням Золотої Орди царя володів багатьма навколишніми містами та поселеннями татарськими й мордовськими…” Відтоді їхні нащадки Сеїд-Ахметови, Адашеви, Кудашеви та інші “стали володіти вотчинами і землями та поселились у різних місцях…” Місто Наровчат-Мохші, розташоване на теренах володінь нащадків Бехана, відоме за монетами, які карбувались, починаючи з 1312 р., а місто Темників, що виникло на місці постою монгольського темника — десятитисячника, який належав потомкам Бехана… бере свій початок із 1257—1259 рр…» Отож, Бехан міг володіти долинами річки Мохші «з веління Золотої Орди царя Батия» [14, с. 95].

Цензура більшовицького нагляду і за часів «хрущовської відлиги» працювала досить-таки жорстко. Тому вчений говорить лише натяками і здогадками. Та цінність праці М. Г. Сафаргалієва полягає в тому, що він перший указав напрям, в якому слід працювати: «У Рашид-ад-діна… бачимо натяк на улус брата Батия Беркачара, коли він говорить про Тахту, котрий знайшов захист у Беркачара і з допомогою його війська здобув собі трон. Із цього можна зробити висновок про наявність улусів і в решти братів Батия…» [14, с. 43].

Надзвичайно цікава вказівка. Бо Насир-ад-дін Ях-я ібн Неджм-ад-дін Мухаммед Тарджуман (на прізвисько Ібн Бібі), який у своїй праці «Сельджук-наме», написаній в 1282—1285 роках, досить чітко пояснив: «4-ий — син Джучі-хана — Беркачар. У нього були жони й наложниці, і він мав 2 синів у такій послідовності: 1) Кукджу, цей Кукджу мав 4 синів: Іджиль-Тимур, Іликчі…¹¹» [16, с. 53].

У примітці 11: інші перські джерела називають цього хана — Біликчі. «Цей Біликчі той самий, у якого Токта, напередодні воцаріння, знайшов захист; після чого він (Токта) з допомогою Ногая і військ цього Біликчі став царем» [16, с. 53].

Хан Тохта прийшов до владну Золотій Орді в 1291 році. І перші свої роки на троні Великого Хана (1291—1294) провів у Мохші (Наровчаті), де до 1294року карбував свої монети.

У книзі професора В. Лебедєва досить чітко зазначено: «Монети, зібрані в Наровчаті, охоплюють час від 1294 до 1388 року (не враховуючи великої кількості ще не прочитаних монет). Тут є монети, карбовані ханами Тогтогу (Тохтою.—В.Б.), Узбеком, Джанибеком, Бердибеком…Кильдибеком…» [17, с. 35].

Перебуваючи до 1294 року в Мохші і знайшовши допомогу в онука хана Беркечара — Біликчі, хан Тохта тільки у другій половині 1294 року переніс свою столицю до Увеку (Укеку). Про всі ці події та причини, які до них призвели, ми будемо говорити у подальших розділах книги.

Отож, більша частина земель Тмутаракані з часів її завоювання стала місцем розселення і власністю татарського роду Чингісидів, нащадків одного з онуків Чингісхана — Беркечара. Маємо повне право називати його улус Темниковським, або Тмутараканським, бо до нього належала і зруйнована Рязань. Рід хана Беркечара, як і роди ханів Берке, Шейбана та інших, мусили поставляти до збірного війська Бату-хана тьму (тумен). Усе у Золотій Орді чинилось чітко і зрозуміло, згідно з законами Яси Чингісхана.

На початку зими 1237—1238 року хан Батий рушив на Рязань. За «загальноросійськими літописними зводами», посли хана Батия напередодні навали мали зустріч з представниками Рязанського, Муромського і Пронського князівств. Ось як про ті події розповідає М. М. Карамзін:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх на березі Воронежа і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. “Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша”» [18, т. III, с. 152].

Історики XIII століття засвідчили, що деякі з «государів» тих земель погодилися на умови Чингісидів, а деякі — ні. Ймовірно, відмовились рязанські князі, чому Батий і пішов війною на них. Пам’ятаймо: в XIII столітті видатні свідки того часу В. де Рубрук і Джувейні називали Рязанське та Володимирське князівства й прилеглі до них землі країною Моксель. Російські історики чомусь відносять згадку про «двох государів» до земель Темниковської Мещери, забуваючи притому, що їхня ж історіографія впродовж XVIII—XX століть повністю заперечувала наявність будь-яких державних утворень у X—XIII століттях на тих землях, окрім Великих князівств — Рязанського і Володимирського.

Тож через небажання місцевих князів підкоритися військо хана Батия рушило на Рязань. У XII—XIII століттях Рязанню називалось сучасне городище Рязань Стара:

«Початково Р(язанню) наз(ивав)ся центр рязанського князівства, розташований за 50 км на пів(денний) сх(ід) від суч(асної) Р(язані), тепер городище Рязань Стара» [2, т. 22, с. 469].

І далі:

«Рязань Стара, городище (пл. 48 га) на правому березі р. Оки, поблизу м. Спаська, залишки колишньої столиці (у 12—13 ст.) Рязанського князівства» [2, т. 22, с. 469].

Зверніть увагу на це, тому що поруч із Рязанню (Старою) у ті часи стояв Богословський монастир. Ось російське свідчення:

«Монастир… Богословський, чол(овічий), 25 верст від Рязані (сучасної.—В.Б.) на березі Оки… Він заснований на початку XII ст… Існує легенда, що Батий, який громив околиці під час нападу свого на Російські (Рязанську.—В.Б.) області, наблизився до обителі з наміром її пограбувати; але пройнятий раптовим жахом, замість грабунку надав їй скарби і до ікони Богослова, що тоді була запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того виявляв до обителі повагу, через що вона не зазнала всезагальних злигоднів, які спіткали тоді інші монастирі. Руків’я цього чудотворного образу донині (середина XIX століття.—В.Б.) зберігається в ризниці з написом, який розповідає про цю достопам’ятну подію… печатка ж Батиєва взята в середині XVII століття Архиепископом Рязанським Мисаїлом і… нею позолочена водосвятна чаша, яка нині є в Успенському кафедральному соборі в Рязані» [19, с. 461].

Військо Батия підійшло одночасно до Рязані та Богословського монастиря, який стояв окремо. Однак місто захопили спалили, більшість мешканців знищили або взяли у полон. Монастир же вцілів і процвітав не одну сотню літ.

У чому річ? Московські міфи та вигадки тут недоречні. На подібні питання в російській історіографії відповіді не існує. Хоча все до абсурду просто: хан Батий від святих отців Богословського монастиря отримав благословення на завоювання православних земель: Рязанської і Ростовсько-Суздальської. Логіка поведінки Чингісидів іншого не допускала. Батий свято дотримувався Яси Чингісхана.

Увійшовши в чужу землю і знаючи, що та земля має свого Бога, іншого, ніж у землі Бату-хана, Батий попросив монахів Богословського монастиря вознести благословенну молитву до свого Бога. І, без сумніву, ігумен з монахами, ще раніше схиливши голови перед ханом та його полководцями, виконали повеління Батия. Інакше монастир міг бути незруйнований, але не отримав би скарбів і дарчих грамот від хана. Тут сперечатись немає сенсу.

Московська історіографія не повинна будуватись на винятках із правил. Про це слід завжди пам’ятати.

Хан Батий і далі чинив за тим самим правилом (так веліла Яса Чингісхана): усі, хто схиляв голову і приймав його вимоги, залишалися живими, а тих, хто не хотів коритись або тікав — знищував. Навіть у так званих «загальноросійських літописних зводах» зазначено, що до зруйнованих ханськими військами належать тільки такі поселення, як: Рязань, Пронськ, Коломна, Суздаль, Володимир, Юр’їв, Торжок і Козельськ. Про Москву не говоритимемо, бо вона заснована ханом Менгу-Тимуром тільки в 1272 році.

Між іншим, Іпатіївський літопис навіть не згадує про руйнування Коломни, Торжка та Юр’їва.

Героїчна оборона рязанських і ростовсько-суздальських міст є міфом пізніших часів Російської імперії. Коли звернемось до Великої Радянської Енциклопедії, то дізнаємось, що такі поселення, як:

Переяславль-Рязанський [2, т. 22, с. 468],

Муром [2, т. 17, с. 126],

Городець-Мещерський [2, т. 11, с. 496],

Ростов Великий [2, т. 22, с. 313],

Городець Волзький [2, т. 7, с. 122],

Нижній Новгород [2, т. 7, с. 139],

Волок-на-Ламі [2, т. 5, с. 326],

Твер [2, т. 11, с. 208],

Ярославль [2, т. 30, с. 554—555],

Галич Мерський [2, т. 6, с. 66], та багато інших, не були зруйновані та спалені. Як писав професор Лев Миколайович Гумільов, вони «здалися на капітуляцію», тобто погодилися на умови хана Батия і ввійшли до складу його держави з дня підкорення.

У XVIII столітті, вивчаючи першоджерела, імператриця Катерина II та її статс-секретар О. В. Храповицький наголошували, що ніякого спротиву князі Рюриковичі татарам Батия не чинили. Вони тікали від його війська, але Батий наздогнав їх на річці Сіть і знищив. Звичайно, Катерина II зі своїм підопічним відкрито подібного сказати не могла, тим більше про Великого Володимирського князя Юрія Всеволодовича, тож говорили натяками: «Показував я річку Сіть у Ярославській губернії.

Вона впадає в Малогу, а Малога у Волгу. На Сіті вбито Князя Володимира Юрійовича Рязанського від Татар. Думали (Катерина II.—В.Б.), що він перейшов Волгу значно нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть свідчить, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії» [20, с. 245].

Між іншим, на річці Сіть загинули всі князі Рюриковичі, які тікали від військ хана Батия, серед них і Великий Володимирський Князь Юрій Всеволодович.

Той факт, що степовики хана Батия наздогнали в густих лісових хащах місцевих князів, що тікали, свідчить про ще одну нову тактику, запроваджену татарами під час завоювання Мещерської землі, — облаву. У «загальноросійських літописних зводах» на цей метод завоювання є лише натяк:

«Татарове полониша Володимер і пойдоша на великого князя Георгія (Юрія.—В.Б.)… і ові йдоша до Ростова, а іні до Ярославля, а іні на Волгу до Городця, і полониша все по Волзі, навіть до Галича Мерського; а іні йдоша на Переяславль, а те взяша, і оттіль всю ту країну і гради многі все то полониша, навіть і до Торжку, і нема місця, ні всі, ні сіл таких рідко, ідеже не воюваша на суждальській землі…» [21, с. 198].

Скрізь побували війська хана Батия, всіх полонили, але деталі замовчуються. І неспроста. Як побачимо згодом, у російських літописах приховано найголовніше. Ймовірно, що таку цензуру літописів вчинили у XVIII столітті при виданні. Бо ж недаремно у 1783 році Катериною II була створена «Комісія для складання записок про стародавню історію, переважно Росії…». І всі «загальноросійські літописні зводи» були «знайдені» (окрім Кенігсберзького) після довгої та копіткої праці катерининської «Комісії».

Великий перський історик Ала-ад-дін Ата-мелік Джувейні (1226—1283) залишив досить цікаві свідчення про ті часи, що стосуються «Мещерської землі»: «Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) покорив і підпорядкував цілком усі ті краї, які з ним сусідили: решту (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, як от: Булкар, М. к. с. та інші» [16, с. 21].

Про «країну М. к. с.» йдеться як про велику державу, яку можна порівняти з Волзькою Булгарією за розмірами та значенням [135, с. 297—313]. Саме про це писав посол французького короля В. де Рубрук у книзі «Подорож до Східних країн Вільгельма де Рубрука в літо Благості 1253» [11, с. 65].

Ось витяг із цієї праці:

«Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм постачають шовкові й золоті матерії, а ще тканини з бавовни, які вони одягають улітку. Із Русії, з Мокселю, з Великої Булгарії та Паскатиру, тобто Великої Угорщини, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і які вони одягають взимку» [11, с. 76].

Два абсолютно незалежних автори назвали країну, що межувала з Русією та Булгарією, однією назвою — Моксель! Звичайно, це не може бути винятком чи випадковістю.

Як бачимо, Рязанське та Володимирське князівства у XIII столітті не мали ніякого відношення до Русі і носили цілком конкретне ім’я — країна та земля Моксель.

Російська історіографія приховує цей незаперечний факт. Ми ще станемо свідками, як московити почнуть спотворювати ці свідчення давніх істориків. І цьому вже подано приклад: видаючи в 1941 році другий том матеріалів академіка В. Г. Тизенгаузена, сучасні московити включили до нього тільки п’ять сторінок із великої праці Джувейні, та й то у спотвореному вигляді. Коли у Джувейні пішла оповідь про завоювання країни Моксель, то московські перекладачі перського тексту чомусь «Мокселем» уже назвали не країну, а місто, аби і в це питання закинути «доважок брехні»:

«Звідтіля вони (царевичі) пішли у землі Русі (цього слова в Джувейні немає.—В.Б.) і підкорили її області до міста М.К.С. (Моксель.—В.Б.), мешканці якого за своєю численністю були (мов) мурахи та саранча, а місцевість укрита болотами і лісом до того густим, що у ньому було неможливо проповзти змію. Царевичі (Батий з братами.—В.Б.) разом… спершу з кожного боку влаштували таку широку дорогу, що (по ній) могли поряд проїхати три-чотири вози… Вони (царевичі.—В. Б.) віддали наказ відрізати людям праве вухо. Було нараховано 270000 вух. Звідтіля царевичі вирішили повернутись (у Поволжя.—В.Б.)» [16, с. 23].

Московити спаплюжили текст великого свідка Джувейні, додавши слово «Русь» та назвавши країну Моксель містом. Навіть найпалкішому московському патріотові зрозуміло, що у XIII столітті в «Суждальській землі» не існувало міст із населенням у 270 тисяч мешканців.

Великий свідок далеких часів пояснив, що завоювання «країни Моксель» відбувалось за чотирма напрямками. Якщо подивитись на сучасну мапу центральних областей Російської Федерації та проаналізувати весь вище наданий матеріал, то можна збагнути, з яких боків були завдані удари татарських військ у землі Моксель.

Перший удар. Найімовірніше, він був спрямований на Рязань і далі на Коломну. Таким чином частина ханських військ перекривала західний і південний шляхи можливої утечі із землі Моксель. Слід зауважити, що удару по Рязані було завдано після завоювання Темниковської Мещери, тобто з боку сучасних міст: Сасово — Шацьк — Ряжськ.

У XIII столітті країна Моксель була всуціль вкрита лісами та болотами. Отож, для блокування цієї землі війська хана Батия передусім перекривали можливі шляхи втечі — наявні дороги та ріки. У Темникові залишалася військова тьма хана Беркенара, яка теж не сиділа, склавши руки. Вона чинила постійний контроль за місцевістю та шляхами сполучення.