Друга по­ло­ни­на 1848, ко­са­рал]. 4 страница

Громада зич­но за­гу­ла.

Тойді на ґанок ви­ход­жає

І до гро­ма­ди про­мов­ляє Пет­русь.

І ка­же: «Я зро­бив,

Я ге­не­ра­ла от­руїв,

А ви не знаєте нічо­го!»

Взяли Пет­ру­ся мо­ло­до­го

Та в го­род в пу­тах од­вез­ли.

Його не­дов­го мор­ду­ва­ли

В тюрмі, в суді, а в доб­рий час

В кай­да­ни доб­ре за­ку­ва­ли,

Переголили про за­пас;

Перехрестивсь, отак уб­ра­ний,

І по­волік Пет­русь кай­да­ни

Аж у Сибір…

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Мені здається, я не знаю,

А лю­де справді не вми­ра­ють,

А пе­релізе ще жи­ве

В сви­ню або­що та й жи­ве,

Купається собі в ка­люжі,

Мов перш ку­па­ло­ся в гріхах.

І справді так. Мені бай­ду­же

За прос­тих сірих сіро­мах,

Вони і гос­по­дом за­буті!

Так що ж мені тут гріти-ду­ти!

А де оті?.. Нев­же в са­жах

Годує хам собі на са­ло?

А мо­же, й так? Доб­ра чи­ма­ло

Вони тво­ри­ли на землі,

Ріками сльози роз­ли­ли,

А кров мо­ря­ми. Лю­де зна­ють,

Кого го­ду­ють, дог­ля­да­ють.

І що ж ви ска­же­те: за сла­ву

Лили во­ни мо­ря кро­ваві

Або за се­бе? Ні, за нас!

За нас, сер­деш­них, мир па­ли­ли!

Поки їх в саж не за­са­ди­ли.

Якби не те, то пев­не б пас

Свинар в то­лоці. Кляті! кляті!

Де ж сла­ва ва­ша?? На сло­вах!

Де ва­ше зо­ло­то, па­ла­ти?

Де власть ве­ли­кая? В скле­пах,

В скле­пах, по­вап­ле­них ка­та­ми,

Такими ж са­ми­ми, як ви.

Жили ви лю­ти­ми звірми,

А в свині пе­рей­шли!.. Де ж ти?

Великомучениче свя­тий?

Пророче бо­жий? Ти меж на­ми,

Ти, прис­но­су­щий, всю­ди з на­ми

Витаєш ан­ге­лом свя­тим.

Ти, лю­бий дру­же, за­го­во­риш

Тихенько-тихо… про лю­бов

Про без­та­лан­ную, про го­ре;

Або про бо­га та про мо­ре,

Або про мар­не ли­ту кров

З лю­дей ве­ли­ки­ми ка­та­ми.

Заплачеш тяж­ко пе­ред на­ми,

І ми зап­ла­че­мо… Жи­ва

Душа по­ето­ва свя­тая,

Жива в свя­тих своїх ре­чах,

І ми, чи­тая, ожи­ваєм

І чуєм бо­га в не­бе­сах.

Спасибі, дру­же мій убо­гий!

Ти, знаю, леп­ту розділив

Свою єди­ну… Пе­ред бо­гом

Багато, бра­те, за­ро­бив!

Ти пе­рес­лав мені в не­во­лю

Поета на­шо­го,- на во­лю

Мені ти двері од­чи­нив!

Спасибі, дру­же! Про­чи­таю

Собі хоть ма­ло… ожи­ву…

Надію в серці привітаю,

Тихенько-тихо заспіваю

І бо­га бо­гом на­зо­ву.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Якби ви знали, па­ничі,[2]

Де лю­де пла­чуть жи­ву­чи,

То ви б елегій не тво­ри­ли

Та мар­не бо­га б не хва­ли­ли,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, на­зи­ва­ють

Хатину в гаї ти­хим раєм.

Я в хаті му­чив­ся ко­лись,

Мої там сльози про­ли­лись,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи єсть у бо­га лю­те зло,

Що б у тій хаті не жи­ло?

А ха­ту раєм на­зи­ва­ють!

Не на­зи­ваю її раєм,

Тії ха­ти­ноч­ки у гаї

Над чис­тим ста­вом край се­ла.

Мене там ма­ти по­ви­ла

І, по­ви­ва­ючи, співа­ла,

Свою нудьгу пе­ре­ли­ва­ла

В свою ди­ти­ну… В тім гаю,

У тій ха­тині, у раю,

Я ба­чив пек­ло… Там не­во­ля,

Робота тяж­кая, ніко­ли

І по­мо­ли­тись не да­ють.

Там матір доб­рую мою

Ще мо­ло­дую - у мо­ги­лу

Нужда та пра­ця по­ло­жи­ла.

Там батько, пла­чу­чи з дітьми

(А ми малі бу­ли і голі),

Не ви­терпів ли­хої долі,

Умер на пан­щині!.. А ми

Розлізлися ме­жи людьми,

Мов ми­ше­ня­та. Я до шко­ли -

Носити во­ду шко­ля­рам.

Брати на пан­щи­ну хо­ди­ли,

Поки ло­би їм по­го­ли­ли!

А сест­ри! Сест­ри! Го­ре вам,

Мої го­луб­ки мо­лодії,

Для ко­го в світі жи­ве­те?

Ви в най­мах ви­рос­ли чужії,

У най­мах ко­си побіліють,

У най­мах, сест­ри, й ум­ре­те!

Мені аж страш­но, як зга­даю

Оту ха­ти­ну край се­ла!

Такії, бо­же наш, діла

Ми тво­ри­мо у нашім раї

На пра­ведній твоїй землі!

Ми в раї пек­ло роз­ве­ли,

А в те­бе дру­го­го бла­гаєм,

З бра­та­ми ти­хо жи­ве­мо,

Лани бра­та­ми оре­мо

І їх сльоза­ми по­ли­ваєм.

А мо­же, й те ще… ні, не знаю,

А так здається… сам єси…

(Бо без твоєї, бо­же, волі

Ми б не ну­ди­лись в раї голі).

А мо­же, й сам на не­бе­си

Смієшся, ба­теч­ку, над на­ми

Та, мо­же, ра­диш­ся з па­на­ми,

Як пра­вить ми­ром! Бо ди­вись:

Он гай зе­ле­ний по­хи­ливсь,

А он з-за гаю виг­ля­дає

Ставок, не­на­че по­лот­но,

А вер­би геть по­над ста­вом

Тихесенько собі ку­па­ють

Зелені віти… Прав­да, рай?

А по­ди­ви­ся та спи­тай!

Що там тво­риться у тім раї!

Звичайне, ра­дость та хва­ла!

Тобі єди­но­му свя­то­му

За дивнії твої діла!

Отим-бо й ба! Хва­ли ніко­му,

А кров, та сльози, та ху­ла,

Хула всьому! Ні, ні, нічо­го

Нема свя­то­го на землі…

Мені здається, що й са­мо­го

Тебе вже лю­ди прок­ля­ли!

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Буває, в не­волі іноді зга­даю

Своє ста­ро­давнє, шу­каю, шу­каю,

Щоб чим пох­ва­ли­тись, що й я та­ки жив,

Що й я та­ки бо­га ко­лись-то хва­лив!

Шукаю, шу­каю… гос­по­ди б, хотілось

Згадать хоть що-не­будь!

Та оце й натк­нувсь

На та­ке по­га­не, що так і зас­нув,

Богу не мо­лив­шись!..

От мені прис­ни­лось…

Свинею зас­нув­ши, зви­чай­не, та­кий

І сон при­вер­зеться… ніби край мо­ги­ли

Пасу я яг­ня­та, а я ще ма­лий;

Дивлюся, мо­ги­ла ніби роз­вер­ну­лась,

А з неї ви­хо­дить не­на­че ко­зак,

Уже й си­во­усий собі не­бо­рак,

Та і йде до ме­не… Я собі звер­ну­лось,

Щеня мов під ти­ном,- зви­чай­не, ма­ле,

То й пе­ре­ля­ка­лось. От ме­не бе­ре

Неначе на ру­ки та не­се в мо­ги­лу,

А чор­на мо­ги­ла ще гірше розк­ри­лась.

Дивлюся, в мо­гилі усе ко­за­ки:

Який без­го­ло­вий, який без ру­ки,

А хто по коліна не­на­че од­тя­тий;

Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

«Дивися, ди­ти­но, оце ко­за­ки

(Ніби мені ка­же), на всій Ук­раїні

Високі мо­ги­ли. Ди­ви­ся, ди­ти­но,

Усі ті мо­ги­ли, усі отакі.

Начинені на­шим бла­го­род­ним тру­пом,

Начинені ту­го. Оце во­ля спить!

Лягла во­на слав­но, ляг­ла во­на вкупі

З на­ми, ко­за­ка­ми! Ба­чиш, як ле­жить -

Неначе спо­ви­та!.. Тут па­на не­має,

Усі ми од­на­ко на волі жи­ли!

Усі ми од­на­ко за во­лю ляг­ли,

Усі ми і вста­нем, та бог йо­го знає,

Коли-то те бу­де. Ди­ви­ся ж, ди­ти­но!

Та доб­ре ди­ви­ся,- а я роз­ка­жу,

За що Ук­раїна на­ша ста­ла ги­нуть,

За що й я меж ни­ми в мо­гилі ле­жу.

Ти ж лю­дям роз­ка­жеш, як ви­рос­теш, си­ну

Слухай же, ди­ти­но». А потім яг­ня­та

Приснились у житі, ла­но­вий біжить

Та б'є ме­не доб­ре - і ніби, прок­ля­тий,

Свитину зди­рає… І досі бо­лить,

Як сон той зга­даю. А як на­га­даю

Козака в мо­гилі, то й досі не знаю,

Чи то бу­ло справді, чи то бу­ло так,

Мара яка-не­будь. Мені той ко­зак

Розказував ось що…

«Не знаю, як те­пер ля­хи жи­вуть

З своїми вольни­ми бра­та­ми?

А ми бра­та­ли­ся з ля­ха­ми!

Аж по­ки третій Сигізмонд

З прок­ля­ти­ми йо­го ксьондза­ми

Не роз'єдна­ли нас… Отак

Те ли­хо діяло­ся з на­ми!

Во ім'я гос­по­да Хрис­та

І ма­тері йо­го свя­тої!

Ляхи прий­шли на нас вой­ною!

Святиє божії міста

Ксьондзи ска­жені оск­вер­ни­ли!

Земля ко­за­ча зай­ня­лась

І кров'ю, си­ну, по­ли­лась.

І за мо­ги­лою мо­ги­ла,

Неначе го­ри, по­рос­ли

На нашій, си­ноч­ку, землі!

Я жив на ху­торі, з…. [3]

Я стар був, не­мо­щен. Пос­лав

З та­бун я ко­ней до обо­зу,

Гармату, гаківниць два во­зи,

Пшона, пше­ниці, що прид­бав,

Я всю мізерію од­дав

Моїй Ук­раїні не­бозі…

І трьох синів своїх. «Не­хай,

Я ду­мав, грішний пе­ред бо­гом,

Нехай хоть час­точ­ка убо­га

За ме­не піде, за наш край,

За цер­ков божію, за лю­де,

А я мо­ли­тись в хаті бу­ду».

Бо вже не зду­жав, си­ну, встать,

Руки на во­ро­га піднять!

Зо мною, слу­хай же, ос­та­лись

Данило, чу­ра мій, та я,

Та Пріся, до­чеч­ка моя!

Воно ще тілько ви­рос­та­ло,

Ще тілько-тілько на­ли­ва­лось,

Мов та че­ре­шенька!.. За гріх,

За тяж­кий, ма­буть, гріх ве­ли­кий,

Не дав мені свя­тий вла­ди­ка

Очей на­ра­ду­вать ста­рих

Моїм ди­тят­ком!..

Не хо­ди­ли

Ксьондзи по се­лах, а во­зи­ли

На лю­дях їх з се­ла в се­ло,

Такеє-то у нас бу­ло!

Якось їх, кля­тих, і до ме­не

Вночі на хутір за­нес­ло.

А з ни­ми че­лядь їх ска­же­на,

Та ще дра­гу­ни… Дай мені

Хоч ко­ли-не­будь, бо­же ми­лий,

На світ твій виг­ля­нуть з мо­ги­ли -

Спряжу всю шлях­ту на огні!

Вони, во­ни - не бійся, си­ну! -

Вони, ксьондзи, мою ди­ти­ну

З со­бою в ха­ту за­ве­ли,

Замкнулись п'янії, я ба­чив.

А че­лядь п'яна по­ля­га­ла

У клуні на со­ломі спать,

Драгуни теж. А ми з Да­ни­лом

Соломи в сіни на­но­си­ли,

А клу­ню прос­то за­па­ли­ли…

Не вста­нуть, прок­ляті, оп'ять

Дітей ко­за­чих мор­ду­вать,

Усі до од­но­го, згоріли!

І Пріся бідная моя

Згоріла з кля­ти­ми! А я…

На по­жа­рищі хрест з Да­ни­лом

Поставили та по­мо­ли­лись,

Заплакали… Та й по­тяг­ли,

На ко­ней сівши, до обо­зу,

Синів всіх трьох моїх най­шли

Та в доб­рий час і по­ляг­ли

Отут укупі!.. …

А як ми би­лись, уми­ра­ли,

За що ми го­ло­ви скла­да­ли -

В оці мо­ги­ли? Бу­деш жить,

То, мо­же, й зна­ти­меш, не­бо­же,

Бо сла­ва здо­ро­во кри­чить

За наші го­ло­ви… А мо­же,

І про мо­ги­ли, і про нас

З стар­ця­ми бо­жи­ми по се­лах

Правдива ду­ма не­ве­се­ла

Меж людьми хо­дить…»

[Перша по­ло­ни­на 1850, Орен­бург]

* * *

І ста­ном гну­чим, і кра­сою

Пренепорочно-молодою

Старії очі ве­се­лю.

Дивлюся іноді, див­люсь,

І чуд­но, мов пе­ред свя­тою,

Перед то­бою по­мо­люсь.

І жаль мені, ста­ро­му, ста­не

Твоєї бо­жої кра­си.

Де з нею дінеш­ся єси?

Хто ко­ло те­бе в світі ста­не

Святим хра­ни­те­лем твоїм?

І хто зас­ту­пить? хто ук­риє

Од зла людсько­го в час ли­хий?

Хто сер­це чис­теє нагріє

Огнем лю­бові, хто та­кий?

Ти си­ро­та, не­ма ніко­го,

Опріче пра­вед­но­го бо­га.

Молися ж, сер­це, по­мо­люсь

І я з то­бою. Щось про­ро­че

Мені вже за­зи­рає в очі,

І я вже бо­гу не мо­люсь,

Уже й на те­бе не див­люсь.

Мені прис­ни­лось: ти вже ма­ти,

Не в ок­са­миті, не в па­ла­тах

Твоє го­лод­неє ди­тя…

І в'янеш ти, а дні ле­тять,

Несуть все доб­ре за со­бою,

Уже й надію по­нес­ли,

А ти ос­та­лась на землі

Одна-однісінька; з то­бою

Єдинеє доб­ро бу­ло -

Твоє ди­тя, по­ки рос­ло,

В ко­ло­доч­ки по­ки вби­ва­лось.

Оперилось, і ти ос­та­лась,

Стара і не­мо­щяа. Лю­дей,

Людей неп­ри­яз­них бла­гаєш

І Хрис­та ра­ди прос­тя­гаєш

Коло за­чи­не­них две­рей Старії ру­ки.

Отак я іноді то­бою,

Тобою, сер­це, мо­ло­дою,

Старії очі ве­се­лю.

Дивлюся іноді, див­люсь

На стан твій гну­чий, і за те­бе

Тихенько бо­гу по­мо­люсь.

Молися й ти, з свя­то­го не­ба

На те­бе, сер­це, не зійшла

Твоя і до­ля і не­до­ля.

[Перша по­ло­ви­на 1850]

* * *

Огні го­рять, му­зи­ка грає,

Музика пла­че, за­ви­ває;

Алмазом доб­рим, до­ро­гим

Сіяють очі мо­лодії;

Витає ра­дость і надія

В очах ве­се­лих; лю­бо їм,

Очам негрішним, мо­ло­дим.

І всі ре­го­чуться, сміються,

І всі тан­цю­ють. Тілько я,

Неначе зак­ля­тий, див­лю­ся

І ниш­ком пла­чу, пла­чу я.

Чого ж я пла­чу? Ма­буть, шко­да,

Що без при­го­ди, мов не­го­да,

Минула мо­ло­дость моя.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Чи то не­до­ля та не­во­ля,

Чи то літа ті ле­тя­чи

Розбили ду­шу? Чи ніко­ли

Й не жив я з нею, жи­ву­чи

З людьми в пас­куді, опас­ку­див

І ду­шу чис­тую?.. А лю­де!

(Звичайне, лю­де, сміючись)

Зовуть її і мо­ло­дою,

І не­по­роч­ною, свя­тою,

І ще яко­юсь… Во­ро­ги!!

І люті! люті! Ви ж ук­ра­ли,

В баг­но по­га­не за­хо­ва­ли

Алмаз мій чис­тий, до­ро­гий,

Мою ко­лись свя­тую ду­шу!

Та й смієтесь. Нех­рис­ти­яне!

Чи не меж ва­ми ж я, по­гані,

Так опо­га­нивсь, що й не знать,

Чи й був я чис­тим ко­ли-не­будь,

Бо ви ме­не з свя­то­го не­ба

Взяли меж се­бе - і пи­сать

Погані вірші на­учи­ли.

Ви тяж­кий ка­мень по­ло­жи­ли

Посеред шля­ху… і роз­би­ли

О йо­го… бо­га бо­ячись!

Моє ма­леє, та убо­ге,

Та сер­це пра­вед­не ко­лись!

Тепер іду я без до­ро­ги,

Без шля­ху би­то­го… а ви!

Дивуєтесь, що спо­ти­ка­юсь,

Що вас і до­лю прок­ли­наю,

І пла­чу тяж­ко, і, як ви…

Душі убо­гої цу­ра­юсь,

Своєї грішної душі!

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

На батька бісо­во­го я тра­чу

І дні, і пе­ра, і папір!

А іноді то ще й зап­ла­чу,

Таки аж над­то. Не на мир

І на діла йо­го ди­вив­шись,

А так, мов іноді, упив­шись,

Дідусь си­ве­сенький ри­да -

Того, бач­те, що си­ро­та.

[Перша по­ло­ни­на 1850, Орен­бург]

* * *

І досі сниться: під го­рою,

Меж вер­ба­ми та над во­дою,

Біленька ха­точ­ка. Си­дить

Неначе й досі си­вий дід

Коло ха­ти­ноч­ки і ба­вить

Хорошеє та ку­че­ря­ве

Своє ма­ленькеє вну­ча.

І досі сниться: вий­шла з ха­ти

Веселая, сміючись, ма­ти,

Цілує діда і ди­тя,

Аж тричі ве­се­ло цілує,

Прийма на ру­ки, і го­дує,

І спать не­се. А дід си­дить,

І усміхається, і сти­ха

Промовить ниш­ком:

«Де ж те ли­хо?

Печалі тії, во­ро­ги?»

І ни­щеч­ком ста­рий чи­тає,

Перехрестившись, От­че наш.

Крізь вер­би со­неч­ко сіяє

І ти­хо гас­не. День по­гас,

І все по­чи­ло. Си­вий в ха­ту

Й собі пішов опо­чи­ва­ти.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Мій бо­же ми­лий, зно­ву ли­хо!..

Було так лю­бо, бу­ло ти­хо;

Ми за­хо­ди­лись роз­ку­вать

Своїм не­вольни­кам кай­да­ни.

Аж гульк!.. Ізно­ву по­тек­ла

Мужицька кров! Ка­ти вінчанні,

Мов пси го­лодні за мас­лак,

Гризуться зно­ву.

[1853 - 1859, Но­во­пет­ровське укріплен­ня - С.-Пе­тер­бург]

НЕОФІТИ

Поема

Сия гла­го­лет гос­подь:сох­ра­ни­те суд й сот­во­ри­те прав­ду, приб­ли­жи­бо­ся спа­се­ние моє прий­ти, й ми­лость моя отк­ры­ет­ся.

Исаия, Гла­ва 5 (6), с. І

М. С. Щеп­ки­ну. На па­мять 24 де­каб­ря 1857

Возлюбленику муз і грацій,

Ждучи те­бе, я ти­хо пла­чу

І ду­му скорб­ную мою

Твоїй душі пе­ре­даю.

Привітай же бла­го­душ­не

Мою си­ро­ти­ну,

Наш ве­ли­кий чу­дот­вор­че,

Мій дру­же єди­ний!

Привітаєш - убо­гая,

Сірая, з то­бою

Перепливе во­на Ле­ту

І ог­нем-сльозою

Упаде ко­лись на зем­лю

І прит­чею ста­не

Розпинателям на­род­ним,

Грядущим ти­ра­нам.

Давно вже я сид­жу в не­волі,

Неначе злодій вза­перті,

На шлях див­лю­ся, та на по­ле,

Та на во­ро­ну на хресті

На кла­до­вищі. Більш нічо­го

З тюр­ми не вид­но. Сла­ва бо­гу

Й за те, що ба­чу. Ще жи­вуть,

І бо­гу мо­ляться, і мруть

Хрещені лю­де.

Хрест ви­со­кий

На кла­до­вищі тро­хи збо­ку

Златомальований стоїть.

Не вбо­гий, ма­буть, хтось ле­жить?

І на­мальова­но: розп'ятий

За нас син бо­жий на хресті.

Спасибі си­ро­там ба­га­тим,

Що хрест пос­та­ви­ли. А я…

Такая до­ленька моя!

Сиджу собі та все див­лю­ся

На хрест ви­со­кий із тюр­ми.

Дивлюсь, див­лю­ся, по­мо­лю­ся:

І го­ре, го­ренько моє,

Мов на­го­до­ва­на ди­ти­на,

Затихне тро­хи. І тюр­ма

Неначе шир­шає. Співає

І пла­че сер­це, ожи­ває

І в те­бе, бо­же, і в свя­тих

Та пра­вед­них твоїх пи­тає,

Що він зро­бив їм, той свя­тий,

Той на­зо­рей, той син єди­ний

Богом ізбран­ної Марії.

Що він зро­бив їм? І за що

Його, свя­то­го, мор­ду­ва­ли,

Во узи ку­ва­ли;

І гла­ву йо­го чест­ную

Терном увінча­ли?

І ви­ве­ли з злодіями

На Гол­го­фу-го­ру;

І повіси­ли меж ни­ми -

За що? Не го­во­рить

Ні сам си­вий вер­хот­во­рець,

Ні йо­го святії -

Помощники, по­бор­ни­ки,

Кастрати німиє!

Благословенная в же­нах,

Святая пра­вед­ная ма­ти

Святого си­на на землі,

Не дай в не­волі про­па­да­ти,

Летучі літа мар­не тра­тить.

Скорбящих ра­дос­те! пош­ли,

Пошли мені свя­теє сло­во,

Святої прав­ди го­лос но­вий!

І сло­во ро­зу­мом свя­тим

І ожи­ви, і просвіти!

І роз­ка­жу я лю­дям го­ре,

Як тая ма­ти ріки, мо­ре

Сльози кро­ва­вої ли­ла,

Так, як і ти. І прий­ня­ла

В жи­вую ду­шу світ нез­ри­мий

Твоєго розп'ято­го си­на!..

Ти ма­тер бо­га на землі!

Ти сльози ма­тері до краю,

До каплі ви­ли­ла! Ри­даю,

Молю, ри­да­ючи: пош­ли,

Подай душі убогій си­лу,

Щоб ог­нен­но за­го­во­ри­ла,

Щоб сло­во пла­ме­нем взя­лось,

Щоб лю­дям сер­це роз­то­пи­ло,

І на Ук­рай­ні по­нес­лось,

І на Ук­раїні свя­ти­лось

Те сло­во, бо­жеє ка­ди­ло,

Кадило істи­ни. Амінь.

I

Не в нашім краю, бо­гу милім,

Не за гетьманів і царів,

А в римській ідольській землі

Се без­за­коніє тво­ри­лось.

Либонь, за Декія ца­ря?

Чи за Не­ро­на спо­да­ря?

Сказать за­пев­не не зумію.

Нехай за Не­ро­на.

Росії

Тойді й на світі не бу­ло,

Як у Італії рос­ло

Мале дівча. І кра­со­тою,

Святою, чис­тою кра­сою,

Як тая лілія, цвіло.

Дивилася на неї ма­ти

І мо­лоділа.

І дівчаті Лю­дей шу­ка­ла. І най­шла.

Та, по­мо­лив­шись Гіме­нею

В своїм ве­селім гіне­кею,

В чу­жий ве­се­лий од­ве­ла.

Незабаром зро­би­лась ма­ти

Із доб­рої тії дівча­ти:

Дитину-сина при­ве­ла.

Молилася своїм пе­на­там

І в Капітолій при­нес­ла

Немалі жерт­ви. Уб­ла­га­ла

Капітолійський той синкліт,

Щоб пер­вен­ця її віта­ли

Святії ідо­ли. Го­рить

І день і ніч пе­ред пе­на­том

Святий огонь. Радіє ма­ти:

В Алкіда син її рос­те,

Росте; ли­ця­ються ге­те­ри

І пе­ред об­ра­зом Ве­не­ри

Лампаду світять.

II

Тойді вже схо­ди­ла зо­ря

Над Віфлеємом. Прав­ди сло­во,

Святої прав­ди і лю­бові

Зоря всесвітняя зійшла!

І мир, і ра­дость при­нес­ла

На зем­лю лю­дям. Фа­ри­сеї

І вся мер­зен­на Іудея

Заворушилась, за­рев­ла,

Неначе га­ди­на в бо­лоті.

І си­на божія во плоті

На тій Гол­гофі розп'яла

Межи злодіями. І спа­ли,

Упившись кровію, ка­ти,

Твоєю кровію. А ти

Возстав од гро­ба, сло­во вста­ло.

І сло­во прав­ди по­нес­ли

По всій не­вольничій землі

Твої апос­то­ли святії.

III

Тойді ж ото її Алкід,

Та ще ге­те­ри мо­лодії,

Та коз­ло­но­гий п'яний дід

Над са­мим Аппієвим шля­хом

У гаї гар­но роз­ляг­лись,

Та ще гарніше по­пи­лись,

Та й пок­ло­ня­ли­ся Пріапу.

Аж гульк!.. Іде свя­тий Пет­ро

Та, йду­чи в Рим бла­говісти­ти,

Зайшов у гай во­ди на­пи­тись

І од­по­чи­ти. «Бла­го вам!» -

Сказав апос­тол утом­лен­ний

І оргію бла­гос­ло­вив.

І ти­хим, доб­рим, крот­ким сло­вом

Благовістив їм сло­во но­ве,

Любов, і прав­ду, і доб­ро,

Добро най­кра­щеє на світі,

То бра­то­любіє. І си­тий,

І п'яний го­лий отой Фавн,

І син Алкід твій, і ге­те­ри -

Всі, всі упа­ли до землі

Перед Пет­ром. І по­ве­ли

До се­бе в тер­ми на ве­че­рю

Того апос­то­ла…

IV

І в тер­мах оргія. Го­рять

Чертоги пур­пу­ром і зла­том,

Куряться ам­фо­ри. Дівча­та

Трохи не голії сто­ять

Перед Кіпрідою і влад

Співають гімн. При­уго­то­ван

Веселий пир; і по­ляг­ли

На ло­жах гості. Регіт! Гомін!

Гетери гос­тя при­ве­ли

Сивобородого. І сло­во

Із уст апос­то­ла свя­то­го

Драгим єлеєм по­тек­ло.

І стих­ла оргія.

А жри­ця Кіпріди, оргії ца­ри­ця,

Поникла ра­дост­ним че­лом

Перед апос­то­лом. І вста­ла,

І всі за нею повс­та­ва­ли

І за апос­то­лом пішли

У ка­та­ком­би. І єди­ний

Твій син Алкід пішов за ни­ми

І за апос­то­лом свя­тим,

За тим учи­те­лем своїм.

А ти ве­се­ла вий­шла з ха­ти

На шлях із гаю виг­ля­да­ти

Свого Алкіда. Ні, не­ма.

Уже й не бу­де. Ти са­ма

Помолишся своїм пе­на­там,

Сама ве­че­рять ся­деш в хаті…

Ні, не ве­че­рять, а ри­дать,

Ридать, і до­лю прок­ли­нать,

І сивіть, кле­ну­чи. І го­ре!

Умреш єси на са­моті,

Мов про­ка­же­на!

V

На хресті

Стремглав повіси­ли свя­то­го

Того апос­то­ла Пет­ра.

А не­офітів в Сіра­ку­зи

В кай­да­нах од­вез­ли. І син

Алкід, твоя ди­ти­на,

Єдиная твоя ро­ди­на,

Любов єди­ная твоя,

Гниє в не­волі, в кай­да­нах.

А ти, прес­корб­ная, не знаєш,

Де він ко­нає, про­па­дає!

Ідеш шу­кать йо­го в Сибір

Чи теє… в Скіфію… І ти…

І чи од­на ти? Бо­жа ма­ти!

І зас­ту­пи вас, і ук­рий!

Нема сім'ї, не­має ха­ти,

Немає бра­та, ні сест­ри,

Щоб не­зап­ла­кані хо­ди­ли,

Не ка­ту­ва­ли­ся в тюрмі

Або в да­лекій сто­роні,

В бри­танських, галльських легіонах

Не мушт­ру­ва­лись! О, Не­ро­не!

Нероне лю­тий! Бо­жий суд,

Правдивий, наг­лий, се­ред шля­ху

Тебе осу­дить. Прип­ли­вуть

І при­ле­тять зо всього світа

Святиє му­че­ни­ки. Діти Свя­тої волі.

Круг од­ра

Круг смерт­но­го тво­го предс­та­нуть

В кай­да­нах. І… те­бе прос­тять.

Вони бра­ти і хрис­ти­яни,

А ти со­ба­ка! лю­доїд!

Деспот ска­же­ний!

VI

Аж ки­шить

Невольника у Сіра­ку­зах

В льохах і тюр­мах. А Ме­ду­за

В шин­ку з стар­ця­ми п'яна спить.

От-от про­ки­неться… і по­том,

І кров'ю ва­шою, дес­по­ти,

Похмілля спра­вить.

Скрізь шу­ка­ла

Дитину ма­ти. Не най­шла

І в Сіра­ку­зи поп­ли­ла.

Та там уже йо­го в кай­да­нах

Найшла, сер­деш­ная, в тюрмі.

Не до­пус­ти­ли й по­ди­ви­тись,

І му­си­ла во­на сидіть

Коло ост­ро­га. Ждать і ждать,

Як бо­га з не­ба, виг­ля­дать

Своєго си­на: аж по­ки-то

Його в кай­да­нах по­же­нуть

Бульвар мес­ти.

А в Римі свя­то.

Велике свя­то! Тиск на­ро­ду,

Зо всього царст­ва воєво­ди,

Преторіане і се­нат,

Жерці і лікто­ри сто­ять

Круг Капітолія. І хо­ром

Співають гімн, і ку­рять дим

З ка­дил і ам­фор. І з со­бо­ром

Іде сам ке­сар. Пе­ред ним

Із брон­зи ли­тую ста­тую

Самого ке­са­ря не­суть.

VII

Непевне ви­ду­ма­ли свя­то

Патриції-аристократи

І муд­рий ке­сарів се­нат.

Вони, бач, ке­са­ря хва­ли­ли

На всі ла­ди, що аж ос­ти­ло

Самим їм дур­ня вих­ва­лять,

То, за­ра­зом щоб до­ко­нать,

Вони на раді й при­су­ди­ли,

Щоб прос­то ке­са­ря наз­вать

Самим Юпіте­ром, та й годі.

І на­пи­са­ли воєво­дам

По всьому царст­ву: так і так,

Що ке­сар - бог. Що більш од бо­га!

І май­ст­рові да­ли ку­вать

Із брон­зи ке­са­ря. До то­го

Так, но­та­бе­не, до­да­ли,

Що брон­зо­вий той ке­сар бу­де

І ми­лу­вать. Сер­дешні лю­де,

Неначе в ірій, по­тяг­ли

У Рим на про­щу. Прип­ли­ла

Із Сіра­куз і та не­бо­га

Благати ке­са­ря і бо­га.

І чи од­на во­на? Мій бо­же!

Прийшло їх ти­сячі в сльозах,

Прийшло зда­ле­ка.

Горе з ва­ми!

Кого бла­га­ти ви прий­шли?

Кому ви сльози при­нес­ли?

Кому ви при­нес­ли з сльоза­ми

Свою надію? Го­ре з ва­ми,

Раби нез­рячії! Ко­го?

Кого бла­гаєте, благії,

Раби нез­рячії, сліпії!

Чи ж кат по­ми­лує ко­го?

Молітесь бо­гові од­но­му,

Молітесь правді на землі,

А більше на землі ніко­му

Не пок­лонітесь. Все брех­ня -

Попи й царі…

VIII

Перед Не­ро­ном,

Перед Юпіте­ром но­вим,

Молились вчо­ра се­на­то­ри

І всі пат­риції, і вчо­ра

Лилася бо­жа бла­го­дать.

Кому чи чи­ном, чи гро­ши­ма,

Кому в орен­ду Па­лес­ти­ну,

Байстрятам де­що. А ко­му

Самі бла­го­во­ли­ли дать

Свою підлож­ни­цю в суп­ру­ги,

Хоча й підтоп­та­ну. Нічо­го,

Аби з-під ке­са­ря. А в ко­го

Сестру бла­го­во­ли­ли взять

У свій га­рем. І се нічо­го:

На те він бог, а ми під бо­га

Себе по­винні підкла­дать,

Не тільки сес­тер.

Преторіане по­мо­ли­лись,

Преторіанам дав указ,

Щоб все, що хо­чуть, те й ро­би­ли,

А ми по­ми­луємо вас.

І ви, пле­беї-греч­косії,

І ви мо­ли­ли­ся, та вас

Ніхто не ми­лує. Не вміють

Вас і по­ми­ло­вать га­разд!

IX

На третій день уже пус­ти­ли

Молитися за хрис­ти­ян.

І ти при­хо­ди­ла, мо­ли­лась,

І ми­ло­сер­дий істу­кан

Звелів вез­ти із Сіра­ку­зи

У Рим в кай­да­нах хрис­ти­ян.

І ра­да ти, і ве­се­ла

Кумирові зно­ву

Помолилась. А ку­мир той,

Юпітер той но­вий,

Ось по­бач, якеє свя­то

Буде зав­да­ва­ти

В Колізеї. А тим ча­сом

Іди зустріча­ти

Свого си­на. Та не ду­же

Радій лиш, не­бо­го.

Ще не знаєш ти но­во­го

Ласкавого бо­га.

А по­ки що з ма­те­ря­ми

Алкідова ма­ти

Пішла йо­го зустріну­ти,

Святих привіта­ти

На бе­резі. Пішла єси,

Трохи не співаєш

Та ке­са­ря Юпіте­ра

Хвалиш-вихваляєш:

«От Юпітер так Юпітер!

Не жаль і наз­ва­ти

Юпітером. А я, дур­на,

Ходила бла­га­ти

У Афіни Юпіте­ра.

Дурна, більш нічо­го!»

І ни­щеч­ком по­мо­ли­лась

Кесареві-богу

Та й пішла по­над бо­ло­том,

На Тібр пог­ля­дає.

А по Тібру із-за гаю

Байдак вип­ли­ває

Чи га­ле­ра. На га­лері

Везуть тво­го си­на

З не­офіта­ми в кай­да­нах.

А твоя ди­ти­на

Ще й до щог­ли при­ко­ва­на

Не не­офіт но­вий,

А апос­тол ве­ли­ко­го

Христового сло­ва.

Отакий-то він. Чи чуєш,

У пу­тах співає