[email protected] 9 страница

[1845, Миргород]. * Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).

***

Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

21 октября 1845, Марьинское

Наймичка

Пролог

У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане,- Мін латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна,- єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люди хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе».

Пішла полем ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала:

«Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!»

I

Був собі дід та баба. З давнього-давна у гаї над ставом Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє,- Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли, А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу - Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно, В добрую годину, І згадає дякуючи, Як своя дитина?.. Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах,- Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось І рай запалило?

Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Сама не знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?..» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились Та до воріт… Прибігають, Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита - Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала - І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благав: Випручало рученята Й до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика.

«А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище…»

Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та ридаючи становить Перед образами - Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах Кумів назбирали, Та ввечері й охрестили, І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко - І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься.

«А що ж,- каже,- возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава богу,- Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? За рік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо,- Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку» «Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і на дворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє, Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято - То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує, Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться,- То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Вона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать. «Кого ж би тут?» - старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали!

«Спасибі вам! - старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» - Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!»

V

Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює, Та двір вимітає, Та прохожих, проїжджачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакала Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ - не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду, Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась.

Вернулася. Катерина І Марко зустріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Напували й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала.

«За що вони мене люблять? За що поважають? О боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря проводжала Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.

Після пречистої в неділю, Та після першої, Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі на призьбі. Перед ним З собакою онучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту - забула взяти?.. Чи, може, ще й не напекла? О, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк - і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» - Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, Й намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові соловейка Та коників пару, І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало, А заробить не здужала. «А ось ще осталось Півбубличка!» Й по шматочку Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила Й полудновать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. «Катерино! Коли в нас неділя?» «Післязавтра». «Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився… Може, де в дорозі Занедужав, сохрань боже!» Й покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. «Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, не здужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога. Уже й причащали, Й маслосвятіє служили,- Ні, не помагало. Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить; Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Щодень, щогодини, Ледве чути, питається: «Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає, Не поспіша до господи - Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою г а б о ю. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі - червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І кав'яру з Дону - Всього везе, та не знає, Що діється дома!

Іде Марко, не журиться. Прийшов - слава богу! І ворота одчиняє, І молиться богу. «Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!.. Слава тобі, Христе-боже! Насилу діждала!» Отче наш тихо-тихо, Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. «А де ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?» «Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає». Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу… Аж злякався. Ганна шепче: «Слава… слава богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я…» - Та й оніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно, пильно подивилась - Сльози покотились. «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла…

Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся… до матері - А мати вже спала!

13 ноября 1845, в Переяславі

Кавказ

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь, о побиенных…

Иеремии глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові - Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави бога, Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами. Кати згнущаються над нами, А правда наша п'яна спить.

Коли вона прокинеться? Коли одпочити Ляжеш, боже, утомлений? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайне серед ночі! А матерних гарячих сльоз! А батькових старих, кровавих, Не ріки - море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям, І нашим батюшкам-царям

Слава.

І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся - поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!

Чурек і сакля - все твоє, Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє, Не поведе тебе в кайданах. А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм божії глаголи!.. І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола - Усі ми в золоті і голі. До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім! Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам бог у нас! Нам тілько сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом би нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!.. А зате! Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились! У нас же й світа, як не те - Одна Сибір неісходима, А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фінна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає, Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе, А друга вбив. Тепер на небі. Об бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщенні, У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай, І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери! У нас! чого то ми не вмієм? І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей… не негрів… а таких Таки хрещених… но простих. Ми не гішпани; крий нас, боже, Щоб крадене перекупать, Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті. Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки. Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!

За кого ж ти розіп'явся, Христе, сине божий? За нас, добрих, чи за слово Істини… чи, може, Щоб ми з тебе насміялись? Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони, І ставники, і мірри дим, І перед обра[зо]м твоїм Неутомленниє поклони. За кражу, за войну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти. Як і тюрми муровати, Кайдани кувати, Як і носить!.. і як плести Кнути узловаті - Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії… бо вже взяли І поле і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму - нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш… І могили, степи, море, І мене згадаєш.

18 ноября 1845, в Переяславі

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна.

Глава 4, с.20

І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! Схамениться, недолюди, Діти юродиві! Подивиться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.

Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу Та й більш нічого. Кричите, Що бог вас создав не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою, З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших… і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступе Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ божій Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать… Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізите на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» - «Добре, брате, Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав'яне». «Слав'яне! слав'яне!» Славних прадідів великих Правнукі погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь… І всі мови Слав'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі… Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, - Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те щоб прості люде. А гвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика, та й годі. А історія!.. поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що - не Брути! У нас Брути! і Коклекси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивиться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної України! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство Віру заступило, Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, - Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тіжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословіть дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!

14 декабря 1845, Вьюнища

Холодний яр

У всякого своє лихо, І в мене не тихо; Хоч не своє, позичене, А все-таки лихо. Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє,- Добре, що заснуло. Хоч і Яр той; вже до його І стежки малої Не осталось; і здається, Що ніхто й ногою Не ступив там; а згадаєш, То була й дорога З монастиря Мотриного До Яру страшного. В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища стругали. У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Чи сам заріс темним лісом, Чи то засадили Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду: що їм діять З добрими панами, Людоїдами лихими, З новими ляхами? Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає, Ґонту виглядає. Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона. Не славтеся царевою Святою войною. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй-богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! «Гайдамаки не воины - Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…» Брешеш, людоморе! За святую правду-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну. Ви - розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого, Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть бога. Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру.

Вьюнища, 17 декабря 1845

Псалми Давидові

Блаженний муж на лукаву Не вступає раду, І не стане на путь злого, І з лютим не сяде. А в законі господньому Серце його й воля Навчається; і стане він - Як на добрім полі Над водою посаджене Древо зеленіє, Плодом вкрите. Так і муж той В добрі своїм спіє. А лукавих, нечестивих І слід пропадає,- Як той попіл, над землею Вітер розмахає, І не встануть з праведними Злії з домовини. Діла добрих обновляться, Діла злих загинуть.

Чи ти мене, боже милий, Навік забуваєш, Одвертаєш лице своє, Мене покидаєш? Доки буду мучить душу І серцем боліти? Доки буде ворог лютий На мене дивитись І сміятись! Спаси мене, Спаси мою душу, Да не скаже хитрий ворог: «Я його подужав». І всі злії посміються, Як упаду в руки, В руки вражі. Спаси мене Од лютої муки, Спаси мене,- помолюся І воспою знову Твої блага чистим серцем, Псалмом тихим, новим.

Боже, нашими ушима Чули твою славу, І діди нам розказують Про давні кроваві Тії літа; як рукою Твердою своєю Розв'язав ти наші руки І покрив землею Трупи ворогів. І силу Твою восхвалили Твої люде, і в покої, В добрі одпочили, Славя господа!.. А нині Покрив єси знову Срамотою свої люде, І вороги нові Розкрадають, як овець, нас І жеруть! Без плати І без ціни оддав єси Ворогам проклятим; Покинув нас на сміх людям, В наругу сусідам, Покинув нас, яко в притчу Нерозумним людям. І кивають, сміючися, На нас головами; І всякий день перед нами - Стид наш перед нами. Окрадені, замучені, В путах умираєм, Чужим богам не молимось, А тебе благаєм: «Поможи нам, ізбави нас Вражої наруги. Поборов ти першу силу, Побори ж і другу, Ще лютішу!.. Встань же, боже, Вскую' будеш спати, Од сліз наших одвертатись, Скорби забувати! Смирилася душа наша, Жить тяжко в оковах! Встань же, боже, поможи нам Встать на ката знову».

Пребезумний в серці скаже, Що бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая. А бог дивиться, чи є ще Взискающий бога? Нема добро творящого, Нема ні одного! Коли вони, неситії, Гріхами дознають? Їдять люде замість хліба, Бога не згадають, Там бояться, лякаються, Де страху й не буде. Так самі себе бояться Лукавії люде. Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись бог нам верне волю, Розіб'є неволю. Восхвалимо тебе, боже, Хваленієм всяким; Возрадується Ізраїль І святий Іаков.

Боже, спаси, суди мене Ти по своїй волі. Молюсь: господи, внуши їм Уст моїх глаголи, Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять бога над собою, Не знають, що діють. А бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою своєю Вертає їх злая. Помолюся господеві Серцем одиноким І на злих моїх погляну Незлим моїм оком.

Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика: «Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? Вдові убогій поможіте, Не осудіте сироти І виведіть із тісноти На волю тихих, заступіте Од рук неситих». Не хотять Познать, розбити тьму неволі,- І всує господа глаголи, І всує трепетна земля. Царі, раби - однакові Сини перед богом; І ви вмрете, як і князь ваш, І ваш раб убогий. Встань же, боже, суди землю І судей лукавих. На всім світі твоя правда, І воля, і слава.

Господь бог лихих карає - Душа моя знає. Встань же, боже,- твою славу Гордий зневажає. Вознесися над землею Високо, високо, Закрий славою своєю Сліпе, горде око. Доки, господи, лукаві Хваляться, доколі Неправдою? Твої люде Во тьму і в неволю Закували… добро твоє Кров'ю потопили, Зарізали прохожого, Вдову задавили І сказали: «Не зрить господь, Ніже теє знає». Умудрітеся, немудрі: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає, І розум лукавий. Дивітеся ділам його, Його вічній славі. Благо тому, кого господь Карає між нами; Не допуска, поки злому Ізриється яма. Господь любить свої люде, Любить, не оставить, Дожидає, поки правда Перед ними стане. Хто б спас мене од лукавих І діющих злая? Якби не бог поміг мені, То душа б живая Во тьмі ада потонула, Проклялась на світі. Ти, господи, помагаєш По землі ходити. Ти радуєш мою душу І серце врачуєш; І пребудет твоя воля, І твій труд не всує. Вловлять душу праведничу, Кров добру осудять. Мені господь пристанище, Заступником буде І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.