Но­яб­ря 1845, в Пе­ре­яс­лаві

КАВКАЗ

Искреннему мо­ему Яко­ву де Бальме­ну

Кто даст гла­ве мо­ей во­ду,

И оче­сем мо­им ис­точ­ник слез,

И пла­чу­ся и день и нощь, о по­би­ен­ных…

Иеремии гла­ва 9, стих 1

За го­ра­ми го­ри, хма­рою по­виті,

Засіяні го­рем, кровію по­литі.

Споконвіку Про­ме­тея

Там орел ка­рає,

Що день бо­жий добрі реб­ра

Й сер­це роз­би­ває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові -

Воно зно­ву ожи­ває

І сміється зно­ву.

Не вми­рає ду­ша на­ша,

Не вми­рає во­ля. І не­си­тий не ви­оре

На дні мо­ря по­ле.

Не скує душі жи­вої

І сло­ва жи­во­го.

Не по­не­се сла­ви бо­га,

Великого бо­га.

Не нам на прю з то­бою ста­ти!

Не нам діла твої су­дить!

Нам тілько пла­кать, пла­кать, пла­кать

І хліб на­сущ­ний замісить

Кровавим по­том і сльоза­ми.

Кати згну­ща­ються над на­ми,

А прав­да на­ша п'яна спить.

Коли во­на про­ки­неться?

Коли од­по­чи­ти

Ляжеш, бо­же, утом­ле­ний?

І нам да­си жи­ти!

Ми віруєм твоїй силі

І ду­ху жи­во­му.

Встане прав­да! вста­не во­ля!

І тобі од­но­му

Помоляться всі язи­ки

Вовіки і віки.

А по­ки що те­чуть ріки,

Кровавії ріки!

За го­ра­ми го­ри, хма­рою по­виті,

Засіяні го­рем, кровію по­литі.

Отам-то ми­лос­тивії ми

Ненагодовану і го­лу

Застукали сер­деш­ну во­лю

Та й цькуємо. Ляг­ло костьми

Людей мушт­ро­ва­них чи­ма­ло.

А сльоз, а крові? На­поїть

Всіх імпе­ра­торів би ста­ло

З дітьми і вну­ка­ми, вто­пить

В сльозах удов'їх. А діво­чих,

Пролитих тай­не се­ред ночі!

А ма­тер­них га­ря­чих сльоз!

А батько­вих ста­рих, кро­ва­вих,

Не ріки - мо­ре роз­ли­лось,

Огненне мо­ре! Сла­ва! Сла­ва!

Хортам, і гон­чим, і пса­рям,

І на­шим ба­тюш­кам-ца­рям Сла­ва.

І вам сла­ва, сині го­ри,

Кригою окуті.

І вам, ли­царі ве­ликі,

Богом не за­буті.

Борітеся - по­бо­ре­те,

Вам бог по­ма­гає!

За вас прав­да, за вас си­ла

І во­ля свя­тая!

Чурек і сак­ля - все твоє,

Воно не про­ше­не, не да­не,

Ніхто й не возьме за своє,

Не по­ве­де те­бе в кай­да­нах.

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм божії гла­го­ли!..

І од гли­бо[ко]ї тюр­ми

Та до ви­со­ко­го прес­то­ла -

Усі ми в зо­лоті і голі.

До нас в на­уку! ми нав­чим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми хрис­ти­яне; хра­ми, шко­ли,

Усе доб­ро, сам бог у нас!

Нам тілько сак­ля очі ко­ле:

Чого во­на стоїть у вас,

Не на­ми да­на; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не ки­нем,

Як тій со­баці! Чом би нам

Платить за сон­це не по­винні!

Та й тілько ж то! Ми не по­га­не,

Ми нас­то­ящі хрис­ти­яне,

Ми ма­лим ситі!.. А за­те!

Якби ви з на­ми под­ру­жи­ли,

Багато б де­чо­му нав­чи­лись!

У нас же й світа, як не те -

Одна Сибір неісхо­ди­ма,

А тюрм! а лю­ду!.. Що й лічить!

Од мол­до­ва­ни­на до фінна

На всіх язи­ках все мов­чить,

Бо бла­го­денст­вує! У нас

Святую Біблію чи­тає

Святий чер­нець і на­учає,

Що цар який­сь-то свині пас

Та друж­ню жінку взяв до се­бе,

А дру­га вбив. Те­пер на небі.

Об ба­чи­те, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим хрес­том не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас де­ри,

Дери та дай, І прос­то в рай,

Хоч і рідню всю за­бе­ри!

У нас! чо­го то ми не вмієм?

І зорі лічим, греч­ку сієм,

Французів лаєм. Про­даєм

Або у кар­ти прог­раєм

Людей… не негрів… а та­ких

Таки хре­ще­них… но прос­тих.

Ми не гішпа­ни; крий нас, бо­же,

Щоб кра­де­не пе­ре­ку­пать,

Як ті жи­ди. Ми по за­ко­ну!..

По за­ко­ну апос­то­ла

Ви лю­би­те бра­та!

Суєслови, ли­цеміри,

Господом прок­ляті.

Ви лю­би­те на бра­тові

Шкуру, а не ду­шу!

Та й лу­пи­те по за­ко­ну

Дочці на ко­жу­шок,

Байстрюкові на при­да­не,

Жінці на па­тин­ки.

Собі ж на те, що не зна­ють

Ні діти, ні жінка!

За ко­го ж ти розіп'явся,

Христе, си­не бо­жий?

За нас, доб­рих, чи за сло­во

Істини… чи, мо­же,

Щоб ми з те­бе насміялись?

Воно ж так і ста­лось.

Храми, кап­лиці, і іко­ни,

І став­ни­ки, і мірри дим,

І пе­ред об­ра[зо]м твоїм

Неутомленниє пок­ло­ни.

За кра­жу, за вой­ну, за кров,

Щоб брат­ню кров про­ли­ти, про­сять

І потім в дар тобі при­но­сять

З по­жа­ру вкра­де­ний пок­ров!!

Просвітились! та ще й хо­чем

Других просвіти­ти,

Сонце прав­ди по­ка­за­ти

Сліпим, ба­чиш, дітям!..

Все по­ка­жем! тілько дай­те

Себе в ру­ки взя­ти.

Як і тюр­ми му­ро­ва­ти,

Кайдани ку­ва­ти,

Як і но­сить!.. і як плес­ти

Кнути уз­ло­ваті -

Всьому нав­чим; тілько дай­те

Свої сині го­ри

Остатнії… бо вже взя­ли

І по­ле і мо­ре. І те­бе заг­на­ли,

мій дру­же єди­ний,

Мій Яко­ве доб­рий! Не за Ук­раїну,

А за її ка­та до­ве­лось про­лить

Кров доб­ру, не чор­ну. До­ве­лось за­пить

З мос­ковської чаші мос­ковську от­ру­ту!

О, дру­же мій доб­рий! дру­же не­за­бу­тий!

Живою ду­шею в Ук­рай­ні ви­тай,

Літай з ко­за­ка­ми по­над бе­ре­га­ми,

Розриті мо­ги­ли в сте­пу на­зи­рай.

Заплач з ко­за­ка­ми дрібни­ми сльоза­ми

І ме­не з не­волі в сте­пу виг­ля­дай.

А по­ки що мої ду­ми,

Моє лю­те го­ре

Сіятиму - не­хай рос­туть

Та з вітром го­во­рять.

Вітер ти­хий з Ук­раїни

Понесе з ро­сою

Мої ду­ми аж до те­бе!..

Братньою сльозою

Ти їх, дру­же, привітаєш,

Тихо про­чи­таєш… І мо­ги­ли, сте­пи, мо­ре,

І ме­не зга­даєш.