Україна та моя родина у 1930-1940 роках
З попелу забуття
| Проте колись нащадки не простять, Загублених у круговерті років Цінних подій, перепетій життя, - Таких важливих і значимих кроків! Тому історія, символіка, події, Що відбуваються, що сталися-були, Повинні стати нашим першим ділом, Яке б зібрали ми і зберегли. | ||
Ми живемо в Україні, у краю, невимовно багатому на чарівні кольори і краєвиди, на дивовижні пісні, на чудову милозвучну мову, якою можна передати все на світі, описати красу та велич рідного краю. Нам, українцям, дана земля з таким прекрасним кліматом, з багатими родючими землями, цілющими джерелами. Тому багато нападників приходило на нашу землю, скільки загинуло українців у боротьбі за волю рідного краю, а все-таки Україна існує, вільна, незалежна. Розправляє свої крила-плечі і намагається вистояти покращити життя людям і своє становище у світі.
Тут, на цій благодатній землі, у цьому чудовому краї, що зветься Вінниччина я народилась. Для мене рідна земля – це незабутні враження дитинства, коли можна безтурботно бігати по вулиці, допомагати бабусі по господарству, зачаровано слухати казки та оповідання, що читає мені вечорами моя матуся. Саме тут, у моїй сім’ї, у колі найближчих мені людей, я дізналася про страшні сторінки минулого моєї родини, Вінниччини та України.
«Хто пішов під кулю, хто в полярне сяйво. Отака історія – вивчити не зайво» (Богдан Стельмах)
Школа, телебачення, інтернет, художня література рік за роком, крок за кроком, відкривали мені очі на справжню незабутню багатостраждальну історію мого народу. Це наштовхнуло мене довідатись більше про моїх предків, про їхнє життя, як їхні долі переплелися з історичними та політичними подіями на Україні в минулому без яких неможливо збагнути, що саме діялося й чому таке творилося в «радянському раю».
Україна та моя родина у 1930-1940 роках
З літератури та історії я довідалась, що нова влада, радянська влада, лише на словах сповідувала демократичні принципи. А вихідці з народних мас, селянські діти,талановиті, вроджені працелюби не все розуміли й могли розуміти в державних справах, наївно й свято вірили, що робітничо-селянська влада створила всі умови для їхнього таланту, вільної творчої праці в галузі науки, культури, техніки, землеробства.
Та в тоталітарній державі робилася ставка не на уми та талант, працьовитих та істинних українців, а на вірнопідданих. Тому влада грубо, безцеремонно й дико втручалася в різні сфери суспільного життя українського народу. Почалось фізичне нищення митців, більшість з них були репресовані і ліквідовані як «вороги народу». Москву не цікавили національні особливості, Сталін перейшов до тотального переслідування національно свідомого населення України, ніякого вільнодумства і проявів національного духу. Була дана вказівка безсердечно нищити культурні скарби, бібліотечні цінності, архівні документи, листи, спогади кидались у багаття або на переробку на папір. «Нет, не было и быть не может». Те саме з музикою, оперою, театром. Театр Курбаса-Куліша знищено до кореня. На вулицях Харкова, Києва та інших великих міст України взимку сніг був чорним, злякані мешканці спостерігали як спалювали рукописи,книги, листи. Кожної ночі до будинків під’їжджав «чорний ворон», вихоплював усе нові й нові свої жертви. Точно підрахувати втрати України за цей час неможливо. Гинула інтелігенція, гинуло селянство, відбувався безпрецедентний у світі геноцид. За роки колективізації та індустріалізації в країні населення СРСР зменшилося на 15 мільйонів чоловік. А в роки штучного голодомору 1932 – 1933р. мученицькою смертю загинуло щонайменше 7 – 9 мільйонів. За роки свого правління (1922 – 1953) репресіями, штучним голодом на Україні, Казахстані, Поволжі, безглуздими «чистками» в партії Сталін зі своїм режимом знищив близько 50 мільйонів осіб. Це були роки дикості та варварства, коли сім’ям на збори давали лише 10 хвилин і висилали з рідних домівок. Українська нація втратила свій цвіт. Його використовували як дешеву робочу силу, а не для розвою нації та культурних здобутків. «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де». – писав свого часу О. Довженко. Сталінські кати вибирали для української еліти особливі концтабори і тюрми. На Соловках з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року на честь 20-ї річниці Великої Жовтневої Революції біля станції Медвежегорськ в Карелії розстріляли 1100 в’язнів приурочено, офіційно «на честь». Саме на Соловках закінчили своє життя Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров та багато-багато інших знаних і обдарованих представників нашої нації. Сталінські «трибунали-трійки» могли зробити винною людину, яка й уявити не могла про той злочин, що їй приписували. З серпня 1937 р. людей почали розстрілювати навіть у тюрмах. Так у столиці Біломорканалу Медвежегорську в’язнів розстрілювали 5 діб. На місці розстрілу сьогодні стоїть монолітній камінь з написом «Люди, не вбивайте один одного». Система боялась не тільки тих, хто на папері міг залишити свідчення проти неї. Ми знаємо про «чорний з’їзд» кобзарів, бандуристів у Харкові, коли цими нещасними напакували вагони товарного поїзда й везли співців у «Сибір неісходиму», де вони і загинули. У 1930 році налічувалося 259 українських письменників, а після 1938 року їх стало тільки 36.
| Тарнавський Антон Степанович (мій прапрадід) |
Говорячи про всі ці жахливі події, тримаю у руках пожовклі аркуші «Справи репресованого Тарнавського Антона Степановича», який являється мені прапрапрадідом. Моя рука тремтить, а у бабусі стікають по щокам непрохані сльози. Ми доторкнулись до того, що довгий час було закритою темою у моїй родині. А родина моя має глибоке коріння. Родина Тарнавських проживала на Липовеччині Вінницької області. Мала свій хутір, що мав назву Тарнавщина. У Тарнавського Степана було 5 синів, між якими він розділив 40 десятин землі і передав у спадок у рівних долях. Кожен із синів мав свою родину. У Антона було 5 дітей 4 дочки та син, у Федора 6 синів. У інших братів теж були сім’ї. На землі своїй працювали завзято, самовіддано, грамотно. Земля родила, годувала своїх робітників та їх сім’ї. Найманих робітників у родині ніколи не було. Це особливо дратувало тих, хто не хотів працювати, не мав бажання докладати зусиль до своїх наділів. Тому під час колективізації односельці Тимошевський Іван Юрійович, Боярський Йосип Станіславович написали донос, що поляки Тарнавські є куркулями і не хочуть вступати до колгоспу, та ще й агітують інших проти колгоспів. На хуторі Тарнавщина залишився жити лише Тарнавський Антон Степанович, бо мав малолітніх дітей. Інші брати виїхали: хто до Києва, хто до Одеси, Харкова. Старший брат Федір Степанович виїхав до м. Сквири, що на Білоцерківщині. Їхні землі відійшли сільській громаді. За доносами Тарнавський Антон у якого залишилась лише 1 десятина землі, був заарештований, майно: плуг, сівалка, кінь, корова, покрівля даху із бляхи – були конфісковані. Навіть казанок, в якому варилась картопля в печі, теж був конфіскований.
В архівних довідках є слідча справа за 1930 рік в ній зазначалось, що Тарнавський Антон Степанович був заарештований 7 лютого 1930 року згідно статті 54-10 КК УСРР і засуджений до 5 років концтабору. Подальша його доля нажаль не відома. Знаємо тільки, що за висновками від 1989 року Антон Степанович був реабілітований.
Є ще одна довідка, яка повідомляє, що у списку осіб, позбавлених виборчих прав 1930 року зазначається Тарнавський Антон Степанович, за те, що живе з нетрудового прибутку. Зазначається, що інших відомостей про розкуркулення Тарнавського А.С. в архіві не виявлено.
Ось так і безліч невинних людей закінчили своє життя згідно статті 55-10 КК УСРР, яка передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини». Так прості селяни ставали «зрадниками», а на їхніх дітей вішали ярмо.
Повертаючись до родини, сім’я залишилась жити з мачухою. Настали важкі 32-33 роки заставили мачуху віддати Антонових дітей Леокадію(мою прабабусю) та Евеліну до родичів. Сама вона забрала своїх дівчаток та сина і виїхала з села. Подальша її доля та доля дітей невідома. Знайомі переказували, що зустрічали її на Київщині, де вона ходила і просила милостиню хвора та опухла від голоду. Де поділись її діти ніхто не знає.
Згодом село розібрало будівлі на Тарнавщині, землі розорали, але і досі в селі Вербівка ту частину колгоспного поля люди називають Тарнавщиною. Моя бабуся зі своєю мамою Леокадією Антонівною часто навідувались до Вербівки, де проживала сеста Леокадії Евеліна. Вона залишалась у селі все своє свідоме життя, працювала у колгоспі, скалічилась на тяжкій роботі та довгий час хворіла.
Після реабілітації родичам обіцяли компенсацію за відібране майно, землю та хату. Але рідний колгосп Евеліні Антонівні нічого не повернув, хоч вона і подавала заяви і до правління колгоспу, і до районного начальства. Зібрані документи так і залишились десь у них під сукном.
Доля Федора Степановича Тарнавського та його багатодітної сім’ї також була страшною. Про це свідчать архівні довідки в яких йдеться про те, що Тарнавський Федір Степанович бувший дворянин і мав 10 десятин землі, хату, клуні, хлів. І являвся у списку розкуркулених громадян. На очі навертаються сльози, коли читаю ще одну сумну архівну довідку.
Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду УРСР постанову від 19 жовтня 1937р. стосовно Тарнавського Федора Степановича, поляка, репресованого і розстріляного за звинуваченням у тому, що він, будучи учасником контрреволюційного угрупування, здійснював антирадянську агітацію серед працівників Тхорівського раднаргоспу. Справу закрито за недоведеністю його обвинувачення. По даній справі реабілітований, але, нажаль, посмертно.
Дружину Федора Розалію Францівну також спідкала тяжка доля.За документами архіву встановлено, що Тарнавська Розалія Францівна за національністю полька. Була заарештована 27.10.37р. А 21.06.38 р. засуджена потій ж статі 55-10 КК УРСР до 5 років заслання до Казахстану. Подальша доля невідома.
Нестерпно болючими звучать слова «подальша доля не відома», адже скільки безневинних людей втрачали свої домівки були засуджені на висланні на важкі роботи і мало хто з них повертався до дому живим. Так і моя родина обірвалася на певному етапі. Відомо лише що через 50, 60, 70 років їх всіх було реабілітовано, а справи закрито через нестачу доказів обвинувачення, прикро лише, що Вони не дожили до цього моменту…
| Фото 1914-191р. Сидять Тарнавський Федор Степанович, Розалія Францівна. На руках Петро, поряд Іван. Стоять Тарнавський Антон Степанович, Анна Францівна |