Ок­тяб­ря [1859], С.-Пе­тер­бург

МАРІЯ

Поема

Радуйся, ты бо об­но­ви­ла еси за­ча­тыя студ­но.

Акафіст прис­вятій Бо­го­ро­диці. Ікос 10

Все упо­ваніє моє

На те­бе, мій пресвітлий раю,

На ми­ло­сердіє твоє,

Все упо­ваніє моє

На те­бе, ма­ти, воз­ла­гаю.

Святая си­ло всіх свя­тих,

Пренепорочная, бла­гая!

Молюся, пла­чу і ри­даю:

Воззри, пре­чис­тая, на їх,

Отих ок­ра­де­них, сліпих

Невольників. По­дай їм си­лу

Твойого му­че­ни­ка си­на,

Щоб хрест-кай­да­ни до­нес­ли

До са­мо­го, са­мо­го краю.

Достойнопітая! бла­гаю!

Царице не­ба і землі!

Вонми їх сто­ну і пош­ли

Благий ко­нець, о всеб­ла­гая!

А я, нез­лоб­ний, вос­пою,

Як процвітуть убогі се­ла,

Псалмом і ти­хим, і ве­се­лим

Святую до­леньку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убо­гої - убогій

Остатню леп­ту по­даю.

У Йо­си­па, у тес­ля­ра

Чи бон­да­ря то­го свя­то­го,

Марія в най­мич­ках рос­ла.

Рідня бу­ла. Отож не­бо­га

Уже чи­ма­ла підня­лась,

Росла собі та ви­рос­та­ла

І на порі Марія ста­ла…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій ха­тині,

В свя­то­му ти­хо­му раю.

Тесляр на най­мич­ку свою,

Неначе на свою ди­ти­ну,

Теслу, бу­ло, і струг по­ки­не

Та й ди­виться; і час ми­не,

А він і оком не миг­не,

І ду­має: «Ані ро­ди­ни!

Ані ха­ти­ноч­ки не­ма,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за пле­чи­ма?..»

А та стоїть собі під ти­ном

Та вов­ну білую пря­де

На той бур­нус йо­му свя­теш­ний

Або на бе­рег по­ве­де

Козу з ко­зя­точ­ком сер­деш­ним

І по­пас­ти, і на­поїть.

Хоч і да­ле­ко. Так лю­би­ла ж

Вона той ти­хий бо­жий став,

Широкую Тіверіаду,

І ра­да, аж сміється, ра­да,

Що Йо­сип си­дя­чи мов­чав,

Не бо­ро­нив їй, не спи­няв

На став іти; іде, сміється,

А він си­дить та все си­дить,

За струг сер­де­га не бе­реться…

Коза нап'ється та й па­сеться.

А дівчи­на собі стоїть,

Неначе вко­па­на, під гаєм

І смут­но, сум­но по­зи­рає

На той ши­ро­кий бо­жий став.

І мо­ви­ла: «Тіверіадо!

Широкий ца­рю озе­рам!

Скажи мені, моя по­ра­до!

Якая до­ля вий­де нам

З ста­рим Іоси­фом? О, до­ле! -

І по­хи­ли­лась, мов то­по­ля

Од вітру хи­литься в яру.

Йому я ста­ну за ди­ти­ну.

Плечми моїми мо­ло­ди­ми

Його старії підоп­ру!»

І ки­ну­ла кру­гом очи­ма,

Аж іскри сип­ну­ли з очей.

А з доб­рих мо­ло­дих пле­чей

Хітон по­ла­та­ний до­до­лу

Тихенько зсу­нув­ся. Ніко­ли

Такої бо­жої кра­си

Ніхто не уз­рить! Злая ж до­ля

Колючим тер­ном про­ве­ла,

Знущалася над кра­со­тою!

О, до­ленько! - По­над во­дою

Ходою ти­хою пішла.

Лопух край бе­ре­га най­шла,

Лопух зор­ва­ла і нак­ри­ла,

Неначе бри­ли­ком, свою,

Свою го­ло­воньку смут­ную,

Свою го­ло­воньку свя­тую!

І зник­ла в тем­но­му гаю.

О, світе наш не­за­хо­ди­мий!

О, ти, пре­чис­тая в же­нах!

Благоуханний сельний кри­не!

В яких га­ях? В яких ярах,

В яких нез­нак­мих вер­те­пах

Ти за­хо­вавш­ся од спе­ки

Огнепалимої тії,

Що сер­це без ог­ню роз­то­пить

І без во­ди прор­ве, по­то­пить

Святії ду­моньки твої?

Де ти схо­ваєшся? Нігде!

Огонь зак­лю­нув­ся вже, годі!

Уже роз­жеврівся. І шко­да,

Даремне си­ла про­па­де.

До крові дійде, до кості

Огонь той лю­тий, не­га­си­мий,

І, не­до­би­тая, за си­ном

Повинна бу­деш пе­рей­ти

Огонь пе­кельний! Вже про­ро­чить,

Тобі вже за­зи­рає в очі

Твоє гря­ду­щеє. Не зри!

Сльозу про­ро­чую ут­ри!

Заквітчай го­ло­ву діво­чу

Лілеями та тим ряс­ним

Червоним ма­ком. Та зас­ни

Під яво­ром у хо­ло­доч­ку,

Поки що бу­де.

Увечері, мов зо­ря тая,

Марія з гаю ви­ход­жає

Заквітчана. Фа­вор-го­ра,

Неначе з зла­та-се­реб­ра,

Далеко, ви­со­ко сіяє,

Аж сліпить очі. Підня­ла

На той Фа­вор свої свя­тиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхну­лась. Зай­ня­ла

Козу з ко­зя­точ­ком з-під гаю

І заспіва­ла:

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, мо­ло­дая,

Милий бо­же, в твоїм раї

Чи я по­гу­ляю,

Нагуляюсь?»

Та й за­мовк­ла.

Круг се­бе сум­но озир­ну­лась,

На ру­ки ко­зе­ня взя­ла

І ве­се­ленькая пішла

На хутір бон­дарів убо­гий.

А йду­чи, ко­зе­ня, не­бо­га,

Ніби ди­ти­ну, на ру­ках

Хитала, ба­ви­ла, гой­да­ла,

До ло­на ти­хо при­гор­та­ла

І цілу­ва­ла. Ко­зе­ня,

Неначе теє ко­ше­ня,

І не пру­ча­лось, не кри­ча­ло,

На лоні пес­ти­ло­ся, гра­лось.

Миль зо дві лю­бо з ко­зе­ням

Трохи, тро­хи не тан­цю­ва­ла

І не вто­ми­лась. Виг­ля­да

Старий, су­му­ючи під ти­ном,

Давненько вже свою ди­ти­ну.

Зустрів її, і привітав,

І ти­хо мо­вив: «Де ти в бо­га

Загаялась, моя не­бо­го?

Ходімо в ку­щу, опо­чий,

Та по­ве­че­ряємо вкупі

З ве­се­лим гос­тем мо­ло­дим;

Ходімо, до­ненько».- «Який?

Який се гость?» - «Із На­за­ре­та

Зайшов у нас підно­чу­вать.

І ка­же: «Бо­жа бла­го­дать

На вет­хую Єли­са­ве­ту

Учора ра­но про­ли­лась:

Учора,- ка­же,- при­ве­ла

Дитину-сина. А За­харій

Старий на­рек йо­го Іва­ном».

«Так ба­чиш що!» А гость роз­зу­тий,

Умитий з кущі ви­ход­жав

В од­но­му біло­му хітоні,

Мов на­мальова­ний, сіяв,

І став ве­лич­но на по­розі,

І, ук­ло­нив­ши­ся, вітав

Марію ти­хо. їй, не­бозі,

Аж див­но, чуд­но. Гость сто­яв

І ніби справді засіяв.

Марія на йо­го зир­ну­ла

І стре­пе­ну­лась. При­гор­ну­лась,

Неначе зля­ка­не ди­тя,

До Йо­си­па сво­го ста­ро­го,

А потім гос­тя мо­ло­до­го

Просила, ніби по­ве­ла

Очима в ку­щу. При­нес­ла

Води по­го­жої з кри­ниці,

І мо­ло­ко, і сир коз­лиці їм на ве­че­рю по­да­ла.

Сама ж не їла й не пи­ла.

В ку­точ­ку мовч­ки при­хи­ли­лась

Та ди­ву­ва­ла­ся, ди­ви­лась

І слу­ха­ла, як мо­ло­дий

Дивочний гость той го­во­рив.

І сло­ве­са йо­го свя­тиє

На сер­це па­да­ли Марії,

І сер­це мерз­ло і пек­лось!

«Во Іудеї не бу­ло,

Промовив гость,- то­го ніко­ли,

Що нині уз­риться. Равві!

Равві ве­ли­ко­го гла­го­ли

На ниві сіються новій!

І ви­рос­туть, і пож­не­мо,

І в жит­ни­цю со­бе­ре­мо

Зерно свя­теє. Я месію

Іду на­ро­ду возвістить».

І по­мо­ли­ла­ся Марія

Перед апос­то­лом.

Горить

Огонь ти­хенько на ка­биці,

А Йо­сип пра­вед­ний си­дить

Та ду­має. Уже зірни­ця

На небі яс­но зай­ня­лась.

Марія вста­ла та й пішла

З гле­ком по во­ду до кри­ниці.

І гость за нею, і в яроч­ку

Догнав Марію…

Холодочком

До схо­ду сон­ця про­ве­ли

До са­мої Тіверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прий­шли

Додому.

Жде йо­го Марія

І жду­чи пла­че, мо­лодії

Ланіти, очі і ус­та

Марніють зри­мо. «Ти не та,

Не та те­пер, Маріє, ста­ла!

Цвіт зельний, на­ша кра­со­та! -

Промовив Йо­сип.- Ди­во ста­лось

З то­бою, до­ненько моя!

Ходім, Маріє, повінчай­мось,

А то…- Й не ви­мо­вив: уб'ють

На улиці.- І за­хо­вай­мось

В своїм оазисі». І в путь

Марія наш­вид­ку зби­ра­лась

Та тяж­ко пла­ка­ла, ри­да­ла.

Отож во­ни собі ідуть,

Несе з тор­би­ною на пле­чах

Нову ко­но­воч­ку ста­рий.

Спродать би то та мо­лодій

Купить хус­ти­ноч­ку до речі,

Та й за повінчан­ня од­дать.

О стар­че пра­вед­ний, ба­га­тий!

Не од Сіона бла­го­дать,

А з ти­хої твоєї ха­ти

Нам возвісти­ла­ся. Як­би

Пречистій їй не дав ти ру­ку -

Рабами б бідниє ра­би

І досі мер­ли би. О, му­ко!

О, тяж­кая душі пе­чаль!

Не вас мені, сер­деш­них, жаль,

Сліпі і ма­лиє ду­шою,

А тих, що ба­чать над со­бою

Сокиру, мо­лот і ку­ють

Кайдани но­виє. Уб'ють,

Заріжуть вас, ду­ше­убійці,

І із кро­ва­вої кри­ниці

Собак на­по­ять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лу­ка­вий?

Хоч би прий­шов та по­ди­вивсь

На брак той слав­ний і прес­лав­ний!

На брак ок­ра­де­ний! Не чуть,

Не чуть ані йо­го, ані месії,

А лю­де ждуть чо­гось і ждуть,

Чогось не­пев­но­го. Маріє!

Ти, без­та­лан­ная, чо­го

І ждеш, і жда­ти­меш од бо­га

І од лю­дей йо­го? Нічо­го,

Ніже апос­то­ла то­го

Тепер не жди. Тес­ляр убо­гий

Тебе повінча­ну ве­де

В свою убо­гую ха­ти­ну.

Молися й дя­куй, що не ки­нув,

Що на роз­пут­тя не прог­нав.

А то б цег­ли­ною уби­ли -

Якби не вкрив, не за­хо­вав!

В Єру­са­лимі го­во­ри­ли

Тихенько лю­де, що стя­ли

У го­роді Тіверіаді

Чи то яко­гось розп'яли

Провозвістителя месії.

«Його!» - про­мо­ви­ла Марія

І ве­се­ле­сенька пішла

У На­за­рет. І він радіє,

Що най­мич­ка йо­го нес­ла

В ут­робі пра­вед­ную ду­шу

За во­лю розп'ято­го му­жа.

Ото во­ни собі ідуть,

Прийшли до­до­му. І жи­вуть

Повінчані, та не ве­селі.

Тесляр ко­ли­соч­ку де­бе­лу

Майструє в сінях. А во­на,

Пренепорочная Марія,

Сидить собі ко­ло вікна,

І в по­ле ди­виться, і шиє

Малесеньке со­ро­че­ня -

Комусь-то ще?

«Хазяїн до­ма? -

Надворі крик­ну­ло.- Указ

Од ке­са­ря, йо­го са­мо­го,

Щоб ви сьогод­ня, сен же час!

Ви на ревізію у го­род,

У го­род Віфлеєм ішли».

І зник, про­пав той тяж­кий го­лос.

Тілько ру­на в яру гу­ла.

Марія за­раз за­хо­ди­лась

Пекти опрісно­ки. Спек­ла,

В тор­би­ну мовч­ки по­ло­жи­ла

І мовч­ки за ста­рим пішла

У Віфлеєм. «Свя­тая си­ло!

Спаси ме­не, мій бо­же ми­лий!» -

Тілько й про­мо­ви­ла. Ідуть,

Сумуючи собі обоє.

І, вбогії, пе­ред со­бою

Козу з ко­зя­точ­ком же­нуть,

Бо до­ма ні на ко­го ки­нуть.

А мо­же, бог пош­ле ди­ти­ну

В до­розі; от і мо­ло­ко

Сердешній ма­тері. Ско­ти­на

Іде па­су­чи­ся, ряд­ком

Ідуть за нею батько й ма­ти

І по­чи­на­ють роз­мов­ля­ти

Поволі, ти­хо. «Семіон Про­топ­ресвітер,-

Йосип мо­вив,

Такеє-то про­ро­че сло­во

Сказав мені: «Свя­тий за­кон!

І Ав­ра­ама, і Мой­сея!

Возобновлять мужі єсеї.

І ка­же: - По­ти не ум­ру,

Поки месію не уз­рю!»

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прий­де!» -

«Вже прий­шов,

І ми вже ба­чи­ли месію!» -

Марія мо­ви­ла.

Найшов

Опріснок Йо­сип у тор­бині.

Дає та й ка­же: «На, моя ди­ти­но,

Поки що бу­де, укріпись,

До Віфлеєма не бли­зенько;

Та й я спо­чи­ну. Уто­мивсь».

Та й сіли на шля­ху гар­ненько -

Подудновать. Отож си­дять,

А сон­це пра­вед­не шви­денько

Додолу ко­титься. І глядь!

Сховалося, і смерк­ло в полі.

І ди­во див­неє! ніко­ли

Ніхто не ба­чив і не чув

Такого ди­ва. Аж здриг­нув

Святий тес­ляр. Мітла з вос­то­ку

Над са­мим Віфлеємом, бо­ком,

Мітла ог­нен­ная зійшла.

І степ, і го­ри осіяла.

Марія з шля­ху не вста­ва­ла,

Марія си­на при­ве­ла.

Єдиную тую ди­ти­ну,

Що нас од ка­тор­ги спас­ла!

І, прес­вя­тая, не­по­вин­на,

За нас, лу­ка­вих, розп'ялась!

А не­да­ле­ко край до­ро­ги

Отару гна­ли ча­ба­ни

Та й їх по­ба­чи­ли.

Небогу, її й ди­тя­точ­ко взя­ли

І у вер­теп свій при­нес­ли,

І ча­ба­ни йо­го убогі Ем­ма­нуїлом на­рек­ли.

До схо­ду сон­ця, ра­но-ра­но!

У Віфлеємі на май­дані

Зійшовся люд і ше­по­тить,

Що щось не­пев­не з людьми бу­де

Во Іудеї. Го­мо­нить

І тих­не люд.

«О, лю­ди! лю­ди! -

Чабан який­сь біжить, кри­чить.

Пророчество Ієремія,

Ісаія збу­лось! збу­лось!

У нас, у пас­ти­рей, месія

Родився вчо­ра!» За­гу­ло

У Віфлеємі на май­дані:

«Месія! Іісус! Осан­на!»

І люд роз­хо­дивсь.

Через час

Чи че­рез два прий­шов указ

І легіон з Єру­са­ли­ма,

Од то­го Іро­да. Нез­ри­ме

Й не­чу­те ста­ло­ся тойді.

Ще діточ­ки спо­виті спа­ли,

Ще купіль гріли ма­тері,

Намарне гріли: не ку­па­ли

Маленьких діто­чок своїх!

Ножі сол­да­ти спо­лос­ка­ли

В ди­тячій пра­ведній крові!

Такеє-то на світі ста­лось!

Дивітеся ж, о! ма­тері!

Що роб­лять іро­ди царі!

Марія навіть не хо­ва­лась

З своїм мла­ден­цем. Сла­ва вам,

Убогим лю­дям, ча­ба­нам,

Що привіта­ли, за­хо­ва­ли

І нам спа­си­те­ля спас­ли

Од Іро­да. На­го­ду­ва­ли,

І на­поїли, і да­ли

Кожух і сви­ту на до­ро­гу,

І, не­бо­ра­ки, до­да­ли

Ослицю дійну. І не­бо­гу

З її ди­тя­точ­ком ма­лим

І по­са­ди­ли, й про­ве­ли

Вночі тай­нй­ми манівця­ми

На шлях Мемфіський. А мітла,

Мітла ог­нен­ная світи­ла,

Неначе сон­це, і ди­ви­лась

На ту ос­ли­цю, що нес­ла

В Єги­пет крот­кую Марію

І на­рож­ден­но­го месію.

Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ос­ли­цю,

То сла­ва б ста­ла про ца­ри­цю

І про ве­ли­кую ос­ли­цю

По всьому світу. Ся ж нес­ла

Живого істин­но­го бо­га.

Тебе ж, сер­деш­ну, копт убо­гий

Хотів у Йо­си­па ку­пить,

Та здох­ла ти. Ма­буть, до­ро­га

Таки за­ва­ди­ла тобі?

У Нілі ску­па­неє, спить

В пе­люш­ках долі, під вер­бою,

Дитяточко. А меж ло­зою

З ло­зи ко­ли­соч­ку пле­те

Та пла­че пра­вед­ная ма­ти,

Колиску тую пле­ту­чи.

А Йо­сип за­хо­див­ся ха­ту

Із оче­ре­ту бу­ду­ва­ти,

Щоб хоч ук­ри­ти­ся вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мерт­ви­ми очи­ма

На теє див­ляться. За ни­ми

На го­ло­му піску сто­ять

По шну­ру піраміди в ряд,

Мов фа­ра­оно­ва сто­ро­жа,

І ніби фа­ра­онам знать

Вони да­ють, що прав­да бо­жа

Встає вже, вста­ла на землі.

Щоб фа­ра­они сте­рег­лись.

Марія най­ня­ла­ся пряс­ти

У коп­та вов­ну.

А свя­тий Іосиф взявсь ота­ру пас­ти,

Щоб хоч ко­зу ту за­ро­бить

На мо­ло­ко малій ди­тині.

Минає рік. Ко­ло ха­ти­ни

В повіточці своїй малій

Той бон­дар пра­вед­ний, свя­тий,

І гад­ки, пра­вед­ний, не має,

Барило й боч­ку на­би­ває,

Та ще й кур­ни­кає. А ти?

Не пла­чеш ти і не співаєш,

Гадаєш, ду­маєш-га­даєш,

Як йо­го вчи­ти, на­вес­ти

На путь свя­тий свя­то­го си­на

І як йо­го од зол спас­ти?

Од бур жи­тей­ських од­вес­ти?

Ще рік ми­нув. Ко­ло ха­ти­ни

Коза па­сеться; а ди­ти­на

І не­ве­лич­ке ко­зе­ня

У сінях гра­ються. А ма­ти

Сидить на призьбі ко­ло ха­ти

Та вов­ну з ку­же­ля пря­де.

Аж ось і сам ста­рий іде

З ціпоч­ком ти­хо попід ти­ном:

Носив у го­род шап­ли­чок

Продать. Йо­му ме­дя­ни­чок,

А їй не­муд­рую хус­ти­ну,

Собі ж не­се на пос­то­ли

Ременю доб­ро­го. Спо­чи­нув

Та й ка­же: «До­ню, не жу­рись.

Царя вже Іро­да не ста­ло.

Чогось уве­чері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені ска­за­ли.

Ходімо,- ка­же,- у свій гай,

У свій ма­ленький ти­хий рай!

Ходім до­до­моньку, ди­ти­но».

«Ходім»,- ска­за­ла та й пішла

На Ніл со­ро­че­ня­та пра­ти

В до­ро­гу си­нові. Пас­лась

Коза з ко­зят­ком ко­ло ха­ти,

А Йо­сип си­на за­бав­ляв,

На призьбі си­дя, по­ки ма­ти

На річці пра­ла ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморіцив доб­ре пос­то­ли

Собі в до­ро­гу. Та й зня­лись

До схо­ду сон­ця, по тор­бині

На плечі взяв­ши, а ди­ти­ну

Удвох в ко­ли­сочці нес­ли.

То сяк, то так прий­шли до­до­му.

Бодай не до­ве­лось ніко­му

Узріть та­кеє. Бла­го­дать!

Гайочок ти­хий се­ред по­ля,

Одна-єдиная їх до­ля

Отой гай­очок! І не знать,

Де він ко­хав­ся. І ха­ти­на,

Все, все сплюнд­ро­ва­но.

В руїні їм до­ве­ло­ся но­чу­вать.

В ярок Марія до кри­ниці

Швиденько ки­ну­ла­ся. Там

Колись-то з нею яс­но­ли­ций

Зустрівся гость свя­тий. Бур'ян,

Будяк ко­лю­чий з кро­пи­вою

Коло кри­ниці по­рос­ли.

Маріє! Го­ренько з то­бою!

Молися, сер­денько, мо­лись!

Окуй свою свя­тую си­лу…

Долготерпінієм окуй,

В сльозах кро­ва­вих за­гар­туй!..

Небога тро­хи не вто­пи­лась

У тій кри­ниці. Го­ре нам

Було б, іскуп­лен­ним ра­бам!

Дитина б тая ви­рос­та­ла

Без ма­тері, і ми б не зна­ли

І досі прав­ди на землі!

Святої волі! Сха­ме­ну­лась

І тяж­ко, важ­ко усміхну­лась

Та й за­ри­да­ла. По­ли­лись

На цям­ри­ну свя­тиє сльози

Та й ви­сох­ли. А їй, не­бозі,

Полегшало. Єли­са­ве­та,

Стара вдо­ва, у На­за­реті

З ма­лим син­ком своїм жи­ла,

Таки з Іва­сем. Та й бу­ла

Якась рідня їм. Вранці-ра­но

Свою ди­ти­ну, без­та­лан­на,

Нагодувала, одяг­ла

І за свя­тим своїм пішла

У На­за­рет той до вдо­виці

В сусіду, в най­мич­ку про­си­тись!

Дитяточко собі рос­ло,

З Іва­сем удо­вен­ком гра­лось.

Уже чи­ма­ле підрос­ло.

Якось во­ни собі гу­ля­ли

Удвох на улиці, знай­шли

Дві па­лич­ки та й по­нес­ли

Додому ма­те­рям на дро­ва.

Звичайні діточ­ки! Ідуть

І ве­се­ленькі, і здо­рові,

Аж лю­бо гля­нуть, як ідуть!

Отож во­но, ма­ле, взя­ло

Другую па­лич­ку у Йва­ся -

Івась у ко­ни­ки іграв­ся,

Зробило хрес­тик та й нес­ло

Додому, бач­те, по­ка­за­ти,

Що й він уміє май­ст­ру­ва­ти.

Марія ще за ворітьми

Дітей зустріла, і зомліла,

І тру­пом па­ла, як узріла

Той хрес­тик-ши­бе­нич­ку. «Злий!

Недобрий чо­ловік, ли­хий

Навчив те­бе, моя ди­ти­но,

Зробить оце! По­кинь! По­кинь!»

А він, ма­ленький, не­по­вин­ний,

Святую ши­бе­нич­ку ки­нув

І за­ри­дав, і про­ли­лись

Ще в пер­ший раз мла­денчі сльози

На ло­но ма­тернє. Не­бозі

Ніби по­лег­ша­ло. Взя­ла

У хо­ло­до­чок за­ве­ла,

В бур'ян, в са­док, поцілу­ва­ла

Та кор­жи­ком по­го­ду­ва­ла,

Свіженьким кор­жи­ком. Во­но ж

Попестилось собі, пог­ра­лось

Та й спа­тоньки, ма­ле, ляг­ло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі ди­ти­на,

Мов ан­ге­ля­точ­ко в раю.

І на єди­ную свою

Та ма­ти ди­виться і пла­че

Тихенько-тихо. Ан­гел спить,

То щоб йо­го то не збу­дить.

Та й не дог­леділа. Не­на­че

Окропу кап­ля, як огонь,

На йо­го впа­ла, і во­но

Прокинулось. Шви­денько сльози

Марія втер­ла сміючись,

Щоб він не ба­чив. І не­бозі

Не до­ве­ло­ся оду­рить

Малого си­на. По­ди­ви­лось

І за­ри­да­ло. За­ро­би­ла

Чи то по­зи­чи­ла вдо­ва

Півкопи тую на бук­вар.

Сама б учи­ла, так не зна­ла ж

Вона письма то­го. Взя­ла

Та в шко­лу хлоп­ця од­ве­ла,

У ієсей­ську. Дог­ля­да­ла ж

Сама йо­го, са­ма й нав­ча­ла

Добру і ро­зу­му. Івась,

Таки вдо­вен­ко, в йо­го вдавсь,.

То вдвох собі й хо­ди­ли в шко­лу,

І вчи­лись вку­почці. Ніко­ли

Ані пог­рається з дітьми,

Ані побігає; са­мий,

Один-однісінький, бу­ва­ло,

Сидить собі у бур'яні

Та клеп­ку те­ше. По­ма­га­ло

Святому батькові в тру­дах.

Якось по сьомо­му го­доч­ку,

Малий вже доб­ре май­ст­ру­вав,

Одпочиваючи в ку­точ­ку,

Старий на си­на ди­ву­вавсь,

Який то з йо­го май­стер бу­де!

Які то лю­ди з йо­го бу­дуть!

Та, взяв­ши відер, кандійок,

І батько, й ма­ти, і во­но

Пішли на яр­ма­рок у са­мий

Самісінький Єру­са­лим.

Хоч і да­ле­ко, так спро­да­ти

Дорогше мож­на. От прий­шли,

Розташувались. Батько й ма­ти

Сидять собі та про­да­ють

Добро своє. А де ж ди­ти­на?

Побігло десь. Шу­кає си­на

Та пла­че ма­ти. І не чуть,

Де діло­ся. У си­на­го­гу

Зайшла бла­гать бла­го­го бо­га,

Щоб син її най­шовсь. Аж глядь,

Межи раввіна­ми ди­ти­на, її хлоп'яточ­ко, си­дить

І на­учає, не­по­вин­не,

Як в світі жить, лю­дей лю­бить,

За прав­ду стать! за прав­ду зги­нуть!

Без прав­ди го­ре! «Го­ре вам,

Учителі архієреї!» І ди­ву­ва­лись фа­ри­сеї

І книж­ни­ки йо­го ре­чам.

А ра­дость ма­тері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого бо­га на землі

Вона вже зріла.

Спродались,

Во храмі по­мо­ли­лись бо­гу

І ве­се­ленькі у до­ро­гу

Додому ру­ши­ли вночі

По хо­ло­доч­ку.

Виростали І вкупі вчи­лись, рос­ту­чи,

Святиє діточ­ки. Пи­ша­лись

Святиє тії ма­тері

Своїми дітка­ми. Із шко­ли

Путем тер­но­вим розійшлись

Обидва. Божії гла­го­ли,

Святую прав­ду на землі

І про­рек­ли, і розп'ялись

За во­леньку, свя­тую во­лю!

Іван пішов собі в пус­ти­ню,

А твій меж лю­ди. А за ним,

За си­ном пра­вед­ним своїм,

І ти пішла. В старій ха­тині

В чужій по­ки­ну­ла йо­го,

Святого Йо­си­па сво­го!

Пішла ти­ня­тись попідтин­ню,

Аж по­ки, по­ки не дійшла

Аж до Гол­го­фи.

Бо за си­ном

Святая ма­ти всю­ди йшла,

Його сло­ва, йо­го діла -

Все чу­ла, й ба­чи­ла, і мліла,

І мовч­ки тре­пет­но раділа,

На си­на див­ля­чись. А він

Сидить, бу­ло, на Єле­оні,

Одпочива. Єру­са­лим

Розкинувсь гор­до пе­ред ним,

Сіяє в зо­лотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський зо­ло­тий пле­бей!

І час, і два ми­не, не вста­не,

На матір навіть не пог­ля­не

Та аж зап­ла­че, див­ля­чись

На іудей­ськую сто­ли­цю.

Й во­на зап­ла­че, іду­чи

У яр по во­ду до кри­ниці,

Тихесенько. І при­не­се

Води по­го­жої, і вмиє

Утомлені сто­пи свя­тиє,

І пи­ти дасть, і от­ря­се,

Одує прах з йо­го хіто­на,

Зашиє діроч­ку та зно­ву

Під смок­ву піде. І си­дить,

І ди­виться, о всес­вя­тая!

Як син той скорб­ний спо­чи­ває.

Аж ось і дітво­ра біжить

Із го­ро­да. Йо­го лю­би­ли

Святиє діточ­ки. Слідком

За ним по ули­цях хо­ди­ли,

А іноді й на Єле­он

До йо­го біга­ли малії.

Отож прибігли. «О, святії!

Пренепорочниє!» - ска­зав,

Як узрів діток. Привітав

І цілу­вав бла­гос­лов­ляя,

Погрався з ни­ми, мов ма­ленький,

Надів бур­нус. І ве­се­ленький

З своїми дітка­ми пішов

В Єру­са­лим на сло­во но­ве,

Поніс лу­ка­вим прав­ди сло­во!

Не вня­ли сло­ву! Розп'яли!

Як роз­пи­нать йо­го ве­ли,

Ти на роз­путії сто­яла

З ма­ли­ми дітьми. Му­жи­ки,

Його бра­ти, уче­ни­ки,

Перелякались, повтіка­ли.

«Нехай іде! Не­хай іде!

Отак і вас він по­ве­де!» -

Сказала дітям. І упа­ла

На зем­лю тру­пом.

Розп'ялась

Твоя єди­ная ди­ти­на!

А ти, спо­чи­нув­ши під ти­ном,

У На­за­рет отой пішла!

Вдову дав­но вже по­хо­ва­ли

В чужій, по­зи­ченій труні

Чужії лю­де. А Іва­на її заріза­ли в тюрмі.

І Йо­си­па тво­го не ста­ло.

І ти, як па­лець той, ос­та­лась

Одна-однісінька! Та­кий

Талан твій ла­та­ний, не­бо­го!

Брати йо­го, уче­ни­ки,

Нетвердії, ду­ше­убогі,

Катам на му­ку не да­лись,

Сховались, потім розійшлись,

І ти їх му­си­ла зби­ра­ти…

Отож во­ни якось зійшлись

Вночі круг те­бе су­мо­ва­ти.

І ти, ве­ли­кая в же­нах! І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту по­ло­ву,

Своїм свя­тим ог­нен­ним сло­вом!

Ти дух свя­тий свій про­нес­ла

В їх душі вбогії! Хва­ла!

І пох­ва­ла тобі, Маріє!

Мужі восп­ря­ну­ли свя­тиє,

По всьому світу розійшлись.

І іме­нем твой­ого си­на,

Твоєї скорб­ної ди­ти­ни,

Любов і прав­ду роз­нес­ли

По всьому світу. Ти ж під ти­ном,

Сумуючи, у бур'яні

Умерла з го­ло­ду. Амінь.

А потім ченці одяг­ли

Тебе в порфіру. І вінча­ли,

Як ту ца­ри­цю… Розп'яли

Й те­бе, як си­на. Нап­лю­ва­ли

На те­бе, чис­тую, ка­ти;

Розтлили крот­кую! а ти…

Мов зо­ло­то в то­му гор­нилі,

В людській душі во­зоб­но­ви­лась,

В душі не­вольничій, малій,

В душі скор­бя­щей і убогій.

[27 жовт­ня - 11 лис­то­па­да 1859, С.-Пе­тер­бург]

ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ

Посаджу ко­ло ха­ти­ни

На вспо­мин дру­жині

І яб­луньку, і гру­шеньку,

На вспо­мин єдиній!

Бог дасть, ви­рос­туть.

Дружина

Під дре­ва­ми ти­ми

Сяде собі в хо­ло­доч­ку

З дітка­ми ма­ли­ми.

А я бу­ду груші рва­ти,

Діткам по­да­ва­ти…

З дру­жи­ною єди­ною

Тихо роз­мов­ля­ти:

«Тойді, сер­це, як бра­ли­ся,

Сі дре­ва са­див я…

Щасливий я!» - «І я, дру­же,

З то­бою щас­ли­ва!»

Наши рекомендации