[email protected] 4 страница

Гупалівщина

Зійшло сонце; Україна Де палала, тліла, А де шляхта, запертися, У будинках мліла. Скрізь по селах шибениці; Навішано трупу - Тілько старших, а так шляхта Купою на купі. На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить. Та й нікому: осталися Діти та собаки,- Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки.

Отаке-то було лихо По всій Україні! Гірше пекла… А за віщо, За що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти,- Жити б та брататься. Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і надворі, І весело в хаті! “Уб'єм брата! спалим хату!” - Сказали, і сталось. Все б, здається; ні, на кару Сироти остались. В сльозах росли, та й виросли; Замучені руки Розв'язались - і кров за кров, І муки за муки! Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти.

Мандрували гайдамаки Лісами, ярами, А за ними і Галайда З дрібними сльозами. Вже минули Воронівку, Вербівку; в Вільшану Приїхали. “Хіба спитать, Спитать про Оксану? Не спитаю, щоб не знали, За що пропадаю”. А тим часом гайдамаки Й Вільшану минають. Питається у хлопчика: “Що, титаря вбили?” “Ба ні, дядьку; батько казав, Що його спалили Оті ляхи, що там лежать, І Оксану вкрали. А титаря на цвинтарі Вчора поховали”. Не дослухав… “Неси, коню!” І поводи кинув. “Чом я вчора, поки не знав, Вчора не загинув! А сьогодні, коли й умру, З домовини встану Ляхів мучить. Серце моє! Оксано! Оксано! Де ти?” Замовк, зажурився, Поїхав ходою. Тяжко-важко сіромасі Боротись з нудьгою. Догнав своїх. Боровиків Вже хутір минають. Корчма тліє з стодолою, А Лейби немає. Усміхнувся мій Ярема, Тяжко усміхнувся. Отут, отут позавчора Перед жидом гнувся, А сьогодні… та й жаль стало, Що лихо минуло. Гайдамаки понад яром З шляху повернули. Наганяють півпарубка. Хлопець у свитині Полатаній, у постолах; На плечах торбина. “Гей, старченя! стривай лишень!” “Я не старець, пане! Я, як бачте, гайдамака”. “Який же поганий!” “Відкіля ти?” “З Керелівки”. “А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?” “І озеро знаю, Отам воно; оцим яром Втрапите до його”. “Що, сьогодня ляхів бачив?” “Нігде ні одного; А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. Зате ж їх і били, І я, й батько святим ножем; А мати нездужа, А то й вона б”. “Добре, хлопче. Ось на ж тобі, друже, Цей дукачик, та не згуби”. Узяв золотого, Подивився: “Спасибі вам!” “Ну, хлопці, в дорогу! Та чуєте? без гомону. Галайдо, за мною! В оцім яру є озеро Й ліс попід горою, А в лісі скарб. Як приїдем, То щоб кругом стали, Скажи хлопцям. Може, льохи Стерегти осталась Яка погань”. Приїхали. Стали кругом ліса; Дивляться - нема нікого… “Ту їх достобіса! Які груші уродили! Збивайте, хлоп'ята! Швидше! швидше! Отак, отак! І конфедерати Посипалися додолу, Груші гнилобокі. Позбивали, упорались; Козакам нівроку, Найшли льохи, скарб забрали, У ляхів кишені Потрусили та й потягли Карати мерзенних У Лисянку.

Бенкет у Лисянці

Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітило: Ото Ґонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською, жидівською; А над ним палають І хатина, і будинок; Мов доля карає Вельможного й неможного. А серед базару Стоїть Ґонта з Залізняком, Кричать: “Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!” І діти карають. Стогнуть, плачуть; один просить, Другий проклинає; Той молиться, сповідає Гріхи перед братом, Уже вбитим. Не милують, Карають, завзяті. Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду Шляхтяночки й жидівочки. Тече кров у воду. Ні каліка, ані старий, Ні мала дитина Не остались,- не вблагали Лихої години. Всі полягли, всі покотом; Ні душі живої Шляхетської й жидівської. А пожар удвоє Розгорівся, розпалався До самої хмари. А Галайда, знай, гукає: “Кари ляхам, кари!” Мов скажений, мертвих ріже, Мертвих віша, палить. “Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові Наточить з поганих! Крові море… мало моря… Оксано! Оксано! Де ти?” - крикне й сховається В полум'ї, в пожарі. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. “Гуляй!” - загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє. У полум'ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними. “Пийте, діти! пийте, лийте! З панами такими, Може, ще раз зустрінемось, Ще раз погуляєм.- І поставець одним духом Залізняк черкає.- За прокляті ваші трупи, За душі прокляті Ще раз вип'ю! Пийте, діти! Вип'єм, Ґонто, брате! Вип'єм, друже, погуляєм Укупочці, в парі. А де ж Волох? заспівай лиш Нам, старий кобзарю! Не про дідів, бо незгірше Й ми ляхів караєм; Не про лихо; бо ми його Не знали й не знаєм. Веселої утни, старче, Щоб земля ломилась,- Про вдовицю-молодицю, Як вона журилась”.

(Кобзар грає й приспівує)

“Од села до села Танці та музики; Курку, яйця продала - Маю черевики. Од села до села Буду танцювати: Ні корови, ні вола - Осталася хата. Я оддам, я продам Кумові хатину, Я куплю, я зроблю Яточку під тином; Торгувать, шинкувать Буду чарочками, Танцювать та гулять Таки з парубками. Ох ви, дітки мої, Мої голуб'ята, Не журіться, подивіться, Як танцює мати. Сама в найми піду, Діток в школу оддам, А червоним черевичкам Таки дам, таки дам!”

“Добре! добре! Ну, до танців, До танців, кобзарю!” Сліпий вшкварив - навприсядки Пішли по базару. Земля гнеться. “Нумо, Ґонто!” “Нум, брате Максиме! Ушкваримо, мій голубе, Поки не загинем!”

“Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався; Бо мій батько робив гладко, То й я в його вдався”. “Добре, брате, єй же богу!” “Ану ти, Максиме!” “Постривай лиш!”

“Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию - Хоч попову, хоч дякову, Хоч хорошу мужикову”.

Всі танцюють, а Галайда Не чує, не бачить. Сидить собі кінець стола, Тяжко-важко плаче, Як дитина. Чого б, бачся? В червонім жупані, І золото, і слава є, Та нема Оксани; Ні з ким долю поділити, Ні з ким заспівати; Один, один сиротою Мусить пропадати. А того, того й не знає, Що його Оксана По тім боці за Тікичем В будинку з панами, З тими самими ляхами, Що замордували Її батька. Недолюди, Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші! А Оксана В вікно поглядає На Лисянку засвічену. “Де то мій Ярема?” - Сама думає. Не знає, Що він коло неї, У Лисянці, не в свитині - В червонім жупані, Сидить один та думає: “Де моя Оксана? Де вона, моя голубка Приборкана, плаче?” Тяжко йому. А із яру В киреї козачій Хтось крадеться. “Хто ти такий?” Галайда питає. “Я посланець пана Ґонти. Нехай погуляє, Я підожду”. “Ні, не діждеш, Жидівська собако!” “Ховай боже, який я жид! Бачиш? Гайдамака! Ось копійка… подивися… Хіба ти не знаєш?” “Знаю, знаю,- і свячений З халяви виймає.- Признавайсь, проклятий жиде, Де моя Оксана?” Та й замахнувсь. “Ховай боже!.. В будинку… з панами… Вся в золоті…” “Виручай же! Виручай, проклятий!” “Добре, добре… Які ж бо ви, Яремо, завзяті! Іду зараз і виручу: Гроші мур ламають. Скажу ляхам - замість Паца…” “Добре, добре! знаю. Іди швидче!” “Зараз, зараз! Ґонту забавляйте, З півупруга, а там нехай. Ідіть же гуляйте… Куди везти?” “У Лебедин! У Лебедин,- чуєш?” “Чую, чую”. І Галайда З Ґонтою танцює. А Залізняк бере кобзу: “Потанцюй, кобзарю, Я заграю”. Навприсядки Сліпий по базару Оддирає постолами, Додає словами:

“На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорпнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить”.

“Ой гоп, гопака! Полюбила козака, Та рудого, та старого - Лиха доля така. Іди ж доле, за журбою, А ти, старий, за водою, А я - так до шинку. Вип`ю чарку, вип`ю другу, Вип`ю третю на потуху. П`яту, шосту, та й кінець. Пішла баба у танець, А за нею горобець Викрутасом-вихилясом… Молодець горобець! Старий рудий бабу кличе, А та йому дулі тиче: “Оженився, сатано,- Заробляй же на пшоно; Треба діток годувать, Треба діток одягать. А я буду добувать, А ти, старий, не гріши, Та в запічку колиши, Та мовчи, не диши”.

“Як була я молодою преподобницею, Повісила хвартушину над віконницею; Хто йде - не мине, То кивне, то моргне. А я шовком вишиваю, В кватирочку виглядаю: Семени, Івани, Надівайте жупани, Та ходімо погуляймо, Та сядемо заспіваймо”.

“Заганяйте квочку в бочку, А курчата в вершу…. І… гу! Загнув батько дугу, Тягне мати супоню. А ти зав'яжи, доню”.

“Чи ще? чи годі?” “Ще, ще! Хоч погану! самі ноги носять”

“Ой сип сирівець Та криши опеньки: Дід та баба, То й до ладу,- Обоє раденькі. *** Ой сип сирівець Та криши петрушку:…. *** Ой сип сирівець Та накриши хріну: *** Ой сип воду, воду Та пошукай броду, броду…”

“Годі, годі! - кричить Ґонта. Годі, погасає. Світла, діти!.. А де Лейба? Ще його немає? Найти його та повісить. Петелька свиняча! Гайда, діти! погасає Каганець козачий”. А Галайда: “Отамане! Погуляймо, батьку! Дивись - горить; на базарі І видко, і гладко. Потанцюєм. Грай, кобзарю!” “Не хочу гуляти! Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! Думають, жартую!” Заревіли гайдамаки: “Добре, батьку! чуєм!” Через греблю повалили, Гукають, співають. А Галайда кричить: “Батьку! Стійте!.. пропадаю! Постривайте, не вбивайте: Там моя Оксана. Годиночку, батьки мої! Я її достану!” “Добре, добре!.. Залізняче, Гукни, щоб палили. Преподобиться з ляхами… А ти, сизокрилий, Найдеш іншу”. Оглянувся - Галайди немає. Ревуть гори - і будинок З ляхами гуляє Коло хмари. Що осталось, Пеклом запалало… “Де Галайда?” - Максим кличе. І сліду не стало…

Поки хлоп'ята танцювали, Ярема з Лейбою прокрались Аж у будинок, в самий льох;

Оксану вихопив чуть живу Ярема з льоху та й полинув У Лебедин…

Лебедин

“Я сирота з Вільшаної, Сирота, бабусю. Батька ляхи замучили, А мене… боюся. Боюсь згадать, моя сиза… Узяли з собою. Не розпитуй, бабусенько, Що було зо мною. Я молилась, я плакала, Серце розривалось, Сльози сохли, душа мерла… Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову,- Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! Вибачай, моя голубко! Може, я грішила, Може, бог за те й карає, Що я полюбила,- Полюбила стан високий І карії очі, Полюбила, як уміла, Як серденько хоче. Не за себе, не за батька Молилась в неволі,- Ні,бабусю, а за його, За милого, долю. Карай, боже! твою правду Я витерпіть мушу. Страшно сказать: я думала Занапастить душу. Якби не він, може б… може, І занапастила. Тяжко було! Я думала: “О боже мій милий! Він сирота,- хто без мене Його привітає? Хто про долю, про недолю, Як я, розпитає? Хто обійме, як я, його? Хто душу покаже? Хто сироті убогому Добре слово скаже?” Я так думала, бабусю, І серце сміялось: “Я сирота: без матері, Без батька осталась, І він один на всім світі, Один мене любить; А почує, що я вбилась, То й себе погубить”. Так я думала, молилась, Ждала, виглядала. Нема його, не прибуде,- Одна я осталась…” Та й заплакала. Черниця, Стоя коло неї, Зажурилась. “Бабусенько! Скажи мені, де я?” “В Лебедині, моя пташко, Не вставай: ти хвора”. “В Лебедині! чи давно я?” “Ба ні, позавчора”. “Позавчора?.. Стривай, стривай… Пожар над водою… Жид, будинок, Майданівка… Зовуть Галайдою…” “Галайдою Яремою Себе називає Той, що привіз…” “Де він, де він? Тепер же я знаю!..” “Через тиждень обіцявся Прийти за тобою”. “Через тиждень! через тиждень! Раю мій, покою! Бабусенько, минулася Лихая година! Той Галайда - мій Ярема!.. По всій Україні Його знають. Я бачила, Як села горіли; Я бачила - кати-ляхи Трусилися, мліли, Як хто скаже про Галайду. Знають вони, знають, Хто такий, і відкіля він, І кого шукає!.. Мене шукав, мене найшов. Орел сизокрилий! Прилітай же, мій соколе, Мій голубе сизий! Ох, як весело на світі, Як весело стало! Через тиждень, бабусенько.. Ще три дні осталось. Ох, як довго!.. “Загрібай, мамо, жар, жар, Буде тобі дочки жаль, жаль…” Ох, як весело на світі! А тобі, бабусю, Чи весело?” “Я тобою, Пташко, веселюся”. “А чом же ти не співаєш?” “Я вже одспівала…” Задзвонили до вечерні; Оксана осталась, А черниця, помолившись, В храм пошкандибала. Через тиждень в Лебедині У церкві співали: Ісаія, ли й куй! Вранці Ярему вінчали; А ввечері мій Ярема (От хлопець звичайний!), Щоб не сердить отамана, Покинув Оксану: Ляхів кінча; з Залізняком Весілля справляє В Уманщині, на пожарах. Вона виглядає,- Виглядає, чи не їде З боярами в гості - Перевезти із келії В хату на помості. Не журися, сподівайся Та богу молися. А мені тепер на Умань Треба подивитись.

Ґонта в Умані

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи:

“Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти - Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві; Гуляють хмари; сонце спить; Нігде не чуть людської мови; Звір тілько виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували, Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Не спинила хуртовина Пекельної кари: Ляхи мерзли, а козаки Грілись на пожарі. Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, Вранці зустрічають Рай, та й годі! А для кого? Для людей. А люде? Не хотять на його й глянуть, А глянуть - огудять. Треба кров'ю домальовать, Освітить пожаром; Сонця мало, рясту мало, І багато хмари. Пекла мало!.. Люде, люде! Коли-то з вас буде Того добра, що маєте? Чудні, чудні люде! Не спинила весна крові, Ні злості людської. Тяжко глянуть; а згадаєм - Так було і в Трої. Так і буде. Гайдамаки Гуляють, карають; Де проїдуть - земля горить, Кров'ю підпливає. Придбав Максим собі сина На всю Україну. Хоч не рідний син Ярема, А щира дитина. Максим ріже, а Ярема Не ріже - лютує: З ножем в руках, на пожарах І днює й ночує. Не милує, не минає Нігде ні одного: За титаря ляхам платить, За батька святого, За Оксану… та й зомліє, Згадавши Оксану. А Залізняк: “Гуляй, сину, Поки доля встане! Погуляєм!” Погуляли Купою на купі Од Києва до Умані Лягли ляхи трупом. Як та хмара, гайдамаки Умань обступили Опівночі; до схід сонця Умань затопили; Затопили, закричали: “Карай ляха знову!” Покотились по базару Кінні narodowi; Покотились малі діти І каліки хворі. Ґвалт і галас. На базарі, Як посеред моря Кровавого, стоїть Ґонта З Максимом завзятим. Кричать удвох: “Добре, діти! Отак їх, проклятих!” Аж ось ведуть гайдамаки Ксьондза-єзуїта І двох хлопців. “Ґонто, Ґонто! Оце твої діти. Ти нас ріжеш - заріж і їх: Вони католики. Чого ж ти став? чом не ріжеш? Поки невеликі, Заріж і їх, бо виростуть, То тебе заріжуть…” “Убийте пса! а собачат Своєю заріжу. Клич громаду. Признавайтесь, Що ви католики!” “Католики… бо нас мати…” “Боже мій великий! Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!” Зібралась громада. “Мої діти католики… Щоб не було зради, Щоб не було поговору, Панове громадо! Я присягав, брав свячений Різать католика. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?..” “Будем різать, тату!” “Не будете! не будете! Будь проклята мати, Та проклята католичка, Що вас породила! Чом вона вас до схід сонця Була не втопила? Менше б гріха: ви б умерли Не католиками; А сьогодні, сини мої, Горе мені з вами! Поцілуйте мене, діти, Бо не я вбиваю, А присяга”. Махнув ножем - І дітей немає! Попадали зарізані. “Тату! - белькотали,- Тату, тату… ми не ляхи! Ми…” - та й замовчали. “Поховать хіба?” “Не треба! Вони католики. Сини мої, сини мої! Чом ви не великі? Чом ворога не різали? Чом матір не вбили, Ту прокляту католичку, Що вас породила?.. Ходім, брате!” Взяв Максима, Пішли вздовж базару І обидва закричали: “Кари ляхам, кари!” І карали: страшно, страшно Умань запалала. Ні в будинку, ні в костьолі, Нігде не осталось, Всі полягли. Того лиха Не було ніколи, Що в Умані робилося. Базиліан школу", Де учились Ґонти діти, Сам Ґонта руйнує: “Ти поїла моїх діток! - Гукає, лютує.- Ти поїла невеликих, Добру не навчила!.. Валіть стіни!” Гайдамаки Стіни розвалили,- Розвалили, об каміння Ксьондзів розбивали, А школярів у криниці Живих поховали. До самої ночі ляхів мордували; Душі не осталось. А Ґонта кричить: “Де ви, людоїди? де ви поховались? З'їли моїх діток,- тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! Сини мої любі, мої чорноброві! Де ви поховались? Крові мені, крові! Шляхетської крові, бо хочеться пить, Хочеться дивитись, як вона чорніє, Хочеться напитись… Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! Сховайтесь за хмару: я вас не займав, Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! Де я прихилюся?” Так Ґонта кричав, По Умані бігав. А серед базару, В крові, гайдамаки ставили столи; Де що запопали, страви нанесли І сіли вечерять. Остатняя кара, Остатня вечеря! “Гуляйте, сини! Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! - Залізняк гукає,- Ану, навісний, Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, Нехай погуляють мої козаки!” І кобзар ушкварив:

“А мій батько орандар, Чоботар; Моя мати пряха Та сваха; Брати мої, соколи, Привели І корову із діброви, І намиста нанесли. А я собі Христя В намисті, А на лиштві листя Та листя, І чоботи, і підкови. Вийду вранці до корови, Я корову напою, Подою, З парубками постою, Постою”.

“Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Ґонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Ґонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Ґонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Ґонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху, Свячений виймає І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Ґонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть - гукають Товариші-гайдамаки; Ґонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату Й не дивиться, ніби чує: “Ми не ляхи, тату!” Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився… Тяжко-важко плаче: “Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю”. Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: “Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти, Та благайте, просіть бога, Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики”. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. “Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють… коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз. Ще раз погуляю!..” Пішов Ґонта похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Ґонта гляне, Гляне - усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі… тілько мріє В диму, та й сховався.

Епілог

Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднині, я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки,- малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молодеє лихо! якби ти вернулось, Проміняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю… Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла. Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.

Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю,- Нехай лають; а я поки До своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу - спочину Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами,- На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.

Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Ґонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Один тілько брат названий Оставсь на всім світі, Та й той - почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили, Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі, В чужу землю положила: Така його доля! Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали; насипали Високу могилу; Заплакали, розійшлися, Відкіля взялися.

Один тілько мій Ярема На кий похилився, Стояв довго. “Спочинь, батьку, На чужому полі, Бо на своїм нема місця, Нема місця волі… Спи, козаче, душа щира! Хто-небудь згадає”.

Пішов степом сіромаха, Сльози утирає. Довго, довго оглядався, Та й не видко стало. Одна чорна серед степу Могила осталась.

Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повиває. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава. А тим часом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть завивають: “Поховали дітей наших І нас розривають”. Ревуть собі й ревітимуть - Їх люде минули; А Україна навіки, Навіки заснула.

З того часу в Україні Жито зеленіє; Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, А тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля.

Тілько часом увечері Понад Дніпром, гаєм Ідуть старі гайдамаки, Ідучи співають:

“А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!”

[Квітень-листопад 1841]

Гайдамаки

Передмова

По мові - передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,- тілько бачив, а прочитав дуже небагато,- всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамаків”, то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: “От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.

Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”,- а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слав'янськая земля.

Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були,- за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”.

Панове субскрибенти!

“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - “треба”, другий каже - “не треба”, третій - нічого не каже. Я думав: “Що тут робить на світі?” Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!

Т. Шевченко

***

Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою. Пливе човен води повен, Ніхто не спиняє, Кому спинить - рибалоньки На світі немає. Поплив човен в синє море, А воно заграло,- Погралися гори-хвилі - І скіпок не стало. Недовгий шлях - як човнові До синього моря - Сиротині на чужину, А там - і до горя. Пограються добрі люди, Як холодні хвилі; Потім собі подивляться, Як сирота плаче; Потім спитай, де сирота,- Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

Мар'яна-черниця

Оксані К…ко На пам'ять того, що давно минуло

Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю, Лама дуба, котить полем Перекотиполе. Так і доля: того лама, Того нагинає; Мене котить, а де спинить, І сама не знає - У якому краю мене заховають, Де я прихилюся, навіки засну. Коли нема щастя, нема талану, Нема кого й кинуть, ніхто не згадає, Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває; Тілько його й долі, що рано заснув». Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як побачить диво - твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять. З ким ти усміхалась, плакала, журилась, Кому ти любила Петруся співать. І ти не згадаєш. Оксано! Оксано! А я й досі плачу, і досі журюсь, Виливаю сльози на мою Мар'яну, На тебе дивлюся, за тебе молюсь. Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива, І сестру Мар'яну рястом уквітчай, Часом на Петруся усміхнись, щаслива, І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

І

У неділю на вигоні Дівчата гуляли, Жартували з парубками, Деякі співали - Про досвітки-вечірниці Та як била мати, Щоб з козаком не стояла. Звичайне, дівчата… То про своє все й співають, Яка про що знає… Аж ось з хлопцем старий кобзар В село шкандибає. В руках чоботи, на плечах Латана торбина У старого; а дитина! Сердешна дитина! Обідране; ледви-ледви Несе ноженята… (Достеменний син Катрусі). Дивляться дівчата… «Кобзар іде! Кобзар іде!» Та всі, якомога, Хлопців кинули, побігли Зустрічать сліпого! «Діду, серце, голубчику, Заграй яку-небудь. Я шага дам».- «Я - черешень». «Всього, чого треба,- Всього дамо… одпочинеш, А ми потанцюєм… Заграй же нам яку-небудь». «Чую, любі, чую… Спасибі вам, мої квіти, За слово ласкаве. Заграв би вам, та, бачите, Справи нема… справи. Учора був на базарі, Кобза зопсувалась… Розбилася…» - «А струни є?» «Тілько три осталось». «Та хоч на трьох яку-небудь». «На трьох… Ох, дівчата! І на одній колись-то грав, Та ба, вже не грати… Постривайте, мої любі, Трошки одпочину. Сядьмо, хлопче». Посідали. Розв'язав торбину, Вийняв кобзу, разів зо два Ударив по рваних. «Що б вам заграть? постривайте. Черницю Мар'яну- Чи чували?» - «Ні, не чули». «Слухайте ж, дівчата, Та кайтеся… Давно колись Була собі мати, Був і батько, та не стало; Осталась вдовою, Та й не молодою, І з волами, І з возами, Й малою дочкою. Росла дочка Мар'яна, А виросла, як панна,- Кароока І висока, Хоч за пана гетьмана. Стала мати гадати Та за пана єднати. А Мар'яна Не до пана Виходила гуляти, Не до пана старого, Усатого, товстого, А з Петрусем В гаю, в лузі Що вечора святого - Розмовляла, Жартувала, Обнімала, мліла… А іноді усміхалась, Плакала, німіла… «Чого ж плачеш, моє серце?» Петро запитає; Вона гляне, усміхнеться: «І сама не знаю…» «Може, думаєш, покину? Ні, моя рибчино, Буду ходить, буду любить, Поки не загину!..» «Хіба було коли в світі, Щиро що кохались, Розійшлися, не взялися Й живими остались? Ні, не було, мій голубе. Ти чув, що співають… То кобзарі вигадують, Бо, сліпі, не знають, Бо не бачать, що є брови Чорні, карі очі, І високий стан козачий, І гнучкий дівочий. Що є коси, довгі коси, Козацька чуприна… Що на мову на Петрову В глухій домовині Усміхнуся; скажу йому: «Орле сизокрилий, Люблю тебе й на сім світі, Як на тім любила». Отак, серце, обнімемось, Отак поцілую, Нехай вкупі закопають… Умру… не почую. Не почую…» Обнялися, Обнялись, зомліли… Отак вони любилися! На той світ хотіли Обнявшися переступить; Та не по їх стало! Щовечора сходилися, І мати не знала, Де Мар'яна до півночі І з ким розмовляє? «Воно мале ще, дитина, Нічого не знає». Угадала стара мати, Та не все вгадала, Знать, забула, що колись-то Сама дівувала. Угадала мати: Мар'яна-дитина Не знає, як треба на сім світі жить. Думала - ні люди, ані домовина З Петром не розрізнять… уміла любить. Думала, що тілько кобзарі співають, Бо, сліпі, не бачать карих оченят; Що тілько лякають молодих дівчат… Лякають, дівчата, правдою лякають! І я вас лякаю, бо те лихо знаю, Бодай його в світі нікому не знать - Того, що я знаю… Минуло, дівчата! Серце не заснуло, я вас не забув. Люблю вас і досі, як діточок мати, Буду вам співати, поки не засну. Тойді ж, мої любі, як мене не стане, Згадайте про мене, про мою Мар'яну; Я вам з того світа, любі, усміхнусь, Усміхнуся…» - та й заплакав. Дивились дівчата, Не питали, чого плаче? Та й нащо питати? Минулося. Помагало Ласкаве дівоче Щире слово… «Вибачайте…- Утер сліпі очі.- Вибачайте, мої любі, Нехотя журюся. Так от, бачите, Мар'яна З убогим Петрусем Щовечора розмовляла, І мати не знала, Дивувалась, що се таке Мар'яну спіткало? Чи не пристріт? Сяде шити - Не те вишиває; Замість Гриця, задумавшись, Петруся співає. Часом сонна розмовляє, Подушку цілує… Мати спершу сміялася, Думала - жартує, Потім бачить, що не жарти, Та й каже: «Мар'яно! Треба буде старостів ждать, Та, може, й од пана! Ти вже виросла нівроку, Уже й дівувала; Я вже думаю, що, бачиш…- Насилу сказала,- Що вже й заміж, коли теє…» «А за кого, мамо!?» «Хто вподоба, тому й оддам». Співає Мар'яна: