Друга по­ло­ни­на 1848, ко­са­рал]. 3 страница

У гай на до­ли­ну.

І вий­шов до неї

З зе­ле­но­го гаю

Козак мо­ло­денький;

Цілує, вітає,

І йдуть по до­лині,

І йду­чи співа­ють.

Як діто­чок двоє,

Під тую ка­ли­ну

Прийшли, посіда­ли

І поцілу­ва­лись.

Якого ж ми раю

У бо­га бла­гаєм?

Ран у сер­це лізе,

А ми в церк­ву лізем,

Заплющивши очі,

Такого не хо­чем.

Сказав би я прав­ду,

Та що з неї бу­де?

Самому за­ва­дить,

А по­пам та лю­дям

Однаково бу­де.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

У нашім раї на землі

Нічого кра­що­го не­має,

Як тая ма­ти мо­ло­дая

З своїм ди­тя­точ­ком ма­лим.

Бувая, іноді див­лю­ся,

Дивуюсь ди­вом, і пе­чаль

Охватить ду­шу; ста­не жаль

Мені її, і за­жу­рю­ся,

І пе­ред нею по­мо­лю­ся,

Мов пе­ред об­ра­зом свя­тим

Тієї ма­тері свя­тої,

Що в мир наш бо­га при­нес­ла…

Тепер їй лю­бо, лю­бо жи­ти.

Вона се­ред ночі встає,

І сте­ре­же доб­ро своє,

І до­жи­дає то­го світу,

Щоб знов на йо­го на­ди­ви­тись,

Наговоритись. - Це моє!

Моє! - І ди­виться на йо­го,

І мо­литься за йо­го бо­гу,

І йде на ули­цю гу­лять

Гордіше са­мої ца­риці.

Щоб лю­дям, бач­те, по­ка­зать

Своє доб­ро. - А по­дивіться!

Моє най­кра­ще над всіми! -

І не­на­ро­ком інший гля­не.

Весела, ра­да, бо­же мій!

Несе до­до­му сво­го Йва­на.

І їй здається, все се­ло

Весь день ди­ви­ло­ся на йо­го,

Що тілько й ди­ва там бу­ло,

А більше не бу­ло нічо­го.

Щасливая!..

Літа ми­на­ють.

Потроху діти ви­рос­та­ють,

І ви­рос­ли, і розійшлись

На за­робітки, в мос­калі.

І ти ос­та­ла­ся, не­бо­го.

І не ос­та­ло­ся ніко­го

З то­бою до­ма. На­го­ти

Старої нічим одяг­ти

І ви­то­пить зи­мою ха­ту.

А ти нез­ду­жаєш і вста­ти,

Щоб хоч огонь той роз­вес­ти.

В хо­лодній мо­лиш­ся оселі

За їх, за діто­чок.

А ти,

Великомученице! Се­ла

Минаєш, пла­чу­чи, вночі.

І по­лем-сте­пом іду­чи,

Свого ти си­на зак­ри­ваєш.

Бо й пташ­ка іноді пізнає

І за­ще­бе­че: - Он бай­ст­ря

Несе пок­рит­ка на ба­зар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі лю­де ди­ву­ва­лись?

Пропала, не­має!

Все заб­ра­ла ди­ти­ноч­ка

І виг­на­ла з ха­ти,

І вий­шла ти за ца­ри­ну,

З хрес­та ніби зня­та.

Старці те­бе цу­ра­ються,

Мов тії про­ка­зи.

А во­но та­ке ма­леньке,

Воно ще й не ла­зить.

І ко­ли-то во­но бу­де

Гратись і про­мо­вить

Слово ма­мо. Ве­ли­кеє,

Найкращеє сло­во!

Ти зрадієш; і роз­ка­жеш

Дитині прав­ди­во

Про па­ни­ча лу­ка­во­го,

І бу­деш щас­ли­ва.

Та не дов­го. Бо не дійде

До зрос­ту ди­ти­на,

Піде собі сліпця во­дить,

А те­бе по­ки­не

Калікою на роз­путті,

Щоб со­бак драж­ни­ла,

Та ще й ви­лає. За те, бач,

Що на світ ро­ди­ла.

І за те ще, що так тяж­ко

Дитину лю­би­ла.

І лю­би­ти­меш, не­бо­го,

Поки не за­ги­неш

Межи пса­ми, на мо­розі

Де-небудь під ти­ном.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

На Ве­лик­день, на со­ломі

Против сон­ця, діти

Грались собі кра­шан­ка­ми

Та й ста­ли хва­ли­тись

Обновами. То­му к свят­кам

З лишт­вою по­ши­ли

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку ку­пи­ли.

Кому ша­поч­ку сму­ше­ву,

Чобітки шка­пові,

Кому свит­ку. Од­на тілько

Сидить без об­но­ви

Сиріточка, ру­че­ня­та

Сховавши в ру­ка­ва.

- Мені ма­ти ку­по­ва­ла.

- Мені батько спра­вив.

- А мені хре­ще­на ма­ти

Лиштву ви­ши­ва­ла.

- А я в по­па обіда­ла,

Сирітка ска­за­ла.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Було, роб­лю що, чи гу­ляю,

Чи бо­гу мо­лю­ся,

Усе ду­маю про йо­го

І чо­гось бо­юся.

Дурна бу­ла, мо­ло­дая,

Я все виг­ля­да­ла,

Чи не шле за руш­ни­ка­ми…

І не сподіва­лась,

Що він ме­не, дур­ну, ду­рить.

А сер­це боліло,

Ніби зна­ло, що так бу­де,

Сказати не вміло.

А як­би бу­ло ска­за­ло,

То я б не лю­би­ла,

Може, бу­ла б до кри­ниці

У гай не хо­ди­ла,

А то вранці і вве­чері

Ходила, гу­ля­ла…

Доходилась - ос­та­ла­ся,

Навіки ос­та­лась

Дівувати. Тяж­ко мені

У ма­тері в хаті

Старітися. А своєї

Вже ха­ти не ма­ти!

А ще й досі, чи роб­лю що,

Чи то так гу­ляю,

Усе ду­маю про йо­го,

І са­ма не знаю,

Чого ду­маю! Чо­го я

У той гай хо­ди­ла?

І за що йо­го так дов­го,

Так тяж­ко лю­би­ла!

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Буває, іноді ста­рий

Не знає сам, чо­го зрадіє,

Неначе ста­не мо­ло­дий,

І заспіває… як уміє.

І ста­не яс­но пе­ред ним

Надія ан­ге­лом свя­тим,

І зо­ря, мо­ло­дость йо­го,

Витає ве­се­ло над ним.

Що ж се зро­би­ло­ся з ста­рим,

Чого зрадів оце? То­го,

Що, ба­чи­те, ста­рий по­ду­мав

Добро якесь ко­мусь зро­бить.

А що ж, як зро­бить? Доб­ре жить

Тому, чия ду­ша і ду­ма

Добро нав­чи­ла­ся лю­бить!

Не раз та­ко­му лю­бо ста­не,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, бу­ває, в тем­ну яму

Святеє со­неч­ко заг­ля­не,

І в темній ямі, як на те,

Зелена трав­ка по­рос­те.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Хіба са­мо­му на­пи­сать

Таки пос­ланіє до се­бе

Та все до­чис­та роз­ка­зать,

Усе, що тре­ба, що й не тре­ба.

А то не діждеш­ся йо­го,

Того пи­санія свя­то­го,

Святої прав­ди ні од ко­го,

Та й ждать не маю од ко­го,

Бо вже б, зда­ва­ло­ся, по­ра:

Либонь, уже де­ся­те літо,

Як лю­дям дав я «Коб­за­ря»,

А їм не­на­че рот за­ши­то,

Ніхто й не гавк­не, не лай­не,

Неначе й не бу­ло ме­не.

Не пох­ва­ли собі, гро­ма­до! -

Без неї, мо­же, обійдусь,

А ра­ди жду собі, по­ра­ди!

Та, ма­буть, в яму пе­рей­ду

Із мос­калів, а не діждусь!

Мені, бу­ло, аж сер­це мліло,

Мій бо­же ми­лий! як хотілось,

Щоб хто-не­будь мені ска­зав

Хоч сло­во муд­ре; щоб я знав,

Для ко­го я пи­шу? для чо­го?

За що я Вкраїну люб­лю?

Чи варт во­на ог­ня свя­то­го?..

Бо хоч зос­таріюсь за­то­го,

А ще не знаю, що роб­лю.

Пишу собі, щоб не міня­ти

Часа свя­то­го так на так,

Та іноді ста­рий ко­зак

Верзеться грішно­му, уса­тий,

З своєю во­лею мені

На чорнім во­роні-коні!

А більш нічо­го я не знаю,

Хоч я за це і про­па­даю

Тепер в да­лекій сто­роні.

Чи до­ля так оце зро­би­ла?

Чи ма­ти бо­гу не мо­ли­лась,

Як по­нес­ла ме­не? Що я -

Неначе лю­тая змія

Розтоптана в сте­пу зди­хає,

Захода сон­ця до­жи­дає.

Отак-то я те­пер терп­лю

Та смерть із сте­пу виг­ля­даю,

А за що, єй-бо­гу, не знаю!

А все-та­ки її люб­лю,

Мою Ук­раїну ши­ро­ку,

Хоч я по їй і оди­но­кий

(Бо, бач­те, па­ри не най­шов)

Аж до по­ги­белі дійшов.

Нічого, дру­же, не жу­ри­ся!

В ду­ле­ви­ну се­бе за­куй,

Гарненько бо­гу по­мо­ли­ся,

А на гро­ма­ду хоч нап­люй!

Вона - ка­пус­та го­ло­ва­та.

А втім, як знаєш, па­не-бра­те,

Не ду­рень, сам собі міркуй.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Дурні та гордії ми лю­ди

На всіх шля­хах, по всій усюді,

А хва­ли­мось, що ось-то ми

І над зем­лею, і во­дою

І од па­лат та до тюр­ми

Усе царі, а над со­бою

Аж дес­по­ти - такі царі,

І на прес­толі і в не­волі.

І все то те по добрій волі,

По волі ро­зу­му го­рить,

Як той ма­як у синім морі,

Чи те… в жи­тей­ськім. Са­мо так

У нас у кос­тяній ко­морі

Горить ро­зум­ний той ма­як,

А ми оли­ви на­ли­ваєм

Та бай­ду­же собі співаєм -

Чи то в го­ди­ну, чи в на­пасть.

Орли, ор­ли ви си­зок­рилі,

Поки вам ли­хо не прис­ни­лось,

Хоч не­ве­лич­ке, хоч на час!

А там - під ла­вою в ши­ноч­ку

Сховаєтесь у хо­ло­доч­ку.

Огонь не­бес­ний той по­гас,

І в тую кос­тя­ну ко­мо­ру

Полізли свині ізнад­во­ру,

Мов у ка­лю­жу, та й со­путь.

І доб­ре роб­лять, що ку­ють

На ру­ки добрії кай­да­ни

Та чар­ки в ру­ки не да­ють

Або но­жа, а то 6 за­рані

Гарненько з ли­ха б на­пи­лись,

А потім з жа­лю за­ри­да­ли

Та батька, матір прок­ля­ли

І тих, що до хрес­та дер­жа­ли.

А потім ніж - і по­тек­ла

Свиняча кров, як та смо­ла,

З печінок ва­ших по­ро­ся­чих.

А потім…

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

І зо­ло­тої й до­ро­гої

Мені, щоб зна­ли ни, ве жаль

Моєї долі мо­ло­дої:

А іноді та­ка пе­чаль

Оступить ду­шу, аж зап­ла­чу.

А ще до то­го, як по­ба­чу

Малого хлоп­чи­ка в селі.

Мов одірва­лось од гіллі,

Одно-однісіньке під ти­ном

Сидить собі в старій ряд­нині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та мо­лодість моя.

Мені здається, що ніко­ли

Воно не ба­чи­ти­ме волі,

Святої во­леньки. Що так

Даремне, мар­не про­ле­тять

Його най­кращії літа,

Що він не зна­ти­ме, де дітись

На сім ши­рокім вольнім світі,

І піде в най­ми, і ко­лись,

Щоб він не пла­кав, не жу­ривсь,

Щоб він де-не­будь при­хи­ливсь,

То од­да­дуть у мос­калі.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Ми вку­почці ко­лись рос­ли,

Маленькими собі лю­би­лись,

А ма­тері на нас ди­ви­лись

Та го­во­ри­ли, що ко­лись

Одружимо їх. Не вга­да­ли.

Старі за­рані пов­ми­ра­ли,

А ми ма­ли­ми розійшлись

Та вже й не схо­ди­лись ніко­ли.

Мене по волі і не­волі

Носило всю­ди. При­нес­ло

На старість лед­ве і до­до­му.

Веселеє ко­лись се­ло

Чомусь те­пер мені, ста­ро­му,

Здавалось тем­ним і німим,

Таким, як я те­пер, ста­рим.

І ба­читься, в селі убогім

(Мені так ба­читься) нічо­го

Не ви­рос­ло і не згни­ло,

Таке собі, як і бу­ло.

І яр, і по­ле, і то­полі,

І над кри­ни­цею вер­ба,

Нагнулася, як та жур­ба

Далеко в са­мотній не­волі.

Ставок, гре­белька, і вітряк

З-за гаю кри­ла­ми ма­хає.

І дуб зе­ле­ний, мов ко­зак

Із гаю вий­шов та й гу­ляє

Попід го­рою; по горі

Садочок тем­ний, а в са­доч­ку

Лежать собі у хо­ло­доч­ку,

Мов у раю, мої старі.

Хрести ду­бові пос­хи­ля­лись,

Слова до­щем по­за­ми­ва­лись…

І не до­щем, і не сло­ва

Гладесенько Са­турн сти­рає…

Нехай з свя­ти­ми спо­чи­ва­ють

Мої старі… «Чи жи­ва

Ота Ок­са­ноч­ка?» - пи­таю

У бра­та ти­хо я. «Яка?»

«Ота ма­ленька, ку­че­ря­ва,

Що з на­ми гра­ла­ся ко­лись.

Чого ж ти, бра­те, за­жу­ривсь?»

«Я не жу­рюсь. По­манд­ру­ва­ла

Ота Ок­са­ноч­ка в по­ход

За мос­ка­ля­ми та й про­па­ла.

Вернулась, прав­да, че­рез год,

Та що з то­го. З бай­ст­рям вер­ну­лась.

Острижена. Бу­ло, вночі

Сидить під ти­ном, мов зо­зу­ля,

Та ку­кає; або кри­чить,

Або ти­хе­сенько співає

Та ніби ко­си розплітає.

А потім знов ку­дись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчи­на бу­ла,

Так так що кра­ля! і не вбо­га,

Та та­ла­ну гос­подь не дав…»

А мо­же, й дав, та хтось ук­рав,

І оду­рив свя­то­го бо­га.

[Перша по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Готово! Па­рус роз­пус­ти­ли,

Посунули по синій хвилі

Помеж ку­гою в Сир­дар'ю

Байдару та бар­кас чи­ма­лий.

Прощай, убо­гий Ко­са­ра­ле.

Нудьгу зак­ля­тую мою

Ти роз­ва­жав-та­ки два літа.

Спасибі, дру­же; пох­ва­лись,

Що лю­де і те­бе знай­шли

І зна­ли, що з те­бе зро­би­ти.

Прощай же, дру­же! Ні хва­ли,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пус­тині; в іншім краю,

Не знаю, мо­же, й на­га­даю

Нудьгу ко­лиш­нюю ко­лись!

[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Ми во­се­ни та­ки по­хожі

Хоч ка­пельку на об­раз бо­жий,

Звичайне, що не всі, а так,

Хоч де­які.

Крутий бай­рак,

Неначе ци­ган чор­ний, го­лий,

В діброві вби­тий або спить.

А по до­лині, по роз­доллі

Із сте­пу пе­ре­ко­ти­по­ле

Рудим яг­ня­точ­ком біжить

До річеч­ки собі на­пи­тись.

А річеч­ка йо­го взя­ла

Та в Дніпр ши­ро­кий по­нес­ла,

А Дніпр у мо­ре, на край світа

Билину мо­ре по­ко­ти­ло

Та й ки­ну­ло на чу­жині.

І жаль тобі її ста­не,

Малої би­ли­ни.

Підеш собі, за­жу­рив­шись,

Гаєм по до­лині;

Гай ше­по­че, гнуться ло­зи

В яру при до­розі,

Думи ду­шу осіда­ють,

І ка­па­ють сльози.

І хо­четься сповіда­тись,

Серце роз­по­ви­ти,

І хо­четься… Бо­же ми­лий!

Як хо­четься жи­ти,

І лю­би­ти твою прав­ду,

І весь світ об­ня­ти!

Благо тобі, дру­же-бра­те,

Як є в те­бе ха­та.

Благо тобі, як у хаті

Є з ким роз­мов­ля­ти.

Хоч ди­ти­на не­мов­ля­ща,

І во­но вга­дав

Твої ду­ми ве­селії…

Сам бог роз­мов­ляє

Непорочними ус­та­ми.

А тобі, мій оди­но­кий,

Мій дру­же єди­ний,

Горе тобі на чу­жині

Та на са­мо­тині.

Хто з то­бою за­го­во­рить,

Привітає, гля­не?..

Кругом те­бе прос­тяг­ла­ся

Трупом без­ди­хан­ним

Помарнілая пус­ти­ня,

Кинутая бо­гом.

[Друга по­ло­ви­на 1849, Ко­са­рал]

* * *

Лічу в не­волі дні і ночі,

І лік за­бу­ваю.

О гос­по­ди, як то тяж­ко

Тії дні ми­на­ють.

А літа пли­вуть меж ни­ми,

Пливуть собі сти­ха,

Забирають за со­бою

І доб­ро і ли­хо!

Забирають, не вер­та­ють

Ніколи нічо­го!

І не бла­гай, бо про­па­де

Молитва за бо­гом.

І чет­вер­тий рік ми­нає

Тихенько, по­волі,

І чет­вер­ту на­чи­наю

Книжечку в не­волі

Мережати,- зме­ре­жаю

Кров'ю та сльоза­ми

Моє го­ре на чу­жині,

Бо го­ре сло­ва­ми

Не роз­ка­жеться ніко­му

Ніколи, ніко­ли,

Нігде на світі! Не­ма слов

В да­лекій не­волі!

Немає слов, не­має сльоз,

Немає нічо­го.

Нема навіть кру­гом те­бе

Великого бо­га!

Нема на що по­ди­ви­тись,

З ким по­го­во­ри­ти.

Жить не хо­четься на світі,

А сам му­сиш жи­ти.

Мушу, му­шу, а для чо­го?

Щоб не гу­бить ду­шу?

Не варт во­на то­го жа­лю…

Ось для чо­го му­шу

Жить на світі, во­ло­чи­ти

В не­волі кай­да­ни!

Може, ще я по­див­лю­ся

На мою Ук­рай­ну…

Може, ще я поділю­ся

Словами-сльозами

З дібро­ва­ми зе­ле­ни­ми!

З тем­ни­ми лу­га­ми!

Бо не­має в ме­не ро­ду

На всій Ук­раїні,

Та все-та­ки не ті лю­де,

Що на цій чу­жині!

Гуляв би я по­над Дніпром

По ве­се­лих се­лах

Та співав би свої ду­ми,

Тихі, не­ве­селі.

Дай до­жи­ти, по­ди­ви­тись,

О бо­же мій ми­лий!

На ла­ни тії зе­лені

І тії мо­ги­ли!

А не да­си, то до­не­си

На мою країну

Мої сльози; бо я, бо­же!

Я за неї ги­ну!

Може, мені на чу­жині

Лежать лег­ше бу­де,

Як іноді в Ук­раїні

Згадувати бу­дуть!

Донеси ж, мій бо­же ми­лий!

Або хоч надію

Пошли в ду­шу… бо нічо­го,

Нічого не вдію

Убогою го­ло­вою,

Бо сер­це хо­ло­не,

Як по­ду­маю, що, мо­же,

Мене по­хо­ро­нять

На чу­жині,- і ці ду­ми

Зо мною схо­ва­ють!..

І ме­не на Ук­раїні

Ніхто не зга­дає!

А мо­же, ти­хо за літа­ми

Мої ме­ре­жані сльоза­ми

І до­ле­тять ко­ли-не­будь

На Ук­раїну… і па­дуть,

Неначе ро­си над зем­лею,

На щи­ре сер­це мо­ло­деє

Сльозами ти­хо упа­дуть!

І по­ки­ває го­ло­вою,

І бу­де пла­ка­ти зо мною,

І, мо­же, гос­по­ди, ме­не

В своїй мо­литві пом'яне!

Нехай як бу­де, так і бу­де.

Чи то плис­ти, чи то брес­ти,

Хоч до­ве­деться розп'ястись!

А я та­ки ме­ре­жать бу­ду

Тихенько білії лис­ти.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Лічу в не­волі дні і ночі,

І лік за­бу­ваю.

О гос­по­ди, як то тяж­ко

Тії дні ми­на­ють.

А літа пли­вуть за ни­ми,

Пливуть собі сти­ха,

Забирають за со­бою

І доб­ро і ли­хо.

Забирають, не вер­та­ють

Ніколи нічо­го,

І не бла­гай, бо про­па­де

Молитва за бо­гом.

Каламутними бо­ло­та­ми,

Меж бур'яна­ми, за го­да­ми

Три го­да сум­но про­тек­ли.

Багато де­чо­го взя­ли

З моєї тем­ної ко­мо­ри

І в мо­ре ниш­ком од­нес­ли.

І ниш­ком про­ковт­ну­ло мо­ре

Моє не зла­то-се­реб­ро,

Мої літа, моє доб­ро,

Мою нудьгу, мої пе­чалі,

Тії нез­римії скри­жалі,

Незримим пи­сані пе­ром.

Нехай гни­ли­ми бо­ло­та­ми

Течуть собі меж бур'яна­ми

Літа не­вольничі. А я!

Такая за­повідь моя!

Посиджу трош­ки, по­гу­ляю,

На степ, на мо­ре по­див­люсь,

Згадаю де­що, заспіваю

Та й знов ме­ре­жать за­ход­жусь

Дрібненько кни­жеч­ку. Ру­шаю.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург 1858, Пе­тер­бург]

* * *

Ми заспіва­ли, розійшлись,

Без сльоз і без роз­мо­ви,

Чи зійде­мо­ся ж зно­ву?

Чи заспіваємо ко­ли?

А мо­же, й те… Та де?

Якими? І заспіваємо яку?

Не тут і, пев­не, не та­ки­ми!

І заспіваєм не та­ку!

І тут не­ве­се­ло співа­ли,

Бо й тут не­ве­се­ло бу­ло,

Та все-та­ки якось жи­лось,

Принаймні вкупі су­му­ва­ли,

Згадавши той ве­се­лий край,

І Дніпр той ду­жий, кру­то­го­рий,

І мо­ло­деє теє го­ре!..

І мо­ло­дий той грішний рай!

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

* * *

Не мо­ли­ла­ся за ме­не,

Поклони не кла­ла

Моя ма­ти; а так собі

Мене по­ви­ва­ла,

Співаючи: «Не­хай рос­те

Та здо­ро­ве бу­де!»

І виріс я, хва­лить бо­га,

Та не виліз в лю­де.

Лучче бу­ло б не ро­ди­ти

Або уто­пи­ти,

Як мав би я у не­волі

Господа гніви­ти.

А я так ма­ло, не­ба­га­то

Благав у бо­га. Тілько ха­ту,

Одну ха­ти­ноч­ку в гаю,

Та дві то­полі ко­ло неї,

Та без­та­лан­ную мою,

Мою Ок­са­ноч­ку? щоб з нею

Удвох ди­ви­ти­ся з го­ри

На Дніпр ши­ро­кий, на яри,

Та на ла­ни зо­ло­то­полі,

Та на ви­сокії мо­ги­ли;

Дивитись, ду­ма­ти, га­дать:

Коли-то їх по­на­си­па­ли?

Кого там лю­де по­хо­ва­ли?

І вдвох ти­хенько заспівать

Ту ду­му сум­ную, дне­дав­ну,

Про ли­ца­ря то­го гетьма­на,

Що на огні ля­хи спек­ли.

А потім би з го­ри зійшли;

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, по­ки не смер­кає,

Поки мир бо­жий не зас­не,

Поки з ве­черньою зорьою

Не зійде місяць над го­рою,

Туман на лан не про­же­не.

Ми б по­ди­ви­лись, по­мо­ли­лись

І, роз­мов­ля­ючи, пішли б

Вечеряти в свою ха­ти­ну.

Даєш ти, гос­по­ди єди­ний,

Сади па­нам в твоїм раю,

Даєш ви­сокії па­ла­ти.

Пани ж не­ситії, пу­заті

На рай твій, гос­по­ди, плю­ють

І нам ди­ви­тись не да­ють

З убо­гої ма­лої ха­ти.

Я тілько ха­точ­ку в тім раї

Благав, і досі ще бла­гаю,

Щоб хоч умер­ти на Дніпрі,

Хоч на ма­ле­сенькій горі.

[Перша по­ло­ви­на 1850, Орен­бург]

ПЕТРУСЬ

Поема

Були на ху­торі па­ни,

І пан і пані не­ба­гаті.

І до­чеч­ка у їх рос­ла,

Уже чи­ма­ла підня­лась;

І ге­не­рал її пос­ва­тав,

Бо страх хо­ро­шая бу­ла,

А ге­не­рал був страх ба­га­тий,

От і та­лан гос­подь пос­лав

На вбо­гий хутір, уб­ла­га­ли

Царя не­бес­но­го! Взя­ли

Її гар­ненько одяг­ли

Та у неділю й повінча­ли,

І ге­не­ральшею наз­ва­ли,

І цу­гом в Київ по­вез­ли.

Було на ху­торі по­га­не

Мале бай­ст­ря, сви­ней пас­ло,

Петрусем зва­лось; на при­да­не

Воно за пан­ною пішло

У ге­не­ральськеє се­ло

Свиней же пас­ти, без­та­лан­не.

За ба­лом бал у ге­не­ра­ла,

За ге­не­ральшею чи­ма­ла

Орда панів і па­ничів;

І ге­не­ральша уночі

Тихенько пла­кать собі ста­ла.

«Занапастила ме­не ма­ти,

Зов'яне мар­не у па­ла­тах

Краса і мо­лодість моя».

«Ти, душ­ко, пла­чеш?»

- «Хто се, я?

Ні, я не пла­чу…»

- «Знаєш, Ма­ню,

У го­роді те­пер ар­мя­ни,

Купи собі, ма­му­ню, шаль».

«Мені не тре­ба тії шалі».

«Не зав­да­вай же сер­цю жа­лю!

Купи, го­луб­ко! Не пе­чаль

Мого ти сер­ця! А вес­ною

В Па­риж поїде­мо з то­бою

Або поїде­мо в се­ло,

Як схо­чеш, сер­це».

Тихо, ти­хо

Зима ми­на­ла, кра­лось ли­хо

Та в самім серці й уляг­лось

У ге­не­ральші мо­ло­дої.

Поїхали в се­ло вес­ною,

В селі бан­ке­ти за­гу­ли,

А ге­не­ральша пла­че, пла­че,

А ге­не­рал то­го не ба­чить,

А всі вже ба­чи­ли в селі.

З нудьги із дво­ру по­гу­ля­ти

Якось, за­ду­мав­шись, пішла,

Та аж за ца­ри­ну зай­шла,

Та й ба­чить, що па­се яг­ня­та

Мале хлоп'яточ­ко в стерні.

«О го­ре, го­ренько мені!

Що я ро­би­ти­му на світі?

Се ти, Пет­ру­сю?» - «Авжеж, я».

«Ходім до ме­не, бу­дем жи­ти,

Як там на ху­торі ко­лись

Жили, жи­ли». Та й по­хи­ли­лась,

Очей не зво­дя­чи, ди­ви­лась

На Пет­ру­ся. Од­ним од­на

І ви­рос­та­ла, й діву­ва­ла,

І за ста­ро­го ге­не­ра­ла

Занапастили, про­да­ли!

І вкупі гроші про­пи­ли…

І тяж­ко, тяж­ко за­ри­да­ла.

«Ходімо, сер­це, по­гу­лять!

Ходім, Пет­ру­сю, в сад, в па­ла­ти»

«А хто ж тут бу­де дог­ля­дать,

Хто по­па­се мої яг­ня­та?»

«Нехай хто хо­че!» -

Й по­ве­ла

Його в па­ла­ти. А в па­ла­тах

Причепурила, одяг­ла,

А потім в шко­лу од­да­ла.

І лю­бо їй. Не­хай радів,

Поки надія сер­це гріє,

Поки рос­те з то­го зер­на

Або кукіль, або пше­ни­ця.

Бо ми не знаєм, що тво­риться

У йо­го там. А він хоч зна,

Та нам не ска­же. Як­би зна­ла

Матуся го­ренько твоє,

Чи од­да­ла б за ге­не­ра­ла

Дитя єди­неє своє?

Не од­да­ла б… А втім, не знаю…

Бо всякі ма­тері бу­ва­ють.

Минають дні собі по­волі,

Петрусь до шко­ли та із шко­ли

З книж­ка­ми хо­дить та рос­те.

Сама аж ніби мо­лодіє,

І ге­не­рал собі радіє,

Що діло, ба­чи­те, свя­те

Удвох-таки во­ни зро­би­ли.

Петра на во­лю од­пус­ти­ли,

Зимою в Київ од­вез­ли,

І там у шко­лу од­да­ли,

І там чи­ма­ло по­пов­чи­ли.

Вернувся з Києва Пет­русь

Уже Пет­ром і па­ни­чем,

І ку­чері аж по пле­че,

І ви­си­пав­ся чор­ний ус,

І ще… Та се ще не вте­че,

Розкажем іноді ко­лись

Про те, що сни­ло­ся Пет­рові.

А ге­не­ральші чор­ноб­ровій

Що те­пер сни­ло­ся? то ми

Оце й роз­ка­же­мо.

Перед іко­ною пре­чис­тої

Горить лам­па­да уночі.

Поклони тяжкії б'ючи,

Ридала, би­ла­ся… не­чис­тую

Огненную сльозу ли­ла.

Вона бла­га­ла прес­вя­тую,

Щоб та її… щоб та спас­ла,

Щоб одуріть їй не да­ла -

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не по­мог­ла:

Вона, сер­деш­на, одуріла,

Вона, не­бо­га, по­лю­би­ла

Свого Пет­ру­ся. Тяж­ко їй!

Душі негрішній, мо­лодій!

Та що ж ро­бить Не ста­ло си­ли,

Сердега ра­зом одуріла.

Та й як йо­го одній святії

Прожити літа мо­лодії?

Вони ж не вер­нуться! Як хоч,

А ли­хо, ка­жуть, пе­рес­коч,

А то за­да­вить. Ге­не­ральша

Не пе­рес­ко­чи­ла, бо їй

Хотілось жи­ти, мо­лодій!

Хотілося б… Гус­тенька ка­ша,

Та ка­ша, бач­те, та не на­ша,

А наш не­со­ле­ний куліш -

Як знаєш, так йо­го і їж.

«Петрусю! Дру­же мій єди­ний!

Моє ти сер­це! мій ти си­ну!

Рятуй ме­не, ря­туй! ря­туй!

О ма­тер бо­жая! роз­куй

Мою ти ду­шу!» І ри­да­ла,

І батька й матір прок­ли­на­ла,

І все на світі. А Пет­русь,

Її єди­ная ди­ти­на,

Гуляв собі пре­не­по­вин­ний

В са­ду та арію якусь

Мугикав сти­ха. Більш нічо­го

Петрусь не ба­чив. А не­бо­га

Сама не знає, що ро­бить?

І що їй діяти з со­бою?

Або схо­ва­тись під во­дою,

Або при­на­мені роз­бить

О стіну го­ло­ву…

«Поїду в Київ, по­мо­лю­ся.

Молитва, мо­же, про­же­не

Диявола… О! мій Пет­ру­сю!

Молитва не спа­се ме­не,

Я у Дніпрові утоп­лю­ся!»

Моліте гос­по­да, дівча­та,

Моліте гос­по­да, щоб ма­ти

І вас отак не зав­да­ла

За ге­не­ра­ла, за па­ла­ти

І вас отак не про­да­ла.

Любітесь, діточ­ки, вес­ною.

На світі є ко­го лю­бить

І без ко­ристі. Мо­ло­дою,

Пренепорочною, свя­тою

В малій ха­тині бу­де жить

Любов та чис­тая. І бу­де

Святий по­кой ваш сте­рег­ти

І в до­мо­вині. Що ж то бу­де

З пре­вос­хо­ди­тельною? Що ти

Тепер ро­би­ти­меш з со­бою,

З своєю бо­жою кра­сою?

Хто сте­рег­ти­ме твій по­кой,

Украдений твоїм Пет­ру­сем?

Хіба архістра­тиг? Та й той

Не всте­ре­же те­пер. Бо­юся,

І ви­мо­вить бо­юсь те­пер

Твоє гря­ду­щеє…

У Київ їзди­ла, мо­ли­лась,

Аж у По­чаєві бу­ла.

Чудовная не по­мог­ла,

Не по­мог­ла свя­тая си­ла.

А ти аж пла­ка­ла, мо­ли­лась -

Та й за­не­ха­яла. Вез­ла

Назад га­дю­ку в серці лю­ту

Та трош­ки в пля­шечці от­ру­ти.

Не їла три дні й не пи­ла,

Вернувшись з прощі. І три ночі

Не спа­ла; впа­ли карі очі,

Засохли гу­би; і вночі

Щось, хо­дя, шеп­че сміючись.

Аж тиж­день так собі ну­ди­ла,

А потім тру­ти роз­ве­ла

І ге­не­ра­ла на­поїла

Та й спать, упо­рав­шись, ляг­ла.

«Тепер ста­ро­го по­хо­ваю,

А мо­ло­до­го привітаю

Та й бу­ду жить собі та жить,

Петруся-серденько лю­бить»,

Подумала чи то ска­за­ла.

Хотіла спать, але не спа­ла.

І жда­ла світу, і до­жить

До світу бо­жо­го бо­ялась.

І задз­во­ни­ли вранці-ра­но

По ге­не­ра­ловій душі;

Заговорили щось по­га­не,

До ге­не­ра­ла іду­чи

Прощатись, лю­де. Аж гу­де,

З усіх усюд на­ро­ду йде,

Та щось ше­по­чуть про от­ру­ту

І су­до­вих не­на­че ждуть,

І ра­зом стих­ли на ми­ну­ту.

Приїхали; ножі бе­руть,

І ге­не­ра­ла роз­чи­ня­ють,

І яд на­хо­дять в жи­воті.

Громада глу­хо при­ся­гає.

Заприсягла. Пи­тає суд:

«Тепер скажіте, хрис­ти­яни,

Хто от­руїв йо­го?» Гу­дуть,

Мов сти­ха дзво­ни. «Пані! Пані!»