[email protected] 14 страница

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Он не п'ються пива-меди, Не п'ється вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою грішну душу Псалтир прочитали, А дівчині молоденькій Скажіть, щоб не ждала».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає. Що ж мені робити, Де мені подітись? Чи то з іншим полюбитись, Чи то утопитись? Ой надіну я сережки І добре намисто, Та піду я на ярмарок В неділю на місто. Скажу йому: «Сватай мене Або одчепися!.. Бо як мені у матері… То лучче топиться».

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

У тієї Катерини Хата на помості, Із славного Запорожжя Наїхали гості. Один Семен Босий, Другий Іван Голий, Третій славний вдовиченко Іван Ярошенко. «З'їздили ми Польщу І всю Україну, А не бачили такої, Як се Катерина». Один каже: «Брате, Якби я багатий, То оддав би все золото Оцій Катерині За одну годину». Другий каже: «Друже, Якби я був дужий, То оддав би я всю силу За одну годину Оцій Катерині». Третій каже: «Діти, Нема того в світі, Чого б мені не зробити Для цієї Катерини За одну годину».

Катерина задумалась І третьому каже: «Єсть у мене брат єдиний У неволі вражій! У Криму десь пропадає; Хто його достане, То той мені, запорожці, Дружиною стане». Разом повставали, Коней посідлали, Поїхали визволяти Катриного брата. Один утопився У Дніпровім гирлі, Другого в Козлові На кіл посадили. Третій, Іван Ярошенко, Славний вдовиченко, З лютої неволі, Із Бахчисараю, Брата визволяє.

Заскрипіли рано двері У великій хаті. «Вставай, вставай, Катерино, Брата зустрічати». Катерина подивилась Та й заголосила: «Це не брат мій, це мій милий, Я тебе дурила…» «Одурила!..» - І Катрина Додолу скотилась Головонька… «Ходім, брате, З поганої хати». Поїхали запорожці Вітер доганяти. Катерину чорнобриву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить. По долині увечері Козак смутний ходить. Ходить він годину, Ходить він і другу. Не виходить чорнобрива Із темного лугу, Не виходить зрадливая… А з яру та з лісу З собаками та псарями Іде пан гульвіса. Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельної муки; У льох його, молодого, Той пан замикає… А дівчину покриткою По світу пускає.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой пішла я у яр за водою, Аж там милий гуляє з другою. А другая тая, Розлучниця злая, Багатая сусідонька, Вдова молодая. А я вчора з нею, З сією змією, В полі плоскінь вибирала Та все й розказала, Що як мене любить, Женитися буде, І до себе злую суку Просила в придане. Йване мій, Іване, Друже мій коханий, Побий тебе сила божа На наглій дорозі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не так тії вороги, Як добрії люди - І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату. І будуть вітати, І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись, Щоб з тебе сміятись, Щоб тебе добити… Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити. А ці добрі люде Найдуть тебе всюди, І на тім світі, добряги, Тебе не забудуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Ой люлі, люлі, моя дитино, Вдень і вночі. Підеш, мій сину, по Україні, Нас кленучи. Сину мій, сину, не клени тата, Не пом'яни. Мене, прокляту, я твоя мати, Мене клени. Мене не стане, не йди меж люди, Іди ти в гай; Гай не спитає й бачить не буде, Там і гуляй. Найдеш у гаї тую калину, То й пригорнись, Бо я любила, моя дитино, Її колись. Як підеш в села, у тії хати, То не журись. А як побачиш з дітками матір, То не дивись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Он чого ти почорніло, Зеленеє поле?» «Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та те мене гайворони Укрили з півночі… Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю… Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Туман, туман долиною, Добре жити з родиною. А ще лучче за горою З дружиною молодою. Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю. «Де ти? Де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися Та поїдем вінчатися, Щоб не знали батько й мати, Де ми будем ночувати». Одружилась, заховалась, Бодай була не кохалась. Легше було б самій жити, Як з тобою в світі битись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку у святую У досвітнюю годину У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони, З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали. З святими корогвами Та з пречестними образами Народ з попами З усіх церков на гору йде, Мов та божа пчола гуде. З монастиря святого У золоті, аж сяє, Сам архімандрит виходжає, Акафіст читає, Поклони покладає. Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники. І військо, як море, З знаменами, з бунчугами З Лугу виступало, Та на трубах вигравало, І на горі разом стало. Замовкли гармати, Оніміли дзвони, І громада покладає Земниє поклони. Молебствіє архімандрит Сам на горі править, Святого бога просить, хвалить, Щоб дав їм мудрості дознати, Гетьмана доброго обрати, І одногласне, одностайне Громада вибрала гетьмана - Преславного Лободу Івана, Лицаря старого, Брата військового. У труби затрубили, У дзвони задзвонили, Вдарили з гармати, Знаменами, бунчугами Гетьмана укрили. Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, Три поклони покладає Великій громаді. І, мов дзвоном дзвонить, Говорить: «Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці, За честь, за славу, за повагу, Що ви мені учинили, А ще б краще зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця, Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка. Я стар чоловік, не здужаю встати, Буду йому пораду давати, По-батьківській научати, Як на ляха стати. Тепер прелютая година На нашій славній Україні. Не мені вас, братця, На ляха водити. Не мені тепер, старому, Булаву носити. Нехай носить Наливайко Козакам на славу, Щоб лякались вражі ляхи У своїй Варшаві». Громада чмелем загула, У дзвони задзвонили, Гармата заревла, І бунчугами вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У перетику ходила По оріхи, Мірошника полюбила Для потіхи. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи. У перетику ходила По опеньки, Лимаренка полюбила, Молоденька. Лимар кичку зашиває, Мене горне, обнімає, Молоденьку. У перетику ходила Я по дрова Та бондаря полюбила, Чорноброва. Бондар відра набиває, Мене горне, пригортає, Чорноброву. Коли хочеш добре знати, Моя мати, Кого будеш попереду Зятем звати,- Усіх, усіх, моя мамо, У неділеньку зятями Будеш звати.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У неділеньку та ранесенько, Ще сонечко не зіходило, А я, молоденька, На шлях, на дорогу Невеселая виходила. Я виходила за гай на долину, Щоб не бачила мати, Мого молодого Чумака з дороги Зустрічати. Ой зустрілась я За тими лозами Та з чумацькими возами: Ідуть його воли, Воли половії, Ідуть, ремиґають, А чумаченька мого молодого Коло воликів немає. Ой копали йому в степу при дорозі Та притиками яму, Завернули його у тую рогожу Та й спустили Івана У ту яму глибокую На високій могилі. Ой боже милий! милий, милосердий, А я так його любила.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає: «Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають І що тойді їм діється - Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись».

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Утоптала стежечку Через яр. Через гору, серденько, На базар. Продавала бублики Козакам, Вторговала, серденько, П'ятака. Я два шаги, два шаги Пропила, За копійку дудника Найняла. Заграй мені, дуднику, На дуду, Нехай своє лишенько Забуду. Отака я дівчина, Така я! Сватай мене, серденько, Вийду я.

[Друга полонина 1848, Косарал]

***

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось, Не забуду я.

Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись.

Помарніли ми обоє - Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

На вгороді коло броду Барвінок не сходить. Чомусь дівчина до броду По воду не ходить. На вгороді коло тину Сохне на тичині Хміль зелений, не виходить Дівчина з хатини. На вгороді коло броду Верба похилилась. Зажурилась чорнобрива, Тяжко зажурилась. Плаче, плаче та ридає, Як рибонька б'ється… А над нею, молодою, Поганець сміється.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто, А на місті, мамо, на місті Грає, мамо, музика троїста. А дівчата з парубками Лицяються. Мамо! Мамо! Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся, Та піду я у найми наймуся, Та куплю я, мамо, черевики, Та найму я троїсті музики. Нехай люде не здивують, Як я, мамо, потанцюю. Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати, Коси мої плести-заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити. А поки я заробляю, Чорні брови полиняють. Безталанна я!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Не хочу я женитися, Не хочу я братись, Не хочу я у запічку Дітей годувати. Не хочу я, моя мати, За плугом ходити, Оксамитові жупани На ріллі носити. А піду я одружуся З моїм вірним другом, З славним батьком запорозьким Та з Великим Лугом. На Хортиці у матері Буду добре жити, У оксамиті ходити, Меди-вина пити».

Пішов козак нерозумний Слави добувати, Осталася сиротою Старенькая мати. Ой згадала в неділеньку, Сідаючи їсти:

«Нема мого сина Йвана, І немає вісти». Не через два, не три літа, Не через чотири Вернувся наш запорожець Як та хиря, хиря, Обідраний, облатаний, Калікою в хату. Оце тобі Запорожжя І сердешна мати. Нема кому привітати, Ні з ким пожуритись, Треба було б молодому, Треба б одружитись. Минулися молодії Веселії літа,

Немає з ким остиглого Серденька нагріти. Нема кому зустрінути, Затопити хату, Нема кому води тії Каліці подати.

[Друга половина 1848, Косарал]

Чума

Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла І с о с в я т и м и не співала, Чи городом, чи то селом, Мете собі, як помелом. Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють. Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами. А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть. По улицях воли Ревуть голодні, на городі Пасуться коні, не виходить Ніхто загнать, нагодувать, Неначе люди тії сплять. Заснули, добре, знать, заснули, Святу неділеньку забули, Бо дзвона вже давно не чуть. Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Під хатами поміж садами, Зашиті в шкуру і в смолі, Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину - і засипають Без домовини; дні минають, Минають місяці,- село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Гробокопателі ходили, Та й ті під хатами лягли. Ніхто не вийшов вранці з хати, Щоб їх, сердешних, поховати, Під хатами і погнили. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє. Ніхто в його не заходить, Тілько вітер віє Та розносить жовте листя По жовтому полю. Довго воно зеленіло, Поки люди з поля Пожарище не пустили Та не запалили Села того зеленого. Згоріло, зотліло, Попіл вітром розмахало, І сліду не стало. Отаке-то людям горе Чума виробляла.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

І знов мені не привезла Нічого пошта з України… За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені. А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись… Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки, мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої. І довелося знов мені Людей на старості… Ні, ні, Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу…. Ой із журби та із жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу своє горе. Та Україну згадаю, Та пісеньку заспіваю. Люде скажуть, люде зрадять, А вона мене порадить, І порадить, і розважить, І правдоньку мені скаже.

[Друга полонина 1848. Косарал]

***

В неволі, в самоті немає, Нема з ким серце поєднать. То сам собі оце шукаю Когось-то, з ним щоб розмовлять, Шукаю бога, а находжу Таке, що цур йому й казать. От що зробили з мене годи Та безталання; та ще й те, Що літечко моє святе Минуло хмарно, що немає Ніже єдиного случаю, Щоб до ладу було згадать. А душу треба розважать, Бо їй так хочеться, так просить Хоч слова тихого. Не чуть, І мов у полі сніг заносить Не охолонувший ще труп.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

«Ой умер старий батько І старенькая мати, Та нема кому щирої Тії радоньки дати. Що мені на світі, Сироті, робити? Чи йти в люде жити, Чи дома журитись? Ой піду я в гай зелений, Посаджу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьку шукати». Посходила тая рута, В гаї зеленіє. А дівчина-сиротина У наймах марніє.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не вернувся із походу Гусарин-москаль. Чого ж мені його шкода, Чого його жаль? Що на йому жупан куций, Що гусарин чорноусий, Що Машею звав? Ні, не того мені шкода; А марніє моя врода, Люде не беруть. А на улиці дівчата Насміхаються, прокляті, Гусаркою звуть.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От, як на те, Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий-прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали За те, що шапки не ламали У Острій брамі. Дурня знать По походу. Отже назвать, Єй-богу, я його не вмію, Того студента,- що ж нам діять? То синок був литовської Гордої графині. І хороше, і багате, І одна дитина, І училось не паничем, І шапку знімало В Острій брамі. Добре було, Та лихо спіткало! Улюбилося, сердешне, Було молодеє, У жидівку молодую Та й думало з нею, Щоб цього не знала мати, Звичайне, побратись, Бо не можна ради дати, Що то за проклята! Мов змальована сиділа До самої ночі Перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! Та на бульвар виходила І в школу ходила Усе з батьком, то й не можна Було ради дати. І банкір якийсь із Л ю б с ь к а Жидівочку сватав. Що тут на світі робити? Хоч іти топитись До З а к р е т у, не хочеться Без жидівки жити Студентові. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиночу В хаті замикає, Як іде до лавок вранці, І найма сторожу, Стару Рухлю. Ні, небоже, Рухля не поможе. Уже де вона на світі Роман сей читала З шовковою драбинкою - І Рухля не знала. Може, сама догадалась. Тілько заходилась Та сплела й собі такую, І вночі спустилась До студента на улицю. І де б утікати, А вони - звичайне, діти - Любо ціловатись Коло воріт заходились. А жид ізнадвору, Мов скажений, вибігає З сокирою! Горе! Горе тобі, стара мати. Нема твого сина, На улиці валяється Убита дитина, Убитая жидовином. Горе тобі, мати. Жидівочка… де та сила Взялася в дитяти? Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо У тім місті преславному, У тій Вільні сталось. Дивувались довго люди, Де вона сховалась, Жидівочка та гадюча, Що батька убила. А вона вночі любенько В Вілії втопилась, Бо найшли її в Закреті, Там і поховали. А графиня без дитини, Сердешна, осталась; Поїхала у Рим, кажуть, Та десь опинилась, Та з маркізом якимсь голим, Кажуть, одружилась. Може, й брешуть, бо, звичайне, На те вони люди: І вдовицю не забудуть, І тую осудять!

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Заступила чорна хмара Та білую хмару. Виступили з-за Лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович Із-за Дніпра напирає - Дурний Самойлович З Ромоданом. Мов та галич, Вкрили Україну Та й клюють єлико мога… А ти, Чигирине! А ти, старий Дорошенку, Запорозький брате! Нездужаєш чи боїшся На ворога стати? «Не боюсь я, отамани, Та жаль України.- І заплакав Дорошенко, Як тая дитина! - Не розсиплем вражу силу, Не встану я знову!.. Возьміть мої гетьманськії Клейноди, панове, Та однесіть москалеві: Нехай Москва знає, Що гетьмана Дорошенка На світі немає. А я, брати запорожці, Возьму собі рясу Та піду поклони бити В Межигор до Спаса». Задзвонили в усі дзвони, Гармата гримала, У дві лави задніпрянці З москалями стали Аж на милю - меж лавами Понесли клейноди… Годі тобі, Петре, пити Із Тясмина воду! Положили ті клейноди Попенкові в ноги. Іди, Петре, в Межигор'я Молитися богу. Не пустили Дорошенка, У рясі пізнали, Закували у кайдани, В Сосницю послали. А з Сосниці в Я р о п о л ч е Віку доживати. Отак тобі довелося, Запорозький брате!.. Виглянуло над Чигрином Сонце із-за хмари, Потягли в свої улуси З турками татаре. А ляхи з своїм Чарнецьким, З поганим Степаном, Запалили церкву божу. І кості Богдана, Й Тимошеві в Суботові Гарненько спалили Та й пішли собі у Польщу, Мов добре зробили. А москалі з Ромоданом В неділеньку рано Пішли собі з поповичем Шляхом Ромоданом.

Мов орел той приборканий, Без крил та без волі, Знеміг славний Дорошенко, Сидячи в неволі, Та й умер з нудьги. Остило Волочить кайдани. І забули в Україні Славного гетьмана. Тільки ти, святий Ростовський Згадав у темниці Свого друга великого І звелів каплицю Над гетьманом змуровати І богу молитись За гетьмана, панахиду За Петра служити. І досі ще що рік божий, Як день той настане, Ідуть править панахиду Над нашим гетьманом В Ярополчі.

[Друга половина 1848, Косарал]

***

Не додому вночі йдучи З куминої хати І не спати лягаючи, Згадай мене, брате. А як прийде нудьга в гості Та й на ніч засяде, Отойді мене, мій друже, Зови на пораду. Отойді згадай в пустині, Далеко над морем, Свого друга веселого, Як він горе боре. Як він, свої думи тії І серце убоге Заховавши, ходить собі, Та молиться богу, Та згадує Україну І тебе, мій друже; Та іноді й пожуриться - Звичайне, не дуже, А так тілько. Надворі, бач, Наступає свято… Тяжко його, друже-брате, Самому стрічати У пустині. Завтра рано Заревуть дзвіниці В Україні; завтра рано До церкви молитись Підуть люде… Завтра ж рано Завиє голодний Звір в пустині і повіє Ураган холодний. І занесе піском, снігом Курінь - мою хату. Отак мені доведеться Свято зустрічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. А ти, друже мій єдиний, Як маєш журитись, Прочитай оцю цидулу І знай, що на світі Тілько й тяжко, що в пустині У неволі жити; Та й там живуть, хоч погано, Що ж діяти маю? Треба б вмерти. Так надія, Брате, не вмирає.

1848, декабря 24, Косарал

***

Неначе степом чумаки Уосени верству проходять, Так і мене минають годи, А я й байдуже. Книжечки Мережаю та начиняю Таки віршами. Розважаю Дурную голову свою Та кайдани собі кую (Як ці добродії дознають). Та вже ж нехай хоч розіпнуть, А я без вірші не улежу. Уже два года промережав І третій в добрий час почну.

[Перша половина 1849, Косарал]

Сотник

У Оглаві… Чи по знаку Кому цей Оглав білохатий? Троха лиш! Треба розказати, Щоб з жалю не зробить сміху. Од Борисполя недалеко, А буде так, як Борисполь, І досі ще стоїть любенько Рядок на вигоні тополь, Неначе з Оглава дівчата Ватагу вийшли виглядати. Та й стали. Буде вже давно - Отут, бувало, із-за тину Вилась квасоля по тичині, З оболонками вікно В садочок літом одчинялось, І хата, бачите, була За тином, сотникова хата. А сотник був собі багатий, То в його, знаєте, росло На божій харчі за дитину Чиєсь байстря. А може, й так Узяв собі старий козак Чию сирітку за дитину Та й доглядає в затишку, Як квіточку, чужу дочку. А сина (сотник був жонатий, Та жінка вмерла), сина дав У бурсу в Київ обучатись, А сам Настусю піджидав, Таки годованку, щоб з нею Собі зробитися ріднею; Не сина з нею поєднать, А забандюрилось старому Самому в дурнях побувать. А щоб не знать було нікому, То ще й не радився ні з ким, А тілько сам собі гадає… А жіночки… лихий їх знає! Уже сміялися над ним! Вони цю страву носом чують…. Сидить сотник на причілку Та думку гадає, А Настуся по садочку Пташкою літає. То посидить коло його, Руку поцілує, То усами страшенними Сивими пустує,- Ну, звичайне, як дитина Пестує старого. А старому не до того, Іншого якогось, Гріховного пестування Старе тіло просить!.. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає, То розплете та круг шиї Тричі обмотає!.. А вона, моя голубка, Нічого не знає. Мов кошеня на припічку З старим котом грає…

Сотник

Та одчепись, божевільна… Дивись лишень: коси, Мов русалка, розтріпала… А чому ти й досі Ніколи не вплетеш кісники Оті, що тітка привезла?..

Настуся

Якби пустили на музики, То я б кісники заплела, Наділа б жовті черевики, Червону б юпку одягла, Заквітчала б барвінком коси…

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись?

Настуся

А коло тину! там такий Поріс зелений, та хрещатий, Та синій! Синій-голубий Зацвів…

Сотник

Не будеш дівувати!

Настуся

А що ж, умру хіба?

Сотник

Ба ні, А снилось восени мені, Тойді, як щепи ми щепили,- Як приймуться… мені приснилось, Як приймуться, то восени Ти вийдеш заміж.

Настуся

Схаменись!! І щепи ваші поламаю…

Сотник

І як барвінок зацвіте…

Настуся

То я й барвінок позриваю.

Сотник

А од весілля не втечеш!

Настуся

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

(Плаче).

Со т н и к

Дурна ти, Насте, як я бачу, І посміяться не даси… Хіба не бачиш, я жартую. Піди лиш скрипку принеси Та з лиха гарно потанцюєш, А я заграю…

Настуся

Добре, тату…

(І веселенька шасть у хату).

Сотник

Ні, трохи треба підождать. Воно б то так! та от що, брате: Літа не ждуть! літа летять, А думка проклята марою До серця так і приросла… А ти вже й скрипку принесла? Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настуся

Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквітчаюсь. Я зараз!

Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку.

Сотник

Отже одна вже й увірвалась. Стривай, і другу увірву…

Настуся

(вертається заквітчана, співаючи)

«Якби мені крила, крила Соколинії, Полетіла б я за милим, За дружиною. Полетіла б у діброву, У зелений гай, Полетіла б, чорноброва, За тихий Дунай».

Тим часом, як вона співає, у садочок входить м о л о д и й х л о п е ц ь в солом'яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

Петро

З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!

Настуся

Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!

Сотник

А, видом вида ти, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

Петро

По волі, тату, та ще й богословом…

Сотник

Ов!

Настуся

Богословом?! Аж страшно!

Сотник

Дурна, чого ти боїшся!

(Підходить до сина, хрестить його і цілує).

Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

Петро

Та таки й так.

(Іде в світлицю з Настусею).

Сотник (сам)

І дарував же мені бог Таке дитя, такого сина! І богослов уже. Причина, Причина мудрая.

(Задумується).

Чого? Чого я думаю? У попи, А як не схоче, то на Січ, І там не згине вражий хлопець. Іти лиш в хату… От ще річ: Заставить треба богослова, Щоб дома байдиків не бив, Щоб він, гуляючи, навчив Настусю заповідь, щоб знову Не довелось дяка наймать, Як для покойної. А знаю, Без цього вже не повінчає Отець Хома… Піти сказать, А то забуду…

(Іде в хату).

____________________

Жить би, жить, хвалити бога, Кохатися в дітях, Так же ні: самому треба Себе одурити, Оженитися старому На такій дитині! Схаменися, не женися: І вона загине, І сам сивим посмішищем Будеш в своїй хаті, Будеш сам оте весілля Повік проклинати, Будеш плакать, і нікому Ті сльози старечі Буде втерти, не женися! І гич не до речі! Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти; За що ж ти їх, молоденькі, Думаєш убити? Ні, старий мій чепуриться, Аж бридко дивиться! А Настуся з богословом Заповіді вчиться. Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти, Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята. А старого нема дома, То їм своя воля Награтися. Дивітеся: Там коло тополі Стали собі та й дивляться Одно на другого. Отак ангели святії Дивляться на бога, Як вони одно на друге. І Петрусь питає:

Петро

Чом же ти оце, Настусю, Справді не читаєш?

Настуся

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.

Петро

Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п'яту.

Настуся

І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу.

Петро

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!

Настуся

Байдуже, нехай собі не вінчає.

Петро

А зо мною?

Настуся

І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..

Петро

Та читай же, а то…

Настуся

А то що ти зробиш?

Петро

Поцілую, ось побачиш!

Настуся

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

Петро (цілує її і примовляє)

Оце тобі раз! оце тобі два!

А с о т н и к виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.

Настуся (пручається)

Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.

Петро

А! тепер і читать!

Сотник (виходить з хати)

Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?

Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.

Сотник (сам)

Навчилась, нічого сказать! Оце дитина! Ні, Настусю, Я коло тебе заходжуся Тепер, лебедонько, не так! Поки сто раз не поцілує, Й читать не хоче! А бурсак! Собачий сину, знаєш смак. Ось я тебе попомуштрую Не так, як в бурсі!.. Помелом! Щоб духу в хаті не було! Великий світ наш, не загинеш! Дивися, пся його личина! Оце-то так, що богослов! У батька краде! Добре, свату! Які-то стали люде злі!.. А що-то діється у хаті? Там знову, знать, мої малі Читають… Треба розігнати.

____________________

Отакі батьки на світі, Нащо вони дітям? На наругу перед богом. А шануйте, чтіте, Поважайте його, діти, Бо то батько сивий! Батько мудрий! Добре отим Сиротам щасливим, Що не мають отих батьків, То й не согрішають.

Настуся (вибігає заплакана з хати)

Не дає і пообідать, В Київ проганяє. А боже мій милостивий, Що мені робити? Помандрую! (Дивиться в хату). Замірився! Ух! який сердитий! Та не вдарить… А я таки У Київ з Петрусем Помандрую, хоч що хочеш! Я не побоюся, Серед ночі помандрую… А відьма злякає?! Ні, не зляка. (Загляда знову). Сердешненький! Книжечки складає У торбину і бриль бере. Прощай, моє любе, Моє серце!.. Увечері?.. За царину?.. Буду! Ранше буду! Ось на, лови!

(Кидає через тин цвіток).

Чуєш! дожидайся ж!

Виходить с о т н и к. Настуся співає.

«Не ходи, не нуди, не залицяйся, Не сватай, не піду, не сподівайся».

Сотник

А їй байдуже! мов не знає! Неначе та сорока скаче. Настусю! Чом же ти не плачеш? Адже ж Петруся вже немає.

Настуся

Дивітеся, яка печаль! То й плачте, коли жаль…

Сотник

Мені байдуже.

Настуся

А мені Ще байдужіше,- він не мій. А я вже заповіді знаю Усі до одної!