Розвиток українського документознавства

Українське документознавство і документологія фактично роблять свої перші кроки. До 1990-х років наука з назвою „Документознавство” в СРСР розвивалася переважно у московських наукових інституціях – Всесоюзному НДІ документознавства та архівної справи (ВНДІДАС) й Московському історико-архівному інституті (МДІАІ), де здійснювалися дослідження з різних аспектів створення та функціонування управлінської документації (а серед її типів – переважно організаційно-розпорядчої), підготовка документознавців (в МДІАІ – вища школа, в обох центрах – аспірантура, захист дисертацій). ВНДІДАС виконував функції головної (і фактично єдиної) установи, що здійснювала нормативне (тобто готувала переважну більшість проектів нормативних актів) та методичне забезпечення організації діловодства в країні. Справою державних органів, які патронували цю сферу в союзних республіках, було впровадження таких розробок чи (що було значно рідше) підготовка на їхній основі похідних або ініціативних відповідно до регіональних особливостей. Така централізація фактично знімала питання розвитку документознавства на місцях, а дипломовані фахівці даного профілю були тільки випускниками факультету державного діловодства МДІАІ.

Набуття Україною незалежності, створення власної нормативної, зокрема законодавчої, бази функціонування держави, все більша з часом відмінність цієї бази від союзної, внаслідок змін у політичному й економічному житті, зумовила необхідність розроблення керівних та й інших «технологічних» документів, спрямованих на регулювання сфери діловодства в країні. І хоча це завдання продовжували виконувати фахівці Головного архівного управління України, потреба у проведенні наукових досліджень як з архівознавства, так і з документознавства стала нагальною. Зазначеним органом державної влади було ініційовано створення Українського НДІ архівної справи та документознавства (фактично рік початку функціонування УНДІАСД – 1995), який став його галузевим інститутом. Слід зауважити, що з самого заснування інституту і до сьогодні спеціалісти цих двох установ (у 2000 р. Головархів України став Державним комітетом архівів України) плідно співпрацюють у підготовці не тільки нормативних і методичних, а й наукових розробок. Втім, УНДІАСД не є єдиною установою в Україні, що здійснює документознавчі дослідження. Серед найбільш активних розробників тематики у сфері традиційного документознавства слід відзначити Державний НДІ інформатизації та моделювання економіки (ДНДІМЕ) та Інститут архівознавства Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, з якими інститут підтримує активні зв’язки. Досить продуктивним є обмін науковими проектами та продукцією з ВНДІДАС, налагоджені творчі контакти з Білоруським НДІ документознавства та архівної справи.

Значного поширення в Україні набула практика підготовки державними і недержавними вузами, середніми спеціальними навчальними закладами фахівців зі спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність». Це призвело до того, що в її межах відкриваються спеціалізації, у змісті навчання яких або немає ніякого документознавства, або його трактування настільки широке, що воно носить довільний характер. Це ж стосується, зокрема, й розуміння «інформаційної діяльності». Створюються привабливі назви спеціалізацій, однак фактично без відповіді на запитання: знання про які документи будуть отримувати майбутні «документознавці» і на яких конкретних робочих місцях вони будуть працювати? Зокрема, більшість фахівців з різних видів управлінської документації (наприклад, бухгалтерської, банківської, торговельної, цінової, ресурсної тощо) – це дипломовані спеціалісти з різних галузей економічного профілю. Тобто у зміст навчання відповідних економічних спеціальностей вже закладається знання про певний вид документації і ці випускники є також і документознавцями. Традиційною і водночас необхідною є підготовка документознавців-справочинців (фахівців з ОРД) для різних відомств та організацій. Доцільним є також поєднання цієї спеціалізації з підготовкою архівістів, зважаючи на спорідненість справочинства й архівної справи, що збільшує можливість працевлаштування випускників. Перспективною є підготовка документознавців-патентознавців та документознавців-референтів інформаційних органів. В Україні на початку 1990-х років була фактично зруйнована низова ланка інформаційних органів, які в умовах економічної кризи скорочувалися чи не в першу чергу керівниками організацій та підприємств, що набули самостійності. Зважаючи на сучасні тенденції інтеграції в управлінні документацією та управлінні інформацією в установах і організаціях, доцільною є підготовка фахівців з інформаційно-документаційного забезпечення управління, зокрема, для вищих органів влади та місцевого самоврядування [21 , c. 97].

Визначення сутності документознавства і документології, їх місця серед інших наук, структури, об’єкта, предмета та завдань (у тому числі кожного з напрямів) є проблемами внутрішньонаукової рефлексії. Крім таких наукознавчих аспектів актуальними залишаються майже всі проблеми теоретичних досліджень, що були свого часу сформульовані фундатором документознавства К.Г. Мітяєвим [33], і у подальшому більш масштабно розкриті у працях А.М. Сокової [50-54]. Перш за все, це аналіз документів різних видів за їх основними складовими – інформацією та її матеріального носія, зокрема, з точки зору їхніх функцій та властивостей. Звідси постає блок проблем, пов’язаний з організацією текстів офіційних документів, що укладається у межі напряму, названого документною лінгвістикою. Потребує подальшого вирішення й типологічна проблема, оскільки, незважаючи на наявність розроблених класифікацій схем документів, побудованих за різними їх ознаками, ще не вичерпані всі можливості для обґрунтування типологічних критеріїв поділу документації. Загальна типологічна схема, в якій враховувалися всі системи документації, поки що не має завершеного вигляду.

На сьогодні у зазначеній дослідницькій сфері можна виокремити такі напрями:

1. Підготовка проекту Закону України з умовною назвою «Про діловодство» (здійснює робоча група, створена Держкомархівом України). Проект першої редакції, підготовлений за зауваженнями членів робочої групи, виставлений на сайті Держкомархіву України.

2. Розроблення державних стандартів, що регулюють сферу створення та функціонування управлінської документації. На сьогодні є чинними ДСТУ, підготовлені ДНДІМЕ, що встановлюють основні положення Державної уніфікованої системи документації (ДСТУ 3843-1999) та вимоги до формуляра-зразка Державної уніфікованої системи документації (ДСТУ 3844-1999). УНДІАСД розроблено проект ДСТУ, що унормовує вимоги до створення текстів та оформлення організаційно-розпорядчих документів, і в даний час він, після доопрацювання за зауваженнями Держстандарту України, відправлений йому на затвердження. Водночас інститутом готуються настанови щодо застосування цього стандарту. У перспективі УНДІАСД планує розробити вітчизняний аналог ІСО 15489-2001 «Інформація та документація. Управління документацією».

3. Дослідження інших технологічних процесів діловодства з метою створення нормативних і методичних документів, спрямованих на поопераційну їхню організацію. На сьогодні цю сферу регулюють «Примірна інструкція з діловодства у міністерствах....» (1997), «Перелік типових документів...» (1997), «Правила роботи архівних підрозділів...»(2000), методичні рекомендації щодо підготовки номенклатур справ, відомчих переліків документів (1997) тощо, розробниками яких були працівники Головархіву (Держкомархіву) України. УНДІАСД готує примірну номенклатуру справ та примірну інструкцію з діловодства обласної державної адміністрації.

4. Опрацювання проблем класифікації документації. В Україні є чинним Державний класифікатор управлінської документації (1999), підготовлений ДНДІМЕ. Втім, розроблення типологічної схеми, зокрема такого виду управлінської документації, як організаційно-розпорядча, залишається перспективним науковим завданням. З іншого боку, воно пов’язане з побудовою уніфікованих форм цих документів і перспективною підготовкою в УНДІАСД збірника таких форм.

5. Участь у створенні наукової та нормативної бази організації електронного діловодства (ЕД). У зв’язку з масштабним поширенням упровадження систем електронного документообігу, в яких ЕД виступає як підсистема, ці проблеми є міжгалузевими. Вони потребують передусім законодавчого нормування, у тому числі не тільки для вирішення технологічних проблем, а переважно для забезпечення схоронності електронної документації та інформації, організації користування документацією довготривалого та постійного строків зберігання в архівах.

6. Уніфікація термінології. Певні досягнення у цій сфері існують за рахунок підготовки і видання УНДІАСД термінологічного словника «Архівістика» (1998), що містить значну кількість термінів документознавчого характеру, з теорії та практики діловодства. Втім, першою спробою стандартизації цієї термінології в Україні слід вважати уведення ДСТУ 2732-94 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення». Однак, на сьогодні цей стандарт перероблено УНДІАСД і передано на затвердження. Безперечно, що існує досить багато споріднених з термінологією традиційного документознавства терміносистем інших галузей знань, з яких розробляються стандарти. Найзагальнішим таким документом є ISO 5127-2001 «Information and documentation. Vocabulary».

У 1990-ті роки в Україні сформувався й інший напрям документознавства, який слід назвати загальним (на відміну від традиційного), що обирає об’єктом дослідження документ у його широкому значенні (тобто включає не тільки документацію, а й видання). Ця галузь знань є, так би мовити, метанауковою, що узагальнює положення різних наукових дисциплін, які декларують у своїх програмних завданнях дослідження документів. Серед основних напрямів таких досліджень – переважно загальнотеоретичні питання, що стосуються понятійних, функціональних, класифікаційних та інших ознак документа. Найпомітнішими розробками із загального документознавства в Україні є підручник „Документоведение” Н. Кушнаренко [1997] і монографія „Документ і книга в системі соціальних комунікацій” і навчальний посібник „Документознавство” Г.М. Швецової-Водки [2007], в якій авторка узагальнила свої багаторічні дослідження у цій галузі знань. Спробу наукового аналізу витоків, шляхів історичного розвитку та співвідношення концептуальних засад двох версій документознавства було зроблено С.Г. Кулешовим у монографії «Документознавство: Історія. Теоретичні основи» [2000].

1995 р. – відкриття навчальної спеціальності „Документознавство та інформаційна діяльність” в ХДАК

Наукові школи документології:

1) традиційна – Н. Кушнаренко, Ю. Столяров ( Харківська державна академія культури);

2) документно-центриська (Кузнецова, Бездрабко, Ларін, Кулешов);

3) інформаційна (Слободяник, Плешкевич) ДАКККіМ.

Спеціальні періодичні видання з документознавства і документології:

„Студії з архівної справи та документології” (1996 – УНДІАСД);

„Вісник Харківської державної академії культури (1999 – ХДАК);

„Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія” (2004 – ДАКККіМ);

„Довідник секретаря і офіс-менеджера” (Українська фінансова корпорація)

Розвиток документології є необхідною передумовою реалізації стратегії переходу від комплексу наук до прикладної, а потім і фундаментальної науки про документ, яка зможе з наукознавчого погляду відноситися до категорії „велика наука”. Передумовами цього тривалого процесу є об’єктивна необхідність розробки наукових засад розвитку документної інфраструктури суспільства; затвердження ВАКом України наукової спеціальності 07.00.10 «Документознавство, архівознавство»; стрімкий розвиток вузівської спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність». Активно формується інфраструктурна складова, що необхідна для фундаментальної науки: колективи спеціальних кафедр, докторантури, аспірантури і магістратури, спеціалізовані вчені ради, система фахових видань і наукових форумів. Наукові конференції всеукраїнського та міжнародного рівня з проблем теорії і практики документознавства і документології проводяться в ХДАК, НБУВ, ДАКККіМ, НАУ та ін. Це створює умови для залучення до документологічних досліджень широкого кола вчених, формування наукових шкіл, що є ознаками „великої науки” [47, с. 5].