Духове життя української держави ХVІІ століття 3 страница

Видання Печерського Патерика та Тературґіми зв'язані з пла­ном Петра Могили канонізувати всіх печерських угодників. Канонізація українських святих завжди зустрічала опозицію збоку візантій­ських патріархів, і навіть княгиню Ольгу та Володимира вдалося канонізувати лише в XIII стол.¹³⁸ Правда, були винятки, наприклад, Мстислава І, сина Володимира Мономаха, канонізовано дуже скоро після його смерті. В той же час у Московському князівстві дуже часто канонізували праведників, а серед них і політичних діячів. Є. Голубинський звертав увагу на «разячу» щодо цього різницю між Київською Руссю і Московською.¹³⁹

¹³⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор, 108-109. — І. ВДАСОВ-СЬКИЙ. Там же, стор. 136-137.

¹³⁸ МИТРОП. ІЛАРІОН. Пізня канонізація кн. Володимира й кн. Ольги. «Наша Культура» 1952, ч. 6.

¹³⁹ Є. ГОЛУБИНСКИЙ. История канонизации святих в Русской Церкви М., 1903, стор. 221-223. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 271).

Головна причина цієї різниці полягала в тому, що в Московській державі самі князі дбали про ка­нонізацію місцевих святих, що підносило її славу і моральний авто­ритет.

Петро Могила перший зробив заходи для канонізації всіх Печерських угодників, мощі яких спочивали в печерах: у Ближніх — 73 і в Дальніх — 45. Московська Церква тільки через 120 років — в 1762 р. — внесла їх імена до святців.¹⁴⁰ В зв'язку з цими заходами Петра Могили надруковано в 1643 р. «Правило молебное ко Препо­добным Отцям нашим Печерським и всем Святым, в Малой России просиявшим». ¹⁴¹

Було багато інших планів видань у Петра Могили, але смерть перекреслила ці плани; те, що було зроблено Петром Могилою та його гуртком мало велике значення. Катехізис , Требник не втра­тили свого значення протягом трьох століть.

Проте, темпераментна і визначна особистість Петра Могили ви­кликала багато незадоволення. Головними противниками Могили були прихильники нав'язання тісних зв'язків з Московською патріархією, на чолі їх стояв Ісайя Копистинський, що його висунули на митрополита козаки, і який примушений був відступити кафедру Петрові Могилі. Ісайя і раніш був прихильником переходу під юрисдикцію Московської патріархії, а втративши митрополичу кафедру, став відкритим ворогом Могили. Він обвинувачував його в схильності до католицизму, та відсутності чистого православ'я. При­водом для цього обвинувачення було з одного боку те, що для своїх видань (головне Требника) Петро Могила користався тими ж джере­лами, якими користалися католики, а з другого боку — дружні пер­сональні зв'язки з уніатськими діячами. Ці ворожі тенденції прийняли й деякі історики Церкви, і лише останніми роками доведено бездоганність православ'я Петра Могили. ¹⁴²

¹⁴⁰ ФВДОТОБ. Святые древней Руси, стор. 49. (Цитую за о. А. ДУБЛЯНСЬКИМ. Українські святі. Мюнхен, 1962, стор. 19).

¹⁴¹ о. А. ДУВЛЯНСЬКИЙ. Там же. стор. 9.

¹⁴² М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стер. S0-93. — Г. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 180-181. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 358-366.

Взагалі, перша половина XVII ст. була тяжкою добою для Укра­їнської Церкви обох визнань. Православна Церква була властиво без проводу, бо ієрархія 1620 року залишилася номінальною, не виз­наною польським урядом. Уніатська Церква не дістала того, що їй обіцяв уряд і Римо-Католицьке духовенство й польські пани стави­лися до неї вороже, і за влучним виразом М. Грушевського, ком­проміс 1632 року, легалізувавши Православну Церкву, зробив Уніатську «непотрібним буфером між Католицькою та Православною Церквами»; вона тільки ускладнювала їх відносини, — писав М. Грушевський. ¹⁴³

Православні, гостро виступаючи проти унії, підкреслювали свою пошану до Католицької Церкви, як старої, спертої на традиціях. З католицької сторони вороже дивилися на домагання Уніатської Церкви створити для неї становище, рівноправне з Латинською Церквою. Наприклад, на Холмщині, де владика Терлецький боровся з православними, уніати скаржилися на вороже й зневажливе трак­тування їх збоку католицького духовенства.

Синоди 1643 та 1644 років винесли ряд ухвал, ворожих Уніатській Церкві. Так, латинське духовенство ухвалило в 1643 році, що уніатське духовенство не повинно мати прав та прерогатив, які мало латинське. Року 1644 воно пішло ще далі: заборонило латинській католицькій молоді вчитися в школах уніатів, латино-католицькому духовенству — служити в уніатських церквах, а уніатам — в латино-католицьких і т. п. Латинське духовенство хотіло відділити Уніатську Церкву від Латино-Католицької.

Дратували польський уряд звернення уніатів до папи та вимоги пап допомагати їм. ¹⁴⁴ З погляду польського уряду, унія, замість сприяти відриву Православної Церкви від Москви та Царгородської патріархії, що стояла на послугах турецькому урядові, штовхала православних шукати захисту в тій самій Москві і в тому самому Царгородському патріархаті.¹⁴⁵

в) Український патріархат. Польський уряд, який ба­чив, як зміцнюється Московська держава, готовий був цілком по­жертвувати унією і створити порядок, що остаточно зліквідував би залежність Православної Церкви в Польщі та Литві від Царгородського патріарха і зробив би непотрібним для неї шукати протек­торату Москви. Найкращим виходом, на думку Владислава IV, було створення незалежного ні від кого Українського (руського) патріархату. Ідея такого патріархату зародилася ще у Мелетія Смотрицького, як засіб примирити Русь з Руссю. Носієм її був митрополит Йосиф-Велямін Рутський. Владислав IV звертався до папи Урбана VIII з пропозицією зорганізувати цей патріархат, але не знайшов співчуття в Апостольській Столиці. Папа сподівався на унію з Цар-городом, а організація Українського патріархату виривала з рук Царгородського патріарха Православну Церкву в Польщі та Литві. Папа відповів Владиславові IV твердою вимогою поширити унію на засадах флорентійського Собору.¹⁴⁶

¹⁴³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 100-103.

¹⁴⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 103-104.

¹⁴⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 106-107, 111.

¹⁴⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор, 370-372. — І. ВЛАСОЗСЬКИЙ. Там же, ІІ, стор. 160-166. — о. Б. КУРИЛАС. Там же, стор. 35.

Ідею заснування Українського Патріархату сучасники і значна частина істориків зв'язували з іменем Петра Могили. Дійсно, в 1620-их роках він поділяв думки Мелетія Смотрицького, брав участь в Соборі 1627 року разом з митрополитом Йовом Борецьким, розгля­дав «Унійний катехізис » Мелетія Смотрицького; брав участь у 1628 році і в Соборі в Городку, що ухвалив «знайти спосіб . .., щоб утво­рити єдність Руси з Руссю, уніатів з не-уніатами. Але далі Петро Могила не пішов, і 1628 року брав у Києві участь в Соборі, який за­судив «Апологію» Смотрицького.

Ставши митрополитом, Могила не припинив зв'язків з уніатами, в тому числі з Веляміном Рутським. Відоме його листування з па­пою Урбаном VIII в справі заснування Українсько-Білоруського патріархату, але він сам дуже обережно ставився до реалізації цієї ідеї.¹⁴⁷ 1636 року Могила звернувся до братства із закликом прими­ритися з уніатами і радив добре обміркувати справу патріархату, яка буде поставлена на Сеймі 1637 року. Проте, ця справа далі пере­говорів не пішла, бо православні як умову приєднання до унії ста­вили згоду патріарха. Петро Могила нічим не зрадив православної віри, про що свідчить і його «Ісповідання», якого не наважився він надрукувати, не діставши ухвали східних патріархів, а також його «Заповіт».¹⁴⁸

Погляд на Петра Могилу, як на прихильника унії, значною мі­рою базується на ворожій пропаганді б. митрополита Ісаї Копинського, який поширював чутки, нібито Могила відпав від православної віри, з благословення папи стане патріархом, православні церкви оберне на костьоли, Печерський монастир передасть Бернар­динам, а Михайлівський — Домініканам, і митрополитом Київським буде уніатський єпископ Корсак. Наслідком цих чуток щось із 150 ченців полтавських монастирів, зв'язаних з Ісаєю Копинським, виеміґрували до Московщини і були розкидані по монастирях Нижегородщини та Симбірщини.¹⁴⁹

¹⁴⁷ Є. ШМУРЛО. Римская Курия в Православном Востоке. Прага, 1928, стор. 16. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 165). — о. І. НАГАЄВСЬКИЙ. Там же. II, стор. 48-61.

¹⁴⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 181-182.

¹⁴⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 109-110. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, т. II, стор. 167.

Підводячи підсумки діяльності Петра Могили, як митрополита, треба підкреслити велику ідеологічну різницю, яка спостерігається між Церквою початку XVII ст. і його часами. Церковна ієрархія 620 року постала революційним шляхом, без дозволу короля, була тісно пов'язана з широкими колами українського громадянства — його елітою, козацтвом. Петро Могила дав багато для Української Церкви, і його досягненням вона жила аж поки її не поглинула Російська Церква. Але все, що дав Могила — «Ісповідання Ві­ри», Требник, Служебник, реформу чернечого життя, школи — все це дав без будь-якого зв'язку з козацтвом.

Православна Церква на Україні. У першій половині XVII ст. Українська Церква після бурхливої боротьби з унією, оформлюється як національна Церква, скупчуючи видатні інтелек­туальні сили, які залишили для науки цінні твори богословського, філософського, літературного характеру. В цій добі здобув собі славу науковий осередок — Київська Колегія.

Величезне значення мали скликувані головним чином у 1620-их роках собори, які обміркували важливі питання Церкви, вони зв'я­зували духовенство з мирянами й давали можливість духовенству довідуватись про бажання, настрої мирян. Собори в ширших масштабах продовжували те, що робили братства. Року 1629 Собор у Києві не міг вирішити питання про участь в спільному з уніатами Соборі у Львові тому, що не було представників мирян-шляхти.

Як підкреслює І. Власовський, церковне життя, навіть чернече, не відмежувалося від світу, не замикалося в аскетизмі; в ньому сполучалися в гармонійне ціле християнська віра та національні ідеали.

Важливе явище в церковному житті XVII ст.: архімандрити беруть жваву участь в соборах з мирянами, а з другого боку — в обранні архімандритів беруть участь миряни.¹⁵⁰

Кінець XVI ст. і перша половина XVII характеризується під­несенням чернечого життя. Братства і окремі особи засновують нові монастирі. Найбільші відомі серед фундаторів нових монастирів князі Гольшанські, Кірдейки, Чарторийські, князі Острозькі, князі Корецькі, княгиня Вишневецька¹⁵¹, Гулевич-Воютинський, Адам Кисіль, Вороничі, шляхтичі Загоровські, Гойські. За підрахунком І. Власовського, до Хмельниччини засновано в Україні 55 монастирів, в Білорусі — 45. Деякі з них, як Почаївський, Успенський та Дерманський на Волині, Межигірський під Києвом, набули великої слави моральними гідностями ченців і стали важливими осередками української культури.¹⁵²

¹⁵⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 141-183.

¹⁵¹ Княгиня Раїна Вишневецька, народжена Могила (Могилянка), сестра у других Петра Могили заснувала на території Вишневеччини монастирі: Мгарський та Густинський — чоловічі — та Лядинський — жіночий. (1. ВЛАСОВ­СЬКИЙ. Там же, стор. 100).

¹⁵² І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 263-270.

Церква на Буковині.Після переходу Буковини в другій половині XVI ст. під владу Молдавської держави, вона ще довгий час зберігала свій український характер. Українська культура, передовіша ніж румунська, спричинилася до духового ренесансу. Українська жива мова панувала в державних установах, а церковнослов’янська — в церковних. Молдавське духовенство спо­чатку було залежне від львівського й допомагало Православній Церкві, яка в Західній Україні зазнавала утисків. В ті часи на Бу­ковині було багато православних монастирів, при яких існували школи — в Сучаві, Путні, Радівцях. Хто хотів здобути вищу освіту, їхав до Львова, Києва або до Німеччини, Відня, Парижу. Звичайно, перші буковинські літературні пам'ятки мають релігійний характер. Першою рукописною пам'яткою Буковини с Євангеліє монастиря Путна XIII ст., яка має сліди тодішньої української літературної мови.

Не зважаючи на те, що Буковина, як складова частина Молда­вії, не входила в сферу впливу католицизму і українці та румуни (молдавани) були православні, вона втягнулась у релігійну бороть­бу, що охопила Україну XVI ст. На Буковині знайшлися палкі обо­ронці православ'я. В буковинських монастирях полемісти знаходили багаті книгозбірні, в яких обґрунтували свої тези. У монастирі Пут­на Захарій Копистенський 1621 року зібрав чимало матеріалу для своєї «Палінодії», про що сам згадував.

Значну допомогу буковинським школам і бібліотекам подав ми­трополит Сучавський, Анастазій Крімкевич (1589-1631), який роз­будував у Драгомірні монастир і скупчив там письменників з сусід­ніх країн. Там збереглись Апостол 1610 р. та цінна Євангелія.

Пізніше відзначаються релігійно-культурною діяльністю митро­полит Варлаам і митрополит Досифей, що зміцнював зв'язки Мол­давії з Україною.

Між Молдавією і Західною Україною існували тісні зв'язки на церковному тлі. Пам'яткою того є «Волоська церква» у Львові, збу­дована молдавським воєводою (1592-1629), та щедрі дари мана-стирям.¹⁵³

Великий вплив на культурний розвиток Буковини мали україн­ські центри — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Бар, Унів, Жовква та інші.¹⁵⁴ На звернення воєводи Василя Лупула, Петро Могила вислав до Молдавії ченців та досвідчених учителів, які заклали низку духовних та світських шкіл, де вчилася не тільки українська молодь, але й румунська.

¹⁵³ Д. КВІТКОВСЬКИЙ, Т. БРИНДЗАН, А. ЖУКОВСЬКИЙ. Буковина..., стор. 179-181; 183-185; 201.

¹⁵⁴ М. КОРДУБА так характеризував роль Буковини в оборот Православ­ної Церкви: коли часи змінилися і Польща почала на українських землях переслідувати православну віру і силою вводити католицизм і унію, віддячу­ються молдавські еоєводи за ті добра, які зазнали від України та стають обо­ронцями православия не лише в себе, дома, але й на українських землях поль­ської держави». (М. КОРДУБА. Ілюстрована історія Буковини. Цитую за КВІТКОВСЬКИМ..., Буковина, стор. 201).

Однак, поступово, під тиском румунської українська культура в Молдавії відступає. Українську мову в установах та родинах заступає румунська. Серед урядовців зростає число румунів. Уже перенесення в 1564 р. столиці з української Сучави до румунських Яс сприяло румунізації Молдавії, яку закінчив Василь Лупул, за­провадивши румунську офіційну мову замість української. Одно­часно йшла денаціоналізація українського елементу. Довший час затрималася українська культура в північній частині Буковини.¹⁵⁵

Церква на Закарпатській Україні. Про Церкву За­карпатської України збереглися до XVI ст. лише уривчасті відомо­сті. За княжої доби на Закарпатті українська людність належала до східної , Православної Церкви. З кінця X або XI ст. починає ширитися католицтво; завдяки королеві Угорському, Стефанові Святому (975-1038), який ревно його підтримував. Латинське духо­венство та монастирі набувають на Закарпатті великі маєтності, а православні залишаються без будь-якої підтримки. Тільки напри­кінці XV ст. в 1479 році, король Матвій звільнив православне духо­венство від королівських податків, а в роках 1481 і 1495 звільнено все «руське» населення від королівської десятини.

Не зважаючи на тяжке становище Церкви, в Закарпатській Україні було сім православних монастирів. У XIV ст. з них здобули славу монастирі св. Миколая на Чернечій Горі та св. Михаїла — Грушівський на Мармарощині. В 1391 році Грушівський монастир дістав від патріарха право ставропігії та право засновувати церкви в областях — Бережській, Учанській, Угочській і Мармарошській. В XVI ст. при Грушівському монастирі засновано друкарню; надру­кована в ній «Тріодь пісна й цвітна» належить до найстарших друків Закарпаття. Існували при монастирі школи — народна та бого­словська.¹⁵⁶

Першим єпископом на Закарпатті був Мукачівський єпископ Лука. Певна історична згадка про нього датована 1458 роком.

З кінця XVI ст. на Закарпатті, головним чином внаслідок єзуїт­ської пропаганди, серед православної людности зростає прагнення шукати захисту у папи. Не бравши безпосередньої участи в Бере­стейському Соборі, закарпатські українці уважно стежили за бо­ротьбою, яка після нього розпалилась.

У XVII ст. релігійна боротьба захопила і Закарпаття. Воно стало тереном боротьби між католиками, представником яких був цісар Рудольф II Габсбурзький, і протестантами, очоленими князем Семигородським, представником якого на Закарпатті був воєвода Стефан Бочкай, кальвініст.

¹⁵⁵ Д. КВІТКОВСЬКИЙ... Там же, стор. 201, 202.

¹⁵⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 143-148.

Коли на Закарпаття прийшла уніатська проповідь, то її підтри­мали Габсбурги і магнат закарпатський — Гомонай, Православну Церкву боронив Мукачівський єпископ Сергій, якого визнав цісар Матвій. Але — проти волі єпископа Сергія — Гомонай запросив Перемиського владику-уніата Атанасія Крупецького, який 1614 року скликав у с. Гуменнім Собор. Духовенство погодилося приєднатися до унії, але селяни зробили повстання; з вилами, кілками кинулися на священиків, що прийняли унію, побили їх і поранили єпископа Крупецького. Так не вдалася перша спроба ввести унію на Закар­патті. З того часу постали на Закарпатті дві Церкви, з двома єпис­копами. Уніатських підтримували Габсбурги, а православні спира­лися на протестантів. ¹⁵⁷

Селянське повстання року 1631, під проводом Петра Цісаря, викликало об'єднання шляхти обох таборів. Об'єдналися католик Фердинанд III Габсбург з кальвіністом Юрієм Ракочієм, Семигородським князем, і спільними силами криваво здушили повстання.

Року 1645 Фердинанд III визнав права землевласників-протестантів на православні церкви, що знаходились на їх землях. Та­ким чином Українська Церква опинилася під владою протестантів. Зрівняне з селянами православне духовенство, мусіло відбувати панщину, нести всі тягарі, підлягало протестантським судам. Каль­віністи втручалися у внутрішні справи Православної Церкви, приз­начали та звільняли священиків. З другого боку — католики ста­вилися також зневажливо до Православної Церкви, вимагали від священиків панщини, а за невиконання її або непослух забивали в кайдани. Словом — православна Церква опинилася між двох вог­нів, безпорадна та беззахисна, бо українська шляхта відстала від неї.

Щоб врятуватися від знущань та образ, а також звільнитися від матеріального тягаря, єпископ Мукачівський, Василь Тарасович, за­думав у 1640 році проголосити унію з Апостольським Престолом. Коли про це довідався намісник Семигородського князя Юрія Ракочія, Балінґ, він наказав арештувати єпископа. Його арештували під час служби Божої і провели через усе місто в облаченні, до в'язниці. З великими труднощами, завдяки клопотанням папи, Та­расовича звільнили.

¹⁵⁷ В. ПАЧОВСЬКИЙ. Там же, cтop. 104-106.

Він негайно приєднався до унії, і тоді Балінґ сконфіскував всі його маєтки і заборонив йому вертатися до Мукачева. Тарасович зрікся унії. Графиня Анна Друґет, власниця Ужго­родського замку та сестра Ягерського єпископа, Юрія Якушина, закликала оо. Василіян і доручила їм ширити в народі унію. Року 1646 в- Ужгородському замку 63 священики прийняли унію від Ягерського єпископа, Юрія Якушича. Умови приєднання були такі: 1. зберігаються обряди Грецької Церкви; 2. єпископів обирає місцеве духовенство та затверджує папа; 3. уніати матимуть такі ж права, як і католики.¹⁵⁸

Мукачівське єпископство поділилося на дві частини: уніатську та православну, і ще довгий час на Закарпатті точилася релігійна боротьба.

КУЛЬТУРА ТА ОСВІТА

а) Школа. Кінець XVI та перша половина XVII ст. в Україні характеризується поширенням шкіл, що їх головним чином засновували братства. Після Берестейської унії засновано школи за зраз­ком Львівської Братської — в Стрятині, Луцьку, Кам'янці, Пинську та інших містах. Велику увагу звертали в цих школах на вивчення грецької мови, так що називали їх «грецькими». Гетьман Сагайдач­ний — у своєму заповіті з 1622 року залишив спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у львівській та київській шко­лах.¹⁵⁹ Письменність поширювалася не тільки серед міщан, але й селян. Павло Алепський, який був в Україні 1654 року, звернув ува­гу на поширення письменності навіть серед жінок.

1615 року Гальшка Гулевичівна, дружина мозирського маршалка Лозки, «палаючи побожною ревністю до віри грецької», подару­вала Київському Братству садибу на Подолі під монастир та «шко­лу дітям, так шляхетським, як і містським». Школа була поставлена добре: в ній було чотири відділи, в яких вивчали граматику, рито­рику, філософію, мови — грецьку, латинську, слов'янську, поль­ську та українську (руську). Все навчання велося в дусі релігій­ному, православному. Ректорами школи були: Йов Борецький (1615-1618), Мелетій Смотрицький (перед 1620 p.), Касіян Сакович (1620-1624 р.).¹⁶⁰

¹⁵⁸ В. ПАЧОВСЬКИЙ. Там же, стор. 108-110. — Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 509-511.

¹⁵⁹ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 160.

¹⁶⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 188.

Року 1631 Петро Могила заснував у Києво-Печерській Лаврі школу за типом західноєвропейських шкіл. Перед тим він виря­див у тій цілі кількох молодих людей за кордон, щоб вони підгото­вилися до викладання в школі. З львівської школи запросив видатних учених: о. Ісаю Козловського та о. Сильвестра Косова. Викла­дання в школі, що мала до ста учнів, велося польською та латин­ською мовами. Від цієї школи залишалася пам'ятка: панегірик Петрові Могилі під назвою «Євхаристіон албо вдячність», підписаний 23 учнями.¹⁶¹

Заснування школи в Лаврі викликало невдоволення серед чле­нів братства та козаків, які бачили в цьому конкуренцію з Брат­ською школою. Опозицію очолив сам митрополит Ісая Копинський. Цей конфлікт закінчився злиттям двох шкіл в одну. Викладовою мовою залишилася слов'янська, хоч деякі курси викладали латин­ською мовою, — так читав психологію Інокентій Гізель. ¹⁶²

Реформа Братської школи, надання їй західноєвропейського характеру викликала протест поляків-католиків, які 1634 року добивалися навіть заборони православним мати «латинські школи». Це викликало 1635 року відповідь Сильвестра Косова під назвою «Екзеґезис», в якій він доводив, що українці не можуть обходитися без латинської, мови, яка панувала тоді в усіх польських установах, судах, сеймах.

1635 року Владислав IV надав православним привілей, яким доз­волялося вивчати в школах польську мову, але не дозволялося викладати богословських дисциплін. Так Петрові Могилі не вдалося зробити Київську колегію високою школою з повним курсом нав­чання. Це обмеження було зроблено з метою, щоб українці всту­пали до польських католицьких академій.

Києво-Могилянська колегія мала великий вплив на культуру України. «Школи Могили, — писав М. Возняк, — далеко поширили круг братських шкіл. Маючи професорами людей із західноєвропейською освітою, вони розвивали й серед українського громадян­ства та й у письменстві серйозний науковий напрям, ознайомлювали з західноєвропейською наукою й методами наукових дослідів»; знання латинської мови відкривало шлях до європейської науки.¹⁶³

«Могилянська колегія, — пише М. Чубатий, — стала правдивим першим українським університетом, що виховував сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури».¹⁶⁴

Києво-Могилянська колегія була не тільки школою, але й при­кладом і зразком православного християнського життя. За статутом, що його уклав Петро Могила («Анфологія»), в колегії були дві «конгрегації», або «младенчеські братства», старша — під покровом Богородиці і менша — під покровом св. Володимира. В них учні привчалися до самодіяльності, обирали свою управу, вступаючи до конґреґації, давали присягу шанувати свій монастир.

¹⁶¹ Н. СИДОРЕНКО. Київ — культурний центр України в першій половині XVII ст. «Історія Києва», К., 1960, І, стор. 170.

¹⁶² Н. СИДОРЕНКО. Там же, стор. 171.

¹⁶³ М. ВОЗНЯК. Історія української культури, т. II, стор. 298. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 194).

¹⁶⁴ М. ЧУБАТИЙ. Політично-ідеологічне підложжя Переяславської угоди 1654 року. «Свобода» 1954, ЗО. 1. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 203).

Такі організації існували з початку XVII ст. в різних школах України: 1606 року «юнацьке братство» у школі в Замості дістало благословення Гедеона Балабана; 1620 року в Київській Братській школі було студентське братство; 1625 року в Могилеві постали юнацьке братство; 1655 року у Вільні існувала «студентська конґреґація св. Константина й Олени».¹⁶⁵

Учні Київської колегії урочисто брали участь у всіх святах; за Петра Могили в колегії влаштовували шкільні драматичні вистави на теми релігійного та морального характеру.¹⁶⁶

За прикладом Київської колегії, Петро Могила в 1634 році засну­вав філію колегії у Вінниці, а року 1639 переніс її в Гощу, де вона існувала до 1672 року.

На Західній Україні виникли в першій половині XVII ст. школи в Рогатині, Городку, Перемишлі, Комарні, Люблині, Бересті, Білій, Камінці, Замості, Галичі, Луцьку, Крем'янці, Холмі, Немирові, Пересопниці, Стрятині, Дубні, Ярославі, Межибожі, Пинську та інших містах.¹⁶⁷

Братські школи, а головним чином Киево-Могилянська колегія, прислужилася до ширення освіти в народі. Учні шкіл та «спудеї» — слухачі колегії або «бурсаки», що жили в гуртожитку — «бурсі» — на вакації розходилися по селах України і там вчителювали, давали вистави, показували «вертеп», співали колядки.

Українські митрополити дбали про засновування шкіл. Митро­полит Іпатій Потій, що сам був високоосвіченою людиною і розумів значення освіти для народу, заснував католицьку колегію у Вільні та католицьку школу в Бересті.¹⁶⁸ Митрополит Йосиф IV — Велямін Рутський 1624 року заходився заснувати руську «Семінарію» — «велике учбове заведення», — як характеризує її о. А. Великий. Ідея ця зародилася у митрополита ще в 1605 році, коли він обмірко­вував реформу Василіянського Чину; василіяни повинні були забез­печити Семінарію професорами, ректорами, адміністрацією. Ця Се­мінарія, на думку митрополита, мусіла бути єдиною на всю митро­полію, «спільною для русинів та москалів, але чисельною, звідки вийде багато робітників, з поміччю яких цілковито зникне роз'єд­нання не тільки в усій Русі, але й у Московщині та й у багатьох інших народів того ж обряду й мови, що й русини, як Волощина, Молдавія, Рашія, Болгарія і т. д.». Спільне навчання в семінарії зродить у духовенства почуття єдності, — думав митрополит.

¹⁶⁵ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 442. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 195.

¹⁶⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 196.

¹⁶⁷ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 208-209.

¹⁶⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 294. -— Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Митропо­лича Семінарія Рутського. „Analecta" OSBM ,Romae, 1960, Сер. II, секц. II, т. III, вип. 3-4, стор. 376-377.

Загальні умови життя Церкви значно змінилися за 20 років: походи королевича Владислава на Москву, закріплені згодою в 1618 році, давали надію, що католицька Церква зможе поширити місійну діяльність на новоздобуті землі. З другого боку, 20 років діяльності Веляміна Рутського дали багато позитивного для освіти Укра­їни та Білоруси: Віденську Семінарію перетворено на високу чернечу школу богослів’я; новіціятів перенесено до Битеня (1616 p.); на­стоятелями монастирів, де були школи, митрополит призначав тіль­ки людей з високою освітою, головним чином тих, що закінчили студії в закордонних університетах. Укладають підручники, книж­ки, писані народною мовою, щоб зробити навчання доступним для широкого гурту людей наблизити їх до розуміння обрядів, Богослужб. У склад Чину св. Василія Великого входило вже 20 монастирів і майже стільки шкіл. Митрополит Йосиф IV записав, що «Віденське Згромадження св. Василія починає мати теологів, знав­ців грецької і латинської мов, що за нашої і наших батьків пам'я­ті було невидане». ¹⁶⁹

За одну з передумов розвитку Семінарії Рутський вважав забо­рону переходити на латинський обряд. На підтвердження цього на­водив він такий приклад: У латинських школах майже 200 шляхет­ських руських хлопців перейшли за чотири роки на латинський обряд, стільки ж у війську. «Тоді я питаю: після 10 років — що залишиться від руської шляхти? Тим то сьогодні греки, а незаба­ром і ми зможемо сказати: немає в нас людей, які могли б поміж русинами вести християнську справу». Годі чекати допомоги від короля. Рятувати може тільки декрет про заборону переходити на латинський обряд від папи в формі булі. Але такої булі не було ви­дано.

¹⁶⁹ Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Там же, стор. 377.

Витративши власні кошти на колегії у Вільні та Новгородку, Рутський звертався по допомогу до Апостольської Столиці, просив наказу повернути маєтності, що їх забрали єзуїти, але допомоги не дістав лише пораду «шукати інших засобів». Кобринський синод одноголосно ухвалив перевести самооподаткування всіх єпископів та монастирів на заснування Головної Гімназії (Семінарії), «до якої з усіх частин Русі (тобто Білоруси, України та Московщини) люди шляхетського стану грецького обряду посилали б своїх хлопців для навчання добрих наук і своєї рідної віри, що в ній вони народилися». При цьому заможніші учні мали б харчуватися власним коштом, а бідніші — коштом школи».¹⁷⁰