Організація та вплив на населення
Катари звертались до настроїв, котрі були популярні у масах. Наприклад, стверджували, що милостиня не потрібна бо колись всі християни були рівними, чим розпалювали ненависть бідних до багатих. Стверджували, що чистилища нема, що молитви за мертвих не потрібні, що пекла не існує. Пекло для альбігойців – це місце покаяння і покарання, тобто земля, тілесне земне життя. Здійснивши через довший чи коротший перехід через тілесну оболонку, всі душі в результаті отримують спасіння. Це дуже подобалось натовпу[67]. Крім того вони були суворими вегетаріанцями і вживання м’яса в їжу вони відносили до семи смертних гріхів[68].
Катарська церква була організованою. Деякі джерела навіть повідомляють, що Нікіта в 1167 р. був “єретичним папою”. Проте є багато неточностей щодо питання “Чи мали єретики папу?”.
Чотири церкви Лангедоку були створені в 1167 р: Ажені, Альбі, Каркассоні і Тулузі. П’ята церква, в Разі, була створена в 1226 р.
Церкву очолювали єпископ і двоє коадьюторів: Старший Син і Молодший Син. Після смерті єпископа Старшй Син ставав єпископом, Молодший – Старшим, а Молодшого Сина обирали. Диякони відповідали за менші території.
Про організацію катарської церкви окремі відомості нам подає Пьєр де Во-де-Серне на початку своєї “Альбігойської історії”: “У досконалих єретиків були представники влади, яких вони називали “дияконами” і “єпископами”; їх просили про наложення рук, щоб помираючий міг врятувати душу…”[69].
Досконалі жили общинами (чоловіки і жінки окремо), які називались “Домами” і які очолювали Старші або Пріори. Ці доми були і мануфактурами, і семінаріями, де послушники навчались якійсь професії та проходили моральне і догматичне навчання, щоб в результаті отримати хрещення, якщо община вважала, що вони цього гідні.
Окрім великої кількості часу, яку досконалі витрачали на працю, вони були зобов’язані приділяти багато уваги молитвам та проповідям. Проповідували де виходило: в общині, в приватному домі, на площі, в полі чи в саду. А в час переслідувань – в лісах, підвалах чи інших таємних схованках.
Кожного місяця община досконалих повинна була проводити церемонію Servici або Apparelhament. Всі досконалі повинні були сповідатись і покаятись перед дияконом. Віруючі могли бути присутні при цьому. Після церемонії йшла проповідь, яка закінчувалась Поцілунком Миру.
Катарська церква була в постійному контакті з масою віруючих. Катарська церква не брала участі у феодальній ієрархії, не мала світської влади, не володіла землями, не збирала податків, не змушувала працювати на себе. Та не дивлячись на те, що досконалі жили скромно, їх церква була багатою: вона збирала багато грошей як з пожертв віруючих, які охрещувались, так і завдяки власній виробничій та комерційній діяльності. Гроші йшли на розвиток і облаштування общин, вкладувались в комерційні підприємства і торгівлю; в часи останніх переслідувань на них утримувались емігранти в Ломбардії, оплачувались збройні ескорти, які охороняли досконалих, коли вони мали здійснювати обряд хрещення на території, де їх могли арештувати. Іноді віруючі довіряли свої гроші церкві і вона виступала своєрідним банком чи зберігальною касою, як було в часи облоги Монсегюра[70].
Для церкви особливо небезпечною була здатність катарів до навернення інших в свою єресь, ні втома, ні небезпека не зупиняла їх. Їх місіонери ходили по всій Європі та всюди закликали до покаяння і навернення, їх можна було зустріти біля вогнищ, на яких спалювали їхніх братів. Ззовні вони видавали себе за католиків і зразково зберігали всі церковні обряди, поки, заручившись довірою сусідів, не починали таємно працювати над їх наверненням[71]. Вони ненав’язливо пропонували їм відвідати збори, на котрих вони розігрували богословський диспут між катаром і псевдо-католиком, у якому, звісно ж, перемагав єретик. Це справляло велике враження на потенційних віровідступників. На вулицях католицькі діти виспівували гімни, створені в альбігойському дусі та викладені у віршах, котрі легко запам’ятовувались. Бідним вони нагадували біблійні цитати, в яких йшлося про те, що не повинно бути ні багатих, ні бідних, обіцяли потурбуватися про них, якщо ті вступлять в общину[72].
Подорожуючи, вони роздавали свої листівки, в яких не соромились використовувати навіть придумані прийоми католицизму: вони обіцяли прощення гріхів тим, хто читатиме та розповсюджуватиме листівки, або, наприклад, видаючи себе за посланців самого Ісуса Христа, говорили, що їх носять ангели на своїх крилах. Крім того вони зробили образ Матері Божої, намалювавши її кривою і потворною, говорячи, що Ісус Христос, щоб показати своє смирення, умисно вибрав собі в матері таку потворну жінку. Згодом вони почали творити цим образом чудеса зцілення, прикидаюсь для цього хворими. Цей образ швидко прославився, з нього почали робити численні копії та розміщувати повсюди в церквах, поки єретики самі ж не викрили свого обману. Дещо подібне зробили і з розп’яттям, у якого не вистачало верхньої перекладини і на якому ноги Христа були зложені хрестом і прибиті трьома цвяхами. Цей новий тип розп’яття викликав багато наслідувань, поки не стало відомо, що він зроблений катарами в насмішку[73].
Спроби церковників розправитись з катарами “мирними” засобами – відлученнями та анафемою (що не виключало фізичної розправи над ними) – не приносили бажаного результату. Дарма громили їх в своїх проповідях віддані папському престолу проповідники, дарма цих “нових маніхеїв” відлучали вселенські і помісні собори. Кількість їх прихильників невпинно зростала[74].
Шенон з цього приводу пише наступне: “Політика, заснована на думці, що всі єретики були простаками, впавши в єресь через невідання, і що проповідь вірного вчення церкви швидко приведе їх в правильне русло та поверне до віри батьків, була засуджена на провал бо досвід показував що ця теза була не підтверджена доказами. Щодо дій папства, направлених на подолання недоліків церковної ієрархії та кліру в заражених єрессю районах, здійснювалась занадто пізно та в замалих масштабах, щоб допомогти біді”[75].
До початку XIII ст. рух катарів набув таких загрозливих масштабів, що Інокентій ІІІ вирішив положити йому кінець. Проте міри, які Папа уявляв собі як нове звернення до єретиків, швидко перетворились у хрестовий похід.
Катари сповідували некатолицький тип християнства. Вони знайшли свій дуалізм і власну теологію Духа, підтверджену Новим Заповітом, який, також, вчив їх, що розкіш і багатство Римської Церкви зробило її неправдивою. Все це дозволяє руху катарів зайняти своє власне місце серед реформістських рухів бідноти ХІІ – ХІІІ ст. Катари дійсно належали до середньовічного християнства, проте вони в його рамках не намагались реформувати Західну Церкву. Вони прагнули проголосити нову церкву, Церкву Духа.
Не можна не визнати, що папство намагалось упорядкувати свої відносини з єретиками в цивілізованій формі. Проте це було не дієво і для остаточного вирішення «проблеми» була створена інквізиція – церковний трибунал, завданням якого було встановлення чи притримується та чи інша людина єретичних поглядів. В якості інквізиторів часто виступали домініканці, котрі роз’їжджали повсюди, розшукуючи єретиків, а згодом – відьом та чаклунів[76].
Якщо припустити, що катарська єресь стала б пануючою чи навіть рівноправною з католицизмом, то без сумніву, можна стверджувати, що це привело б до трагічних наслідків. Якщо б аскетизм та догмат про цноту став всезагальним, то це попросту привело б до загибелі людського роду. Крім цього порушувались сімейні цінності, оскільки шлюб замінявся вільним співжиттям.
Отож, можемо стисло підсумувати, що формування Катарської церкви і її швидкий еспансійний ідеологічний розвиток у другій половині ХІІ – на початку ХІІІ ст. показав головні цілі нової віри, оновленої Церкви любові та духа, як ідентифікували її носії цього віровчення. З іншої сторони, катари були ієрархічно організовані, мали розгалужену структуру вірних і прихильників, які захищали і примножували духовні ідеали альбігойців. Також стає зрозумілим, які пріоритети та моральні орієнтири в своїй ідеології використовували та поширювали у народі єретики, особливо в протистоянні з Католицькою церквою.