Духове життя української держави ХVІІ століття 4 страница

Проте засновано Семінарію тільки наприкінці 1632 року, бо, як писав єпископ Корсак, землю, що на ній було збудовано Семінарію, передано православним, які вигнали її. ¹⁷¹ «Довелося наново заклада­ти Семінарію, але року 1640 пожежа її знищила. Єпископ Корсак, повідомляючи про це папу Урбана VIII, просив допомогти відбу­дувати Семінарію. Громадянство допомогло щедрими пожертвами, і тільки в 1646 році закінчено відбудову Семінарії і в ній відкрито класи, починаючи з нижчих. Митрополича Семінарія, хоч і не виконала завдання, залишилася як висловлюється А. Великий — грандіозно задуманою інституцією, що в кращих обставинах була б стала для українців-католиків тим, чим стала Могилянська коле­гія для українців-православних». ¹⁷²

б) Друкарство. У першій половині XVII ст. в Україні зро­стає число друкарень. З'являються друкарні: 1604 р. — Дерманська на Волині та Стрятинська біля Львова; 1606 р. — Крилоська під Галичем; 1616 р. — Києво-Печерська; 1619 р. — Рахманівська на Волині; 1628 р. — Луцька; 1638 р. — Кременецька на Волині. Крім того були приватні друкарні: 1625 р. у Києві — Тимофія Вербиць-кого та 1628 р. — Спиридона Соболя; 1625 і 1639 р. — у Львові — Михайла Сльозки; 1645 р. — єпископа Арсенія Желиборського. Були мандрівні друкарні, наприклад, ієромонах Павло Люткевич з ієродияконом Сильвестром між 1618 та 1628 pp. друкували книжки в Угорцях, біля Самбора, в Мінську, Четвертні, в Луцьку. В Біло­русі були друкарні: 1611 р. — в Евю біля Вільни, 1616 р. — в Могилеві, 1630 р. — в Кутейському біля Орші та в Буйницькому монастирях. Число друкарень свідчить, яка була потреба в друкованому слові. ¹⁷³

Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. її прид­бав у Федора Балабана в Стрятині архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький. Щоб забезпечити друкарню папером, Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню че­ренків. Про значення цієї друкарні свідчить така таблиця:

¹⁷⁰ Р. ГОЛОВАЦЬКИЙ. Там же, стор. 386.

¹⁷¹ А. ВЕЛИКИЙ. До 30-ліття проектованої Генеральної Семінарії Українсько-Білоруської Церкви імені Непорочного Зачаття Пресв. Богородиці. „Altna Mater" p. 1954, ч. З, стор. 7-8. (Цитую за Р. ГОЛОВАЦЬКИМ. Там же] стор. 388).

¹⁷² А. ВЕЛИКИЙ. Там же, стор. 9.

¹⁷³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 212.

Друкарня: Надруковано книг:

Віденська — за 22 роки (1574—1595) 13 книг

Острозька — за 32 „ (1580—1612) 18 „

Львівська — за 32 „ (1580—1612) 13 „

Дерманська, Почаївська, Луцька, Рахманівська — за весь час існування 2—3 „

Києво-Печерська — за 15 років 40 „

Серед видань Києво-Печерської друкарні були книги по 1000— 1500 сторінок.¹⁷⁴

Першою книгою, надрукованою в Києво-Печерській друкарні 1616 року, був «Часослов» з передмовою Захарія Копистенського, призначений як підручник для учнів Братської школи. 1624 року вийшов «Псалтир», звірений з грецьким текстом. Після того, як митрополитом став Петро Могила, друкарня почала видавати книж­ки польською та латинською мовами. Так, 1635 року вийшла пер­ша книжка польською мовою: „Paterikon" («Печерський Патерик»), а 1638 p. — „Teraturgia" Кальнофойського, присвячена Києво-Пе­черському монастиреві.

У Києво-Печерській друкарні друкували, крім книг релігійного змісту, твори з історії, філософії і ін. Тут надруковано «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, 1622 року — «Вірши на жалосний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного», 1627 року — «Лексикон славеноросский и имен толкование» Памви Беринди. Цей лексикон, перевиданий 1653 року, був підруч­ником і відіграв велику роль в слов'янській культурі. 1619 року надруковано «Анфологион» — переклад з грецького. Всі ці книги були багато ілюстровані. ¹⁷⁵

Відповідно до смаків доби, у Лаврській друкарні друкували фігурні твори, головним чином панегірики. Вершком творів такого роду були вірші Степана Беринди, присвячені Єлисеєві Плетенецькому у вигляді його герба (півмісяць і половина хреста).¹⁷⁶

в) Наука.Короткий період між Берестейським Собором 1596 р. і повстанням Хмельницького 1648 р. є одним із найвидатніших в історії України. За цей час Київ став церковним осередком і осе­редком української культури.

Початок цьому відродженню поклав архімандрит Києво-Печер­ський Єлисей Плетенецький (1550—1624). Народився він у родині дрібних шляхтичів села Плетеничі, біля Золочева в Галичині. Біографія його мало відома, поки він у 1599 році, після смерті борця проти унії, Никифора Тура, не був обраний на архімандрита Києво-Печерського монастиря.

¹⁷⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 360. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 187.

¹⁷⁵ Н. СИДОРЕНКО. Там же, стор. 170-175. "« Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

З допомогою козаків Плетенецький повернув Лаврі земельні ма­єтності, що їх король передав був уніатам, і почав закликати до Києва учених, проповідників, письменників, перекладачів. В цьому сприяли йому утиски, яких зазнавали православні на Правобереж­ній Україні, в Галичині та на Волині від католиків та уніатів, і до Києва охоче їхали вчені. Так зорганізував Плетенецький гур­ток людей, серед яких були такі видатні особи, як Захарій Копистенський, брат єпископа Перемиського, «муж учительний і до­стовірний в божественних писаниях»; Памва та Стефан Беринга — учені, відомі своїми працями; Тарасій Земка — знавець грецької, латинської, церковнослов’янської і «руської», себто української мов; Лаврентій Зизаній Тустановський — «дидаскал і вітія»; Гавриїл Дорофеєвич — перекладач творів св. Отців; Йосиф Кирилович — знавець грецької мови. Крім того інші особи, потрібні для дру­карської та наукової справи. Недурно сучасники називали Єлисея Плетенецького «вчених людей притулком, люблячих науки промо­тором, шкіл зичливим фундатором». За словами Захарія Копистенського, був він «батьком не тільки для Лаври, але й для всього українського народу». ¹⁷⁷

У «Пунктах заспокоєння» обумовлено припинення полеміки, об­разливої для обох сторін, і цього по можливості дотримувалися пра­вославні. Мовчанку порушив 1642 року Касіян Сакович, що пере­йшов уже від унії на латино-католицтво. Він виступив з «Епанортосисом» або «Перспективою» і виясненням блудів, єресей і забо­бонів в греко-руській церкві дизуніцькій», — надрукованою в Кра­кові польською мовою, працею, зверненою проти Православної та Уніатської Церков.

¹⁷⁷ Ф. ТІТОВ. Стара вища освіта. К. 1924, стор. 41. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 186).

На «Перспективу» в 1644 році відповіддю був «Літос, або ка­мінь з праці правди Церкви Святої Православної», підписаний псев­донімом «Евсевей Пимін», себто «благочестивий пастир». До цього часу немає певності, хто заховався під цим псевдонімом. Сучас­ники вважали, що то був сам митрополит Петро Могила, але пізні­ші дослідники схиляються до думки, що це був твір кількох осіб з великою участю митрополита. В «Літосі», високо оцінюваному за його значення для сучасників, а також за його науковою вартістю для історії Церкви, автори виявили широку ерудицію. «Це була повна апологетика Православної Церкви проти... уніатів та католиків», — так характеризував значення «Літоса» митрополит Макарій. ¹⁷⁸

Величезне значення мали праці догматичного характеру, в пер­шу чергу — «Ісповідання Православної Церкви». Перша спроба — малий Катехізис , укладений Стефанієм Зизаніем і виданий у Віль­ні 1595 року, не зберігся. Другий твір — «Великий катехізис » бра­та Стефанія, о. Лаврентія Зизанія Тустановського, надрукований в Москві 1624 року — спалено, він ще перед тим був поширений в рукописах.

Невдалою була спроба Мелетія Смотрицького, який 1624 року почав був працювати над Катехізис ом, але не видав його. 1618 року в Почаївській друкарні надруковано «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького, який року 1627 перейшов на унію; «Зерцало богослів’я» було першою догматичною системою в українському православному богословії» — пише І. Власовський.¹⁷⁹

Всі ці спроби дати ісповідання віри свідчать, якою великою була в них потреба і яке величезне значення мало «Ісповідання» Петра Могили, ухвалене Собором 1640 року.

Наступник Плетенецького, Захарія Копистенський, визначний учений, продовжував його діяльність. Його «Палінодія» була вер­шиною богословської науки.

Про характер духовного рівня вчених, що зібралися в Києві у 1620-их роках, свідчить, що «Номоканон» або «Законне правило» надруковано було 1620 року — з передмовою ієромонаха Памви Беринди, 1624 року — з передмовою ієромонаха Захарія Копистенського, 1629 року — з передмовою архімандрита Петра Могили; 1646 року вийшло останнє видання. Таким чином протягом 26 ро­ків розійшлося чотири видання «Номоканона», підручника для свя­щеників, як поводитися при сповіді та накладанні покут за гріхи. В «Номоканоні» подано правила, яких повинен додержуватися сам духівник; між іншим, в ньому гостро заборонялось відкривати будь-кому таємницю сповіді. Порушення цієї таємниці «Номоканон» на­зивав «предательством, Юдиному подобиям».¹⁸⁰

Наукова праця Печерського гуртка ще більше пожвавилася за Петра Могили, що став архімандритом і посів митрополичу кафедру.

¹⁷⁸ М. МАКАРІЙ. История русской Церквы, т. XI, стор. 603. — (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 216).

¹⁷⁹ I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 219.

¹⁸⁰ I. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 131.

Богослужбові книжки друкувалися в різних місцях України ще до поновлення православної ієрархії. У 1602 та в 1612 pp. в Острозі і в 1617 році в Києві видано «Часослов»; у 1604 році в Дермані — «Октоїх»; в 1606 році в Стрятині, в друкарні Федора Балабана видано «Требник», укладений Гедеоном Балабаном і відомий під на­звою «Стрятинський Требник». Укладаючи цей «Требник» Гедеон Балабан зібрав українські, слов'янські чини, звертався до східних требників. Року 1616 та 1617 у Вільні видано знову «Требник». У 1620 році у Києві вийшов «Служебник». У 1619 році надруковано монументальну працю — Мінею — «Антологіон», що її переклав Йов Борецький, а перевірили Захарій Копистенський та Памва Беринда.

Після поневолення ієрархії і особливо після обрання на архімандрита Петра Могили, видання богослужбових книг збільшується: в Києві друкують «Бесіди св. Іоана Золотоустого на Діяння Апосто­лів» та його ж «Бесіди на послання св. Апостола Петра», «Тріоді» — з передмовами Петра Могили; «Служебник» — в pp. 1629, 1639 і 1653; «Требник» — понад 10 видань; «Акафісти» — в р. 1625, «Тріодь Пісну» — 1627 p.; «Тріодь Цвітну» — 1631; «Антологіон» — 1625 і 1626 pp.; «Октоїх» — 1629, 1630 і 1639 (Львів); «Псалтир» — 1625 p.; «Апостол» та «Євангелію», «Мінею Загальну» — 1628 p., «Апостол» — р. 1630.

Найвизначнішими виданнями Петра Могили були: «Служебник» 1629 та 1639 pp. і «Требник» 1646 р. Могила мав на меті переви­дати острозьке видання Біблії, в якому були помилки, і видати «Біб­лію» українською мовою. Взагалі він дотримувався двох мов: сло­в'янської і української. Наприклад, молитва Господня подана у ньо­го українською мовою: «Отче наш, Котрий єстесь на небесех... не введи нас в іскушеніє, але збав нас от злого».¹⁸¹

Не бракувало в першій половині XVII ст. і суто наукових творів. До таких, беручи до уваги загальний характер науки, треба віднести підручники для шкіл: поетики, арифметики, граматики, фізики, астрономії тощо, писані слов'яно-українською або латинською мо­вою. Сутонауковий характер мало «Зерцало богослів’я» Кирила Транквіліона Ставровецького (1618, 1635 pp.). В цій книзі подаєть­ся виклад науки про Бога, про світ, про смерть. До наукової літе­ратури можна віднести деякі полемічні трактати, як «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Літос», «Палінодій» — Захарія Копистенськога.¹⁸²

Авторам цих творів була добре відома антична література; дехто з них володів грецькою мовою (Копистенський читав, а Ставровецький навіть говорив по-грецькому). Латинську мову знали всі. Добре відома була схоластика середньовіччя та твори Ренесансу, але пе­рекладів в цю добу було мало.

¹⁸¹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 233-242.

¹⁸² Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 306-307; 311.

Велике значення мало формування української літературної мови. Виявилось, що ця «проста» мова цілком придатна для вияснен­ня найтонших богословських питань, — характеризує її визначний знавець української мови, митрополит Іларіон, в мирі професор І. Огієнко. ¹⁸³ Ця мова ще не звільнилася від чужих впливів: поль­ської мови, що панувала у житті, в установах, та латинської, що панувала в установах, в науці. Але то не була чиста, класична ла­тина, а вульгаризована, пересипана польськими словами. Цю міша­нину називали «макаронічною мовою».¹⁸⁴ Були ще й східні впливи, переважно татарської мови.¹⁸⁵ Але, поборюючи ці впливи, вбира­ючи від них потрібне, на широкій базі церковнослов’янської мо­ви швидко розвивалася українська літературна мова.

Велику допомогу цьому розвиткові мови дали граматики. Пер­шою з них, яка ставила за мету дати певні закони для церковно­слов'янської мови, що сильно українізувалася, була граматика Лаврентія Зизанія Тустановського року 1596. За нею з'явилася в 1619 році граматика Мелетія Смотрицького, яка не виходила з ужитку до 1755 року, коли надруковано граматику Ломоносова, але то була граматика не літературної, а церковної мови.¹⁸⁶

Дуже важливою справою було укладання словників. Року 1596 Лаврентій Зизаній видав свій «Лексис». Видатним твором був «Лек­сикон славеноросійський». Памви Беринди, закінчений у 1627 році. Він працював над ним 30 років, але за життя не зміг його надру­кувати. Словник викликав спротив впливових людей, які не ба­жали поширювати українську літературну мову. В своєму слов­нику Беринда кожне церковнослов’янське слово пояснює живою українською мовою.

Деякий час у літературі точилася боротьба між старою, церковнослов’янською та новою, літературною українською мовою, але поволі нова витісняла стару. Оборонець церковнослов’янської мо­ви, архімандрит Захарій Копистенський, писав року 1623 у перед­мові до «Бесід Івана Золотоустого»: «слов'янська мова своєю си­лою дорівнюється грецькій і перевищує латинську, і цілком нада­ється до філософії, богослів’я і взагалі до науки». Далі пише він так: «З віку той язык славенський есть знаменит, которого Яфет і его поколінье уживало, широко и далеко ся ростягал і славным есть». Це була думка, що довго панувала і в Києво-Печерській Лав­рі і в Київській колегії,¹⁸⁷ зв'язуючи Україну з давніми часами й підносячи почуття національної гордости.

¹⁸³ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови. Вінні­пег, 1950, стор. 95.

¹⁸⁴ І. ОГІЄНКО. Українська літературна мова XVI ст. Варшава, 1930.

¹⁸⁵ І. ОГІЄНКО. Иноземные элементы в русском языке. К. 1915.

¹⁸⁶ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Історія української літературної мови, стор. 97-98.

¹⁸⁷ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99-103.

г) Література.Перші роки XVII ст. в літературі характери­зувалися перевагою церковнослов’янських праць. Полеміка, яка затихла була в 1610 році, з новою силою розпалюється в 1620-их роках, при чому участь у ній беруть тільки українці-уніати та пра­вославні, без поляків, хоч провадиться вона переважно польською мовою. Але, поруч з польською мовою, починають користатися лі­тературною українською. «Інтермедії» Якова Гаватовича в 1619 ро­ці написано народною мовою; в 1630 році живою народною мовою написано «Вірші з трагедії Христос Пасхон» Андрея Сеульського та «Слово о збуренні пекла»; літературною українською мовою на­писано року 1646 «Перло многоцінное» — збірник поезій Кирила Ставровецького — і т. п.¹⁸⁸

Треба відзначити дві зв'язані з особою Петра Могили книги, які займають поважне місце в богословській літературі та красному письменстві і які з захопленням читалися широкою масою суспіль­ства. Це — нове видання «Патерика» та «Тературґіма» Кальнофойського. «Патерик Печерський» з XIII ст. двічі відредагований у Києві в XV ст., був увесь час улюбленим збірником. Він давав у формі невеликих біографічних оповідань ченців історію цього монастиря. В 1635 році Сильвестер Косів видав „Paterikon" польською мовою — скорочений текст Патерика. З доручення Петра Могили, Атанасій Кальнофонський у 1638 році надрукував польською мовою «Тератургіму» — збірник оповідань про чудеса, що їх творили угод­ники Києво-Печерського монастиря. Цю книжку опрацював гурт учених ченців Києво-Печерського монастиря із значною участю Петра Могили, який крім вказівок авторові, дав йому для вико­ристання власні записки. «Тературґіма» дуже важлива тим, що в ній XVII ст. безпосередньо зв'язано з давнішими часами. Опо­відання про чудеса мали піднести значення Києво-Печерського монастиря, як осередку благочестя.¹⁸⁹ До «Тературґіми» додано було докладний план монастиря, а також план Києва.

Характеристичною ознакою літератури початку XVII ст. є за­хоплення віршами. Багато віршів мали літературний характер, іноді з українським гумором, але тематика їх ширшала: з'являються вірші-панегірики, привіти, описи гербів, епіграми. Всяке шкільне свя­то, головно в Київській колегії, викликало вірші, з якими виступали і професори, і спудеї. Було багато віршів штучної форми — акро­стихів, та вибагливих форм: яйця, піраміди, сокири, чарки тощо. Цікавий вірш на честь Єлисея Плетенецького, написаний Стефа­ном Бериндою в формі герба Плетенецького.¹⁹⁰

¹⁸⁸ МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН. Там же, стор. 99.

¹⁸⁹ М. ГЛОБЕНКО. «Тературґіма» Атанасія Кальнофойського. Окрема від­битка з «Української Літературної Газети» — 1956 (стор. 4-5, 34).

¹⁹⁰ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 323.

Прекрасний вірш на похорон Петра Сагайдачного (1622) Кас'яна Саковича. Автор дає картину страждань України від татарських на­падів, з якими боровся Сагайдачний; згадує його заслуги в обороні Церкви. Дуже важлива тенденція автора зв'язати сучасну Україну з тією, що воювала колись з Грецією, за Олега, за Володимира — коли прийняла християнство. Слава Сагайдачного — закінчує Сакович, — буде голосна, «поки Дніпро з Дністром многорибні плину­ти будуть».

Дуже поширені були панегірики: «Везерунок цнот» на честь Єлисея Плетенецького, панегірики на честь Петра Могили, «Ірмологія» Памви Беринди та Тараса Земка, «Евфонія», яку склали друкарі з приводу висвячення Петра Могили на митрополита; «Гелікон, т. є. сад умієтности» (1632 p.); «Евхарістеріон», підписаний учнями шко­ли (1632 p.).

У XVII ст. закладено початок драми. В Україні драматичні ви­стави згадуються в 1619 р. в Кам'янці Струмиловій, в день смерті Івана Христителя: Якуб Гаватович виставляв польську драму на сюжет смерті Христителя. До драми приєднано дві інтермедії укра­їнською мовою та на народні українські теми: «Продав кота в міш­ку» і «Найкращий сон».¹⁹¹

Драматичні вистави були зв'язані головним чином із шкільним навчанням. За зразок служили вистави в польських єзуїтських шко­лах, де вони стояли на високому рівні. Ці вистави відбувалися в роз­кішній обстановці, в пишних залах, у присутності вищих представ­ників шляхетства. В Україні драматичні вистави почали влаштову­вати з першої половини XVII ст. головним чином у Києво-Могилянській колегії. Найдавнішою друкованою драмою була «Христос пас-хон» — переробка грецької трагедії про терпіння Христа, надрукова­на у Львові 1630 року. Другою драмою була — «Розмышлянє о муці Христа» — Йоакінія Волковича з p. 1631. ¹⁹²

Головними темами шкільних драм були Різдво або інші свята, або щось із життя святих, як драма «Про Олексія, чоловіка Божого», або про різні чесноти — «Милість Божа», «Милість предвічна» тощо. Драма складалася з прологу, в якому автор чи хтось із акто­рів пояснював зміст та мораль, двох або трьох дій та епілогу.

¹⁹¹ В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Мюнхен, 1946, т. І, стор. 78-79.

¹⁹² В. РАДЗИКЕВИЧ. Історія української літератури. Нью-Йорк, 1956, стор. 283.

Дуже цінні для історії культури інтермедії, маленькі комедії-сценки з українського побуту, не пов'язані з текстом драми, що їх грали в антрактах між діями. Вони мали жартівливий характер, були пересипані дотепами, анекдотами і виконувались сучасною

їм українською мовою. Треба сказати, що повного розвитку драма досягла в XVIIIст., а в першій половині XVII ст. були тільки за­родки її.¹⁹³

Окремий вид драми являв собою театр, в якому акторами були ляльки. Ляльковий театр був широко відомий в Західній Европі, а в Україні — в першій половині XVII ст. — він набув форми так званих «вертепів».

Вертеп поєднував у собі шкільні різдвяні драми та інтермедії. Назовні це була велика скриня, поділена на два поверхи, в яких відбувалися одночасно дві дії: нагорі — біблійна, релігійна, а внизу — побутова, українська з її дотепами, жартами. Вертеп здебільшого носили по селах «бурсаки» або «спудеї». Повного розвитку досяг­нув він також у XVII столітті. ¹⁹⁴

Проповіді. Окремим видом літературних творів церковного характеру були проповіді, що з кінця XVI ст., після Берестейського Собору, набули особливого значення. Велику роль в розвитку про­повідництва відігравали блискучі проповіді католицького духовен­ства, насамперед — єзуїтів, які надавали їм великої уваги. В право­славних церквах проповідям також приділяли поважне місце.

З кінця XVI ст. друкують «Учительні Євангелії», в яких після тексту вміщувано популярні проповіді на євангельські теми. 1606 року, заходами Гедеона Балабана, в Клиросі надруковано виправ­лений та перевірений текст «Учительної Євангелії» царгородського патріарха Каліста; року 1616 це ж видання повторено в Ев'ю (біля Вільни), а 1638 року — в Києві.

1619 року Кирило Транквіліон Ставровецький видав у Рахманові книгу: «Учительне Євангеліє» — збірку своїх проповідей. Цю книгу на Соборі єпископів, у складі якого були митрополит Йов Борецький, єпископ Ісая Копинський, Ісаак Борискович та Паїсій Іполитович, засуджено і заборонено читати під загрозою прокляття, а авторові запропоновано переробити її й після апробати старших перевидати. Кирило Транквіліон на це не погодився і перейшов на унію. Після цього він дістав від короля Сігізмунда III привілей на Чернігівську єпархію.¹⁸⁵

При кафедрах, братствах, монастирях були так звані «казнодії», або провідники. Деякі з них друкували свої проповіді і мали широку популярність. У Києво-Печерському монастирі казнодієм був Тарас Земко, який сам означав своє становище так: «Ігумен Богоявленський Київський і проповідник слова Божого монастиря Печерського». Ігнатій Оксенович-Старушич був проповідником Богоявленського монастиря. В бібліотеці Києво-Печерської Лаври збе­рігся приписуваний йому великий рукописний збірник проповідей 1641 року. Автор їх — людина широко освічена, наводить цитати з книг польських, латинських. Кас'ян Сакович був проповідник Люблинського Братства.

¹⁹³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 283-292.

¹⁹⁴ В. РАДЗИКЕВИЧ. Там же, стор. 79-80.

¹⁹⁵ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 225.

На проповідях, більше ніж на чому іншому, лежав вплив схо­ластичної науки,¹⁹⁶ «але вони все ж зробили багато в історії нашої літератури. Вплив західної науки дійсно був настільки значний, що, як виявили пізніші досліди, збірник проповідей, що їх припи­сували Віденському архімандритові Леонтієві Карповичу, був до­слівним перекладом проповідей Петра Скарги; до них було додано тільки звернення до чудотворців печерських.¹⁹⁷

На смерть о. Л. Карповича в 1620 році Мелетій Смотрицький виголосив проповідь, що в деяких частинах була панегіриком, а закінчувалася молитвою.¹⁹⁸

МИСТЕЦТВО

а) Архітектура. Не зважаючи на короткий час, доба перед Хмельниччиною залишила яскравий слід у мистецтві. Це була доба занепаду мистецтва ренесансу та зародку блискучого барокового стилю, який розгорнувся на всю широчінь у другій половині XVII та особливо у XVIII столітті.

Від самого кінця XVI та першої половини XVII ст. в Україні залишилося кілька дерев'яних будівель — у се: Підвисоцькому 1604), Знесінні біля Львова (1605), Крехові (початок XVII ст.) Києві — на деревориті Кальнофойського з 1638 року.¹⁹⁹ Треба пам'ятати, що дерев'яні пам'ятки здебільшого загинули під, час пожеж та воєн.

¹⁹⁶ М. ВОЗНЯК. Історія української літератури, II, стор. 248. (Цитую за І. ВЛАСОВСЬКИМ. Там же, стор. 225).

¹⁹⁷ І. ВЛАСОВСЫШЙ. Там же, стор. 226.

¹⁹⁸ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 293-295.

¹⁹⁹ В. СІЧИНСЬКИЙ. Архітектура дерев'яна. «Е.У.» І, стор. 815-820.

Значно більше залишилося пам'яток мурованої архітектури. Найцінніші з них збереглися у Львові, що тоді, наприкінці XVI та початку XVII- ст., був блискучим осередком культури, де зустріча­лися впливи Німеччини, головно Нюрнбергу, Італії — Венеції. Знач­на частина їх датується серединою XVI ст. або третьою чвертю його. Це — згадані вже раніше — вежа Успенської церкви у Львові, збу­дована італійцем Барбоні на замовлення патриція — грека Корнякта (1572—1578); Трьохсвятительська каплиця у Львові (трьох королів 1578 p.); Успенська Братська церква (1591—1629). З першої поло­вини XVII ст. — дві чудові каплиці: Боїмів (1617 р.) та Компіяні (1619 p.), остання — в католицькій кафедрі.²⁰⁰ Того ж стилю були церкви в Сокалі (кінця XVI ст.), Люблині (1607 p.), Луцьку (1630 р.)і Городку біля Львова (1633) p.).

В тому ж стилі були реставровані на Лівобережній Україні цер­кви, що залишилися від княжих часів (у Києві, Чернігові, Острі, Пе­реяславі, Каневі, Новгород-Сіверську тощо).²⁰¹

Серед реставрацій XVII ст. окреме місце належить св. Софії Київській. Руйнували її багато разів, починаючи від 1169 року, коли вперше пограбував її Андрей Боголюбський. В 1240 році зруйну­вав її Батий, в 1416 — Едігей, який надіслав московському князеві Іванові ПІ дорогоцінні келех та дискос. Після того митрополити Київські жили не в Києві, а в Новгородку Литовському або у Віль­ні. Св. Софія залишалася без догляду, не відправлялися в ній Служ­би Божі, дах заріс бур'яном. Лише наприкінці XVI ст. трохи відре­монтував храм намісник митрополита Іллі Кучі — Богуш Гулькевич-Глібовський. Року 1595 католицький біскуп Верещинський опи­сав жалюгідний стан св. Софії. За Берестейського Собору св. Софія була передана уніатам, але вони не дбали про неї. Тільки після того, як у 1633 році св. Софію передано православним, митрополит Петро Могила відновив у ній Службу Божу і почав обновляти храм.

Реставрацію св. Софії зроблено власним коштом Петра Могили та коштом жертводавців. Робота була тяжка: храм укрито новим дахом; зашпаровано щілини в стінах, добудовано чотири малих апсиди в зовнішніх притворах; укріплено контрфорсами головну аб­сиду; відновлено зруйновані внутрішні частини; зроблено головний престол; поставлено новий іконостас. Могила забезпечив храм св. Софії потрібним посудом, книгами, облаченнями. Але року 1647 він помер, не закінчивши реставрації св. Софії.²⁰²

Реставрував Могила й інші церкви, в тому числі церкви Трьох Святителів та Спаса на Берестові, в Києві.²⁰³

Значно менше відомостей маємо про нецерковні будівлі першої половини XVII ст. Насамперед — це будови кн. Острозького, що по­стали .під венеційським впливом, Острозький замок у Межиріччі, дім Острозьких в Ярославі, замок в Старому селі біля Львова. Збе­реглися рештки готично-ренесансних будівель у м. Гусятині над Збручем, на Поділлі: синагога, замок, ратуш, каплиця.

²⁰⁰ В. СОЧИНСЬКИЙ. Там же, стор. 804-808.

²⁰¹ В. СІЧИНСЬКИЙ. Там же, стор. 808.

²⁰² О. ПОВСТЕНКО. Кафедра св. Софії у Києві. Вид. Української Вільної Академії Наук у США, Нью-Йорк, 1954, стор. 170-173. (Англ. текст там же, стор. 12-17).

²⁰³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 283.

Сюди ж можна віднести деякі будинки на Ринку у Львові. Зви­чайно, були будинки того ж стилю на Лівобережній Україні, але

вони не збереглися. Є цікава вказівка на палац князів Вишневецьких у Лубнях. Відомо, що будували його архітектори-італійці і що був він оздоблений мармуром та картинами італійських майстрів. Можна припускати, що навіть цей палац був найпишніший, то в усякому разі не був він єдиним у магнатських лятифундіях, але всі вони були знищені під час Хмельниччини.²⁰⁴

б) Різьбарство.Ті мізерні рештки, що залишилися від різь­би першої половини XVII ст., свідчать, які шедеври її загинули. Наприклад, залишився іконостас у П'ятницькій церкві у Львові. Пав­ло Алепський, що був у Києві 1651 року, так писав про іконостас Софійського собору, очевидно, поставлений за Петра Могили: «Ні­кому не сила його описати — через красу та різноманітність його різьби та золочення».²⁰⁵ Він нього не залишилося нічого. Дуже ціка­вий іконостас у церкві св. Духа в Рогатині, в Галичині, середини XVII ст.: у ньому в різьбі видно українські мотиви.

Були дрібніші різьблені речі, як хрести, рами ікон тощо. Близь­кі до них вироби людвісарства, як, наприклад, срібний хрест, що його подарував Сагайдачний у 1622 році Богоявленській церкві в Києві, та срібний хрест, що його подарував Петро Могила Видубицькому монастиреві в Києві.²⁰⁶