Тема: ПІЗНАННЯ І ЗНАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

1. Поняття пізнання.

2. Відображення як процес перетворення дійсності на істину.

3. Об’єкт, предмет та суб’єкт пізнання.

4. Поняття знання.

Пізнання – суспільно-історичний процес відображення, форма активного людського ставлення до реальності. На відміну від тварин людина не пристосовується до зовнішнього середовища, а змінює його, створюючи умови свого існування і перетворюючи себе саму в цьому процесі. Тварина лише користується тим, що знаходить в природі. Людина своєю діяльністю не лише змінює природні форми, але в тому, що дане природою, вона здійснює свою свідому ціль, тобто тими змінами, що вносяться нею в природні процеси, вона примушує їх служити своїм цілям. У цьому оволодінні природою людина пізнає її об’єктивні закони і навчається застосовувати їх у своїй продуктивній суспільній діяльності. У цьому процесі практичної переробки людиною природи відбувається не тільки пізнання об'єктивних законів дійсності, а й законів самого процесу пізнання, що можливо завдяки теоретичному пізнанню, зумовленому розвитком ідей у процесі історичного перетворення суспільних відносин людей і способів їх спільної діяльності. Тобто не лише завдяки перетворенню природи, але й завдячуючи перетворенню соціальних форм життєдіяльності відбувається людське пізнання і самопізнання.

Пізнання як відображення є процес руху дійсності у факт свідомості, є продовженням розвитку самої дійсності в суспільній формі його існування, яка породжує у своїй історії мислячу свідомість в якості засобу розвитку самої дійсності. Людина усвідомлює самий факт відображення і відрізняє те, що відображається, від його відображення. Відображення стає предметом пізнавальної діяльності людини і переробляється нею в історії розвитку знання, у спадкоємності поколінь. Пізнання є процес руху від незнання до знання, від знання однобічного до всебічного, менш глибокого і менш повного до знання більш глибокого іповного.

Дійсність неможливо відобразити такою, якою вона є сама по собі, без того, щоб людина як суспільна істота, а не окремий індивід, не змінювала її. Порушення незайманої реальності, вторгнення в цілісність природних зв'язків і відносин, в ході їх перетворення на предмет діяльності суспільної людини – необхідна умова адекватного відображення дійсності. Не спогляданням незайманої природи, а зміною предмета суб'єктивної практики забезпечується пізнання. Тобто пізнання як цілеспрямоване, активне відображення дійсності у свідомості людини зумовлене розвитком суспільно-історичної практики людства.

Людська матеріальна продуктивна діяльність опосередковує відносини буття і свідомості як перехід об'єктивного в суб'єктивне, перетворення природного в суспільне, як рух, через який здійснюється перетворення дійсності в пізнане, в істину. Можна сказати, що пізнання здійснюється як переробка дійсності при її перенесенні в істину, в наукове розуміння дійсності. Речі як вихідний пункт пізнання повинні перестати бути собою у практичній діяльності людей, щоб стати собою у змісті думки, щоб розвинутися в істину.

Для того, щоб процес пізнання міг відбутись, необхідна наявність двох взаємозумовлених, нероздільних полюсів, двох протилежностей, які знаходяться між собою у відношенні єдності та боротьби, а саме: суб’єкта й об’єкта, тобто у взаємодії того, хто є джерелом пізнавальної активності (суб’єкт), і того, на кого (на що) спрямована пізнавальна активність суб’єкта.

Вся об'єктивна та суб'єктивна реальність протистоїть суб'єкту як об'єкт пізнання. Але пізнання реалізується як розвиток від одного ступеня до іншого, у поступальному процесі виникнення та розв'язання суперечності між можливістю все пізнати й неможливістю зробити це відразу, повністю і цілком. Пізнання розгортається тому східчасто у міру його поглиблення від явищ реальності до сутності дійсності. Об'єктом пізнання об'єктивна реальність стає в міру того, як вона втягується в процес практичної діяльності суспільства, в переробку її людиною для людини. Не будучи предметом діяльності суспільного суб'єкта, річ не виступає як об'єкт пізнання. Отже, ОБ'ЄКТ ПІЗНАННЯ (від лат. предмет; кидаю вперед, протиставляю) – те, що протистоїть суб'єкту, протиставляється ним в його предметно-практичній та пізнавальній діяльності або як предмет, на який спрямована перетворювальна суб'єктивна діяльність, або як предмет-знаряддя, що служить засобом перетворення, посередником, передавачем суб’єктивної дії в цій діяльності. Об’єкт не просто збігається з усією об’єктивною реальністю загалом, а виділяється як область реальності, що освоюється у ході людської діяльності, сфера реальності, з якою взаємодіє суб’єкт, яка змінюється під його дією, перетворюється у напрямку суспільної мети і потреби. Виділення об’єкта пізнання відбувається у формі суспільної практики, що базується на об’єктивних властивостях і законах вже освоєних явищ і процесів. Коли об’єкт даний суб’єкту в практиці, тоді він стає доступним у його відчуттях і сприйняттях.

Конкретизацією поняття об'єкт пізнання слугує поняття ПРЕДМЕТ ПІЗНАННЯ. Сфера об'єктивної і суб'єктивної реальності, яка історично стає практичною потребою суспільного суб'єкта, називається предметом пізнання. В об'єктивну реальність, яка представлена в пізнанні завжди в особливій предметній формі, входить також саме людське суспільство і свідомість тою мірою, якою вони об'єктивуються в продуктах людської практичної діяльності і підлягають переробці в ході соціального руху історії. Мова йде про суспільну свідомість, що по відношенню до індивідуальної свідомості виступає вже у вигляді і статусі об'єктивної реальності у формі норм моралі, політики, права, релігії, мистецтва і т.д.

У емпіризмі суб'єкт ототожнюється з окремим індивідом і його пізнавальними здібностями, а об'єкт – з окремими предметами, речами, що потрапили в сферу його потреб. Однак така позиція розходиться з реальною історією науки, яка доводить, що не відокремлений та ізольований індивід, що діє сам по собі, є суб'єктом пізнання. Суб'єктом пізнання з історичної точки зору є суб'єкт практики, а це значить, суспільство в цілому, причому в його історичному поступі, у розвитку поколінь, оскільки практика є суспільно-розділеною спільною діяльністю людей. У кожну історичну епоху пізнання реалізується в діяльності певних спільнот, соціальних груп, які представляють інтереси суспільства в цілому і діють з позицій його потреб і цілей, що виражають об'єктивну революційну тенденцію розвитку історичної необхідності. Через їх діяльність здійснюється прогрес пізнання в конкретних соціально-історичних умовах настільки, наскільки вони висловлюють і представляють вимоги суспільного суб'єкта в цілому. Окрема особа, вчений, дослідник може розглядатися як суб'єкт пізнання настільки, наскільки в його діяльності представлена позиція соціального суб'єкта. Наприклад, великі географічні відкриття були зроблені не однією людиною, а плеядою людей, представників різних країн і народів, протягом цілої епохи. Через їх подорожі і відкриття здійснювався прогрес пізнання в конкретних соціально-історичних умовах остільки, оскільки вони виражали і представляли вимоги суспільного суб'єкта того часу в цілому, його потреби та інтереси.

Отже, СУБ’ЄКТ ПІЗНАННЯ (від лат. під, лежить внизу, що знаходиться в основі) – це соціальна група, спільнота або особистість, що її представляє, яка виступає джерелом активної перетворюючої практичної і теоретичної діяльності, суспільний, колективний носій і представник предметної практики і пізнання, який має волю і здатність до продуктивної, доцільної діяльності, спрямованої на об'єкт пізнання і його освоєння в інтересах історичного прогресу. Треба підкреслити, що у процесі пізнання суб’єкт – не одержувач, а здобувач знань.

Труднощі в розумінні внутрішнього зв'язку об'єкта і суб'єкта пізнання пов'язані з тим, що це історично рухомі величини, що знаходяться в процесі постійної зміни, пов'язані з розвитком поділу праці, який породив диференціацію не лише в рамках самої науки (в певному сенсі кожна наука мала свій методологічний і категоріальний апарат), але і диференціацію загального та часткового наукового знання. Пізнання загального виділилося історично як філософія, об'єктом теорії якої виступає універсум як зв’язок всього з усим, єдина світобудова, однак сама теорія пізнання не може розвиватися поза розвитком як окремих наук, так і теорії загального. Предметом самої теорії пізнання є визначення методу, способів, принципів і категорій перетворення об'єктивної реальності на поняття, на знання предмета.

Основою пізнання є процес корисної продуктивної діяльності як процес, що відбувається між людиною і природою, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. У цьому процесі людина сама виступає як сила природи, що протистоїть речовині природи своєю продуктивною діяльністю. Людина змінює форму речовини природи і створює умови для пізнання загальних причинних зв'язків і закономірних відносин. Впливаючи при цьому на зовнішню природу і змінюючи її, людина в той же час змінюється сама як суб'єкт, змінює свою власну природу. У процесі своєї діяльності людина розвиває приховані в природі сили і підпорядковує їх своїй власній владі. Доцільна діяльність, її предмет і засіб утворюють необхідні моменти процесу впливу людини на зовнішню природу і її зміну в напрямку реалізації свідомої мети.

Дане природою, те що існує без жодного сприяння праці, але вирване з природного, натурального загального зв'язку речей, з безпосереднього зв'язку природи стає предметом праці. Наприклад, риба, відокремлена від її водної стихії; дерево, яке рубиться з будь-якою метою; зерна злаків, відібрані і збережені для вирощування. Предмети праці, вже профільтровані попередньою працею, утворюють сирий матеріал для подальшої продуктивної діяльності. Річ або комплекс речей, які людина поміщає між собою і предметом праці і які служать для неї провідниками її впливу на цей предмет із метою його зміни в потрібному для людей напрямку, є засобом праці.

За допомогою цих провідників своєї діяльності людиною здійснюється доцільний вплив на предмет і виникає результат, якого не було перед цим в природі і який не може виникнути в ній сам по собі без втручання людської діяльності в процес природної взаємодії. Людина користується механічними, фізичними, хімічними, органічними й іншими властивостями речей для того, щоб у відповідності зі своєю метою застосувати їх як знаряддя впливу на інші речі. Недарма Б. Франклін визначав людину як тварину, що робить знаряддя, а Гегель розглядав знаряддя як органи могутності й хитрості людського розуму, що діє в природі. «Розум настільки ж хитрий, як могутній, – писав Гегель. – Хитрість складається взагалі в діяльності, яка опосередковує, спричиняючи взаємний вплив і взаємну обробку предметів відповідно їхній природі, і без безпосереднього втручання в цей процес здійснює свою мету». Але не просто гегелівський розум сам по собі, а людська предметно-практична перетворююча діяльність, що здійснює мету за допомогою взаємодії, взаємообробки природними предметами один одного, має як достоїнство об'єктивності (по змісту процесу), так і достоїнство суб'єктивності, тобто людяності (за доцільною формою спрямованості до мети). Вона ж у силу цих своїх якостей визначає зміну й удосконалювання самого розуму, пізнання й знання.

Важливо підкреслити, що людина, формуючись як суб'єкт цієї об'єктивної, матеріальної діяльності, опановує безпосередньо не предмет праці, а його засіб, тому дане самою природою стає органом її діяльності, органом її волі, органом, що він приєднує до органів свого фізичного тіла, змінюючи їх, олюднюючи. Земля доставляє, наприклад, камінь, щоб метати, терти, давити й різати, але не кам'яні ядро, тертку, прес і ніж, які прийняли й містять у собі людську, тобто суб'єктивну, форму діяльності. В них закарбувався, закріпився і таким чином запам'ятався спосіб того, що може робити за допомогою каменю людина у своїй цілеспрямованій діяльності. Але оброблені камінь, дерево, кістки і раковини, а також приручені тварини є засобами/знаряддями праці лише на перших щаблях людської історії. У розвиненому ж виді праця потребує вже підданих обробці засобів праці, що створюють всю другу, олюднену природу або неорганічне тіло людини – тіло культури. Таким чином, засіб праці, засіб продуктивної діяльності людей виступає також мірилом, критерієм розвитку людини, його потреб і здатностей (пізнання, науки й розуму в тому числі), тобто показником суспільних відносин, при яких відбувається як праця, так і пізнання, мислення.

Знання як відображення об'єктивної реальності є суб'єктивною формою або способом діяльності людини в об'єктивній реальності з позицій суспільної потреби й мети. Це відображення об'єктивної реальності у формах діяльності людини: її практичне відтворення в предметі, засобі, умінні, результаті, процесі здійснення діяльності суб'єктом; у самому об'єктивному змісті теоретичної діяльності – у змісті розумових форм (понять, принципів, теорій і т.д.); і теоретичному відтворенні сутності явища, процесу – у формі істини. Сам зміст діяльності визначається об'єктивними властивостями речей, закономірностями руху дійсності, а форма – суспільно-історичною спрямованістю зміни об'єктивної реальності засобами діяльності. Важливо підкреслити перетворення, трансформування цієї реальності відповідно до того, що потрібно людині, щоб бути людиною, тобто олюднення цієї реальності.

Треба зазначити, що ЗНАННЯ постає як соціокультурний феномен, суспільний продукт, що історично розвивається в діяльності відображення, що тою чи іншою мірою притаманна всім формам практичного і духовного освоєння світу. Знання як розуміння об'єктивного змісту реальності, виражене в науковій теорії, і знання в значенні вміння відтворити об'єкт у формі цілеспрямованої людської діяльності, потреби, мети, – являє собою суперечливу єдність предметно-практичної і логіко-теоретичної форм суспільної діяльності людини. Якщо знання є суб'єктивною формою, способом діяльності суб'єкта пізнання з його об'єктом, то елементами організації й існування знання будуть: предмет пізнавальної діяльності; засіб або знаряддя (метод); людина, суб'єктивно здатна до здійснення й здійснююча спеціальну пізнавальну діяльність; результат або продукт пізнання. Тобто знання об’єктивується в своєму бутті в предметах культури, технології, соціальних інститутах, результатах і засобах продуктивної діяльності тощо. З особливими формами буття знання пов’язані різні його концепції і розрізнення його форм і видів, що зумовлені способами оперування знанням, його фіксації і трансляції. Семіотичний підхід до знання, наприклад, базується на зведенні знання до тексту, до графічної, знаково-символічної форми його існування в природних і штучних мовах. Як особлива форма буття знання розглядається особистісне знання: наявне знання, що засвоєне індивідом і перетворене на власні суб’єктивні здібності, професійні компетенції, творчі сили особистості. Сьогодні поруч з гносеологічними, соціологічними, культурологічними, технічними і технологічними поширюються інформаційно-комунікаційні визначення знання, коли воно виступає у вигляді експертних систем, банків інформації тощо. Активна увага приділяється в наш час також розрізненню і визначенню специфіки донаукового, позанаукового або ненаукового, квазінаукового або псевдонаукового знання.

Отже, знання є формою діяльності суб'єкта по освоєнню об'єкта в його перетворенні, у якій практично й теоретично відбиваються явища й процеси об'єктивної реальності в її закономірній зміні й розвитку в напрямку цілей і потреб суспільства. Наука ж виступає як загальна суспільно-історична (тобто надособистісна, існуюча в наступності поколінь) форма розвитку знання.

Проблематика знання стає центральною для розуміння сучасного суспільства й людини. При цьому серйозно змінюється розуміння знання в порівнянні із класичною епістемологією. Сьогодні некласична епістемологія декларує відмову від скептицизму, фундаменталізму (у науки повинен бути непохитний фундамент) і суб’єктоцентризму (довіра суб'єктові припускає відхід від сугубо суб'єктивного ідеалізму). В межах некласичної епістемології реалізуються нові установки розгляду пізнання, частина з яких сформульована постмодернізмом. Як відомо, постмодернізм уникає всіх форм монізму й універсалізації, відмовляється від принципу єдності миру й знання. У рамках цього підходу пропонуються численні образи реальності, а також множинність описів і «точок зору», відносини додатковості й взаємодії між ними. Ігнорування класичної гносеології – це, по суті, не тільки ідеологічна, але й методологічна настанова для ситуації постмодерну XXI століття. Основна вимога постмодернізму й некласичної епістемології – визнання правомірності не однієї, але декількох парадигм (мультипарадигмальность).