Вьюнища, 17 де­каб­ря 1845

ПСАЛМИ ДАВИДОВІ

Блаженний муж на лу­ка­ву

Не всту­пає ра­ду,

І не ста­не на путь зло­го,

І з лю­тим не ся­де.

А в за­коні гос­подньому

Серце йо­го й во­ля

Навчається; і ста­не він -

Як на добрім полі

Над во­дою по­сад­же­не

Древо зе­леніє,

Плодом вкри­те. Так і муж той

В добрі своїм спіє.

А лу­ка­вих, не­чес­ти­вих

І слід про­па­дає,

Як той попіл, над зем­лею

Вітер роз­ма­хає,

І не вста­нуть з пра­вед­ни­ми З

лії з до­мо­ви­ни.

Діла доб­рих об­нов­ляться,

Діла злих за­ги­нуть.

Чи ти ме­не, бо­же ми­лий,

Навік за­бу­ваєш,

Одвертаєш ли­це своє,

Мене по­ки­даєш?

Доки бу­ду му­чить ду­шу

І сер­цем боліти?

Доки бу­де во­рог лю­тий

На ме­не ди­ви­тись

І сміятись! Спа­си ме­не,

Спаси мою ду­шу,

Да не ска­же хит­рий во­рог:

«Я йо­го по­ду­жав».

І всі злії посміються,

Як упа­ду в ру­ки,

В ру­ки вражі. Спа­си ме­не

Од лю­тої му­ки,

Спаси ме­не,- по­мо­лю­ся

І вос­пою зно­ву

Твої бла­га чис­тим сер­цем,

Псалмом ти­хим, но­вим.

Боже, на­ши­ми уши­ма

Чули твою сла­ву,

І діди нам роз­ка­зу­ють

Про давні кро­ваві

Тії літа; як ру­кою

Твердою своєю

Розв'язав ти наші ру­ки

І пок­рив зем­лею

Трупи во­рогів. І си­лу

Твою восх­ва­ли­ли

Твої лю­де, і в по­кої,

В добрі од­по­чи­ли,

Славя гос­по­да!.. А нині

Покрив єси зно­ву

Срамотою свої лю­де,

І во­ро­ги нові

Розкрадають, як овець, нас

І же­руть! Без пла­ти

І без ціни од­дав єси

Ворогам прок­ля­тим;

Покинув нас на сміх лю­дям,

В на­ру­гу сусідам,

Покинув нас, яко в прит­чу

Нерозумним лю­дям.

І ки­ва­ють, сміючи­ся,

На нас го­ло­ва­ми;

І вся­кий день пе­ред на­ми -

Стид наш пе­ред на­ми.

Окрадені, за­му­чені,

В пу­тах уми­раєм,

Чужим бо­гам не мо­ли­мось,

А те­бе бла­гаєм:

«Поможи нам, ізба­ви нас

Вражої на­ру­ги.

Поборов ти пер­шу си­лу,

Побори ж і дру­гу,

Ще лютішу!.. Встань же, бо­же,

Вскую' бу­деш спа­ти,

Од сліз на­ших од­вер­та­тись,

Скорби за­бу­ва­ти!

Смирилася ду­ша на­ша,

Жить тяж­ко в око­вах!

Встань же, бо­же, по­мо­жи нам

Встать на ка­та зно­ву».

Пребезумний в серці ска­же,

Що бо­га не­має,

В без­за­конії мерзіє,

Не тво­рить бла­гая.

А бог ди­виться, чи є ще

Взискающий бо­га?

Нема доб­ро тво­ря­що­го,

Нема ні од­но­го!

Коли во­ни, не­ситії,

Гріхами доз­на­ють?

Їдять лю­де замість хліба,

Бога не зга­да­ють,

Там бо­яться, ля­ка­ються,

Де стра­ху й не бу­де.

Так самі се­бе бо­яться

Лукавії лю­де.

Хто ж пош­ле нам спа­сеніє,

Верне доб­ру до­лю?

Колись бог нам вер­не во­лю,

Розіб'є не­во­лю.

Восхвалимо те­бе, бо­же,

Хваленієм вся­ким;

Возрадується Ізраїль

І свя­тий Іаков.

Боже, спа­си, су­ди ме­не

Ти по своїй волі.

Молюсь: гос­по­ди, вну­ши їм

Уст моїх гла­го­ли,

Бо на ду­шу мою вста­ли

Сильнії чужії,

Не зрять бо­га над со­бою,

Не зна­ють, що діють.

А бог мені по­ма­гає,

Мене зас­ту­пає

І їм прав­дою своєю

Вертає їх злая.

Помолюся гос­по­деві

Серцем оди­но­ким

І на злих моїх пог­ля­ну

Незлим моїм оком.

Між ца­ря­ми й судіями

На раді ве­ликій

Став зем­них вла­дик су­ди­ти

Небесний вла­ди­ка:

«Доколі бу­де­те стя­жа­ти

І кров не­вин­ну роз­ли­вать

Людей убо­гих? а ба­га­тим

Судом лу­ка­вим по­ма­гать?

Вдові убогій по­можіте,

Не осудіте си­ро­ти

І ви­ведіть із тісно­ти

На во­лю ти­хих, зас­тупіте

Од рук не­си­тих». Не хо­тять

Познать, роз­би­ти тьму не­волі,

І всує гос­по­да гла­го­ли,

І всує тре­пет­на зем­ля.

Царі, ра­би - од­на­кові

Сини пе­ред бо­гом;

І ви вмре­те, як і князь ваш,

І ваш раб убо­гий.

Встань же, бо­же, су­ди зем­лю

І су­дей лу­ка­вих.

На всім світі твоя прав­да,

І во­ля, і сла­ва.

Господь бог ли­хих ка­рає -

Душа моя знає.

Встань же, бо­же,- твою сла­ву

Гордий зне­ва­жає.

Вознесися над зем­лею

Високо, ви­со­ко,

Закрий сла­вою своєю

Сліпе, гор­де око.

Доки, гос­по­ди, лу­каві

Хваляться, до­колі

Неправдою? Твої лю­де

Во тьму і в не­во­лю

Закували… доб­ро твоє

Кров'ю по­то­пи­ли,

Зарізали про­хо­жо­го,

Вдову за­да­ви­ли

І ска­за­ли: «Не зрить гос­подь,

Ніже теє знає».

Умудрітеся, не­мудрі:

Хто світ ог­ля­дає,

Той і сер­це ва­ше знає,

І ро­зум лу­ка­вий.

Дивітеся ділам йо­го,

Його вічній славі.

Благо то­му, ко­го гос­подь

Карає між на­ми;

Не до­пус­ка, по­ки зло­му

Ізриється яма.

Господь лю­бить свої лю­де,

Любить, не ос­та­вить,

Дожидає, по­ки прав­да

Перед ни­ми ста­не.

Хто б спас ме­не од лу­ка­вих

І діющих злая?

Якби не бог поміг мені,

То ду­ша б жи­вая

Во тьмі ада по­то­ну­ла,

Проклялась на світі.

Ти, гос­по­ди, по­ма­гаєш

По землі хо­ди­ти.

Ти ра­дуєш мою ду­шу

І сер­це вра­чуєш;

І пре­бу­дет твоя во­ля,

І твій труд не всує.

Вловлять ду­шу пра­вед­ни­чу,

Кров доб­ру осу­дять.

Мені гос­подь прис­та­ни­ще,

Заступником бу­де

І воз­дасть їм за діла їх

Кроваві, лу­каві,

Погубить їх, і їх сла­ва

Стане їм в нес­ла­ву.

Чи є що кра­ще, луч­че в світі,

Як укупі жи­ти,

З бра­том доб­рим доб­ро пев­не

Познать, не діли­ти

Яко ми­ро доб­ро­вон­не

З го­ло­ви чест­ної

На бо­ро­ду Ааро­ню

Спадає ро­сою

І на шитії оме­ти

Ризи до­рогії;

Або ро­си єрмонськії

На святії го­ри

Високії сіонськії

Спадають і тво­рять

Добро тва­рям зем­но­род­ним,

І землі, і лю­дям,

Отак братів бла­гих своїх

Господь не за­бу­де,

Воцариться в до­му ти­хих,

В сем'ї тій ве­ликій,

І пош­ле їм доб­ру до­лю

Од віка до віка.

На ріках круг Вавіло­на,

Під вер­ба­ми, в полі,

Сиділи ми і пла­ка­ли

В да­лекій не­волі;

І на вер­бах повіша­ли

Органи глухії,

І нам ста­ли сміяти­ся

Едомляне злії:

«Розкажіть нам пісню ва­шу,

Може, й ми зап­ла­чем.

Або на­шу заспівай­те,

Невольники наші».

Якої ж ми заспіваєм?

На чу­жо­му полі

Не співа­ють ве­се­лої

В да­лекій не­волі.

І ко­ли те­бе за­бу­ду, Ієру­са­ли­ме,

Забвен бу­ду, по­ки­ну­тий,

Рабом на чу­жині.

І язик мій оніміє,

Висохне лу­ка­вий,

Як за­бу­де пом'яну­ти

Тебе, на­ша сла­во!

І гос­подь наш вас пом'яне,

Едомськії діти,

Як кри­ча­ли ви: «Руй­нуй­те,

Руйнуйте, паліте Єру­са­лим!..»

Вавілоня Дще­ре ока­ян­на!

Блаженний той, хто зап­ла­тить

За твої кай­да­ни!

Блажен, бла­жен! Те­бе, злая,

В ра­дості зас­та­не

І розіб'є дітей твоїх

О хо­лод­ний камінь!

Псалом но­вий гос­по­дові

І но­вую сла­ву

Воспоєм честнйм со­бо­ром,

Серцем не­лу­ка­вим;

Во псал­тирі і тим­пані

Воспоєм бла­гая,

Яко бог ка­ра неп­ра­вих,

Правим по­ма­гає.

Преподобнії во славі

І на ти­хих ло­жах

Радуються, сла­вос­лов­лять,

Хвалять ім'я бо­же;

І мечі в ру­ках їх добрі,

Гострі обо­юду,

На отм­щеніє язи­кам

І в на­уку лю­дям.

Окують ца­рей не­си­тих

В залізнії пу­та,

І їх, слав­них, око­ва­ми

Ручними скру­тять,

І осу­дять гу­би­те­лей

Судом своїм пра­вим,

І вовіки ста­не сла­ва,

Преподобним сла­ва.

Де­каб­ря 1845, Вьюниіца

МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ

Рости, рос­ти, моя пташ­ко,

Мій ма­ко­вий цвіте,

Розвивайся, по­ки твоє

Серце не роз­би­те,

Поки лю­ди не доз­на­ли

Тихої до­ли­ни,

Дознаються - пог­ра­ються,

Засушать та й ки­нуть.

Ані літа мо­лодії,

Повиті кра­сою,

Ні карії оче­ня­та,

Умиті сльозою,

Ані сер­це твоє ти­хе,

Добреє діво­че

Не зас­ту­пить, не зак­риє

Неситії очі.

Найдуть злії та й ок­ра­дуть…

І те­бе, убо­гу,

Кинуть в пек­ло…

Замучишся

І прок­ле­неш бо­га.

Не цвіти ж, мій цвіте но­вий,

Нерозвитий цвіте,

Зов'янь ти­хо, по­ки твоє

Серце не роз­би­те.

Де­каб­ря 1845, Вьюни­ца

* * *

Минають дні, ми­на­ють ночі,

Минає літо, ше­лес­тить

Пожовкле лис­тя, гас­нуть очі,

Заснули ду­ми, сер­це спить,

І все зас­ну­ло, і не знаю,

Чи я жи­ву, чи до­жи­ваю,

Чи так по світу во­ло­чусь,

Бо вже не пла­чу й не сміюсь…

Доле, де ти! До­ле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доб­рої жаль, бо­же,

То дай злої, злої!

Не дай спа­ти хо­дя­чо­му,

Серцем за­ми­ра­ти

І гни­лою ко­ло­дою

По світу ва­ля­тись.

А дай жи­ти, сер­цем жи­ти

І лю­дей лю­би­ти,

А ко­ли ні… то прок­ли­нать

І світ за­па­ли­ти!

Страшно впас­ти у кай­да­ни,

Умирать в не­волі,

А ще гірше - спа­ти, спа­ти

І спа­ти на волі,

І зас­ну­ти навік-віки,

І сліду не ки­нуть

Ніякого, од­на­ко­во,

Чи жив, чи за­ги­нув!

Доле, де ти, до­ле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доб­рої жаль, бо­же,

То дай злої! злої!

Де­каб­ря 1845, Вьюни­ца

ТРИ ЛІТА

І день не день, і йде не йде,

А літа стрілою

Пролітають, за­би­ра­ють

Все доб­ре з со­бою.

Окрадають добрі ду­ми,

О хо­лод­ний ка­мень

Розбивають сер­це на­ше

І співа­ють амінь,

Амінь всьому ве­се­ло­му

Однині довіка,

І ки­да­ють на роз­путті

Сліпого каліку.

Невеликії три літа

Марно про­летіли…

А ба­га­то в моїй хаті

Лиха на­ро­би­ли.

Опустошили убо­ге

Моє сер­це ти­хе,

Погасили усе доб­ре,

Запалили ли­хо,

Висушили ча­дом-ди­мом

Тії добрі сльози,

Що ли­ли­ся з Кат­ру­сею

В мос­ковській до­розі,

Що мо­ли­лась з ко­за­ка­ми

В ту­рецькій не­волі,

І Ок­са­ну, мою зо­рю,

Мою доб­ру до­лю,

Що день бо­жий уми­ва­ли…

Поки не підкра­лись

Злії літа; та все теє

Заразом ук­ра­ли.

Жаль і батька, жаль і матір,

І вірну дру­жи­ну,

Молодую, ве­се­лую,

Класти в до­мо­ви­ну,

Жаль ве­ли­кий, бра­ти мої;

Тяжко го­ду­ва­ти

Малих діток не­уми­тих

В не­топ­леній хаті,

Тяжко ли­хо, та не та­ке,

Як то­му дур­но­му,

Що по­лю­бить, по­бе­реться,

А во­на дру­го­му

За три ша­ги про­дається

Та з йо­го й сміється.

От де ли­хо! От де сер­це

Разом розірветься!

Отаке-то злеє ли­хо й зо мною спітка­лось:

Серце лю­ди по­лю­би­ло

І в лю­дях ко­ха­лось,

І во­ни йо­го віта­ли,

Гралися, хва­ли­ли…

А літа ти­хенько кра­лись

І сльози су­ши­ли,

Сльози щи­рої лю­бові;

І я прозріва­ти

Став пот­ро­ху…

Доглядаюсь -

Бодай не ка­за­ти,

Кругом ме­не, де не гля­ну,

Не лю­ди, а змії…

І за­сох­ли мої сльози,

Сльози мо­лодії.

І те­пер я роз­би­теє

Серце ядом гою,

І не пла­чу, й не співаю,

А вию со­вою.

Отаке-то, що хо­че­те,

То те і робіте:

Чи го­лос­но зне­ва­жай­те,

Чи ниш­ком хваліте

Мої ду­ми; од­на­ко­во

Не вер­нуться зно­ву

Літа мої мо­лодії,

Веселеє сло­во.

Не вер­неться…

І я сер­цем

До вас не вер­ну­ся.

І не знаю, де діну­ся,

Де я при­гор­ну­ся,

І з ким бу­ду роз­мов­ля­ти,

Кого роз­ва­жа­ти,

І пе­ред ким мої ду­ми

Буду сповіда­ти?

Думи мої! літа мої,

Тяжкії три літа,

До ко­го ви при­хи­ли­тесь,

Мої слії діти?

Не хилітесь ні до ко­го,

Ляжте до­ма спа­ти…

А я піду чет­вер­тий год

Новий зостріча­ти;

Добридень же, но­вий го­де

В торішній сви­тині,

Що ти не­сеш в Ук­раїну

В ла­таній тор­бині?

«Благоденствіє, ука­зом

Новеньким по­ви­те».

Іди ж здо­ров, та не за­будь

Злидням пок­ло­ни­тись.

Де­каб­ря 1845, Вьюни­ща

ЗАПОВІТ

Як ум­ру, то по­хо­вай­те

Мене на мо­гилі,

Серед сте­пу ши­ро­ко­го,

На Вкраїні милій,

Щоб ла­ни ши­ро­ко­полі,

І Дніпро, і кручі

Було вид­но, бу­ло чу­ти,

Як ре­ве ре­ву­чий.

Як по­не­се з Ук­раїни

У синєє мо­ре

Кров во­ро­жу… отой­ді я

І ла­ни, і го­ри -

Все по­ки­ну і по­ли­ну

До са­мо­го бо­га

Молитися… а до то­го

Я не знаю бо­га.

Поховайте та вста­вай­те,

Кайдани порвіте

І вра­жою злою кров'ю

Волю ок­ропіте.

І ме­не в сем'ї ве­ликій,

В сем'ї вольній, новій,

Не за­будьте пом'яну­ти

Незлим ти­хим сло­вом.