У якому з машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди

Ех, мандрівочка – рідна тіточка! Так казали козаки. Чи, може, чумаки? Наталочка не знала, хто саме, але гарно вони казали. Машка летіла, як ластівка, лиш колеса шелестіли по асфальту.

- Дівчата, не хвилюйтеся! У машини ноги круглі – до Кам’янця вона вмить добіжить! – весело примовляв тато, тиснучи на газ.

Наталочка теж підбадьорилася. Ще не пізно, ще тільки полудень, і вона ще виграє в Антипка свій заклад. Головне – не хнюпити носа! Тримати удар, як казав Северин.

За Зборовом почався дощ.

За Тернополем прояснилося. Теплий асфальт запарував, а прямісінько над дорогою стала веселка.

- Є прикмета: хто проїде під веселкою, буде щасливий, - згадала мама.

- То їдьмо швидше! – заквапилася Наталочка, бо саме сьогодні дрібка щастя їм не завадила б.

Тато натис на газ і обігнав вантажівку, водій якої, галантно уступивши дорогу, посигналив їм і помахав рукою.

- Тату! Ти бачив? Це той же водій! З трактором, ой ні, ой гляньте: тепер він везе чорно-рябого бугая! Ми обганяли його, коли їхали з Києва, - залопотіла Наталочка, махаючи у відповідь руками, як вітряк.

- Отже, маємо знайомого попутника, - усміхнувся тато.

Машка намотувала кілометр за кілометром, а веселка все стояла попереду, мов розчинена райська брама.

У Микулинцях незрівнянно запахло свіжим хлібом. Довелося спинитися та купити гарячий калач. Наталочка відразу й захрумкотіла окрайцем.

За Теребовлею обігнали ту ж вантажівку. Все було майже так само, як тоді, коли Руснаки безжурно рушили в мандрівку. Так само Наталочка перелічувала річки:

- Сьогодні ми переїхали Золочівку, Стрипу, Серет і маленьку Гнізну, але на жодній не спинилися, бо дуже спішимо. А ще зовсім недалечко текла річка Золота Липа. Ото в ній би скупатися!

- Доню моя, для тебе воно зайве. За тобою без того золоті верби ростуть, де не повернешся, - зауважила мама.

Наталочка набурмосилася, але тільки на хвилечку: вони перемайнули край села Кобиловолоки, і дівчинка зайшлася сміхом:

- Ну й село, ха-ха! Тут кругом не назви, а шедеври! Кобиловолоки! Болязуби! Або Ракобовти! Або Паликорови! Ще краще Печихвости! Сміхота! Там що, живуть якісь хвостоїди?

- Та то, бачиш, козаки не раз хитрували. Заманювали вороже військо в таке місце, щоб воно не мало куди розбігтися, тоді бикам – головешку під хвіст, і оскаженіле стадо стоптувало ворогів до цурки, - пояснив тато. – Від того й Печихвости, і Паликорови.

- Он як…

Вона знов відчула легкий щем. І тут землю збито копитами козацьких коней. І тут, і скрізь, де вони їдуть. Ой у полі жито копитами збито, під білою березою козаченька вбито… Скоріше б дістатися до Кам’янця та врятувати шаблю.

Дорога ставали чимраз веселіша: виписувала таки зигзаги, що тільки держись.

- Що воно? Ген попереду? – спитала мама, коли Машка вихопилася на черговий закрут.

На узбіччі стояли два авта, біля них мордовороти в чорних масках і… Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода.

- Бож-же ж мій, дорожній рекет! – вигукнув тато.

- Ого! Як у кіно!

- Негайно гальмуй! Повертай! Розвертайся! – перестрашилася мама.

- Пізно! Нас однак доженуть.

І раптом позаду засигналила вантажівка. То ґречний водій, якого вони щойно обігнали, показував татові, щоб уступив дорогу. Тато збочив, пригальмовуючи, і вантажівка пронеслася вперед. Це справді було кіно! Вона пішла зустрічною смугою, вірніше, самим краєм її, де попри колоду лишилося трошечки не перегородженого асфальту, проте не вписалася, могутні колеса зачепили колоду, і тоді… Бугай ревнув, щось торохнуло, щось сяйнуло, мов сліпучий фонтан. То колода, описавши півколо, другим кінцем вгатила автомобіль мордоворотів простісінько в лобове скло, сипнувши осколками!

- Оце клас!

Вантажівка стрімко віддалялася. Дорога лежала вільна. Тато щосили натис на газ. З другого авта вискочили чоловік у чорному костюмі й екстравагантна дама з пекельно-червоним волоссям – то були старий чорт і чортова, себто Антипкова, мати. Обоє несамовито лементували. Машка зі свистом промчалася мимо них. Наталочка аж підскакувала на сидінні і корчила в заднє скло усі, які вміла, глузливі гримаси, а її мама робила вигляд, що нічого не помічає.

Вантажівку вони догнали за кількома поворотами.

- За мене не хвилюйтеся, я тут неподалік повертаю в село, - гукнув їм ґречний водій. – А ви пильнуйте, щоб бандюги не догнали вас на безлюдді.

Руснаки розпрощалися з ним, щонайщиріше махаючи руками.

- Чого бандюгам нас доганяти? Їхнє авто розбили не ми, - зауважила мама.

В небі все ще стояла веселка, далека, як і раніш, - там, попереду, лився дощ із лілової хмари. Наталочці хотілося спинитися де-небудь на високому пагорбі з гарним краєвидом, випити чаю з маминого термоса, бодай трошки перепочити після своїх сьогоднішніх хвилювань. Та цим разом було не до зупинок.

- Ні, погоні немає, - вкотре озирнулася вона й раптом скрикнула: - Тату, он вони! Он!

Бо позаду вигулькнув знайомий чорний джип.

Що то була за погоня! Машка мчала, аж захлинався мотор. Здавалося, вона вже не торкалася колесами асфальту, а просто летіла над мокрою дорогою, блискучою від недавнього дощу. Проте чорний джип невблаганно наближався… Поворот, ще поворот – Машка ледве вписалася, залетівши далеко на зустрічну смугу – і знов поворот – лет, зблиск, тріск… Наталочка обережно розплющила очі. Перед ними цвіла веселка. Всі були цілі: тато, мама і, здається, Машка теж. Вона ніжно похитувалася: хить – хить. Мов колиска. Лишенько – Руснаки сиділи… в кроні розлогого дерева.

Батьки розгублено оглядалися.

- Їхали, возилися, за дуба зачепилися, - тихенько зітхнула мама.

- Не за дуба, серденько, а за вербу… - якось розгублено уточнив тато. – Ох, на дверцятах вм’ятина.. І на капоті також…

- Ми живі, і це головне, - заспокоїла його мама.

- Питання в тому, як звідси злізти.

Злізати було ніяк. Краще було навіть не соватися, бо Машка загрозливо перехилялася. А зверху, з дороги, з якої вони злетіли, на Руснаків зазирав Антипко зі своїми чортячими батьками і глузливо кривлявся – що ж, тепер він міг кривлятися, тепер рахунок знов на його користь. Наталочка відвернулася, намагаючись не дивитися на його мармизу.

- Гей, унизу! Ого-гов! – гукнув Антип, регочучи.

- Похитайтесь, погойдайтесь, поки яке-небудь гусенятко забере вас, як Телесиків! – і собі глузувала чортова мати.

Нарешті їхні мармизи зникли, нагорі захурчав мотор – вони поїхали геть.

А Руснакам тільки й лишилося, що чекати, поки прибудуть рятувальники. Хоча хтозна, чи вони прибудуть, бо, здається, з траси потерпілих Руснаків не видно. Про шаблю краще було не думати.

Світило сонце, та повівав вітер, від чого вербове гілля прикро потріскувало. Хвилини тяглися, мов на волах. З кожною ставало все тривожніше.

- Стоїть гора високая – раптом заспівала мама.

Авжеж, гора стояла: та, з якої вони щойно успішно злетіли на крутому віражі.

- Попід горою гай, гай.

І гай зеленів, достеменно як у пісні. Замість річки синіло невеличке озерце, либонь, налите недавнім дощем, а замість долини розкинувся порожній покинутий кар’єр, у якому не видніло ні душі. Машка погойдувалася, достоту як ті пісенні човни, про які співала мама, і було то не вельми приємно. Та, як не дивно, пісня розганяла тривогу, огортала тихою ласкою.

Тато з мамою вже на два голоси співали про зажурену вербу, з якої з холодами осиплеться листячко.

Гай-гай, головне, щоб Руснаки не осипалися з гілля, поки їх не виручать. Наталочка задивилася на гайок, що зеленів над кар’єром. Якби тут був Северин, він би напевно щось придумав. Пластунів цього вчать: знаходити вихід з найскрутніших ситуацій. А вона ж не має пластунських вмілостей, вона геть не знає, що чинити. Та невже сидітиме, склавши руки? Раптом її осяяло.

- Мамо, дай дзеркальце!

- А й правда, причепурись, бо геть розпатлалась.

Проте Наталочка придумала інше. Сонячний зайчик побіг по гайочку. Може, там хтось є. Може, помітить?

Блись, блись – блись. Хай це буде схоже на азбуку Морзе, дарма, що вона її не знає. Блись, блись – блись.

Поки тато з мамою переспівали всі, які знали, пісні. Поки й сонце сховалося за хмару.

І тоді…

Тоді на дорозі почулося надсадне важке гудіння. Над дорогою вистромилася стріла підйомного крана.

- Агов, літуни! Живі – здорові? Та вони тут виспівують, мов солов’ї!

Нарешті! Рятувальники!

Спочатку з верби зняли Наталочку. Потім маму. Потім тата. Вкінці заходилися знімати Машку.

- Ну й деньок! Ну й пригоди! – примовляв молоденький міліціонер, що ретельно складав акт про аварію. – Одне авто розтрощила колода. І звідки вона на нього звалилася на рівному місці? Ви-от залетіли на вербу. Добре, що додумалися подавати світлові сигнали.

- Ми? Сигналили? – перезирнулися тато з мамою.

- Еге ж, тому пастушки й додивилися, що на вербі щось червоніє та ще й поблискує, і повідомили нас, - бадьоро пояснив міліціонер. – А одні, вибачайте на слові, придурки роздрочили бугая, і той ущент розбив їхній джип «Черокі». Дама з джипа лютувала, аж пінилась. А що з бугая візьмеш? Самі й винні!

- Бугай чорно-рябий? – уточнила Наталочка.

- А ти, мала, звідки знаєш? – здивувався міліціонер.

- Джип чорний, а з дами вогненне червоне волосся, чи не так?

- Ну, мала… - ще дужче здивувався міліціонер, та враз посуворішав: - Ви мені зуби не заговорюйте. Ви перевищили швидкість!

Наталочка мало не застрибала з утіхи: без сумніву, бугай розбив Антипкове авто! Видно, його батьки, загнавши Руснаків на вербу, таки відшукали ґречного водія, ну й заробили!

Тим часом стріла підйомного крана обережненько поставила Машку на дорогу. Автомобіль, на диво, був справжнісінький, якщо не зважати на вм’ятини, отож тато трохи розпогодився.

- Ну й щасливчики ви, - не йняв віри міліціонер. – Можна сказати, відбулися переляком.

- То все веселка, - радісно пояснила Наталочка. – Ми їхали під веселкою!

- Ви мені не вішайте локшину на вуха, - розсердився міліціонер, густо почервонівши. – Бугай, колода, а ці-от – під веселкою… Ну й деньок!

Потихеньку Руснаки рушили.

- Тато, мамо, ви зрозуміли? – заторохтіла Наталочка, бо вони нарешті залишилися утрьох. – Бугай розтолочив антипковий джип! Антипко вже не шкодитиме! Може, ми ще врятуємо шаблю?

Тато зітхав, чухав потилицю, згадуючи про штраф, який йому доведеться заплатити. Мама мовчала, не відриваючи погляду від дороги. Після польоту на вербу вона помітно посуворішала.

Але, попри все, вони наближалися до Кам’янця.

РОЗДІЛ 11,