Ок­тяб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург

* * *

Чого мені тяж­ко, чо­го мені нуд­но,

Чого сер­це пла­че, ри­дає, кри­чить,

Мов ди­тя го­лод­не? Сер­це моє труд­не,

Чого ти ба­жаєш, що в те­бе бо­лить?

Чи пи­ти, чи їсти, чи спа­тоньки хо­чеш?

Засни, моє сер­це, навіки зас­ни,

Невкрите, роз­би­те,- а люд навісний

Нехай ска­женіє… Зак­рий, сер­це, очі.

Но­яб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург

* * *

Заворожи мені, волх­ве,

Друже си­во­усий!

Ти вже сер­це за­пе­ча­тав,

А я ще бо­юся.

Боюся ще по­горілу

Пустку руй­ну­ва­ти,

Боюся ще, мій го­лу­бе,

Серце по­хо­ва­ти.

Може, вер­неться надія

З тією во­дою

Зцілющою й жи­ву­щою,

Дрібною сльозою -

Може, вер­неться з-за світа

В пуст­ку зи­му­ва­ти,

Хоч все­ре­дині обілить

Горілую ха­ту. І ви­то­пить, і нагріє,

І світло засвітить…

Може, ще раз про­ки­нуться

Мої ду­ми-діти.

Може, ще раз по­мо­лю­ся,

З дітка­ми зап­ла­чу.

Може, ще раз сон­це прав­ди

Хоч крізь сон по­ба­чу…

Стань же: бра­том, хоч оду­ри.

Скажи, що ро­би­ти:

Чи мо­ли­тись, чи жу­ри­тись,

Чи тім'я роз­би­ти??!

Де­каб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург

ГОГОЛЮ

За ду­мою ду­ма роєм вилітає,

Одна да­вить сер­це, дру­га роз­ди­рає,

А тре­тяя ти­хо, ти­хе­сенько пла­че

У са­мо­му серці, мо­же, й бог не по­ба­чить.

Кому ж її по­ка­жу я,

І хто тую мо­ву

Привітає, уга­дає

Великеє сло­во?

Всі ог­лух­ли - по­хи­ли­лись

В кай­да­нах… бай­ду­же…

Ти смієшся, а я пла­чу,

Великий мій дру­же.

А що вро­дить з то­го пла­чу?

Богилова, бра­те…

Не за­ре­вуть в Ук­раїні

Вольнії гар­ма­ти.

Не заріже батько си­на,

Своєї ди­ти­ни,

За честь, сла­ву, за бра­терст­во,

За во­лю Вкраїни.

Не заріже - ви­ко­хає

Та й про­дасть в різни­цю

Москалеві. Це б то, ба­чиш,

Лепта удо­виці

Престолові-отечеству

Та німоті пла­та.

Нехай, бра­те. А ми бу­дем

Сміяться та пла­кать.

Де­каб­ря 1844, С.-Пе­тер­бург

* * *

Не за­ви­дуй ба­га­то­му:

Багатий не знає

Ні при­язні, ні лю­бові -

Він все те най­має.

Не за­ви­дуй мо­гу­чо­му,

Бо той зас­тав­ляє.

Не за­ви­дуй і слав­но­му:

Славний доб­ре знає,

Що не йо­го лю­ди люб­лять,

А ту тяж­ку сла­ву,

Що він тяж­ки­ми сльоза­ми

Вилив на за­ба­ву.

А мо­лоді як зійдуться,

Та лю­бо, та ти­хо,

Як у раї,- а ди­виш­ся:

Ворушиться ли­хо.

Не за­ви­дуй же ніко­му,

Дивись кру­гом се­бе:

Нема раю на всій землі,

Та не­ма й на небі.

Ок­тяб­ря 1845, Мир­го­род

* * *

Не же­ни­ся на ба­гатій,

Бо ви­же­не з ха­ти,

Не же­ни­ся на убогій,

Бо не бу­деш спа­ти.

Оженись на вольній волі,

На ко­зацькій долі:

Яка бу­де, та­ка й бу­де,

Чи го­ла, то й го­ла.

Та ніхто не до­ку­чає

І не роз­ва­жає -

Чого бо­лить і де бо­лить,

Ніхто не пи­тає.

Удвох, ка­жуть, і пла­ка­ти

Мов лег­ше не­на­че;

Не по­ту­рай: лег­ше пла­кать,

Як ніхто не ба­чить.

Ок­тяб­ря 1845, Мир­го­род

ЄРЕТИК

Шафарикові

Запалили у сусіда

Нову доб­ру ха­ту

Злі сусіди; нагріли­ся

Й по­ля­га­ли спа­ти,

І за­бу­ли сірий попіл

По вітру розвіять.

Лежить попіл на роз­путті,

А в по­пелі тліє

Іскра вог­ню ве­ли­ко­го.

Тліє, не вга­сає,

Жде підпа­лу, як той мес­ник,

Часу до­жи­дає,

Злого ча­су. Тліла іскра,

Тліла, до­жи­да­ла

На роз­путті ши­ро­ко­му,

Та й гас­ну­ти ста­ла.

Отак німо­та за­па­ли­ла

Велику ха­ту. І сім'ю,

Сім'ю слав'ян роз'єди­ни­ла

І ти­хо, ти­хо упус­ти­ла

Усобищ лю­тую змію.

Полилися ріки крові,

Пожар за­га­си­ли.

А німчи­ки по­жа­ри­ще

Й си­рот розділи­ли.

Виростали у кай­да­нах

Слав'янськії діти

І за­бу­ли у не­волі,

Що во­ни на світі!

А на давнім по­жа­рищі

Іскра братст­ва тліла,

Дотлівала, до­жи­да­ла

Рук твер­дих та смілих,

І дож­да­лась…

Прозрів єси

В по­пелі гли­бо­ко

Огонь доб­рий смілим сер­цем,

Смілим орлім оком!

І засвітив, лю­бо­муд­ре,

Світоч прав­ди, волі…

І слав'ян сім'ю ве­ли­ку

Во тьмі і не­волі

Перелічив до од­но­го,

Перелічив тру­пи,

А не слав'ян. І став єси

На ве­ли­ких ку­пах,

На роз­путті всесвітньому Ієзекіїлем,

І - о, ди­во! - тру­пи вста­ли

І очі розк­ри­ли,

І брат з бра­том об­ня­ли­ся

І про­го­во­ри­ли

Слово ти­хої лю­бові

Навіки і віки!

І по­тек­ли в од­но мо­ре

Слав'янськії ріки!

Слава тобі, лю­бо­муд­ре,

Чеху-слав'янине!

Що не дав ти по­то­ну­ти

В німецькій пу­чині

Нашій правді. Твоє мо­ре

Слав'янськеє, но­ве!

Затого вже бу­де пов­не,

І поп­ли­ве чо­вен

З ши­ро­ки­ми вітри­ла­ми

І з доб­рим кор­ми­лом,

Попливе на вольнім морі,

На ши­ро­ких хви­лях.

Слава тобі, Ша­фа­ри­ку,

Вовіки і віки!

Що звів єси в од­но мо­ре

Слав'янськії ріки!

Привітай же в своїй славі

І мою убо­гу

Лепту-думу не­муд­рую

Про че­ха свя­то­го,

Великого му­че­ни­ка,

Про слав­но­го Гу­са!

Прийми, от­че. А я ти­хо

Богу по­мо­лю­ся,

Щоб усі слав'яне ста­ли

Добрими бра­та­ми,

І си­на­ми сон­ця прав­ди,

І єре­ти­ка­ми

Отакими, як Конс­танцький

Єретик ве­ли­кий!

Мир ми­рові по­да­ру­ють

І сла­ву вовіки!