Духове життя української держави ХVІІ століття 1 страница

Церква

Внаслідок Берестейської унії Церква в Україні поділилася на дві: стару, зв'язану з православним Сходом, з Константинопольським патріархом, із давньою українською традицією, що вела до св. Володимира, Ольги, Києво-Печерського монастиря, князів, пат­ронів та засновників православних церков, і нову, що творила нові взаємовідносини, нав'язувала зв'язки з Римом, творила ту унію, яка мала покласти край розривові 1054 року, загоїти рани на тілі єдиної Христової Церкви й створити нову Церкву, з'єднану з Римо-Католицькою, Прекрасні ці ідеї поки що не здійснювалися, але єдина до того часу Православна Церква України поділилася на дві, за які народ почав жорстоку, тяжку боротьбу.

а) Православна Церква. Після Берестейської унії Пра­вославна Церква опинилася в катастрофічному стані. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніатської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан — Львівський та Михаїл Копистенський — Перемиський, яких уніатський Берестейський собор низложив, з польський уряд не визнавав за єпископів. Православна шляхта звернулася була до Сейму, що зібрався в лютому 1597 року, але Сейм став на стороні унії і засудив протосинкела — екзарха Константинополь­ського патріарха, Никифора, який був головою православного Бе­рестейського собору. Після Сейму, за наказом короля, Никифора ув'язнено й вивезено до Магдебурзької фортеці. ⁷⁵ Надії на Сейм не виправдалися.

Року 1599 у Вільні зібралася конфедерація протестантської та православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі по­стала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимости супроти православних та протестантів — «дисидентів». Почалися «рокоші» — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та право­славних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 року їм повернено Києво-Печерський монастир, що його на праві надання дістав архімандрит Єлісей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

⁷⁵ І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви, Том II, Нью-Йорк, 1956. Стор. І-ІО.

1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно «грецької ре­лігії». За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати

згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без пе­решкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою цієї конституції було те, що вона не відрізняла уніатів від православних. Ли­ше сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніатів.⁷⁶

Проте, поступки ці не зміняли справи: уніати продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів.

Тяжке становище було з єпископами Року 1607 помер Гедеон Балабан, а року 1610 — Михаїл Копистенський. У Православній Церкві не залишилося б жадного єпископа, якби не пощастило Єремієві Тисаровському посісти Львівську кафедру, давши королеві за­певнення, що він — уніат. Висвячений він був Сучавським митро­политом Анастазієм. На перемиську єпархію король призначив уніата Афанасія Крупецького, хоч в цілій парафії не було жадного уніата. Православна шляхта виставила проти нього Гулевича-Воютинського. ⁷⁷ Допомагали, правда, в хіротоніях священиків східні ієрархи, що приїздили за «милостиню», але вони не знали людей, яких висвячували, і це не раз приводило до висвяти осіб, не гідних сану.

Велику допомогу Православній Церкві подавали православні братства, які видавали антиунійні твори, укладали протестації, подавали петиції, виступали на судах, обороняючи церковне майно, і т. д. Властиво проти унії підносився єдиний голос — колектив­ний голос православних братств.⁷⁸

Проти Православної Церкви вели пропаганду головним чином єзуїти, але вели в користь не унії, а римо-католицизму. Король Сіґізмунд католик, підтримував усіма засобами католиків, давав їм посади, багаті староства, бенефіції. Православні шляхетські ро­ди убожіли і багато православних, піддаючись католицькій пропаганді, кидали свою Церкву. Онука славетного оборонця православ'я, князя К. Острозького, Анна Алоїза Ходкевичова, після його смерті, уфундувала в Острозі єзуїтську колегію, замість православної академії, і будувала костели у володіннях князя. Інший спадкоє­мець кн. К. Острозького, князь Домінік Заславський, наказав, щоб усі православні священики в його володіннях перейшли на унію. Він мав на те юридичне право, бо після релігійних воєн в Європі був прийнятий принцип — «чия країна, того й релігія» — «cuius regio, eius religio».

⁷⁶ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 10-11.

⁷⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 244.

⁷⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 12-14.

Мелетій Смотрицький, один із найвидатніших полемістів XVІI ст., в «Треносі, або ляменті Православної Церкви» дав перелік «дорогоцінних світильників, каменів блискучих» у короні Православ­ної Церкви — визначних православних родів, що перейшли на ка­толицтво. В цьому реєстрі майже всі славетні православні роди. Але цікаво: на унію переходили тоді православні дуже рідко; зрікаючись своєї Церкви, вони разом із тим польщилися, і таким чи­ном український народ втрачав свою культурну провідну верству.⁷⁹

В боротьбі з унією на початку XVII ст. помічається зміна.

Кінець XVI і початок XVII ст. характеризувалися гарячою поле­мікою православних з прихильниками унії. З 1610 року вона при­пиняється, не друкується навіть таких видатних творів, як «Панінодія» архімандрита Копистенського:⁸⁰ безвиглядність продовжен­ня полеміки стала ясною для православних.

До голосу щораз більше доходила нова молода сила — козацтво. Блискучі воєнні перемоги, міцна організація козацтва творили з нього ту реальну силу, на яку стали покладати надії православні, що не могли знайти оборони ні в короля, ні в Сеймах.

Року 1610 війт і православне духовенство Києва вперше звер­нулися по захист до козаків. Уніатський ігумен Видубицького монастиря, Антоній Грекович, що був також намісником митрополита Іпатія Потія, не дозволяв православним служити в Софійському Соборі, поки вони не визнають митрополита Потія. У відповідь на скаргу бурмістра та духовенства гетьман Григорій Тусканевич звер­нувся до заступника воєводи, Холоневського, з заявою, що, коли ігумен Грекович перешкоджатиме православним служити в св. Со­фії — його заб'ють, а того, хто заб'є, козаки захищатимуть. Гре­кович не уникнув смерті: року 1618, коли він знову почав тиснути на православне духовенство, до його помешкання в Видубицькому монастирі з'явилося кілька козаків, схопили ігумена і вкинули в ополонку на Дніпрі. Митрополит Велямин Рутський вніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство та міщан про те, що вони «противляться зверхній владі своїх митрополитів», але скарга не мала наслідків.⁸¹

Ще раніше, 1614 року, козаки допомогли Єлисеєві Плетенецькому в боротьбі з митрополитом Йосифом Веляміном Рутським за землі Київського Печерського монастиря.

⁷⁹ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 15-16.

⁸⁰ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 26-28.

⁸¹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VI, стор. 599-600. В листі гетьмана Тусканевича сказано: якщо Грекович не припинить

переслідування православ­них, він, гетьман, дозволив його — «где ж колвек здыбавши, як пса убити».

1615 року з допомогою та під опікою козацтва засновано в Києві Богоявленське Братство, до якого, як згадано вище, вписався чле­ном гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». Так козацтво виступає вже як офіційний патрон і захисник Православної Церкви. Це підносило престиж козацтва в цілій Україні. Особливо піднісся цей престиж у 1616 році, коли на гетьмана обрано Петра Сагайдачного, православного воєначальника та адміністра­тора.

Тоді становище Православної Церкви було загрозливе зі смертю єпископа Єремії Тисаровського, єдиного православного ієрарха, поль­ський уряд міг оголосити Православну Церкву неіснуючою, якщо вона не матиме єпископа. Правда, гостювали грецькі архиєрєї — Лука Білгородський, Єремія Пеласонський, Сербський єпископ Пав­ло, але польський уряд не визнавав їх, і уніатські єпископи намага­лися виселити їх зі своїх територій.

Року 1603 вперше завітав до Москви та Литви архімандрит Теофан; року 1619, вже в сані патріарха Єрусалимського, завітав він удруге до Москви, щоб перевести збірку пожертв, а також взяти участь в рукоположенні патріарха Московського Філарета, батька царя Михайла. По дорозі до Москви Теофан пробув більше як рік в Тулі, де стояло польське військо, а в ньому загін запорожців. Та­ким чином від запорожців він міг дістати інформації про стан Пра­вославної Церкви. Приїздили козаки й до Москви, коли там пере­бував патріарх. Про намір Теофана довершити в Україні «архієрейські чинності» свідчить грамота Конетантинопільського патріарха Тимофія, дана йому ще в 1618 році. Ця грамота надрукована в книзі Мелетія Смотрицького «Оправдання невинности»і свідчить, що в подіях, які сталися в Києві 1620 року, не можна вбачати «москов­ської інтриги», як вбачають її П. Ходиніцький і почасти М. Возняк.⁸² Чия не була б ініціатива, але, безперечно, існувала договореність між патріархом і козаками.

Вліті 1620 року Теофан прибув до Києва. Козаки урочисто зу­стріли його, і він оселився в будинку Братства на Подолі. До патріарха прибували делегати з різних місць, головно — від братств і, очевидно, обговорювали питання поновлення ієрархії. Сам Теофан писав у своїй грамоті до народу, що відновлене ієрархію «за мир­ним, загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули мит­рополії Київської» ... «Протестація» митрополита Йова Борецького, внесена до книг ґродських Київських 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій оголошено грамоту патріарха Тимофія. Крім того при Теофані був екзарх патріарха Арсеній. На цій нараді вирішено просити Теофана висвятити єпископів, що «він міг зробити цілком канонічно».⁸³

Деякі вагання, які викликало у патріарха Теофана ставлення короля, розвіяли козаки, які обіцяли йому захист.

⁸² Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Українська Пергас..., стор. 652.

⁸³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 33-34.

Не збереглося детальних матеріалів, де саме й коли відбувалася хіротонія єпископів, але в грамоті Теофана 1620 року індикта 3 названо єпископів, які її переводили, і тих, кого висвячено. Брали участь в хіротонії, крім Теофана, митрополит Софійський Неофіт, який перебував тоді в Києво-Печерському монастирі, та єпископ Страгонський Авраамій. Висвячені були: ігумен Михайлівського монастиря Йов Борецький на кафедру митрополита Київського та Га­лицького, ієромонах Мелетій Смотрицький — на архиєпископію По­лоцьку Вітебську та Мстиславську; ігумен Межигірського монастиря, Ісая Копинський — на єпископію Перемиську та Самбірську; архімандрит Терехтемирівського монастиря, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич — єпископію Володимирську та Берестейську; ігумен Черницького монастиря, Ісаак Борискевич — на єпископію Луцьку та Острозьку і ігумен Милецького монастиря, Паїсій Іполитович — на єпископію Холмську та Більську.⁸⁴

Відновлення православної ієрархії мало колосальне значення не тільки для Церкви. Воно піднесло престиж козацтва, завдяки якому і під захистом якого відбулася ця подія. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 року привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства. «Це ж з того покоління військо, що за Оле­га, монарха руського... по морю плавало і Константинополь штурму­вало ... Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константинопольської Церкви прийняли». — «Це зв'язування Запорозького Війська з традиціями князівської доби, з „старою Руссю", незвичайно піднесло авторитет Запоріжжя і да­ло йому провідне місце в національному житті», — так характе­ризує вагу поновлення православної ієрархії в 1620 році й роль в тій події Запоріжжя один із найвидатніших істориків України.⁸⁵

Подія ця мала й інше значення. Вона піднесла престиж Києва, як церковної столиці: Київ знову став колискою Православної Цер­кви. Події 1620 року дали тло урочистому в'їздові Богдана Хмель­ницького до Києва, духової, церковної столиці нової держави, що вела своє походження від Великого Князівства Київського. Це був лейтмотив привітань Хмельницькому від київської еліти.

⁸⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 329-330. — І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 35-36. — М. АНДРУСЯК. Історія Козаччини, стор. 23-24.

⁸⁵ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же, стор. 189.

Однак питання про існування Православної Церкви не було ще розв'язане. В листопаді 1620 р. зібрався Сейм, на якому головним питанням була охорона держави від татар. Щойно перед тим поляки зазнали поразки під Цецорою і, щоб забезпечити допомогу козаків, треба було заспокоїти їх в справі Церкви. Ніколи на сеймах не було таких палких промов, як на цьому. Лаврентій Древинський, депутат Волині, навів низку фактів переслідування Православної Церкви. Віденське братство поставило питання руба: допомогу від козаків польський уряд дістане лише тоді, коли легалізує нововисвячену ієрархію. Сам Петро Сагайдачний прибув на Сейм з єпископом Йосифом (Єзекіїлем) Курцевичем і обіцяв допомогу козаків у війні з турками за умовою визнання нової ієрархії. Зі свого боку король звертався до патріарха Теофана з благанням вплинути на козаків, щоб вони допомогли Польщі, «захищаючи цілість своєї віри й бать­ківщини».⁸⁶

Битва під Хотином року 1621 вкрила ім'я Петра Сагайдачного та козаків славою і врятувала Польщу від розгрому. Але Сагайдачний був тяжко поранений і наступного, 1622 року помер. Поль­ський уряд нічого не зробив у справі легалізації ієрархії. Протести, петиції, виступи послів на Сеймах не мали жадних наслідків.

Висвячення нової ієрархії поновило полеміку між православни­ми та уніатами, що припинилася була 1610 року. Цим разом у поле­міці брали участь тільки українці без участи поляків. Серед ви­датних полемістів був один лише не-українець, уніатський митропо­лит Йосиф Велямін Рутський, москаль. З другого боку — особли­вістю цієї полеміки було те, що обидві сторони вживали польської мови: так глибоко пройшла вона в українську культуру. Перше місце серед полемістів належить архиєпископові Полоцькому, Мелетієві Смотрицькому. Це була людина надзвичайно обдарована, з широкою освітою, яку він здобув в університетах Ляйпціґу, Нюрнберґу та Вюрцбурґу.⁸⁷ Мелетій Смотрицький написав багато видат­них творів: «Lament», «Werificatia niewinnosci», «Obrona werificatii», «Elenchus», «Appendix», в яких захищав нововисвячену ієрар­хію і Православну Церкву від закидів збоку уніатів. Значним тво­ром була «Протестація», яку митрополит Йов Борецький подав до київського Ґродського Суду і яка була вписана до книг ґродських. У ній митрополит речево поснював обставини, в яких патріарх Теофан висвятив нових ієрархів. Аналогічним офіційним докумен­том була «Justificatia niewinnosci», подана 6 грудня І622 року коро­леві Сігїзмундові III від імені нововисвяченої ієрархії, та «Supplicatia», подана на Сейм 1623 року від імені всіх православних Речі Посполитої. Збоку уніатів видно дві праці митрополита Йосифа Веляміна Рутського: «Sowita wina» та майбутнього митрополита Анастасія Селяни: «Antelenchos».

⁸⁶ І. ХОЛМСЬКИЙ. Там же. стор. 189.

⁸⁷ о. Б. КУРИЛАС. З'єдинення архиєпископа Мелетія Смотрицького в істо­ричному і психологічному насвітленні. Вінніпєґ, 1962, стор. 38.

Обвинувачення проти нової ієрархії, що висувалися в цій поле­міці, були такі:

1. Теофан був не патріарх Єрусалимський, а шпигун турець­кого султана.

2. Якщо він і був патріархом, то не мав права висвячувати в чужій митрополії.

3. Якщо і мав дозвіл патріарха Царгородського, то мусів, крім того, мати дозвіл короля; такого дозволу він не мав, отже глибоко образив короля.

Всі ці обвинувачення збивали — «Протестація» митрополита Йова та «Супліка» до Сейму.⁸⁸

б) Уніатська Церква в XVII ст.З самого початку вияви­лося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єписко­пами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, не зважаючи на листи в цій справі папи Климента VIII. «Була це перша злощасна помилка польського уряду в справі унії», — писав польський історик, єпископ Є. Ліковський.⁸⁹

Уніатська Церква опинилася в стані ізоляції. Польські єпископи також не хотіли визнавати її, рахуючись не з релігійними погля­дами, а з національністю уніатів. ⁹⁰ «Православні ненавиділи уніатів за їх зраду правовірності, а Римо-Католицька Церква не вва­жала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була націо­нальна різниця між уніатськими українцями та католицькими по­ляками». Уніатська Церква була в Польщі лише терпимою. «Це майже неймовірно, але автентичні свідоцтва не залишають сумніву, що латинське духовенство, замість того, щоб притягати до себе уніатів, їх тільки дратувало й принижувало», — пише єпископ Є. Лі­ковський.⁹¹ А з другого боку українці-православні покладали на українців-уніатів відповідальність за всі злочини, доконувані проти них католиками-поляками.

⁸⁸ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 47-53.

⁸⁹ Е. ЛИТОВСЬКИЙ. Unia Brzeska, Poznan, 1894. (Цитую за Г. Лужницьким, там же, стор. 289).

⁹⁰ Є. ВІНТЕР. Візантія та Рим..., стор. 71.

⁹¹ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 289-290.

Зав'язувався вузол відносин, з якого тяжко було знайти ви­хід. Годі теж казати, — пише історик Г. Лужницький, що тільки православні українці виступали проти уніатів. Не в меншій мірі українці-уніати переслідували православних. Як українські като­лицькі, так і українські православні джерела подають чимало фак­тів взаємного переслідування, і з цим об'єктивним твердженням не можна не погодитися. В запалі боротьби обидві сторони не знали меж. Вище згадувалося про морд Антонія Грековича, намісника митрополита в Києві; забито було ієромонаха Будкевича в Перемиській єпархії, Шаргородського декана Матвія, архиєпископа Йосафата Кунцевича. Єпископ Суша нарахував біля 100 уніатських священиків, забитих православними. Поранені були митрополити Михаїл Рогоза та Іпатій Потій. Православні не мали такого реєстру, але число жертв їх було теж не мале⁹² Досить згадати хоч би роз­гром єзуїтами Братства та школи в Луцьку в 1634 році, про що єпи­скоп Афанасій Пузина зніс до владики опис події з протестом до книг ґродських Луцьких.⁹³

Після смерті Михайла IV Рогози, уніатським митрополитом став Іпатій Потій (1600—1613) єпископ Володимирський та Берестей­ський. Магнат з походження, високоосвічений, до переходу на унію близький до князя Костянтина Острозького та його гуртка, Потій був один із видатних діячів XVI—VII ст. Його називали «батьком унії». Він був видатний проповідник та полеміст. Потій вважав за своє головне завдання піднести освіту і заснував католицькі школи в Бересті та академію у Вільні.

У своїх проповідях та друкованих творах Потій відшукував істо­ричні факти — права та привілеї, надані князями та королями Укра­їнській Католицькій Церкві; він доводив, що Українська Церква була завжди католицькою, і таким чином Берестейська Унія тільки завершила те, що було раніше. Такі твердження Потія викликали обурення з боку православних, протестантів та польського кліру, обвинувачення його в фальшуванні архівних документів. Лише Апо­стольська столиця — папа Климент VIII та Павло V підтримали Потія. Папи закликали латинських єпископів Вільни, Луцька, Льво­ва допомагати Потієві, але з цих закликів нічого не вийшло. Навпа­ки, року 1608 проти митрополита почався рух. Православне духо­венство Вільни зі ставропігійним Віденським Братством оголосили «непослух» митрополитові й зачинили двері церков. Боротьба проти Потія закінчилася атентатом на нього: в 1609 році лавник віден­ського магістрату Іван Тупека кинувся на нього з мечем і відру­бав йому два пальці правої руки, якою Потій заслонив голову.

Мавши офіційно титул «митрополита Київського», Іпатій Потій весь час перебував у Вільні, яка стала резиденцією митрополитів. Козаки не впускали митрополита до Києва.

Ворожнечу між православними та уніатами розпалювали матеріальні справи: питання — кому належить право володіти церквами та маєтностями? Бо обидві Церкви вважали себе правними во­лодільцями церков і маєтностей, що належали Церкві грецького об­ряду.

⁹² Г. ЛУЖНЙЦЬКИЙ. Там же, стор. 291-293; 297-300.

⁹³ І. ВЛАСОВСЬКИЙ. Там же, стор. 210-211.

Йосиф Велямін Рутський (1613—1632), ще за життя митропо­лита Іпатія Потія 1612 року був призначений старим митрополитом правити митрополією, і по смерті Потія став митрополитом. Батько його, Велямін, втік з Московщини за Івана Лютого. Роди­на оселилася на Білорусі, в селі Рута, і від цієї назви взяв своє прізвище митрополит. Батьки його перейшли на кальвінізм, але старшого сина, Івана, майбутнього митрополита, охрещено в право­славній вірі. Першу освіту дістав він при дворі княгині Заславської, потім закінчив школу у Вільні; після того був у князя Острозь­кого в Острозі. Після смерті батька Вельямін Рутський виїхав до Праги, де перейшов на католицтво. Закінчивши Вюрцбурзький університет із ступенем доктора філософії, став він стипендіатом грецької колегії Афанасія Великого в Римі, де підготовлялися мі­сіонери для навернення православних на католицтво, і для цього мусіли самі мати східній обряд. Цього довгий час не хотів Велямін Рутський, і тільки на вимогу папи Климента VIII змінив обряд.

Повернувшись до Вільни, Велямін Рутський побачив, яка слаба була унія: «загал громадянства, переважна, частина духовенства зве унію народною зрадою, відступництвом, запроданістю полякам. По­між: духовенством немає ні одного вченого, за винятком митропо­лита з незначною горсткою прихильників. Єдиний монастир, що приєднався до унії, св. Тройці у Вільні, був майже пустий», — так змальовує Г. Лужницький картину того, що застав у Вільні в 1603 році Велямін Рутський:⁹⁴

Г. Лужницький дає таку картину поширення унії по єпархіях: 1. Найкращі були — Холмсько-Бєльська єпархія, де унію визнала більшість населення, та 2. Луцько-Острозька, де вона трималася міцно; 3—4 — в єпархіях Володимиро-Берестейській разом з Вітеб­ською та Мстиславською, унія поширювалася слабо; 5. В Полоцькій «унія ніякого поступу не мала»; 6 та 7 — в Галицько-Львівській та Перемисько-Самбірській єпархіях уніатів не було,⁹⁵ Не можне. забувати при тому, що з двох Церков —- Православної та Уніат­ської, — які були «толеровані» польським урядом, Уніатська мала завжди перевагу перед Православною, вона була матеріально за­безпечена, бо мала більшу частину «дібр», якими раніше володіли православні, а головно — почувала над собою високу протекцію й моральну допомогу Апостольської Столиці.

⁹⁴ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 300-311.

⁹⁵ Г. ЛУЖНИНЬКИЙ. Там же, стор. 314-316.

Року 1643 король писав, що «в усій області Чернігівській нема ніякого уніатського монастиря і свята унія замикається в одній тільки особі велебного отця Кирила Транквілідаа . (М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. VIII, ч. II, стор. 89).

Ознайомившись з реальним станом Уніатської Церкви і змуше­ний папою Климентом VIII вступити до неї, Йосиф-Велямін Рутський палко взявся за справу допомоги Церкві. Насамперед він вирішив реформувати орден св. Василія Великого — Василіян, яко­му належав монастир св. Софії у Вільні. У 1607 році він вступив до цього монастиря і знайшов там співробітника в особі Йосафата Кунцевича, пізніше єпископа Полоцького. Вони упорядкували монастир, ввели чернечу дисципліну. На архімандрита призначено Веляміна Рутського. З 1611 року він був уже єпископом. Під про­водом Веляміна Рутського розвивається Троїцький монастир. Він переносить до Вільни жіночий монастир з Битеня, а в Битені за­сновує Василіянський монастир.

У 1616 році Йосафат Кунцевич дістав монастир у Жировицях, який теж передано Василіянам. Далі, під впливом св. Троїцького монастиря, що під кермою архімандрита Йосафата, став відомий своєю святістю і суворим додержуванням чернечих правил, від­новлено монастирі в Мінську, Новгородку, Красноборі та Гродні, але кожний з них жив своїм окремим життям. Митрополит Йо­сиф IV хотів об'єднати всі монастирі під кермою одного генераль­ного наставника, на зразок латинських чинів. Не маючи відповід­них сил, він звернувся по допомогу до генерала Чину Єзуїтів, щоб він делегував для інструктажу двох членів. Це звернення до єзу­їтів викликало ще більше ненависті збоку православних, які ба­чили в тому латинщення чернецтва. Року 1617 затверджено но­вий устав Василіян: на чолі став протоархімандрит, якого оби­рали ченці на все життя і якого затверджував митрополит. Раз на 4 роки збиралася Генеральна Капітула. З того часу єписко­пами могли бути тільки Василіяни тому, що біле духовенство бу­ло одружене. Року 1624 василіянська реформа охопила вже 20 монастирів.

Йосиф IV, прагнучи піднести престиж митрополита, хотів пе­ренести кафедру до Києва. До того, з XV ст., митрополити перебували в Новгородку або у Вільні. Справа була нелегка, бо вся Київщина залишалася православною, і уніатів в ній майже не було. Проте, Велямін Рутський досить легко дістав Софійський Собор та Видубицький монастир. Митрополит переводить до Києва групу Ва­силіян з Вільни й доручає їм місійну працю.⁹⁶

У православних залишилися — Києво-Печерський та Михайлів­ський монастирі. Вище вже була мова, яку реакцію збоку православних викликали переобрання митрополитом Веляміном Рутським св. Софії та місійна діяльність намісника митрополита, ігумена Видубицького монастиря, Грековича, який заплатив за цю працю своїм життям.

⁹⁶ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ Там же, стор. 311-312; 320-322.

Поновлення православної ієрархії в Києві 1620 року було тяж­ким ударом для Уніатської Церкви. Православні мали з того часу

свій осередок, що об'єднав їх. Поновилася боротьба. В кожній єпар­хії з'явилося по два єпископи: уніатський та православний. І по­руч стали два митрополити: Йосиф IV Велямін Рутський та Йов Борецький. Уже в нарадах перед висвятою нових владик гостро виявилося вороже ставлення православної шляхти та козацтва до католицьких владик та Веляміна Рутською. На першому ж засідан­ні Синоду нововисвячених православних владик порушено справу про повернення від уніатських владик церковного майна. Дальшу боротьбу доручено вести братствам.

На Сеймі 1621 року весь польський клір з примасом Ґембіцьким та польська влада поставили «вище державні інтереси й добро своєї держави від добра Католицької Церкви» і взяли під оборону Пра­вославну Церкву тому, що за нею стояли козаки, допомога яких була потрібна після поразки під Цецорою. Так пише Г. Лужниць-кий.⁹⁷ На Сеймі Велямін Рутський та Йосафат Кунцевич, що супро­водив його, зазнали образливого ставлення від польських сенаторів, послів, єпископів. Волинський посол Древинський просто вимагав від уряду звільнити край від цього «нещастя» — унії. Примас Ґембіцький вимагав від Апостольської Столиці скасувати унію і пере­вести уніатів на латинський обряд.⁹⁸

Однак, унію взяв під захист папа Григорій XV, який 1623 р. вислав спеціального леґата з наказом спільно з нунцієм Лянцельотті боронити унію та митрополита Йосифа IV. У своїх звітах до «Про­паганди» Велямін Рутський скаржився, що, внаслідок зневажли­вого ставлення до унії польського кліру, українці втрачають до­вір'я до справи; щороку коло 100 шляхтичів переходять на латин­ський обряд і спольщуються; особливо спольщується молодь, що навчається в єзуїтських школах.

Року 1624 папа Урбан VIII заборонив переходити з грецького обряду на латинський, але це викликало протест збоку польсько­го кліру, який настоював, щоб Апостольська Столиця перевела уніатів на латинський обряд. Серед аргументів були такі: наслідком приросту українсько-білоруського населення і запанування грецького обряду латинські церкви стоятимуть порожніми; забо­рона переходити на латинський обряд зробить те, що українські священики зденаціоналізують і перетягнуть до своїх церков ді­тей латинників, що живуть в Україні та Білорусі. Але найцікаві­шим був аргумент, що більшість українсько-білоруського населен­ня походить з латинників-селян, які переселилися до України та Білорусі й тут зукраїнізувалися.

⁹⁷ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 329, 330, 332.

⁹⁸ Г. ЛУЖНИЦЬКИЙ. Там же, стор. 332, 334.

Переломом в історії Уніатської Церкви в деякій мірі стала муче­ницька смерть архиєпископа Полоцького Йосафата Кунцевича. Він не мав високої освіти, але був ентузіастом унії й блискучим про­повідником. Завдяки Йосафатові перейшли до унії знатні роди — князя Друцького-Соколинського, Новгородського воєводи Скумина-Тишковича, Тризнів, Мешків та інших.⁹⁹ Як архиєпископ, Йосафат багато зробив для піднесення Церкви: він встановлює синоди в По­лоцьку, Вітебську, Мстиславі; вживав заходів, щоб повернути церк­вам утрачені землі; йому вдалося поширити унію в своїй єпархії. Тільки Могилів не допускав до себе Йосафата, бо там енергійно діяло православне братство.

Року 1820 до Полоцька приїхав Мелетій Смотрицький, теж архи­єпископ Полоцький, блискучий проповідник та енергійний адміні­стратор, і почав боротьбу проти архиєпископа Йосафата, доводячи у своїх відозвах та листах, що він не правдивий архиєпископ, що він — латинник. В обороні нововисвяченої ієрархії Смотрицький пише свої твори: «Верифікація», «Оборона верифікації», «Еленхус». Проти Йосафата починаються бунти у Вітебську, Могилеві, Орші. Йосафат поїхав до Вітебська, де найгостріше було обурення проти нього та унії, і відібрав у православних всі церкви. Тоді пра­вославні поставили замість церков два намети і, коли Йосафат ішов до собору, його зарубали. Король наказав покарати міщан: згідно з цим наказом виконано 93 вироки смерті, у багатьох мі­щан сконфісковано майно, місто позбавлено Магдебурзького права.¹⁰⁰