Мова творів релігійного характеру XIV -1пол. XVI ст
Мова продовжує традиції Київської Русі. В цей час існує дві її форми:
1) слов`яноруська( на староцерковнослов`янській основі,- «книжна»).
2) Руська( діалектна основа, - проста. Стає літературноптсемною).
22) Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції. І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.
Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з], землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов’янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).
І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські риси, як щ замість східнослов’янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.
Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под.
Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под.
23) НЕТРАДИЦІЙНІ ТЕОРІЇ НА ПОХОДЖЕННЯ ЛІТЕР-ПИСЕМН. МОВИдо нетрадиційних версій походження української мови, та основним положенням їх є таке: українська мова, як і інші слов'янські мови, бере свій початок із мови спільнослов'янської (VІІ ст.) або ж її коріння слід шукати в Х-ХІ ст., а не в ХІV ст. Необхідно, проте, вказати на той факт, що час відокремлення її від мови-основи визначаєтьсяв українській мовознавчій та історичній науці по-різному.В свій час професор С.Смаль-Стоцький категорично заперечував існування спільної давньоруської мови, виводячи українську мову безпосередньо з праслов'янської. На таких позиціях стояли і М.Грушевський, Є.Тимченко, К.Німчинов, пов'язуючи виникнення нашої мови із V-VІ ст.О.Потебня, К.Михальчук відносять початки становлення української мови до епохи Київської Русі.На думку А.Кримського, С.Кульбакіна, П.Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. друга мала виразні особливості..Півторак і Ю.Шевельов, як і С.Самль-Стоцький, не бачили потреби говорити про існування в минулому „спільноруської прамови”. І.Ющук та А.Бурячок –вважали, що давньоруська мова – це церковнослов'янсько-український суржик, який мав риси старослов'янської та української мов. На особливу увагу заслуговує концепція М.Грушевського, який, бачачи спільне між українцями, білорусами і росіянами та специфічне (відособлення їх племен), переконливо довів, що етнічні українські землі ще до часів Київської Русі заселяли українці. Отже, учений заперечив шовіністичні версії про початок української історії (народу і мови) лише з ХІV-ХV ст.. Питання про походження української мови та її взаємозв'язки з іншими мовами вперше по-науковому осмислив М.Максимович. Заслуга вченого полягає в тому, що він аргументовано спростував погляди російського історика М.Погодіна, викладені ним у праці „Записки о древнемрусскомязыке” (1856 р.). Суть погодінської гіпотези полягала в тому, що в стародавньому Києві і на Київщині в час становлення руської державності й до татаро-монгольської навали жили тільки великороси. Малоросів тут не було. Українці прийшли сюди із Заходу, десь із Галичини і Волині чи із-за Карпат, після виходу росіян на північ під тиском монголо-татар. Вони заселили спустошену Київщину не раніше кінця XV ст. Приблизно з цього часу можна говорити про українську мову.Полемізуючи з Погодіним, М.Максимович у працях „Филологические письма к М.П.Погодину” (1856 р.),довів, що українське населення живе на цих землях давно, а українська мова сформувалася тут у Х-ХІ ст.Погодінську гіпотезу підтримав російський академік О.Соболевський. В „Очеркахизисториирусскогоязыка” (1884 р.) й інших працях він повторив думку М.Погодіна про те, що на території Київської Русі мешкало великоруське населення, київські говори належать не до української мови, а до російської.
24) Особливості ділової мови другої половини XVII (твори Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб`нки)
У 17 ст. в лексиці староукр. мови відбуваються активні процеси творення нової сусп.-політичної та адм.-правової лексики. З’являються назви нових сусп. станів (козацтво, поспольство, городовая старшина та ін.), утверджуються давні і виникають нові назви військ. і цив. посад (гетман, полковникъ, асаулъ та ін.), одиниць територ. поділу й органів самоврядування (майстрать, рада енеральная, гетьманство, войско низовое) та ін.
Розширення тематики ділових документів, творів ін. стилів, зокрема художніх, веде до поповнення лексики старої укр. мови суто нар. словами. Поряд з побут. назвами (чоботъ, панчохы, оброк для коней та ін.) у пам’ятках 17 ст. широко подані назви місцевостей, шляхів сполучення, рельєфу (байракъ, шляхъ, копецъ, яръ, рудня, пасЂка, лука, запесочи), назви осіб за певною ознакою (брехунъ, выродокъ, утЂкачъ), назви будівель і транспортних засобів (хата, млынъ мучной и ступный млынъ, байдакъ, дубовикъ, подвода) та ін.
Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами тощо. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина пишеться латинською. Зразком літописів є «Повісті минулих літ»складений в Києві на початку 12 століття,, Київський літопис, чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., Галицько-Волинський літопис,Лаврентїївський літопис (1377), Іпатський (Іпатіївський) літопис поч. XV ст.
Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького. Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:
перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;
друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.
Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше.
Літопис Самійла Величка (роки народження і смерті невідомі) — наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози XVII–XVIII ст., який разом з Літописом Самовидця,Літописом Григорія Грабянки й «Історією Русів» творить комплекс козацької історіографії.
Сам літопис не дійшов до нас у належному вигляді — дуже знищений перший том, значно менше другий. Цілком ймовірно, що книга не закінчувалася 1700 роком, бо і в заголовку, і в багатьох місцях третього тому згадуються події принаймні до 1720 року. Тому, є думка, що втрачені й прикінцеві сторінки літопису. Літопис Величка написаний українською літературною мовою 18 століття з елементами народної мови. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Літопис складається з 4 частин:
перша — «Сказание о войне казацкой з поляками через Зеновія Богдана Хмельницького…» — змальовує події 1648–1659 років, окремими епізодами сягаючи у 1620 рік, Описуючи війну Якова Остряниці 1638 року, Величко додає до автентичного джерела, яким користувався, — щоденника польського хроніста Шимона Окольського — власний коментар;
друга і третя частини, які охоплюють 1660–1686 та 1687–1700 роки, названі «Повествования летописная с малороссийских и иных отчасти поведениях собранная и зде описанная», містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії;
у 4-й частині зібрано додатки з різних документів 17 століття.
Вперше опублікований Київською Археографічною комісією у 1848–1864 рр. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову збірника «Космографія» та передмови до нього.
Григорій Іванович Грабянка (р.н. невід. — бл. 1738) — український козацький літописець, гадяцький полковий суддя (1717-28), обозний(1728-30) і полковник (30.5.1730-38). З 1686 перебував на службі в козацькому війську. Учасник Кримських походів 1687 і 1689, Азовських походів 1695-96.
Літопис Грабянки— одна з найвидатніших пам'яток української історіографічної прози кінця XVII — початку XVIII ст. За ним, а також за літописами Самовидця і Величка закріпилася назва «козацькі літописи». Але така назва досить умовна, бо кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій — битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України і яка надто далека від традиційної літописної форми.
Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; «Синопсисом», який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало. «Літопис Григорія Грабянки» описує історію з часів виникнення козацтва і до 1709 року. У тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот.
25)Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів XVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати. Школа-академія в Острозі була організована князем К.Острозьким на його кошти 1576 року. Від самого початку заснування їй призначалась відповідальна політична роль – протистояти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу. Термін „Академія” в Європі та Речі Посполитій вживався у двох значеннях. По-перше, він позначав вищий навчальний заклад (Краківська Академія, Віденська академія), а по-друге, - гурток вчених. Ця двозначність існує щодо Острозької Академії.
У школі був високий рівень викладання. Її називали академією навіть прихильники і провідники католицизму. За кордоном її також знали як академію. Щоб досягти цього, К.Острозький запросив до неї найвизначніших українських і закордонних вчених. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, відомий український письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, доктори латинських і еллінських наук Кирило і Никифор Лукаріс, Данило Наливайко (брат керівника селянсько-козацького повстання Северина Наливайка) і ін. Очевидно, що об’єднання такого широкого кола вчених, полемістів-літераторів було одним із приводів називати школу "академією". Цю назву вживав на сторінках своїх книг Г.Смотрицький.
Вчилися тут як діти шляхти, так і діти селян. Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький – син Г. Смотрицького, талановитий педагог і просвітитель, письменник-полеміст, автор славнозвісної "Граматики слов’янської"; Петро Конашевич-Сагайдачний – відомий гетьман реєстрового козацтва; Іван Борецький – видатний представник української педагогічної думки і громадський діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу. За підрахунками протягом 60-річного існування закладу (1576-1636 рр.) його закінчили близько 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками.
Існує версія, що за зразком Острозької академії були складені статути Львівської та Луцької братських шкіл. Проіснувала ця академія недовго. Після смерті К.Острозького (1608 р.) вона починає занепадати. Всі виявлені документи свідчать, що академія була ліквідована з ініціативи ордену єзуїтів. Відомо, що нащадки К.Острозького окатоличились і не були зацікавлені в існуванні православної школи.
26) “Остромирове Євангеліє” (короткий апракос) – найдавніша датована рукописна кирилична пам’ятка церковнослов’янської мови, переписана на пергаменті дяком Григорієм (294 аркуші). Вишуканий рівень оформлення. Знайдене Я. Дружиніним у покоях імператриці Катерини ІІ після її смерті і піднесене в 1806 р. імператору Олександру І. Зберігається в бібліотеці ім. М.Є. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Уперше було видано в 1843 р. О. Востоковим.
Книга являє собою т.зв. апракос (тижневечитання), тобтоокремієвангельськіглави у ньомурозміщені не ухронологічному порядку, а розбиті по тижнях, починаючи з Великодня.
В апракосі є три мініатюриіззображеннямиєвангелістівІвана, Луки та Марка.
Основний текст апракосу містить дуже мало русизмів, відтак вчені припускають, що у своєму розпорядженні Григорій мав оригінальну старослов’янську книгу. Тому ОстромировоЄвангеліє становить особливуцінність не тільки для розуміннядавньоруської, а такождавньоїболгарської й македонської культур.
На відмінувідіншихпам'яток XI ст. в "Остромирове Євангеліє" спостерігається правильна передача редукованихголоснихзвуків буквами ь, ь. Дана фонетичнаособливістьбуласпільною для старослов'янської та іншихслов'янськихмов, тому російськийпереписувач за традицієюдобре передавав її на письмі, хоча вона в той час вжезникала. Тут спостерігається ряд давньоруських рис. До таких рис в першу чергувідноситьсязмішання букв, ѧ, ѩ, ѫ, ѭ обозначавших носовіголосні, з буквами ѹ, ю, я . У давньоруськіймові XI ст. носовіголосні звуки, характерніраніше для всіхслов'янськихмов, вжеспівпализі звуками ѹ, ю, я . Тому Григорій, переписуючистарослов'янський текст, не завжди правильно передавав на листівідповіднілітери. Вінпише: рабѫзамістьрабѹ, в'кѹсітьзамістьв'кѫсіт',нѹждѫзамістьнѫждѫ, землюзамістьземлѭ та ін
Замістьстарослов'янськихсполученьр', л', рь, ль, передавали складовіл і р,інодівживаютьсядавньоруськіпоєднанняскороченихголосних з плавнимил, р:вьрх'замістьврьх',
нап'лнішѧзамістьнапл'нішѧ,ск'рбьзамістьскр'бь та ін
Особливо часто в пам'ятникузустрічаютьсядавньоруськізакінченнядієслівтретьої особи однини і множини-ть:сѫтьзамістьсѫт',імѫтьзамістьімѫт', дастьзамістьдаст', бистьзамістьбист' та ін. У євангельськомутекстіГригорійпослідовнопередаєстарослов'янськінеповноголосніформислів: глад', глава, глас та ін. У післямовівінкористуєтьсядавньоруськими полногласной формами слів: Вьновѣгородѣ, володімір' та ін
27) ) П. Г. Житецький – основоположник історії укр. літ. мови як окремої лінгвістичної дисципліни.
Павло Гнатович Житецький народився 23 грудня 1836 (4 січня 1837), у місті Кременчук, тепер Полтавська область. Був відомим українським філологом, педагогом і громадським діячем, доктором російської словесності з 1908, членом-кореспондентом Петербурзької Академії Наук з 1898, членом НТШ (Наукове товариство ім. Т. Шевченка) у Львові з 1903.
Павло Гнатович Житецький - один з основоположників українського мовознавства. Йому належать глибокі дослідження з історії української мови, літератури і фольклору (писав українською мовою). Це, передусім, перша в українському мовознавстві велика праця з історії фонетики української мови «Нарис звукової історії малоруського наріччя» (1876), у якій поставлено і частково розв'язано ряд питань, зокрема про занепад редукованих «ъ» та «ь», про звукову природу «ѣ» та перехід його в «і» тощо. У розвідці «Опис Пересопницького рукопису XVI ст.» (1876) Житецький розкрив мовні тапалеографічні особливості пам'ятки і виявив у її тексті багато рис живого народного мовлення, показавши велике значення її для вивчення історії української літературної мови. Особливо цінними є праці з історії української літературної мови, що актуальні й в наш час: «Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст.» (1889) та «Енеїда» Івана Котляревського і найдавніший список її у зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст." (1900). У них вчений дослідив функціонування у писемності 17-18 ст. двох типів старої літературної мови — слов'яно-української, що продовжувала церковнослов'янську традицію, і книжної української мови, яка поєднувала стару писемну традицію з елементами живого народного мовлення; розглянув процеси еволюції обох типів літературної мови на ґрунті їх взаємодії з народнорозмовною мовою і занепад їх під впливом русифікації у 18 ст. Павло Житецький першим показав значення «Енеїди» І. Котляревського для формування нової української літературної мови. Становлення нової літературної мови він розглядав у її зв'язках із старою книжною і вбачав у мовно-літературній діяльності І. Котляревського розвиток традиції вживання живого народного мовлення у низьких жанрах староукраїнської писемності. Досліджував також шляхи розвитку російської літературної мови, її взаємозв'язки з українською («До історії літературної російської мови в XVIII ст.», 1903). Житецький виявляв інтерес до історії мовознавства (статті «Діалог Платона „Кратіл“», 1890; «Гумбольдт в історії філософського мовознавства», 1900, та ін.). У кількох літературознавчих статтях і рецензіях порушував проблеми взаємозв'язків літературно-книжної та уснонародної традицій у старій українській писемності.
Помітне місце в історії української фольклористики зайняла праця Павла Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893). У праці «Про переклади Євангелія малоруською мовою» (1905) Житецький здійснив науковий аналіз мови тогочасних українських перекладів Євангелія з екскурсом в історію перекладів євангельських текстів українською мовою.
Автор шкільних підручників: «Теорія твору з хрестоматією» (1895), «Теорія поезії», «Нариси з історії поезії» (обидва́— 1898), які не раз перевидавалися.Брав активну участь у виробленні норм українського правопису.
28)Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI століття. Один із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія. Один із символів української нації. Появу книги фундувала волинська княгиня Анастасія Юріївна Заславська (Гольшанська Дубровицька).
Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили — 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.)[2].Вага книги — 9 кг 300 г.
Важливим аспектом цінності книги є художнє оформлення. Її орнаментація, створена в народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий рівень майстерності українських переписувачів.
Євангеліє написане пізнім уставом на пергаменті чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою). У рукописі є ще «дробне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо.
Пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях та взаємодії народнорозмовних і книжних елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови.
Народнорозмовну лексику введено до тексту переважно за допомогою глос. Вони, як правило, ставляться поряд із словами оригіналу, але обрамляються «прямокутниками»; виписані «дробним» письмом. Це, здебільшого, старослов'янські слова (наприклад, «чресла» — стегна, «бдѣти» — не спати), але є українські глоси до українських же слів.
Пересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури, що виявляється у справі книговидання, яка в той час була однією з найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способу перекладу, створенні так званих сумаріїв, у яких викладено зміст розділів, витворенні високої перекладацької стилістики і участі у творенні книги представників різних українських суспільних прошарків — монахів, селян,
З часу свого завершення пам'ятка зберегалася в Пересопницькому монастирі. З 1600 р. до 1701 р. історія її побутування невідома. 17 квітня 1701 р. гетьман України Іван Мазепа подарував її Переяславському кафедральному собору. З 1799 р. зберігалася в бібліотеці Переяславської семінарії, згодом — у Полтавській семінарії, в Полтавському історико-краєзнавчому музеї, в заповіднику «Києво-Печерська лавра». З 24 грудня 1948 року — у відділі (тепер інституті) рукопису Бібліотеки АН УРСР (нині Національна бібіліотека України ім. В.Вернадського), де й зберігається тепер.
29) ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОР. УКР. ЛІТЕР. МОВИ-
За Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
протоукраїнський період VІІ-ХІ ст.
давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст.
ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст.
середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст.
пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст.
сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні
Хронологія за О. Шахматовим:
до VI ст. — праслов'янська (спільнослов'янська) мова
VII-VIII ст. — праруська (прасхіднослов'янська, спільносхіднослов'янська) епоха
IX-X ст. — епоха діалектного розгалуження східнослов'янської мови на північну (російська), середньоруську (білоруська) та південноруську (українська) групи
XI-XII ст. — мовні об'єднання східного слов'янсьтва — спільні мовні явища
з XIII та пізніше — епоха формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних систем
XIV ст. — мова української народності
з XVIII ст. — мова української наці
За Плющем:
1 період давньоруський 11-14ст.
2 період стра укр.. літер. мова 14-18ст.
3 період нова укр.. мова 18-21ст.
За Кримським:
Праруська єдність 4-9ст.
Південноруська мова 12-14ст.
Окремо виділяє 9-11ст., коли формуються риси укр.. мови, щоостаточно сформув. в 14ст.
30) Перші граматики в Україні.
ГРАМАТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ — збірники, що містять статті з граматики. Відомі в Україні ще з 15 — 16 ст. Деякі грамат. відомості зустрічаються у «Букварі» Івана Федорова, надр, у Львові 1574 і перевид. в Острозі 1578. Його 2-й розділ називався «А сїѧ άзбука от книги óсмочастныѧ, сирЂчь грамматикїи».
1586 у м. Вільно вийшла друком «Кграматика словеньска языка», що була публікацією відомої рукопис. ст. «О осми частЂхъ слова», написаної, імовірно, в Сербії у серед. 14 ст. (звідти через Болгарію вона потрапила в Україну, до видання її підготували вчителі Острозької школи). Це перша у сх. слов’ян друк, грамат. праця; вона відіграла певну роль у популяризації елементарних грамат. знань і започаткувала формування грамат. термінології.
1591 видано у Львові кн. «Адельфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершаннаго искуства осми частей слова», написану учнями Львів, братської школи під кер. викладача грец. мови митрополита Арсенія.
1596 у Вільно вид. «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, у якій теж помітний вплив укр. мови. Понад 20 років вона була єдиним підручником церковнослов’ян. мови в братських школах України і Білорусі.
1619 у м. Єв’ї біля Вільна праця «Грамматіки славєнскиѧ правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького багато десятиліть вона служила осн. посібником вивчення церковнослов’ян. мови і відіграла значну роль у її засвоєнні у тій редакції, у якій вона тоді функціонувала в Україні та Білорусі. Граматика Мелетія Смотрицького справила вел. вплив на наступні граматики укр. та рос. мов.
1638 у м. Кременці опубл. «Грамматїки или писменница языка Словенъского», що була скороченим викладом граматики Мелетія Смотрицького, її авторство приписується луцькому єпископові Афанасію Пузині.
( 1643 у Парижі з’явилася «Грамматыка словенская...» Івана Ужевича, написана лат. мовою і присвячена грамат. описові староукр. книжної мови, відомої під назвою «проста мова» (1645 у м. Аррасі був написаний інший її варіант; опубл. 1970 у серії «Пам’ятки української мови»).
1818 у Петербурзі надр. «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. П. Павловського, а 1822 — його ж «Прибавленіе къ ГрамматикЂ малороссійскаго нарЂчія». У них уперше описано фонет. систему й морфол. будову живої укр. Мови)
І. Могильницький протягом 1822 — 1824 написав «Грамматику языка славеноруского». Однак його граматика залишалась (до 1910) не опубл. (крім вступної статті, що вийшла друком 1829 у Львові у скороч. варіанті польс.
1849 у Львові опубл. «Грамматика руского языка» Я. Головацького, яка з усіх до того написаних Г. у. м. була найбільш змістовною.
31) ) Перші пам’ятки періоду КР 11-13 ст.
Перші пам’ятки періоду Київської Русі (11-13ст.)-«Остромирове Євангеліє», «Ізборнікі» 1073 і 1076 рр., «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик» тощо.Найдавнішою книгою Київської Русі, що збереглася, на теперішній день є «Остромирове Євангеліє», написане в 1056—1057 рр. в Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника Остромира.Своєрідною енциклопедією різних знань тієї доби були «Ізборнікі» — збірники різних за тематикою творів переважно візантійських учених, В «Ізборніку» 1076 р. значне місце приділено правилам, якими людина має керуватися в житті. Уперше наголошується на існуванні конфлікту між бідними та багатими, який закликається розв’язувати на принципах християнської моралі, проповідуючи загальну любов та всепрощення. «Ізборнік» 1073 р. має і велике мистецьке значення.
«Слово о полку Ігоревім». Головна думка твору — єдність князів у боротьбі із зовнішньою небезпекою і Русі.Змістовний історичний матеріал міститься в складеному на початку ХІІІ ст. «Києво-Печерському патерику» — збірнику розповідей про життя святих.
У XI—XIII ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна література, або «житія». Пам´ятками такої літератури є «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.
Цінною літературною пам´яткою є «Повчання» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям — спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім´янина.
У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є « Житье и хожденье Данила, руськия земли игумена». Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.
Пам´яткою початку XIII ст. є «Києво-Печерський патерик», що являє собою збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря.
Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов´ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.
Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі, як Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітич і Альоша Попович» та інші.
32) ПЕРШІ СЛОВНИКИ В УКРАЇНІ - Перші лексикографічні спроби були відомі вже за часів Київської Русі. Так, "Повість врем'яних літ" має кілька місць, які можна назвати тлумаченням імен: пояснення імені Феодосій, назви міста Переяслав.У Новгородському списку Кормчої книги зберігся словник "Речьжидовскагоязыкапреложена на роускоую, неразоумно на разоумь", де пояснювалися давньоєврейські імена. Всього тут пояснено 174 слова, а в XV столітті переписувачі додали ще 350. Другим відомим в Україні словником був словник під назвою "Тлокованіенеудобьпознаваемомъвъписаныхъречемъ..." (1431 р.), в якому пояснювалися слова грецької, сербської, болгарської та словенської мов.У XVI ст. був написаний "Лексисъ с толкованіємь словенських слові" просто" невідомого автора, в якому пояснено 776 слів, 121 слово - без пояснення. Це була вже лексикографічна спроба укласти словник української мови.Першим друкованим словником став "Лексисъсиреч речення, вькратцесобраны п изъсловенскагоязыка на простырускііідіялектистолкованы" Лаврентія Зизанія, який вийшов 1596 р. Загалом тут пояснено 1061 слово.
33) ПЕРШІ УНІВАЕРСИТЕТИ В ЄВРОПІ - На початку своєї історії практично всі університети мали релігійне спрямування. У Західній Європі засновниками їх були чернечі ордени. Університети тоді зосереджувалися в монастирях, де навчання поєднувалося з молитвою.В XI столітті — XII столітті були засновані Болонський університет (1088), Оксфорд, Тулуза. У всіх цих навчальних закладах вивчали богослов'я, право та медицину. Середньовічні університети розвивалися під прямим впливом Церкви, яка шукала нові філософські джерела для розуміння Божого слова.Університети епохи Відродження більшої уваги надається гуманітарним наукам, із Просвітництвом прийшло зацікавлення природничими та практичними науками.Першим університетом на землях України вважають Слов'яно — греко — латинську академію в місті Острог (нині Рівненська область).Точних відомостей про заснування університетського типу в Острозі не збережено. За документами зафіксована наявність академії з 1576 року. Ініціатива йшла від князя Острозького, Костянтина Костянтиновича. Першим ректором Остозької академії був поет Герасим Смотрицький (…? — 1594).Академія і її уряд стояли на позиціях просвітництва православної молоді, що викликало шалений опір з боку католицьких громад і єпископів і заклад зачинили у 1636 році.Києво-Могилянська академія (1659)була заснована на базі Київської братської школи. У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини.До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. та ін..
Львівський університет (тобто колегіум католицького зразка) засновано у місті Львів 20 січня 1661 року єзуїтами.
34) Погляди учених 19ст. на походження укр.. літер-писемної мови.В. П. Житецький праця « Очерк звуковой истории малорусского наречия»1876. У Київських «Университетскиеизвестия» дійшов висновку, що основні риси вокалізму сформувалися 1 12-13ст. Потебня вважав, що східно-сл. мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність- руську мову, яка з годом поділилася на 2 наріччя, одне з них утворило основу укр.. мови прибл. 11ст. Погодін М. П. вважав, що в стародавньому Києві до тат.монгол. навали жили росіяни та їх предки, а українці прийшли на Київщину з Прикарпаття заселили землі на прикінці 15ст. У праці «Записка о древнем языке русском» 1856. Максимович М. О.стаття «Филологические письма» 1857надрук. У Московському журналі «Русскаябеседа» Він спростовував теорію Погодіна, довів автохтонність укр.. населення на Київських землях, що укр.. мова сформув. на півден. Русі в 10-11ст. Соболевський О. І. доповідь «Как говорили в Киеве в 14-15ст.» 1883 сказав, щокиївський говір належить не до укр.., а рос. мови. На цю думку Житецький П. Г. довів, що у старокиївських писемних пам’ятках зберіглося чимало мовних рис характерних для галицької писемності, тобто і в давньому Києві і Галичині було одне наріччя.
35) Погляди учених 20 ст. на походження укр.. літер-писемної мови. Медведів запропонував періодизацію за такими етапами: 1) давн. руська мова від поч.. 7-14ст. 2) мова рус.-укр.-біл-народностей від 14-17ст. 3) рос.-біл.-укр. нац. мови від. 18-до н. часу. Жовтобрюх М. А. Специфічні звукові риси укр.. м. інтенсивно складалися вже в давн.рус. період, хоч укр.. м. як самост. ще не було. З 2пол. 12ст. і в 13ст. у межах єдинохдавн.рус. мови розвивалися діалектичні риси, що спричинило відмежування північно-східної діалектної зоно від півд.-зах., у межах якохсфрпмув. основні риси притаман. укр.. м. Філін Ф. П. 14ст. є початком сам ост. істор. східн. слов’ян. народностей та їх мов. Шахматов 1 період індоєвроп.; 2 період прасловян. : - східн.сл. (давньорус.) – укр.. мова. Зауважив, що півд.. нар. праруської мови як предок укр.. мови існувала вже у 9 ст. За Шахматовимможнавиділити наступні періоди розвитку укр.. мови – спільноруський кін. 7-поч. 9ст., - давньорус. 11-13ст. Кримський на йогодумку між прасл. Та укр..існувала ще спільносхідносл. мова, проте в 11ст. укр.. мова має свої особливості. Видилив такі періоди: - праруська єдність 6-9ст., - півден.руська мова 12-14ст., - окремою стадією виділив 9-11ст., коли формуються риси укр.. м., що остаточ. сформув. в 11ст. Бузук П. А.«Нариси істор. укр..м. : вступ, фонетика і морфологія з додатком істор. хрестоматії» фіксує у вивченні істор. сл.. м. до остаточного розв’язання питання можемо виділити: передістор. добу, - істор. добу. Булаховськийне давав чіткої періодизації, але на основі його праць можна сказати, що він визнавав такі етапи :1) період сх..сл. єдності 9-10ст., 2) процес розпаду колишньої сх..сл. єдності і виділення з неї говірок попередників укр.. м. Огієнко І.І. вважає, що єдності сх..сл. ніколи не було і не було єдиної спільної руської мови. Вважає, що Україна об’єднала під свою державу укр., біл, рос. народи але це було суто державне. Півтораквважає, що процес становлення сх..сл. мов не був синхронним. Найраніше цей процес розпочався з укр..м. прибл. 6-9ст. Цей процес тривав і в епоху К.Р., рубежем коли остаточно оформлюється своєрідність фонетик. Системи укр.. мови є 9-12ст. Німчук В.В. 1) прасл. моваз протосхідносл. діалектами. 2) давньоруськоукр. Мова 11-13ст. 3) середньоукр. мова поч.. 14-15ст до кін. 17ст. 4) новоукр. м. кін. 17ст. Шевельов після розпаду прасл. мови у східносл. сформув. 5 діалектів: 1) Новгородсько-тверський, 2) Киэво-Польськиц, 3) муромо-Рязанський 4) Полоцько – Смоленський, 5) Галицько-Подыльський. ( Н-Т і П-С>>>рос. мова; П-С і М-Р >>>біл.м.; К-П і Г-П >>укр.. м.) історію укр. м. поділив:1) протоукр. Мова 7-11ст. 2) ст..укр. мова 11-14ст. 3) середньоукр. мова : а) рання кін. 14-кін.16ст, б) середняукр. Кін. 16 поч. 18ст., в)пізня поч. 18 до поч.. 19 ст. г) нова укр.. мова з 19 по наш час. Царук О.В. запропонував дуалістичний розподіл сл.. мови на антську і словенську. До антської він зараховує : антську прамову, укр., біл, пол.., чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенськоїпідгрупи: словенську, старосл., рос., бол, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубську, словінську, діал.. пол.. мови
36) ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА 2 пол. 16- 1пол.. 17ст.посилюється визвольна боротьба укр.. нар проти польських феодалів. Значне місце в ідеологічній боротьбі займала церковно-полемічна літ-ра,в якій вказувалося на тяжке поневолення польськими та укр.. феодалами селянина, викривається справжнє значення церковної унії та суть наступу католицизму. Полемічна лфт-ра своїм обсягом та бойовим пафосом посідає важливе місце в істор. укр.. лит-ри. Важливе значення має полемічна літ-ра і в істор. укр.. лит-р. мови на шляху до зближення книж. мови з нар. розмовною мовою. Більшість полеміч. творів написані простою мовою. Наприклад «Апокрисис» Х. Філалета- видатний антиуніатський полемічний твір 16 століття, виданий польською (1597) і староукраїнською (старобілоруською) (1598) мовами. Написана у відповідь на книгу «Собор Брестський» Петра Скарги. Автор гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства.
«Пересторога» -антиуніатський публіцистичний анонімний твір, авторство якого приписують церковному діячу Іову Борецькому. Написана 1605 року або на початку 1606 р. Є зразком української полемічної літератури початку 17 ст.
«Палінодій»- полемічний трактат написаний З.Копистенськиму 1621—1622 рр. у Києві у відповідь на трактат уніатського церковного діяча Л. Кревзи «Оборона унії».У «П.» використано численні джерела: твори античних, візантійських, західно-европейських істориків, церковно-історичну літературу, польські хроніки, давньоруські літописи і сучасну автору антиуніатську публіцистику.
Твори І. Вишенського( «Послання до єпископів...").«Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587) - перша друкована пам'ятка української полемічної літератури; складається з посвяти князю Олександрові Острозькому, звернення «До народовруских …» і двох полемічних трактатів «Ключ царства небесного и нашеехристианскоедуховноевластинерушимыйузел» та «Календар римскийновый».
37) Виражаючи норму літературної мови, художня мова використовує всі її стилістичні можливості. З огляду на те, що розвинена літературна мова є
багатою й достатньо розгалуженою стилістичною системою, у межах її норми знаходяться не тільки нейтральні мовні засоби, а й книжні й розмовні форми вираження, багаті емоційно-експресивні, оцінні засоби. “Художній стиль має свої норми, що змінюються, модифікуються залежно від літературних традицій, течій, напрямків, мистецьких шкіл та індивідуальних стилів” [2, 301].
Розмежування літературної мови і мови художньої літератури пов’язано з відмінностями у їх функціях. Літературна мова, як відомо, виконує переважно комунікативну функцію, а в мові художньої літератури особливо чітко вираженою є функція естетичного впливу на читача, яка втілюється за допомогою спеціально організованого образного змісту. Для реалізації естетичної функції важливим є, поруч з вибором оповідача й загального тону
оповіді, використання різноманітних, у тому числі й поза літературних експресивних мовних засобів з метою створення мовних характеристик персонажів, соціального та історичного колориту, авторського ставлення до героїв тощо.
Сучасна українська літературна мова — це унормована мова державних і громадських установ, шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, мова науки, культури, радіо, телебачення, газет, журналів, художньої літератури. Основною ознакою літературної мови є її норма.
42)
43)Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.
Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.
Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах).
44) Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань).
Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.
У своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, часто гіперболічні, образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простихченців. Зворушення, емоційне піднесення чергуються тут з гострою сатирою, сарказмом. Накопичення епітетів, порівнянь, запитань і закликів, іронічне представлення побутових деталей, багатство словника, використання живої народної мови надавало творам Вишенського яскравості й ефектності. Стиль Івана Вишенського, що походить від візантійської проповіді, але споріднений і з літературною манерою сучасних йому полемістів — українських (із острозького гуртка) і польських (П. Скарги, М. Рея) — «наближається до кращих взірців барокового стилю» (Д. Чижевський).