Подорожні замальовки із шоколадних міст 4 страница

Арсен засміявся.

– А ви схожі на свою бабусю?

– Зовсім трішки.

– Теж лікуєте людей?

– Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.

– Або вам так здається… А що ви робите?

Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.

Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною – дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.

Вони говорили про все на світі – двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.

Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен – з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.

А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину – для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.

Казки під стукіт коліс

Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях – він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто‑червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.

На столі перед дівчиною стояла склянка з недопитим чаєм, поруч лежали дві книжки, нотатник з ручкою і ще майже ціла плитка шоколаду. Але вона їх не помічала – боялася відвести погляд від вікна бодай на мить і проґавити щось важливе.

Сміяна з дитинства жила одночасно у двох містах, та коли була маленькою, ніколи не проїжджала відстань між ними сама – вона так само дивилася у вікно, наче загіпнотизована, рукою намацувала дідусеву руку й просила його розказати казку. Він міцно стискав її долоньку, схилявся над внучкою й ніжно цілував у голівку, а тоді починав вигадувати. Одну за одною. Сміяна досі не могла збагнути, чому дідусь не став казкарем. Усе одно ніхто в світі не створив кращих казок, ніж він. І діти їх дуже любили. Інколи дівчинка бралася їх записувати, але тільки взимку, коли за вікном потяга вже була ніч і не можна було нічого цікавого розгледіти.

Дідусь розповідав про далекі гори й сміливих дітей, які вірили в дива, про мудрих коней і чарівну сопілку. Про пташок і старі книги, про забуті слова, затишний дім на межі неба й землі, про левів і ягнят. А ще – про бабусині руки і про те, що він щасливий, адже зустрів жінку, з якою його власне життя перетворилося на казку. І вона подарувала йому найулюбленіших казкових героїнь – доню й внучку.

Сміяна прихилялася до дідусевого плеча й відповідала, що казки про бабусю й маму вона любить найдужче. І дідусь оповідав дівчинці смішні історії про те, як її мама була маленькою, вчилася ходити, а потім – грати на піаніно й читати ноти. І про те, як бабуся заблукала на велосипеді, а потім виїхала на вулицю, де продавали маленьких папуг, собачат і кошенят, і привезла додому в кошику над переднім колесом біленьке песеня з рудою плямою на чолі й «шоколадну» кицю. Деякі з цих історій Сміяна чула вже всоте, але вони їй ніколи не набридали.

А коли дідуся не стало, Сміяна перестала їздити потягом. Вона виросла, поїхала вчитися в інше місто, намагаючись забути шлях, що з’єднував дві її рідних домівки: мамину й дідусеву. Дівчина не читала казок, не задивлялася у вікно. Не сміялася з історій про велосипеди й малих собачок чи котиків. Не грала на піаніно. Переконувала себе, що подорослішала і не має часу. Але ночами їй снився затишний дім на березі неба, мудрі коні й старі, припорошені книжки.

Сміяна підхоплювалася, підсувала ближче старого ведмедика, з яким не розлучалася з дитинства, і намагалася заснути знову. Аби не думати про біль втрати, про затишний поїзд, у якому під стукіт коліс дідусь розповідав їй казки. Про голос, якого більше не почує.

Біль потроху стихав, залишаючи по собі лише світлий сум і дуже багато любові. Сміяна збирала її в собі, пригоршнями, лагідно клала на старі рани, щоб загоїлися. А потім повернулася додому – одразу в обидва – і знову сіла в той потяг.

За вікном були ромашкові розсипи, ніжна зелень дерев і багато‑багато світла. Дівчина відчинила вікно й просунула голову надвір.

Вітер розвівав її волосся, дмухав ув обличчя, вона заплющувала очі, сміялася і згадувала старі казки.

У якусь мить Сміяні здалося, що вона й сама може їх писати. Навіть тут, сидячи в старому вагоні, дослухаючись до стукоту коліс, визираючи у вікно. Тож тепер щоразу, їдучи з одного дому до другого, вона брала з собою записник із ручкою. Але майже ніколи не писала: прикипала поглядом до краси навколо, не могла відвести очей. Забувала про все на світі. Крім казок, які роїлися в її голові.

– Колись я неодмінно їх запишу, – казала вона собі. – І подарую найголовнішим героям і героїням у своєму житті. Хай‑но вони в мене тільки з’являться.

Коли бракує слів

Якось так дивно. Бракує слів. Уранці прокидаєшся, і замість того, щоби повісити табличку «відчинено» на дверях свідомості й впустити туди сотні розмаїтих думок, лише тихо усміхаєшся, відсуваєш пучками пальців фіранку й виглядаєш надвір. Думки не стають у чергу, не штовхаються, намагаючись першими опинитися біля самісіньких дверей. Ти насолоджуєшся цими хвилинами спокою, усміхаєшся, сідаєш на ліжку й просто дякуєш Богові за новий день. Не думаючи, не турбуючись ні про що.

Коли діти обплітають своїми маленькими, теплими, чіпкими руками твою шию, тобі також бракує слів. Ти просто смієшся, перехиляєшся з боку на бік, намагаючись розхитати їх, кажеш, аби вони собі уявили, що то їх несе літак – чи велика птаха – і смакуєш солодкою миттю дитинства.

Мама приносить тобі подушку‑слоника, яка тобі так сподобалася, коли ви проходили повз відділ з подушками в універмазі, і на яку ти тоді не мала ні грошей, ні часу, і тобі також перехоплює подих і бракує слів. Ти нічого не сказала тоді, просто подивилася так, як дивишся на улюблені речі. А вона помітила й принесла тобі. У подарунок.

Брат пише листа й запитує, яка у вас погода. Навряд чи його те цікавить, але він не вміє до ладу писати листів, не знає, з чого почати, йому просто хочеться поговорити з тобою, нехай навіть про погоду. Ти дивишся у вікно – там сонце, зелень, на маленькому городі біля будинку червоніють помідори й синіють баклажани, сусідська дівчинка прибігла в гості й розхитується на гамаку, надворі тепло й добре, і навіть не пахне дощем. Ти хочеш сказати, щоби брат приїхав, і поки він буде ніжитися в теплі на гамаку, ти зготуєш йому рагу з баклажанами й помідорами, з базиліком і білою цибулькою. Але перечитуєш його листа – і тобі знову бракує слів.

У найкращої подруги день народження, і тобі хочеться побажати їй найкращого, аби вона була невимовно щасливою, любленою і закоханою, щоби дітки не хворіли, а робота робилася легко, щоби мандрів було багато – тими містами й містечками, про які вона мріяла, щоб на її поличці з шарфиками завжди були нові, красиві й надихаючі, щоб бібліотека зростала, а з нею і дім, аби вечері вдавалися смачними, а сніданки були легкими й романтичними, і щоб вистачало часу на обід. Ти хочеш, аби її кава була зі смаком шоколаду, а нові туфлі не муляли, аби торт «Моцарт» їй вдавався досконало, бажаєш, аби в твоєї найкращої подруги вистачало часу на світлі й веселі дівчачі посиденьки, аби вона ніколи не хворіла й не мерзла в ноги. Ти стільки‑стільки‑стільки їй сказала б, але не можеш, бо тобі бракує слів. Ти просто обіймаєш її міцно, цілуєш у щоку й вітаєш з Днем народження. І дивуєшся собі, що навіть це ти змогла зараз вимовити.

Увечері вкриваєшся ковдрою, відчуваєш спиною чоловікове тепло, його рука обіймає тебе за плечі, й тобі хочеться прошепотіти йому щось, аби він вкотре почув, як сильно ти його кохаєш. Він цілує тебе в плече, бажає доброї ночі, ти цілуєш його руку й кажеш «І тобі». Тобі якось так дивно, коли бракує слів. І завжди від того так тепло‑тепло всередині.

Кольорова казка про осінь

Усе навколо стало золотом. Жовтогарячим, червоним, блискучим, розжареним. Воно переливається, миготить, розхитується на вітрі, шурхотить під ногами, шелестить у вухах і сяє‑сяє.

Помаранчеві дерева, килим під ногами кольору спілої хурми. Осінні холодні вечори гріються до яскравих маскарадних кольорів, коли навіть небо помаранчеве, як і відблиски призахідного сонця на пожухлій траві. Мандариновий туман плутається у кронах дерев і зачіпляється за дахи будинків. Рудий собака виляє патлатим рудим хвостом, піднімаючи руду куряву.

У позолочених промінням хатинках мешканці п’ють золотаві духмяні ройбуші та імбирні чаї, їдять рум’яну шарлотку і французькі круасани з шоколадом. Жінки кутаються в персикові шалі, застеляють м’які крісла апельсиновими пледами, чоловіки носять картаті вовняні капці, одягають жовті светри з капюшонами. Діти бавляться шоколадними м’якими ведмедиками в оранжевих шаликах. Розбещені руді коти мостяться коло духовок і гарячих горнят, і дивляться своїми золотавими очима у вікно, на золотавий світ. Осінній.

Саме тоді прокидаються два бажання: помандрувати кудись світ за очі й подарувати комусь золотавий пакунок із чимось дуже красивим усередині – просто так, для радості.

Саме тому власне восени на поштових столах виростають гори товстих конвертів і клунків у пергаментному папері; дівчата вишивають золотих антилоп на витончених саморобних листівках; у магазинах, де продають випічку, завжди довжелезні черги; а придбати квитки на потяг стає непросто.

Одна моя знайома для такої золотої осінньої пори навіть призвичаїлася брати триденну відпустку – просто на те, щоби пошвендяти магазинами, накупувати мандаринів, хурми, яблук, різнобарвних хризантем, шоколаду, вовняних шкарпеток, шаликів, затишних книжок, музичних дисків, маленьких олійних картин у дерев’яних рамках, веселих магнітиків на холодильник, гелів для душу з кавовим ароматом і красивих рамок для фотографій, журналів із фотографіями красивих домівок, ароматичних олійок, шипучих таблеток із вітаміном C, гранатів і вишитих закладинок; а потім, коли вийде на роботу, щодня влаштовувати комусь маленьке свято. Рідним, друзям, колегам і навіть незнайомим людям на вулиці.

А інша починала плести шалики‑берети‑спідниці‑мітенки‑торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася – трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку.

Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато‑багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту – відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір.

Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно‑давно й уже навіть устигли звикнути.

Ще осінь – це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір.

Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі – коли все‑все‑все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.

Лікарняний шоколад

Ти помічав, який запах мають лікарні? Хтось казав, що то запах медикаментів і стерильності, але я так не думаю. Лікарні мають запах страху, болю, турботи і сподівання на краще. Така дивна суміш почуттів. Тому й такий дивний, притаманний лише лікарням, запах.

Ти помічав, якими стають руки, коли хтось із рідних занедужає? М’язи напружуються, стають твердими й сильними, а пальці – м’якими, теплими, ніжними. Очі дивляться з тривогою, а губи розтуляються у ледь помітну підбадьорливу усмішку.

Барви світу тоді розмиваються, перетворюються на нечітке тло, і ти – ти ж помітив? – бачиш лише чоло, з якого кортить здмухнути неслухняні волосинки, руки, стиснуті в кулак, які прагнеться взяти в свої і зігріти, стулені повіки й тихий сон, який хочеться оберігати.

Завжди такі заклопотані люди раптом знаходять час, аби прийти й потішити того, кому зараз не зовсім легко. Вони приносять фрукти й шоколад, квіти й книжки, випічку з цукатами й настільні ігри. Кажуть такі важливі слова, беззастережно жартують, розпитують про буденні дрібниці, звертають увагу на найголовніше.

Ти помічав, які думки рояться в голові, коли хворієш ти сам? Біль притишується вдячністю, смуток зникає в обіймах тих, хто цілує тебе в чоло й шепоче щось добре на вушко, ти спиш спокійно, не боїшся чогось не встигнути. Часом стає боляче й страшно, і сльози виникають нізвідки, ти відвертаєшся до стіни, боїшся миті, коли медсестра прийде робити тобі укол, ти тримаєшся пальцями за простирадло, аж вони стають такими ж білими.

Я пам’ятаю твоє обличчя – біле, як халати лікарів. Ти схилився наді мною, твої руки не були твердими й сильними, вони розм’якли, я боялася, що ти впадеш поруч зі мною, не хотіла випускати твоєї руки. Мені було страшно, до нестями, я плакала, скімлила, заплющувала очі, неначе це могло б допомогти вимкнути реальність, але реальність не зникала. А потім усе враз затихло. Лікар усміхнувся й сказав, що немає чим перейматися.

Що я здорова. Що зі мною усе добре – і буде ще краще. І твоє сподівання, наше сподівання на щасливе продовження здійснилося отак от одразу. Але твої руки все ще були м’якими й кволими, а обличчя блідим.

Я лежала в палаті й говорила з людьми на сусідніх ліжках. Казала, що в них усе буде добре. Казала, що біль вщухне. Що біль не вічний. Розповідала їм усілякі історії, і вони усміхалися. Ти прийшов із шоколадом і квітами. Усміхався хворим у палаті, у тебе з’явився рум’янець на щоках, від холоду. Медсестра принесла стару вазу, і квіти ми залишили там. А шоколад взяли з собою та їли дорогою.

Мені ще пекло ув очах від виплаканих сліз, тобі ще бракувало слів. Надворі стояв похмурий передостанній день осені. Ми проїжджали повз старий католицький цвинтар, і я розглядала фігури з хрестами, думала про тих, кому зараз боляче й сумно, і хотіла обійняти їх – кожного осібно – за плечі, прошепотіти молитву, принести води.

Я помітила, що, коли хвилююся за когось і не можу «повноцінно» молитися, проговорюю пошепки підслухані дитячі молитви. Я заплющую очі, усміхаюся, згадавши личко Тимофія, коли він молиться, і повторюю за ним: «Дорогий Ішуш, дякую Тобі, амінь». Я знаю, що Він мене почув. Не лише ці короткі слова, а й усе, що залишилося невимовленим.

Ми приходимо додому, я обгортаюся старою вовняною хусткою, а ти робиш мені м’ятний чай. Виглядаємо у вікно – там сипле перший сніг. Я підіймаю очі на тебе, дивлюся з вдячністю, а ти на мене – з теплом. Зморшки на чолі ще не розгладилися, ти ще хвилюєшся. А я думаю про те, що не уявляю без тебе життя. Ти помічав, що, коли хворієш сам, понад усе хочеться, щоб твої найдорожчі були завжди здорові?

Листи із запахом щастя

Якщо хтось пише у листі «мені аж запахло кавою/осінню/дровами з твоєї світлини», то він напевне знає, як пахнуть смачна кава, затишна осінь, сухі дрова. Відчуває, як пахне тихе щастя, і не соромиться про це говорити. Розрізняє присмаки й післясмаки радості. І, так, він пише листи.

Я люблю таких хтосів, бо вони читають слова з очей, розмовляють усмішками й зігрівають кінчиками пальців. Говорять і мовчать, читають і пишуть – не по‑школярськи, а по‑справжньому, вміють зосереджуватися на тиші й відпочивати серцем.

Знаєш, коли стає так складно‑складно, життя раптом перетворюється на швидке колесо, і доводиться спати спершу на перонах в очікуванні, потім у потязі із запахом протягів, а тоді – посеред білого дня, водночас намагаючись робити вигляд, що уважно слухаєш, листи від таких людей, перехоплені десь дорогою, зігрівають особливо.

«Твоя дорога мені пахне вітром – мені навіть тут стає свіжо й вільно, і я заплющую очі й бажаю, щоб той вітер дув у твої вітрила з потрібного боку». Такі листи – ковток натхнення. А хтосі, котрі їх пишуть – щасливі люди. Бо хіба можна бути нещасним, знаючи, як пахне вітер?

Тож коли стає складно‑складно і ти пишеш своїм друзям: «Знемагаю, шліть шоколад», вони кажуть, що твої пальці зараз мали би пахнути мандаринками, і привозять тобі часом солодке, а часом трохи гірке диво в блискучому папері, обіймають і заварюють чай у тебе на кухні. З м’ятою і дрібочкою лаванди. Кухня тоді пахне спокоєм. Вони їдуть додому, а ти зостаєшся – вкутана їхнім теплом, втишена й радісна.

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.

Чай із Псалмами

Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню – не важливо, вдома я чи на роботі – і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом – завжди відкриваю книгу наосліп, – а ще часом перечитую твої листи‑щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.

«Інколи для щастя і внутрішнього спокою достатньо змінити перспективу. Усвідомити, що важливе і вічне, а що – дрібне й другорядне, попри свою терміновість. Мені часом здається, що земне життя – це приклади, домашнє завдання з математики. Коли думаєш про це – наче відсторонюєшся від проблеми, і масштаби її повертаються в правильне місце, перестають лякати ілюзіями, – пишеш ти, і я шепочу твої слова за тобою. – Що якесь там непорозуміння на роботі може означати проти спокою моєї безсмертної, вічної душі? Воно мине так швидко, що й зогледітися не встигнеш. То чи є сенс псувати собі настрій, вечір, позбавляти найдорожчих своєї усмішки й безтурботності? Натомість хвилюєшся, поспішаєш – і ухвалене рішення виходить на гірше, а недбало, нашвидкуруч зроблену справу доводиться переробляти. А дорогоцінний час невпинно спливає собі у вічність, і немає на ньому відбитку усмішки, відблиску щастя. Час, витрачений на хвилювання – завжди (і назавжди, безповоротно!) змарнований».

Я часто питаю себе, звідки в тебе так багато мудрості? Чому ти так багато смієшся? Чого ти вмієш пити чай і читати Псалми ще до того, як рознервуєшся? Як тобі вдається так усе передбачати? Як тобі вистачає мужності напоїти чаєм і ворога, і найнеприємнішого з усіх співробітників?

Лізо, чому ти так далеко? Чому ти так рідко пишеш мені листи? Я знаю, у тебе є твої індійські безпритульні, над тобою щоночі белембаються протимоскітні балахони, ти купуєш сандалі на вулицях і заплітаєш квіти у волосся замурзаних дівчаток. І я знаю, що ти там щаслива.

Зрештою, ти умієш бути щасливою всюди. Я – ти знаєш – так не вмію. Але роблю все так, як ти казала, Лізо. Я ще не навчилася не хотіти скупити всю нову колекцію в нашому улюбленому бутіку (ти ж його пам’ятаєш, чи індійські сарі витіснили з твоєї пам’яті всі ті чарівні сірі кардигани, синьо‑зелені джинси і теплі шарфики кольору морської хвилі? а ще ж туфлі, прекрасні шоколадно‑апельсинові туфлі на високих і на вигляд дерев’яних підборах!), зате вчора я не втрималася і зайшла туди, купила чудовий пояс і три берети – і все‑все віднесла в інтернат, дівчаткам. Знаю, не варто хвалитися милосердям, просто хочу, щоби ти пораділа за мене. І раз уже я не стрималася, то скажу ще: вчора спустошила пів‑полиці улюблених книжок і теж віднесла дітям. Ти ж радієш, Лізо?

Я ще не навчилася не хвилюватися на роботі, усміхатися нескромним і невихованим пасажирам у вранішній електричці. Але я п’ю багато чаю і вожу з собою Псалтир у сумці. А інколи навіть термос. Шоколаду їм менше. Бо щотижня відвожу його в притулок. Діти звикли, бо ти так робила. І не мусять страждати тільки тому, що ти поїхала в свою Індію, правда ж?

Знаєш, Лізо, я дуже сподіваюся, що, коли я постарію, у мене все ще буде рум’янець на щоках і вогники в очах. Я питиму чай і читатиму Псалми не тому, що хвилююся, а просто тому, що настала п’ята година по обіді. А ти приходитимеш у гості. Така мила літня леді в капелюшку й трохи дивацькій індійській шалі довкола плечей. Обіцяй мені, що так і буде, Лізо.

Листи у старій шухляді

У коробці з‑під взуття, обклеєній красивим брунатним папером і обв’язаній старою мотузкою, було чимало старих, пожовклих паперових листів, записок і листівок. І поки чоловік переглядав щотижневі газети, Марія робила собі гаряче какао, вмощувалася на м’якому кріслі біля торшеру, навмання діставала якийсь листок із коробки і читала зі сльозами на очах. Колись давно вона впорядкувала всі листи, неначе хотіла намалювати карту свого епістолярного життя. Потім щось знову переплуталося, щось потрапило до окремих тек: різдвяні листівки, вітання, записки від учнів. Але поміж тими всіма скарбами були ті, які Марія склала окремо і якими особливо дорожила. Адже в них була ціла історія; її особиста.

Вона сміялася і плакала, бо кожен рядок, навіть кожнісінька літерка, сповнювали жінку вдячністю за тих, хто був поруч. І кому не було байдуже. Кого вона любила, з ким ділилася своїми думками й почуттями, і навіть деталями свого побуту, кому хотілося писати листи – і хто писав їй.

«Добрий день Маріка

Як ти сибе чуєш? Твоя мама казала ти хвора і не вийдиш сьогодні гратися. Нам биз тебе сумно. Роби що кажуть старші хоч і не хочиться я знаю.

Оля».

«Марійко, сьогодні підемо в бібліотеку? Якась та лекція дуже довга. Не могла чекати до перерви. Ти теж роби вигляд, що конспектуєш, і відпиши мені, а потім передаси записку під партою. До речі, вчора пекли медовий пляцок. Смачний! Хочеш, напишу тобі рецепт?

Аня».

«Марійко, я не вмію складати віршів і писати гарні листи. Підеш сьогодні зі мною у кіно?

Матвій».

«Марійко, розкажи, розкажи, будь ласка, і як то все було? Ти щаслива? Ти одразу погодилася чи сказала, що подумаєш? Згораю від нетерпіння прочитати все‑все‑все. Мені здається, він дуже хороший. І тобі з ним буде добре. Але я так хочу все почути, дізнатися! Напиши мені, будь ласка. Усе до найменших деталей!

У нас стоїть прекрасна осінь, багато роботи в школі та поза нею. Діти хочуть вчитися, і то тішить страшенно. Учора читала їм вірші з того зошита, куди ми їх з тобою переписували, пам’ятаєш? Ох, як я сумую за нашими студентськими роками!

А ще в нас тут є один дуже привітний (і з такими очиськами, ти б їх бачила!) молодий учитель. Він мені відразу сподобався. Здається, я йому теж… Але він такий сором’язливий! Його звати Олександр Михайлович. Учора він кудись поспішав і ненароком зачепив мене плечем. Він так почервонів! Ох, а я не знала, куди очі подіти.

Вечорами вишиваю серветки. Дуже хочу, аби мій новий дім був затишним і красивим. Але поки тут ще трохи пусто й навіть прохолодно. Тільки кухня вже „домашня“. Тому звідси я й пишу тобі листа.

Тримайся і не хворій! Чекатиму твого листа з нетерпінням.

Твоя Аня».

«Мама – найкраща в світі. З Днем народженням тибе!

Олесь».

«Радосте моя, дякую тобі за те, що ти в мене є. Дякую за наших чудових діток і твої теплі руки. Я так і не навчився писати гарних листів, тому знову запрошую тебе в кіно на завтра. Катя посидить з малими, я вже домовився».

«Мамо, годують нас добре, не хвилюйся. Правда, майже всі страви з капусти або яєць, але що вже вдієш. Хлопці хороші, командир теж нічого. Правда, прапорщик – як у анекдоті. Я собі подумав, що коли буду за ним усе записувати, то повернуся з армії й видам книжку з життєвими анекдотами. Думаю, її розхапають, як гарячі пиріжки. Особливо хлопці, які служили з такими ж „кадрами“. Не хвилюйся за мене, скоро приїду. У формі, аякже. Я тобі сподобаюся, ось побачиш.

Цілую, Олесь».

«Матусю, як ти там? Дуже за тобою сумую. Ніяк не можу звикнути до нового місця. Дівчата в кімнаті хороші, і одногрупники, і викладачі теж, учитися цікаво. Я весь час думаю про те, що колись тут вчилася ти. І це мене зігріває. Але я так хочу додому! До тебе, до тата! Чекаю вихідних із нетерпінням. Сьогодні лише вівторок… Я читаю багато книжок – і за програмою, і поза нею, щоби не думати про те, що я так далеко від дому, а ще гуляю в університетському парку. Збираю каштани і листя. Правда, сушити й зберігати їх немає де. То я залишаю свої скарби на дерев’яних лавках. Обіймаю тебе, матусю. Переказуй вітання татусеві, Уляні, сусідським дітлахам і бабусі Марті.

Твоя доня».

– Марійко, а давай‑но вип’ємо чаю, – чоловік уже дочитав газету й поклав руку на плече дружини. – А то знову весь вечір плакатимеш. І чого ти плачеш?

– Хіба ж то сльози? – засміялася вона. – То неодмінно має називатися якось інакше. Бо це лише вдячність і радість, які я просто не можу вмістити в собі!

– Ти зачитала ті листи до дірок. І, певно, знаєш вже їх напам’ять. Марія тільки засміялася, підвелася з крісла й пішла на кухню, витираючи рукавом сльозу зі щоки. Чайник тільки засвистів, як на порозі з’явився Матвій.

– Знаєш, що я подумав? А давай я понаписую тобі нових листів. Аби діти та внуки потім не казали, що тато так і не навчився писати, тільки до кіно запрошувати вмів. Ну й тобі буде якась різноманітність у читанні.

Вони сміялися, обійнявшись, а по щоці Марії знову збігла сльоза.

– Це теж називається «радість і вдячність», я так розумію? – запитав Матвій, вдивляючись у дружинині очі й зціловуючи сльозу їй зі щоки.

– А я тебе запрошу в кіно. Щоби діти й внуки не казали, що мама вміла лише листи писати.

За вікном посипав лапатий сніг, Марія вишмигнула з обіймів чоловіка й зайнялася приготуванням запашного чаю, завбачливо розгорнувши й поклавши шоколадку з журавлиною на стареньке й улюблене синє блюдце.

Музика кольорових снів

Якось серед моїх віртуальних друзів з’явився привітний, розумний і доброзичливий хлопець Денис. Йому добре вдається писати надихаючі нотатки й коментувати так, що інколи закрадається думка: він уміє заглядати поза слова, кудись у саму душу. Він пише, що в світі з нами трапляється дві речі: те, що робить нас щасливішими, й те, що робить нас сильнішими. Я додаю, що інколи трапляється щось, після чого ми стаємо сильнішими й щасливішими водночас. А, можливо, насправді всі події в нашому житті саме такі, але ми не вміємо того вчасно помітити.

Денис вірить у дива, і це окриляє.

Хлопець уміє розгадати настрій, не залишає непоміченою музику, про яку мені йшлося в котромусь записі, витлумачує цитати й буденні слова. Не коментує він лише одного: світлин. Раніше я не надавала тому жодного значення. А може, ніколи того й не помічала. А навіть якби помітила, це не могло б мене насторожити: у завжди такого уважного Дениса може існувати така собі чоловіча забаганка – не вдаватися в аналіз світу крізь призму жіночих очей. Ну й нехай собі. А ще, на щастя, я ніколи не переймалася тим, що скажуть чи подумають люди про мою творчість. Життя здавалося – і досі здається – мені надто коротким, аби розпорошувати себе на пошуки чийогось схвалення, вдячності чи підбадьорення. Дуже добре, коли є той, хто може сказати щось життєствердне, заохотити, окреслити велику ціль, запевнити, що все неодмінно вдасться. Подякувати за натхнення, зрештою. Це лікує й додає сил.