Лаврентійське плоскогір'я і прилеглі низовини

Описувана територія включає ряд районів, що розрізняються за геологічною будовою і частково за рельєфом, але мають і багато спільних особливостей. Лаврентійське плоскогір'я – основна частина Канадського щита, що пережила тривалий період підняттів і субаеральної ерозії і має відносно припідняту (150 - 600 м абс. висоти), сильно пенепленізовану поверхню. Прилеглі до плоскогір'я низовини річки Маккензі і Гудзонової затоки є частинами плити. Їх поверхня, складена менш щільними горизонтально залягаючими осадовими породами, має меншу висоту (до 200 м).

Різні геологічні структури вказують на різні шляхи розвитку природи цих районів у геологічному минулому. Однак регіональні особливості, що виникли до четвертинного періоду, були знівельовані в процесі розвитку і відступу покривного зледеніння й еволюції природи в післяльодовиковий час. Тут немає таких природних відмінностей, які зазвичай спостерігаються між районами, котрі мають різну геологічну будову.

За природними особливостями Лаврентійське плоскогір'я – близький аналог Фенноскандії.

Майже вся територія горбиста, всіяна валунами, сильно заболочена, покрита лісовою і тундровою рослинністю та має багато озер. Основні типи рельєфу: моренні, озерно-льодовикові, зандрові та льодовиково-морські рівнини.

Моренні рівнини – основний тип рельєфу. Плащ четвертинних відкладів, що покриває хвилясту поверхню пенеплена, тонкий і часто представлений тільки розсипами валунів. Спостерігається чітке орієнтування форм, яка зобов'язана своїм походженням, розтіканню льодів від двох головних центрів: Лабрадорського й Ківатінського (на захід від Гудзонової затоки). Вона простежується у напрямках друмлін, озов, у конфігурації озер, в експозиції кучерявих скель і баранячих лобів, в льодовикових шрамах.

Для моренних рівнин характерна сильна заболоченість. На південь від лісотундрової зони морени поросли смереками, ялицями і модринами. До цих територій приурочені і основні масиви торф'яно-глеєвих ґрунтів. У зоні тундри заболочені низини чергуються з виходами скельних порід, покритих мохом і лишайником.

Зандрові рівнини поширені головним чином на півдні, поблизу Великих озер. Для них характерний хвилястий рельєф, на добре дренуючих підзолистих ґрунтах ростуть світлі соснові ліси.

Озерно-льодовикові рівнини, що утворилися після зникнення великих післяльодовикових озер (переважно в південній частині), виділяються дуже плоскою поверхнею і важким механічним складом відкладень. Тут також багато боліт. У місцях, добре дренуючих, на цих відкладеннях, часто багатих вапном, формуються досить родючі дерново-підзолисті і дерново-карбонатні ґрунти. Як і на моренних рівнинах, тут багато боліт. Для хвойних лісів характерні домішки листяних порід.

Льодовиково-морські рівнини приурочені до районів післяльодовикових трансгресій, широко поширювалися по узбережжю Гудзонової затоки і проникали далеко на південь по долині Маккензі. Тепер ці території характеризуються особливо сильною заболоченістю.

Хоча кожний з розглянутих типів рельєфу має переважне поширення в тій чи іншій частині території, майже всі вони зустрічаються на всьому просторі від Кордильєр до Атлантичного океану, завдяки чому місцевість має досить одноманітний аспект. Деякі відмінності пов'язані з більш великими формами рельєфу.

Переважна частина Лаврентійського плоскогір'я представляє поверхню вирівнювання міоценового або олігоценового віку, що лежить на висоті 215 - 400 м. Вище цього рівня піднімаються монадноки. Група монадноків північніше естуарію річки Святого Лаврентія має поверхню вирівнювання еоценового або верхньокрейдяного віку, що збереглася на висоті близько 600 м. Ще вище – гори на північно-сході півострова Лабрадор. Вершини пагорбів та гір безлісні. Особливо різко контрастують з прилеглою територією гори Торнгат, значна частина поверхні яких, незважаючи на невелику висоту, розташовується в нівальному поясі й має альпійський рельєф з льодовиковими карами, троговими долинами, карлінгами і т.п..

Неоднорідна поверхня низовини Маккензі. Над пласкою заболоченою рівниною у вигляді великих останців піднімаються ступінчасті плато в 300 - 400 м відносної висоти і навіть короткі гірські хребти з безлісними вершинами. Стрижнем низовини є долина Маккензі. На великій території вона має широку заплаву, вкриту ялиновими лісами, осиково-різнотравними луками і болотами, яка багата на старичні озера і староречьямі. Прорізуючи плато і гори, річка утворює долини прориву глибиною в сотні метрів. У цих тіснинах навесні виникають затори, що супроводжуються підйомом води на 10 - 15 м і подальшим стрімким льодоходом, заподіює сильної шкоди пойменим лісам. Маккензі належить до числа річок, що виносять в Північний Льодовитий океан найбільшу кількість плавника.

У більшості інших рік плоскогір'я долини розвинені дуже слабо, гідрологічна сітка ще знаходиться в ранній стадії розвитку. Майже всі значні ріки, перш ніж досягти океану, протікають через десятки озер, кожне з яких у свою чергу поєднується з сусідніми. По озерності ця територія стоїть на одному з перших місць у світі. Розвиток стоку сильно ускладнюється наявністю щільних корінних порід, що виходять на поверхню, і вічною мерзлотою.

Клімат Лаврентійського плоскогір'я схильний до сильного впливу Арктики. Особливо значний вплив Гудзонової затоки, яка вдається далеко на південь. Будучи ізольованим від Атлантичного океану, він має низьку температуру води і велику частину року покритий льодом. Завдяки цьому арктичні повітряні маси, не піддаючись значній трансформації, влітку поширюються далеко на південь. У зимовий час, навпаки, материк сильно охолоджується, і тут часто стоїть морозна погода з температурами, нижчими, ніж в Арктиці. Низькі температури, сильні вітри, висока вологість повітря створюють дуже суворі умови для існування організмів. Характерно, що материковий полюс фізіологічного холоду, визначеного за сукупністю впливають на життєві функції метеорологічних факторів, розташовується в материковій частині тундри, на захід від Гудзонової затоки, а не в більш високих широтах, де середньорічні температури значно нижчі.

Існують значні відмінності і між кліматичними умовами півночі та півдня плоскогір'я, сходу і заходу. Так, тривалість вегетаційного періоду на узбережжі Північного Льодовитого океану всього 40 - 50 днів, на півдні – близько 160 днів. Півострів Лабрадор, на відміну від решти території, має чітко виражені риси океанічного клімату. Тут цілий рік волого, взимку випадає до 2 - 3 м снігу, влітку часто йдуть дощі, а на узбережжі, де навіть у липні багато криги і айсбергів, принесених з Баффінового моря, постійні холодні тумани. Взимку температури на східному узбережжі не такі низькі, як в більш західних районах, морози -25°С – рідкісне явище. Навпаки, райони на захід від Гудзонової затоки мають різко континентальний клімат з морозною зимою і, чим далі від океану, тим, відносно, теплішим літом. Якби не вічна мерзлота, яка сприяє зволоженню ґрунту, можна було б вважати, що територія, що лежить на схід від Кордильєр, посушлива, тому що тут випадає всього 250 - 350 мм опадів.

Відмінності в кліматичних умовах знаходять відображення у всіх компонентах природи, особливо в рослинності. Несприятливі умови літніх місяців на півострові Лабрадор викликають помітне переміщення ландшафтних зон на південь. Тундра, пануюча на півночі та північному сході Лабрадора, навіть у порівнянні з більш північними варіантами, здається досить бідною. Чагарникові угрупування зустрічаються тільки в укритих місцях, тоді як мохи та лишайники поширені, всюди. Лісова рослинність багата тільки на півдні півострова, де з'являються бальзамічна ялиця (Abies balsamea), сосни біла (Pinus strobus), червона (P. resinosa), банксова (P. banksiana), східний гемлок, або канадська тсуга (Tsuga canadensis), види клена.

У західній частині, що має більш континентальний клімат, рослинність багатша: в тундрі поширені чагарникові угрупування з карликової берези, багульника, кассіопеї, лохини, в тайзі домінує мальовнича біла або канадська ялина, багато листяних порід, зокрема берези і осики. Як і в найбільш континентальних і посушливих районах сибірської тайги, тут зустрічаються великі безлісні ділянки, зайняті своєрідною злаково-різнотравною рослинністю.

Ліси – велике природне багатство Канади. Бальзамічна ялиця, червона і банксова сосни, гемлок представляють цінний будівельний матеріал і сировину для паперової промисловості. Однак значні масиви лісів постраждали від хижацької експлуатації та особливо від пожеж. Останні є звичайним явищем в літній час в сухих західних районах.

Не менш важливим природним багатством Канади є звичайні мешканці тайги – бобри, куниці, норки, ондатри, росомахи, лисиці. Але й хутрові ресурси виснажені. Особливо сильно винищені бобри, їх достатня кількість була ще в минулому столітті.

Значні на плоскогір'ї і запаси водної енергії, але найбільшу цінність представляють рудні родовища Канадського щита: поліметали, залізо, уран, золото та ін., які в даний час широко розробляються.

Центральні рівнини

За природними умовами Центральні рівнини можна розглядати як аналог Європейської рівнини. Риси подібності найбільш яскраво проявляються в геологічній будові, рельєфі, частково в кліматі і ґрунтово-рослинному покриві. Обидві території пережили подібні етапи геологічної історії, які призвели до створення кристалічних фундаментів, потужних покривів осадових порід, дислокування в широкі й пологі синеклізи і антеклізи, герцинських складчастих структур (частково похованих). Обидві території зазнали четвертинне зледеніння, що наклало сильний відбиток на всі особливості їх природи. Є схожість і в кліматі, зокрема в розподілі температур і континентальності. Поряд з цим, існують важливі відмінності, з них найголовніші пов'язані з особливостями зволоження.

Перебуваючи під впливом не тільки західного переносу повітряних мас, а й, що особливо важливо, повітряних течій з Мексиканської затоки, Центральні рівнини отримують приблизно в 1,5 рази більше опадів на одиницю площі, ніж Європейська рівнина. Однак у зв'язку з більш південним положенням Центральні рівнини отримують одночасно і більше тепла. Випаровування (у тому числі і транспірація) сильніша, тому зволоження майже таке ж. Значна кількість тепла і активний вологообіг зумовлюють високу продуктивність біомаси на території Центральних рівнин.

Як і Європейська рівнина, Центральні рівнини належать до найважливіших сільськогосподарських районів Землі. Господарська діяльність людини зіграла в цьому районі важливу перетворюючу роль. Перш за все це позначилося на рослинності, частково на ґрунтах і, інших компонентах ландшафту.

Форми поверхні Центральних рівнин пов'язані з конфігурацією третинного пенеплена, ускладненого в північній частині льодовиковими наносами, зандрами, лесами та іншими четвертинними відкладеннями. Найбільш значні підняття зобов'язані виходам на поверхню щільних, палеозойських і навіть, докембрійських порід, які важко піддаються денудації. Такі височини Озарк, висотою 760 м і Уошито – герцинські складчасті гори висотою 600-800 м.

Одним з факторів, що визначають внутрішні відмінності, є клімат. На Центральних рівнинах у любий час, а особливо взимку, існує значний температурний градієнт між північними і південними частинами. Середні температури січня коливаються від -20°С на півночі, до 3°С на півдні, середні температури липня відповідно від 19°С до 26°С. Відмінності температур – одна з головних причин, що призводять до послідовної зміни ландшафтів (від тайгових до субтропічних лісам).

Важливі наслідки має нестійкість метеорологічних процесів, зобов'язана поєднанню інтенсивного меридіонального і широтного переносів повітряних мас.

Особливо мінлива погода взимку. Часті прориви арктичного повітря систематично викликають різкі зниження температури. Ці явища відбуваються швидко, іноді раптово, і супроводжуються сильними снігопадами і хуртовинами. Настільки ж несподівано при вторгненні повітря з Мексиканської затоки можуть наступити відлиги. При потепління встановлюється волога хмарна погода, часто спостерігається ожеледиця. Весна буває короткою і швидко змінюється теплим і дощовим літом.

Наслідком таких особливостей атмосферної циркуляції є досить часте випадіння опадів. Річна сума коливається від .600 мм на північному заході до 1200 мм на південному сході.

Відмінності в кількості опадів і зволоженості ускладнюють структуру географічної зональності на рівнині. Поряд зі зміною ландшафтів з півночі на південь, зумовленій тепловими умовами, тут спостерігається настільки ж закономірна зміна ландшафтів зі сходу на захід.

Нерівномірність зволоження відбивається в характері гідрологічної сітки та гідрогеологічних особливостях річок. Майже вся територія належить басейну річки Міссісіпі. Разом з головними притоками (Міссурі, Огайо та іншими) вона утворює систему водних шляхів, яка пов'язує не тільки північні райони рівнин з південними, а й західні зі східними.

Міссурі, незважаючи на велику довжину і площу басейну, дрібноводна навіть у пониззі, її русло звивисте і нестійке, вода каламутна, за що її часто називають «Бігмаді», тобто «Велика бруднуля». Брудний потік Міссурійської води простежується в руслі Міссісіпі на протязі 180 км від місця її впадіння. Для маловодної Міссурі характерні короткочасні різкі паводки, які трапляються найчастіше на початку літа, коли танення снігів у Скелястих горах збігається з початком літніх дощів.

Огайо, режим якої теж піддається коливанням, більшу частину року має у пониззі стійкі значні витрати. Її русло більш стабільне, вода чиста. Розливи річки бувають звичайно в березні – квітні.

У Міссісіпі, як і у Огайо, широка долина, хоча в межах Центральних рівнин вона несе ще мало води. Її заплава, що досягає в середньому протягом 20 км ширини, рясніє численними старицями і старичними озерами. Живлення річки – змішане (снігове і дощове), максимум витрати припадає на весняно-літній період.

Для судноплавства та захисту від повеней на річках споруджені багаточисленні греблі та шлюзи. Однак система гідротехнічних споруд все ж недостатня і значні повені до цих пір часто призводять до катастрофічних наслідків.

Дуже своєрідна частина рівнини, що безпосередньо прилягає до Лаврентійського плоскогір'я. Як видно на малюнку 14, загальне падіння пластів на південь супроводжується в цьому районі зміною порід на поверхні від архейських до більш молодих кам'яновугільних. Літологічна неоднорідність різновікових пластів сприяла утворенню дуже великих структурних та ерозійних форм рельєфу, таких як куести, що мають тут велику протяжність, і, можливо, ванни Великих озер. Куесту, зокрема, зобов'язаний виникненням грандіозний Ніагарський водоспад. У плейстоцені в північній частині рівнини розташовувався край льодовика, а під час його відступу – прильодовикові озера. Релікти цих озер – Великі озера, Вінніпег, Манітоба та Вінніпегосис – є чудові феномени не тільки Центральних рівнин, а і всього Північноамериканського материка.

Поблизу Великих озер на моренних горбах переважають ялини, ялиці, на заболочених пониженнях – модрини, на зандрових терасах річок – соснові бори, які мають домішки чагарникових дубів, плоскі озерні рівнини покриті хвойно-широколистяними лісами, в яких домінують клени і гемлок.

Земель, що володіють високою продуктивністю, небагато, оскільки стік погано налагоджений і багато ділянок зволожені надлишково.

Далі на захід широколистяні породи змінюються дрібнолистяними, поступово лісів меншає, згодом вони взагалі зникають. На озерній рівнині давнього озера Агассіц переважали лісостепи і степи (природний рослинний покрив тут нині майже повсюдно знищений).

На південь від кордону останнього зледеніння природні умови різко змінюються. Початковий горбисто-моренний рельєф сильно змінюється процесами ерозії, опливання, соліфлюкції. Утворилася глибока мережа долин, ярів і балок, що спустила озера і осушила водо-роздільні ділянки. Морени майже повсюдно поховані під шаром лесу.

Ще більш зрілі ерозійні форми характерні для позальодовикових районів. Виходи на поверхню корінних порід, представлених зазвичай вапняками, доломітами і рідше пісковиками, зумовили широке поширення карсту. Особливо цим виділяється лівобережний район Міссісіпі, де є ряд великих печер.

Серед карстових утворень найбільш чудова одна з найбільших у світі печер – Мамонтова печера. Вона має 5 ярусів, що включають десятки проходів, куполів, шахт, загальною протяжністю понад 200 км.

До приходу європейців на сході в районах, що лежать на південь від межі Вісконсинського зледеніння, розташовувалися широколистяні ліси з виключно багатим видовим складом. Середні частини займали остепненні широколистяні ліси і прерії; останні панували в західній частині рівнин.

Закономірності поширення природної рослинності відображені в ґрунтовому покриві. Відповідно типам рослинності бурі лісові ґрунти на сході змінюються чорноземними ґрунтами прерій на заході.

Територія Центральних рівнин досить інтенсивно використовується в сільському господарстві. Понад 90% земель належить фермерам, які вирощують переважно кукурудзу, пшеницю і кормові трави.

Розвитку в цьому районі землеробства, на основі якого великого поширення набуло і скотарство, сприяють і теплий вологий клімат і плоский, зручний для обробки полів рельєф. Однак приватнокапіталістичні використання земель призвели до сильного розвитку ерозії ґрунтів. Південні частини Центральних рівнин – один з найбільш постраждалих від ерозії районів США.

Ландшафти низькогір’їв, розташованих у південних і східних межах району, відрізняються від типових рівнинних.

Височина Озарк виділяється глибоким розчленуванням, перетворившим плоскі вододільні ділянки в пагорби і невисокі гори, і гарним збереженням природної лісової рослинності (хвойно-широколистяної).

Гірський тип ландшафтів ще більш різко виражений у піднятті Уошито, яке представляють собою чергування широких прямих долин, зайнятих полями сільськогосподарських культур, з лісистими кремезними хребтами. Ця територія за природними особливостями близька до Аппалачських гір.

Природні умови Центральних рівнин сприятливі не тільки для сільського господарства. Тут є великі родовища корисних копалин: кам'яного вугілля, поліметалів, бариту і деяких інших.

Великі рівнини

Великі рівнини – це велике передгірне плато Кордильєр, що простягнулося з півночі на південь на 4000 км через зони тайги, лісостепу і степів помірного і субтропічного поясів. Як і Центральні рівнини, вони є частиною Північно-Американської платформи, але тут досить відчутний вплив гірської системи Кордильєр. Це проявляється і в геологічній будові, і в рельєфі, і у внутрішніх водах Великих рівнин.

Впливом Кордильєр пояснюється риси сухості та континентальності клімату, які накладають сильний відбиток на вигляд території. Переважаючі ландшафти – столові плато, покриті сухим степом, який вигоряє уже середині літа, глибокі долини річок, маловодних та мутних, які мають багато піщаних островів, що розгалужені системою ярів. Рихлі породи та значний нахил поверхні до сходу сприяють сильному розчленуванню поверхні.

Навідміну від Центральних рівнин, палеозойські осадові породи Великих рівнин на значній території перекриті крейдяними та кайнозойськими відкладами, переважно піщаниками, що утворилися за рахунок продуктів руйнування Кордильєр.

Разом з гірською системою рівнини зовсім нещодавно зазнали підняття, яке зумовило значну висоту їх поверхні (до 1600 м).

В деяких місцях породи були дислоковані, утворені одиночні антиклінальні хребти, із них самий високий Блек-Хілс досягає 2200 м висоти. В деяких випадках породи прорвані молодими інтрузіями, які також чітко виражені в рельєфі.

Великі рівнини лежать на шляху західного переносу повітряних мас. На цю територію потрапляє повітря, яке зазнає над Кордильєрами значну трансформацію. Це, як правило, сухе повітря, що адіабатично нагрівається по мірі опускання зі Скелястих гір до передгір’я. особливості клімату чітко видно, якщо співставленні показників метеостанцій Великих рівнин та країн, що лежать східніше (табл.1).

Станції	Координати	Висота над рівнем моря в м	Місяці	Річні
І	ІV	VII	X
Температура в °С	Опади в мм	Температура в °С	Опади в мм	Температура в °С	Опади в мм	Температура в °С	Опади в мм	Температура в °С	Опади в мм
Калгарі1	51°02’ пн.ш. 114°02’з.д.		-10,6		4,4		16,7		5,6		3,3
Кокран	49°02’ пн.ш. 81°00’ з.д.		-17,8		0,0		17,2		3,9		0,6
Денвер1	39°45’ пн.ш. 105°00’ з.д.		-1,5		8,4		22,4		10,4		9,9
Канзас-Сіті	39°05’ пн.ш. 94°32’ з.д.		-2,3		12,7		25,7		14,2		12,4

¹ Станції на Великих рівнинах

Із таблиці видно, що на Великих рівнинах, не дивлячись на значну висоту місцевості, взимку тепліше, ніж в більш східних районах, що є результатом західного переносу повітря. Цим же пояснюється і менша кількість опадів, особливо в холодні пори року. Крім того, таблиця наглядно показує швидке підвищення температури з півночі на південь.

Взимку контрасти між північними і південними частинами найбільш виразні. На півночі в Канаді переважає ясна морозна погода, часто бувають хуртовини. На півдні США температури тримаються вище 0°С, і сніжний покрив епізодичний. Погода всюди нестійка. Характерні сильні вітри, особливо холодні, які називаються блізердс («бурани»), і теплі – чинук («пожирач снігів»). І ті й інші пов'язані з циклонами. Перші виникають при вторгненні арктичного повітря в тилу циклонів. Вони знижують температуру до -35°С на півночі й до -20°С в середній частині рівнин і супроводжуються хуртовинами. Чинук пов'язаний з входженням тихоокеанського повітря. Він викликає різке підвищення температури, іноді на 10 - 15°С протягом 5 - 10 хвилин, і, внаслідок сухості, сильне випаровування снігу. Діяльністю чинука значною мірою пояснюється нестійкість сніжного покриву.

Початок теплої пори року характеризується частими дощами. Вони пов'язані з принесенням вологи з боку Мексиканської затоки та мають конвективний характер. Максимум опадів припадає на травень – червень, що сприяє вегетації рослин у весняно-літній період. Друга половина літа і осінь відрізняються сухістю. Часто дмуть суховії. У західних частинах, де трав'яний покрив проріджений, вітри розвівають піски і піднімають у повітря пил. Виникають пилові бурі, що переносять на схід мільйони тонн дрібних частинок ґрунту.

Річні суми опадів (менш 500 мм) дуже нестійкі. Іноді за рік випадає всього 200 мм опадів; це згубно впливає на рослинність.

У зв'язку з значною радіацією і сухістю повітря випаровуваність приблизно втричі перевищує кількість опадів, тому стік невеликий. Витрата річки Арканзас при впадінні в Міссісіпі, наприклад, в 4 рази менше, ніж у Огайо, хоча за площею басейну вона майже не поступається останній. Маловодні річки відрізняються бурхливими весняними паводками, що нерідко призводять до катастроф. Але це дозволяє накопичувати воду для зрошення земель в посушливий період року. Особливо важливу роль в цьому відношенні відіграють річки Міссурі, Платт, Арканзас і Пекос.

Незважаючи на маловодність, річки і тимчасові водотоки здійснюють величезну геологічну роботу – акумулятивну і ерозійну. Вони несуть величезну кількість зважених наносів, їх залишають в заплавах і, особливо, в конусах виносу коротких епізодичних водотоків, що стікають з гір. Цей пухкий матеріал потім частково розвівається вітрами і переноситься на схід. Відкладення пилуватих фракцій, що триває з кінця міоцену, призвело до утворення товщі покривних лесоподібних суглинків, що досягають 150 м потужності. У східній частині межиріччя Платт – Міссурі суглинки переходять в справжні леси.

Окремі ділянки, притому досить великі, покриті пісками, відкладеними, ймовірно, в плейстоцені. Наприклад, в штаті Небраска суцільно усіяна піщаними дюнами територія площею понад 50 тис. км².

Енергійна ерозія водних потоків, особливо великих річок, що зароджуються в Кордильєрах і володіють великою водністю і падінням. Міссурі, Йєллоустон, Арканзас, виходячи на рівнину, врізаються на 150 - 300 м. Разом з притоками вони створюють складний ерозійний рельєф.

Найбільш яскравою геоморфологічною особливістю території є бедленди. Придолинні ділянки плато біля річок, що стікають з Кордильєр, мають густу мережу ярів глибиною до 150 м. Широка полоса плато вздовж долини Уайт-Рівер, наприклад, настільки густо зрізана ярами, що вся поверхня являє собою поєднання крутих схилів і пірамід. Інша смуга бедлендів шириною від 10 до 40 км простяглася майже на 300 км уздовж долини річки Мала Міссурі. Ці ділянки землі абсолютно непридатні для господарського використання.

Природа Великих рівнин дуже різноманітна. Тут спільність рис, породжених сусідством з найбільшою гірською системою, поєднується з досить різкою зміною умов, зумовленою значною протяжністю території з півночі на південь. Широкі й глибокі долини річок, що течуть із заходу, ділять Великі рівнини на ряд ступінчастих плато, кожне з яких має свої природні особливості.

Найпівнічнішим є плато Альберта. Це – хвилясті моренні рівнини, розчленовані глибокими долинами і покриті лесами. Плато Альберта – один з найбільш континентальних тайгових ландшафтів країни. Взимку тут часті морози до -40 - 50°С, які перериває чинук, що викликає різкі скачки температури і сильну сухість. Брак вологи, характерний і для літнього часу, помітно впливає на рослинність. Деревостій сильно розріджений, в лісі багато трав. Переважають біла ялина, модрина, бальзамічна тополя, біла береза. Найбільш дреновані ділянки майже позбавлені дерев – тут далеко на північ островами просувається лісостеп. Серед ґрунтів переважають дерново-підзолисті та дерново-карбонатні. Плато ще слабо освоєно.

Плато Альберта змінює плато Міссурі, розташоване частково в Канаді, частково в США. Хвилястий моренний рельєф поєднується з швидко зростаючим ерозійним розчленуванням, особливо на півдні, де найбільш розвинені бедленди. Осикові та березові колки чергуються з ділянками сухих різнотравно-ковилових степів. На плато Міссурі розташовуються найбільші на материку масиви сірих лісових ґрунтів, деградованих і звичайних чорноземів. За ландшафтом воно нагадує сибірський лісостеп. Зараз велика частина земель розорана і використовується переважно під ярові зернові культури. Незважаючи на часті посухи, ця територія найбільш придатна для землеробства.

Далі на південь до річки Канейдіан простягається плато Високі рівнини. Тут не було зледеніння, поверхня значно полога, але також глибоко розчленована річками. На плато панує різнотравно-грамовий, або різнотравно-ковиловий, сильно змінений випасом худоби степ на каштанових ґрунтах. Це район екстенсивного пасовищного скотарства.

Південніше, вже в субтропічному поясі, розташовуються плато Льяно-Естакадо та Едуардц. Вони віддалені від районів акумуляції продуктів руйнування Кордильєр, в їх приводороздільних частинах оголюються міоценові вапняки з карстовими формами, переважно давнього походження (у тому числі знаменита Карлсбадська печера). Поверхня плато надзвичайно плоска, ледь вкрита мізерним трав'янистим покривом. На кожному кроці зустрічаються сукуленти – кактуси-опунції, юки і агави, серед злаків переважає селін: «дротяна трава» (Aristida longiseta). У ґрунтів з'являється характерний червонуватий відтінок: каштанові ґрунти змінюються сіро-коричневими. Тільки на самому півдні з'являються чагарникові формації з ксерофітів, головним чином мескіта (Prosopis glandulosa), невисокого деревця з викривленим стовбуром. Ці формації витісняють інші й швидко просуваються далі на північ.

Великі рівнини багаті нафтою, природним газом (великі родовища в штатах Техас і Оклахома), поліметали. У передгірному прогині Скелястих гір відкриті великі родовища кам’яного та бурого вугілля та лігнітів.

Гори Аппалачі

Аппалачі – яскравий приклад середньогірських лісових ландшафтів помірного пояса. В них чітко виражений вплив віку тектонічних структур, літологічного складу порід, річкової ерозії та зледеніння на рельєф і безпосередньо чи опосередковано на інші компоненти природи, а також залежність розповсюдження типів рослинності і ґрунтів від висоти й розташування в різних географічних зонах. У межах Аппалачів знаходяться найбільш розвинуті економічні райони США і Канади. Тут багато великих міст. Індустріальний ландшафт – важлива географічна особливість цієї території.

Єдина в орографічному відношенні територія складається з двох фізико-географічних областей: Північних і Південних Аппалачів, розділених западинами Мохок-Гудзон і Гудзон-Шамплейн.

Північні Аппалачі складені кристалічними породами каледонського віку, невисокі, згладжені льодовиком і покриті хвойним лісом. За характером ландшафту вони близькі до південних піднесених районів Канадського щита.

Значна частина їх насправді є горбистим плоскогір'ям, і лише на півдні та південному заході територія має гірський характер. Денудація, що триває з нижнього палеозою, видалила поверхневі шари, оголивши ядра каледонських складок з гнейсів, кристалічних сланців, гранітів та інших щільних порід. Великі форми рельєфу зобов'язані бриловій тектоніці, що виявилася пізніше каледонської складчастості, тому тут немає чіткої відповідності крупних форм рельєфу давнім складчастим структурам. Поряд з каледонськими, були підняті ділянки сусідніх структур. Такою «чужою» Аппалачам ділянкою є гірський масив Адірондак, що представляє частину Канадського щита. Однак за геоморфологічними та іншим особливостями він абсолютно аналогічний іншим ділянкам Північних Аппалачів.

Брилові масиви розділені тектонічними долинами і котловинами. На північний схід від Адірондак, за грабеном Гудзон-Шамплейн, лежать Зелені і Білі гори, що досягають 1916 м (гора Вашингтон – найвища точка Північних Аппалачів). Далі на північ гори знижуються і переходять в плоскогір'я, над яким піднімаються окремі останці, у тому числі гора Монаднок – назва, що стала прозивною для останцевих гір, виникнення яких зумовлено щільністю їхніх порід. Видно сліди льодовиків – кари, ози, друмліни та морени.

На сході хребти доходять до океану, утворюючи півострова, поділені ріасовими затоками. Найбільша з них – затока Фанді відома найвищими у світі приливами (до 18 м).

Південні Аппалачі, включаючи і каледонські і герцинські структури, складені породами дуже строкатого літологічного складу, мають дуже різноманітний структурно-ерозійний рельєф. Вони не піддавалися зледенінню; в них збереглася багата дольодовикова лісова флора, що створює своєрідний рослинний покрив.

У Південних Аппалачах виражені обидва передгір'я, західне і східне, і пояс хребтів між ними (рис. 15). Каледонські складчасті структури Північних Аппалачів продовжуються в східній частині області, утворюючи пенепленізоване передгірне плато Підмонт висотою до 400 м і круто підноситься над ним глибовий Блакитний хребет до 2100 м висоти.

На захід від каледонід лежить пояс герцинських складчастих структур, виражений у рельєфі чергуванням широких долин і хребтів. Днища долин лежать зазвичай на висоті 300 м, хребти досягають 1200 м висоти. Це найбільш цікава в геоморфологічному відношенні частина Аппалачів, з дуже яскраво вираженим складчасто-ерозійним («аппалачським») типом рельєфу. Форми поверхні не виявляють прямої відповідності структурі. Широкі долини, витягнуті в напрямку залягання пластів (найбільш велика з них – Велика Долина), утворилися не по лініях скидів або синклінальних структур, а в місцях розвитку порід, найбільш піддатливих ерозії, переважно у вапняках і доломітах. Розділяючі їх хребти, як правило, складені більш щільними породами, найчастіше пісковиками. Їх форми пов'язані з особливостями залягання пластів. Часто можна спостерігати інверсію рельєфу, тобто невідповідність рельєфу і структури: звичайні зниження, що утворилися на місці розмитих ядер антикліналей, або позитивні форми, пов'язані з відпрепарованими ерозією пластами щільних порід, що залягають в синклінальній складці.

При всій різноманітності форм, обумовлених літологією і структурою, в Південних Аппалачах чітко виражений ряд поверхонь вирівнювання, що вказують на різні стадії підняття території та утворення складчасто-ерозійного рельєфу.

Ключем до пояснення рельєфу є особливості річкової сітки Південних Аппалачів. Великі річки, такі як Делавер, Саскуеханна, Потомак і інші, проклали долини без будь-якого зв'язку з сучасною орографією району. Вони кружляють між хребтами, неодноразово прорізаючи глибокі ущелини. Навпаки, другорядні річки досить чітко приурочені до днищ великих паралельних долин. Це пояснюється тим, що річкова мережа заклалася на вирівняній поверхні в крейдяному – палеогеновому періодах, раніше утворення сучасного рельєфу. Розмиваючи в процесі підняття території складчастий фундамент, річки відродили гірський рельєф. При цьому ряд великих річок, які мають велику водність та енергію, в основному зберегли колишні долини, тоді як інші річки, переважно другорядні, були змушені пристосовуватися до літології. Річки, що утворилися в рихлих породах, енергійно розробляли свої долини і збільшували площу басейнів за рахунок річок, що розвивали долини в менш сприятливих геологічних умовах.

На захід герцинід лежить Аппалачське плато – край Північно-Американської платформи, піднятий з Аппалачами. Горизонтальне залягання осадових пластів обумовлює літологічну однорідність, внаслідок чого селективна ерозія тут не отримала розвитку. Переважаючим типом долин є глибокі антецедентні урізи – ущелини. Плато сягає 1200 м висоти і в ряді місць настільки сильно розчленоване, що має типово средньогірський рельєф. Вапняки, які вийшли на поверхню, зумовили значне поширення карсту.

Аппалачські гори розташовані в помірному і субтропічному поясах. Над більшою частиною гір панує континентальне повітря, оскільки західний переніс сильно обмежує вплив Атлантичного океану. Разом з тим, тут значна роль літнього мусону, який приходить з Мексиканської затоки і має також західну або південно-західну складову.

Для Аппалачів характерні нестійкий режим погоди, різкі зміни температур і значна кількість опадів у всі періоди року. Середні температури січня зростають від -10°С на півночі до 4°С на півдні, липня – від 18°С на півночі до 25°С на півдні. Річна сума опадів становить 1000 - 2300 мм (в гірських умов схильна до значних коливань). Взимку в північній частині бувають рясні снігопади, влітку грози. Кращим часом року вважається початок осені, так зване «індіанське літо», коли дні не такі задушливі й жаркі, як влітку, і рідше бувають дощі.

Рясні опади живлять густу гідрографічну мережу. Особливе значення має річка Гудзон, що протікає по тектонічній депресії коритоподібної форми. Великі глибини дозволяють проходити крупним суднам далеко вгору по річці. З'єднання річки Гудзон каналами з озером Ері та річкою Св. Лаврентія перетворило її на важливу транспортну артерію США.

Великі річки Південних Аппалачів судноплавні більшою частиною вже за межами гір, але їх значна водність і падіння надають більше можливостей для отримання гідроенергії. Особливо сприятливі в цьому відношенні стремніни на Делавері, Потомаку, Саванні та інших річках біля східного краю плато Підмонт. Великі гідроенергетичні ресурси має річка Теннессі. В її басейні побудовані електростанції загальною потужністю понад 4 млн. кВт.

Важливим природним багатством Аппалачів були їхні ліси. Незважаючи на те, що значна частина території, особливо на півночі, покрита змішаними лісами, з поняттям «Аппалачський ліс», асоціюється один з класичних варіантів широколистяних лісів, утворений десятками видів каштанів (Castanea dentate та ін.), дубів (Guercus prinus, G. Coccinea та ін.) буків, кленів та інших дерев. Серед специфічних дерев чудові гікорі, або американське горіхове дерево (Hicoria sp.), що змагаються по висоті і ширині стовбура з дубом, і тюльпанове дерево (релікт). Густий, перевитий ліанами ліс особливо привабливий «індіанським літом», коли листя набуває спокійного золотистого і червонувато-жовтого забарвлення. Ліси сильно постраждали від вирубок і в долинах вже не збереглися.

На висоті 700 - 1000 м до широколистяних видів домішуються хвойні. У цьому поясі частіше інших зустрічаються цукровий клен (Асег saccharum), жовта береза (Betula lutea), чорна ялина (Picea mariana) і гемлок (Tsuga canadensis, T. caroliniana). Ще вище, приблизно з 1500 м, панує ялицево-смерековий ліс (бальзамічна ялиця – Abies balsamea) з домішкою туї (Thuja ossidentalis), а на найвищих вершинах – субальпійські луки й чагарники – рододендрон (Rhododendron catanbiense), вільха (Alnum viridis).

На північ від 41° пн. ш. нижній пояс широколистяного лісу зникає (рис. 16). Північніше в горах панує типовий хвойний ліс, але по узбережжю багато широколистяних видів доходять до Ньюфаундленду.

Рис. 16. Схематичний меридіональний профіль висотної поясності рослинності в Аппалачах:

1 – дуб (Guercus prinus, G. Coccinea); 2 – бук (Fagus grandifolia); 3 – тюльпанове дерево (Liriodendron tulipifera); 4 – клен (Асег saccharum); 5 – береза (Betula lutea); 6 – ялина (Picea mariana); 7 – гемлок (Tsuga canadensis, T. caroliniana); 8 – ялиця (Abies balsamea); 9 – угрупування гірської тундри; 10 – угрупування субальпійських чагарників та лугів.

Серед ґрунтів переважають гірські лісові підзолисті та бурі; по днищам долин – дуже родючі дерново-карбонатні ґрунти.

Аппалачі відомі великими родовищами корисних копалин. Тут добуваються кам'яне вугілля, нафта, залізо, мідь, срібло, кобальт і багато інших корисних копалини.

Своєрідною частиною гірської системи Аппалачів є острів Ньюфаундленд (106 тис. км²), відділений від материка естуарієм річки Св. Лаврентія і протокою Бель-Іль. По рельєфу він схожий з Північними Аппалачами. Більшу частину його займають хребти висотою до 850 м. Острів височить над континентальним шельфом. Скупчення моренного матеріалу утворюють біля берегів острова відому своїми рибними багатствами Ньюфаундлендську мілину. Вважають, що відділення острова від материка відбулося лише в четвертинний час.

Клімат острова океанічний і завдяки впливу Лабрадорської течії – холодний. Літо прохолодне з низькими температурами повітря (середня температура червня 10° - 15°С), майже постійними туманами (у липні в середньому 26 днів з туманами), сильними вітрами і дрібними дощами. Зими тепліші, ніж на півночі самих Аппалачів, безморозний період триваліший. Острів у минулому був покритий хвойними та дрібнолистяними лісами і рідколіссям, які нині сильно вирубані, багато боліт.