Історія й топографія восьми запорізьких січей 1 страница
Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважали центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони постійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Доказом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкривають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у тому, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заводили своє селище. Природно думати, що таким самим чином виникла Запорізька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лісовій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть навпаки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штучних укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» мала подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лісом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в розумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво.
Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельможним запорізьким Кошем». Це вже слово безсумнівно запозичене ззовні, а саме взяте у татар, як «козак», «отаман», «осавул», «чауш», «чабан». Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше «кхош», означало десять тисяч зведених докупи овець. «Для зручності виконання пастуших обов'язків, — зауважує щодо цього Хартахай, — татари часто використовували союзи. На чолі союзу стояла людина, яка мала свою власну отару і яка, крім того, прославилася як добрий розпорядник, що вдало примножує свою худобу. З такою людиною всі охоче вступають у союз. Цей союз має таку організацію. На чолі його стояв засновник, а членами вважалися вкладники. Десять з'єднаних отар, по 1000 овець у кожній, складають одну зведену під спільною назвою кхош. Оскільки 10000 овець незручно годувати на одному місці, то весь кхош ділився на малі отари по тисячі й менше овець. При кожній повній отарі було троє чоловік; вони відомі під назвою чабанів. Той, хто відзначався особливою моторністю, ставав безпосереднім начальником чабанів зведеної отари й отримував титул отамана. Головне управління усіма окремими отарами зосереджувалося в коші. Там живе начальник союзу й верховний правитель коша». Запорожець Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети: вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття, біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи. Обидва ці пояснення погоджує професор Григор'єв. За його словами, «кіш означає всіляке тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку, кілька кибиток разом і цілий табір... Тому кошем називалася, як у татар, і головна квартира запорізького війська, що складалося з людей неосілих, готових завжди переноситися з місця на місце».
Слова «січ» і «кіш» вживалися запорізькими козаками то як синоніми, то з цілковитим розрізненням одного від іншого: під словом «січ» звичайно розуміли постійну столицю, постійне ядро козаків, постійний центр усього козацтва, до того ж у себе, вдома; а під словом «кіш» найчастіше розуміли уряд, іноді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки, etat major,1навіть значення козацького табору. Але найчастіше слова «кіш» і «січ» вживалися з однаковим значенням постійного місця перебування запорізьких козаків. Тому в документах запорізького архіву, котрі дійшли до нас, зустрічаються підписи: «Дано з Коша при Бузі», тобто з тимчасового табору при Бузі; «Дано з Коша Січі запорізької», «Дано в Коші Січі запорізької», тобто з постійного місця при Січі запорізькій; «Писано в Коші», тобто писано у ставці при постійній Січі; «Запорізький Кіш», тобто запорізька Січ, при цьому рік, місяць, число й місце постійної, наприклад Нової Січі.
Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища, наприклад, брак води, мала площа, шкідливість місцевості для здоров'я, епідемії, внаслідок яких певна місцевість настільки заражалася, що живим людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу, здорову місцевість.
Послідовний перелік запорізьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним історики Бантиш-Каменський та Маркевич. Князь Мишецький налічує десять Січей: у Седневі біля Чернігова; у Каневі нижче Києва; Переволочній поблизу Кременчука; на Хортиці; на Томаківці; на Микитиному мисі; у гирлі ріки Чортомлика; в гирлі ріки Кам'янки; в урочищі Олешки, й, нарешті, на річці Підпільній. У цьому переліку відсутня Базавлуцька Січ, зате є три інші Січі — у Седневі, Каневі й Переволочній, яких не можна вважати Січами.
Справа в тому, що запорізькими козаками, на відміну од малоросійських, українських, черкаських, реєстрових, городових і сімейних, котрі жили у Старій Малоросії, тобто Київській, Полтавській, Чернігівській і частково Подільській губерніях, звалися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож запорізькими Січами в точному й буквальному розумінні слова повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Оскільки Седнів, Канів, Переволочна знаходяться значно вище порогів, до того ж у Старій Малоросії, вважати їх запорізькими Січами зовсім немає підстав. У даному випадку свідчення князя Мишецького важливе нам саме тим, що воно підтверджує лише визнаний в історії України факт поступової колонізації, що йшла з міст у степи, та тісний зв'язок і близьку спорідненість запорізьких козаків із українськими. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче порогів.
Острів Хортиця — найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі. Він був відомим уже багатьом давнім історикам і письменникам. У грецького імператора Константина Багрянородного (905-959) він має назву острова св. Григорія, котра, як гадають, походить від імені Григорія, просвітника Вірменії, який колись приїжджав на Русь по Дніпру, в руських літописах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом; у Еріха Лясоти, у Боплана, в «Книге большого чертежа»2Хортицею та Хіртицею; у польського хроніста Мартина Бєльського Хорчикою; у Василя Зуєва й князя Мишецького — Хортиц; на атласі Дніпра 1786 р. адмірала Пущина Хитрицьким; у Рігельмана Хордецьким островом.
Острів Хортиця, за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від слова «хорт», тобто пес, якого наші предки, слов'яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «з варяг у Царград», могли приносити в жертву своїм богам. «Пройшовши Крарійський перевіз, вони — руси — пристають до острова, котрий зветься іменем св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть величезний дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромлюють також свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м'яса, і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб — убивати птахів і їсти, чи залишати в живих». У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під ПОЗ роком, коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов походом проти половців: «И поидоша на конихъ, и в лодях, и придоша ниже порогъ и сташа въ Протолчехъ и в Хортичимъ островъ». З тих же руських літописів ми довідуємося, що на острів Хортицю з'їжджалися усі головні руські князі та їх союзники, коли 1224 року вирушали на першу битву проти татар, до ріки Калки: «Придоша къ рЪцЪ ДнЪпру и въидоша в море: бъ бо людей тысящи, и воидоша в ДнЪпръ и возведоша пороги и сташа у рЪки ХорътицЪ на броду, у Протолчи».
Виникнення, влаштування й історія ХОРТИЦЬКОЇ СІЧІ тісно пов'язані з історією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року.3 Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був людиною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі міста Черкаси й Канів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й задоволений цим разом із короля, лишився невдоволеним власним становищем: душа його жадала воєнної слави й ратних битв. Тоді у князя виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо можна, оволодіти чорноморським узбережжям. Ця смілива думка була першим кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст. прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його 1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка Ржевського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам Кермен і Очаків. Вдало повоювавши з ворогами християнської віри в їх власній землі, Дмитро Вишневецький згодом відступив на острів Хортицю, розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього він влаштував тут «город». Цей «город» і послужив для запорізьких козаків прототипом Січі. Невідомо, чи запорізькі козаки справді називали «город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події людина, посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжджав поблизу Хортиці 1594 р., свідчить, що це був «замок», зруйнований згодом татарами й турками. Укріпившися «городом» на острові Хортиці, Дмитро Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в травні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма кримцями, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих людей, отож хан пішов від Вишневецького «с великим соромом», і такий знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато кочовищ. У вересні 1557 р. Вишневецький через свого посланця Михайла Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя, повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Кортицькому острові города, навпроти Кінських Вод, біля кримських кочовищ». Того ж року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева й Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалування і згоду царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв, що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен. Відправивши до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемського й Михайла Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак поки від царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558 року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город» Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у Черкаси й Канів, а звідти подався у Москву.
З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою Канкликом Конуковим, власним братом, отаманами, соцькими й стрільцями Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до черкесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов на Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом; не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської переправи «на полтретьятцать верст ниже Ислам-Керменя»; простоявши марно на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і тут з'єднався з дяком Ржевським і його ратниками.
Зустрівши Ржевського вище порогів, Вишневецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові Хортиці, відібрав кращих людей з його раті — невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літувати» в Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів. Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиці, звідки, зв'язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від'їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.
1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він бачив два острови Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота пов'язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того «городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар: «Четвертого липня, — пише він, — пройшли ми повз дві річечки, звані Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за течією, де років тридцять тому був збудований замок Вишневецького, зруйнований потім татарами й турками». Дещо кізніше за Лясоту про острів Хортицю розповідає й польський хроніст Мартин Бєльський: «Є й інший острів поблизу того — Коханого — званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто вдиратися до нас». У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві милі, а завширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий; його не затоплює; вкритий він дубовим лісом. У XVIII ст. (1736-1740 рр.) князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра; що на ньому здавна була запорізька Січ; що під час польсько-російської війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому острові фортецю або окоп; а 1738 року, під час російсько-турецької війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова. Крім свідоцтва князя Митецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він торкається зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці. Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик Устрялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й знову покинули. Щодо спорудження на острові Хортиці земляних укріплень російськими військами, то, крім свідоцтва Мишецького, є й інші вказівки, з котрих видно, що ці споруди було збудовано не 1738 року, як пише автор «Історії про козаків», а 1736 року: «В минулу росіян з турками війну 1736 року, на острові Хортиці було збудовано чималий ретраншемент з лініями впоперек острова, де велося і будівництво військових суден, але ліс для цього доставляли з далеких місць вище по Дніпру через пороги на Дніпрі, вище цього острова, за 60 верст, біля Кодацького ретраншементу, які, тягнучись униз, не дійшли до того острова лише десять верст». Спорудження згаданих укріплень на Дніпрі, на острові Хортиці, як пояснює очевидець і учасник російсько-турецьких воєн 1736-1738 років,4 Христофор Манштейн, мало на меті те, що «під час походу й польових дій 1736 року граф Мініх зберігав вільне сполучення з Україною так: оскільки військо за кордон російський виступало на певну відстань, він наказував на деяких відтинках робити невеликі земляні укріплення, отож вони, якщо місце було забезпечене дровами й водою, були віддалені одне від іншого на одну чи дві милі... У кожному з цих укріплень залишали одного чиновника й 10-12 ратників або драгунів та до 30 козаків, а в більших від 400 до 500 стройового війська й приблизно таку ж кількість козаків під керівництвом штаб-офіцера. Ці розосереджені війська повинні були супроводжувати гінців і заготовляти сіно про запас... Фортечки були досить корисними ще й для обозів, що йшли до війська; тут вони були в безпеці від будь-якого ворожого нападу і звичайно зупинялися в одній із них на ночівлю». Чи влаштовував на острові Хортиці, крім Сагайдачного й Мініха, укріплення козацький ватажок Яків Шах, відомий сподвижник Івана Підкови, що діяв наприкінці XVI ст., на це у нас немає жодних вказівок, незважаючи на запевнення автора лубочної «Історії Малоросії» Семенова.
Острів Хортиця у наш час має в обводі 24.5 версти й площу 2547 десятин і 325 квадратних сажнів землі; його найбільша висота у північно-східному розі при середньому рівні води в Дніпрі досягає 25 сажнів. Південно-східна половина острова — це низовинні плавні, змережені річками, озерцями, єриками, лиманами, затоплювані щовесни водою і вкриті невеликим лісом; ще не так давно тут ріс великий будівельний ліс, тепер вирубаний дощенту; за планом 1798 року на всьому острові Хортиці налічувалося «лісу дров'яного, дубового, кленового, березового й тернового 310 десятин, 150 квадратних сажнів», за планом 1875 року — 222 десятини й 405 сажнів, а за планом 1888 року — 402 десятини; у наш час тут переважають дерева так званої м'якої породи: осокір, біла верба, шовковиця, верба, лоза різних порід, серед якої росте висока й густа трава, в якій ховаються дикі гуси, качки, дупелі, коростілі та інші птахи. Особливо багаті на птицю озера Лозувате, Прогній, Домаха, Карасеве, Підкручне, Головківське, Осокорове та ін.; крім того, в озерах багато риби та досить великих раків. Північно-східна половина острова — це степова рівнина, розташована врівень з материком, що підходить у цьому місці до обох берегів Дніпра. У північно східному кінці острова, званому Вищою Головою, на лівому березі Хортиці є природна печера, точніше грот, що має назву Змієва. Ця печера здіймається над водою Дніпра при його середньому рівні більш як на півтора сажні. Всередині це заглиблення схоже на вузький коридор завдовжки понад три аршини і заввишки у два сажні при ширині близько двох аршинів. Нижче печери йде глибока яма в напрямку з півночі на південь, всипана по всій основі піском і набита колючою травою «якірцями». Назву свою печера, за переказом, отримала від змія, котрий жив тут за козаків-запорожців. «Він нікого не чіпав, і козаки не боялися його. Бувало, розповідають, уночі той змій як засяє — як засяє, то так і освітить Дніпро. Кажуть, він і не щоночі з'являвся, а так — раз на місяць чи на три тижні, та все біля печери, яку ми й тепер звемо Змієвою».
Береги острова Хортиці перетинали дванадцять балок, які отримали свої назви частково ще від запорожців, частково ж від нинішніх його жителів, німців колоністів, а саме: Музичина, Наумова, Громушина, Генералка, Широва, Корнетівська, Корнієва, Липова, Сапожникова, Шанцева, Дубова, Совутина, названа від запорожця Совути, який жив у печері балки й виходив на світ божий лише по ночах, мов сова. Між балками по берегах острова є кілька величезних гранітних скель, серед яких особливо примітна Думна, а також Вошива скеля; переказ пояснює, що на першу запорожці сходили для своїх самотніх роздумів, а на другу часто вилазили представники запорізької «голоти», щоб бити на ній воші у своїх штанях. Крім балок і скель навпроти північно-західної околиці острова Хортиці примітним було ще урочище Царська пристань: 1739 року тут була збудована «от россиян запорожская верфь», а 1790 року тут зупинялися «царські» плоти з різним лісом, переданим російським урядом німцям-колоністам в час їх переселення на колишні запорізькі землі; 1796 року тут була заснована адміралом Рібасом Катеринославсько-Дніпровська корабельня для будівництва суден, які мали перевозити сіль із Криму в Одесу й Овідіополь, тому-то пристань і отримала назву Царської.
Від перебування на острові Великій Хортиці запорізьких козаків залишилося, за місцевим переказом, у наш час чотири цвинтарі в північно-західній частині острова, але чи згадані цвинтарі справді належать до часів запорізьких козаків, цього без грунтовних розкопок не можна стверджувати категорично. Крім чотирьох цвинтарів на острові Великій Хортиці збереглися ще земляні укріплення, звані місцевими німцями Schanzengraben і також приписувані запорізьким козакам; вони займають великий простір на півночі і в самому центрі острова й складаються з 20 траншей та 21 редуту, кожна сторона яких має довжину 6 сажнів. Але кому ж належать ці укріплення? Князеві Дмитру Вишневецькому, гетьману Петру Сагайдачному чи російським військам минулого століття? Навряд чи двом першим: Вишневецькому вони були тут непотрібні, бо він сидів у своєму «городі» чи «замку» на острові Малій Хортиці, як стверджує Еріх Лясота, а для Сагайдачного, якщо він справді був тут, вони надто великі. Навряд чи у Сагайдачного могли бути такі значні сили, щоб зводити на величезному острові 25 верст окружністю цілу мережу довгих і складних укріплень, що вражають глядача своєю грандіозністю навіть у наш час: якщо розтягнути в одну лінію всі траншеї північної половини острова та додати до них довжину траншей середньої частини, то вийде лінія довша за чотири з половиною верстви, та ще лінія завдовжки 126 сажнів з двадцяти одного редуту, якщо рахувати по 6 сажнів у кожній стороні редуту. Очевидно, що на спорудження таких укріплень треба було немало часу та й немалих сил. Отож природніше буде віднести спорудження укріплень острова Великої Хортиці до російських військ під час російсько-турецьких воєн 1736-1739 років; деякі з них, як видно з наведеного свідоцтва, були протягнуті впоперек острова, в такому вигляді й збереглись.
Паралельно острову Великій Хортиці лежить острів Мала Хортиця, на атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина — Вирва, а тепер, за належною німцям колонією Канцерівкою, званий Канцерським островом. З наведеного вище свідоцтва германського посла Еріха Лясоти ми знаємо, що саме на цьому острові князь Дмитро Іванович Вишневецький влаштував свій «замок», в котрому двічі відбивався від кримського хана Девлет-Гірея. Отож природно гадати, що перша Хортицька Січ у XVI столітті була заснована не на Великій, а на Малій Хортиці. Але історик XVIII століття князь Семен Мишецький стверджує, що Хортицька Січ була на тому острові, який ми звемо Великою Хортицею. Якщо в цьому не вбачати помилки князя Мишецького, можна припускати, що на острові Великій Хортиці Січ була влаштована вже у XVII столітті, при другому її відновленні, на що натякає історик Микола Устрялов.
За розповідями місцевих старожилів, Мала Хортиця кілька років тому була значно меншою, ніж зараз: це була скеля з укріпленнями; за нею від правого берега йшов «тиховод», що впадав у гирло балочки навпроти острова. Цей «тиховод» служив пристанню для запорізьких козаків, куди вони заводили свої байдаки. Один час тут ставали й царські судна; якщо покопати землю, то і в наш час тут можна знайти рештки запорізьких і царських суден, а з води можна дістати рушниці, шаблі, різне залізо. Мала Хортиця лежить у так званому Річищі, або Старому Дніпрі, на дві з половиною версти нижче північно-західного рогу Великої Хортиці, за одну версту від Царської пристані, й відділена від материка невеликою протокою Вирвою, що, мабуть, дало привід адміралу Пущину назвати 1786 р. й сам острів Вирвою. За своїм розташуванням він ділиться на дві половини: низовинну, вкриту лісом порівняно недавнього походження, на заході, й височинну, порослу травою, на сході. Мала Хортиця має 12 десятин і 1200 кв. сажнів землі; західний і південний краї острова похилі, східний і північний підвищені, скелясті й прямовисні, до семи сажнів заввишки при середньому рівні води. Підвищена частина острова має укріплення уздовж північної, південної і західної окраїн, що складаються з глибоких ровів з насипаними біля них валами заввишки від двох до трьох сажнів. Загалом укріплення Малої Хортиці мають вигляд підкови, північний і південний бік якої мають до сорока сажнів, а західний — 56 сажнів із припуском у 3 сажні для в'їзду; всередині укріплень викопано 25 ям, у яких нині ростуть груші. На думку військових фахівців, укріплення Малої Хортиці є так званим реданом із флангами, закритими горжею і траверсами, скерованими вгору і вниз проти течії для захисту Дніпра; зовні він справді нагадує «замок» чи «город», як називають його Еріх Лясота та російські літописи.
Обидві Хортиці, Велика й Мала, після падіння запорізької Січі були подаровані 1789 року німецьким колоністам із Данціга, тоді, як і тепер, їх було 18 господарів, тобто землевласників. Справа в тому, що у німців-колоністів, за законом майорату, після смерті батька вся земля переходила старшому синові, а решта дітей вдовольнялася грошима, худобою та різним рухомим майном, нажитим батьком; якщо ж батько бажає забезпечити землею й інших своїх синів, то купує її для них в іншому місці.
В наш час як на самих Великій і Малій Хортицях, так і в ріці Дніпрі біля них знаходять різні предмети давнини, що лишилися від запорізьких козаків. Якось у Старому Дніпрі, навпроти колонії Канцерівки, було знайдено 17 довгих, добре збитих човнів; іншим разом у Новому Дніпрі, нижче Совутиної скелі, було знайдено ціле судно, навантажене кулями та ядрами, а навпроти гирла балки Куцої у Старому Дніпрі було знайдено інше судно з гарматою; там само відкрили третє судно, а в ньому невелику, криву й заіржавілу шаблю з оправленим сріблом руків'ям; але всі ці судна як були, так і лишились у воді і в наш час. На самих островах у різний час знаходили мідні й залізні гармати, ядра, бомби, кулі, свинець, особливо після дощу й вітру. «Тоді мисливцям не треба було купувати свинцю, а треба було лише дочекатися, поки пройде дощ і здійметься вітер, а тоді йти та збирати скільки завгодно». Знаходили також, рушниці, кинджали, кольчуги, різноманітні металеві стріли, замки, гудзики, бляхи, глечики, різні монети, людські скелети з рештками одягу й пробитими стрілами черепами. А на одному острові навпроти Кічкасу, тепер змитому водою, й на великих скелях Стовпах якось знайшли цілі склади зброї. «Раніше на Хортиці, — розповідають найстаріші німецькі діди, — можна було знайти всіляку всячину, а тепер колоністи навчилися підбирати всілякі дрібниці й продавати євреям, які щодня навідуються для цього на наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод, де їх плавлять, а потім виливають з них різні нові речі. Ядра й бомби підбирають російські баби: вони використовують їх для різних домашніх потреб. Тепер багато що підібрали люди, багато винесла вода. Бачите, в давні роки Дніпро був вужчим, ніж тепер, і йшов ближче до Вознесенки, ніж до острова; тому Хортиця була ширшою. Але з часом Дніпро почав залишати свій лівий берег, від Вознесенки, й подаватися праворуч, ближче до острова, став розмивати його, виносити з нього різні речі... В давнину, бувало, як підеш різними балками на острові, то чого тільки не побачиш: там стирчить велика кістка з людської ноги, там біліють зуби разом із широкими щелепами, там вивернулися з піску ребра, жовті як віск від часу й повітря, крізь які проросла трава. Надумаєш, було, викопати яму, щоб щось зварити чи спекти, наткнешся на цвях або шматок заліза; захочеш зірвати собі квітку, нахиляєшся, дивишся — череп людський з дірками, крізь які виросла трава, а у траві квіти зачервоніли; треба тобі сховатися від когось у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан, череп'яну чашку чи ще щось подібне».