Культура україни другої половини xvii-xv1ii ст

З другої половини XVII ст. умови для розвитку культури в українських землях дещо поліпшились. При багатьох церковних парафіях і монастирях ді­яли парафіяльні школи, де мандрівні дяки вчили дітей писати, читати, рахува­ти. У XVIII ст. початкових шкіл у підросійській Україні залишилося ще чима­ло: у Ніжинському полку їх було 217, Лубенському — 172, у Миргородському менше — 37. Починаючи з 1789 р. відкривалися, як і по всій Росії, народні училища, де навчання велося російською мовою.

Саме такий підхід спричинив існування в селах України так званої вторинної безграмотності. Поєднання російської мови в школі і виключно розмовної української мови вдо­ма призводило до трагікомічних помилок у дітей. Наведемо приклади деяких учнівських відповідей:

слива — плотоядное дерево;

диня — огородное насекомое;

блоха — насекомая животная.

У Східній Галичині після 1772 р. в містах почали відкривати одно- та чотирикласні школи з німецькою мовою навчання, а в селах — парафіяльні. Основними підручниками були: «Букварь языка славенского» С. Полоцького, «Граматика славенскія правильное синатагма» М. Смотрицького, «Синопсис» І. Гізеля, де викладалася історія України з імперського погляду, а також часо­словці та псалтирі.

Із 1769 р. за розпорядженням Синоду російської православної церкви україн­ські букварі було вилучено зі шкіл Малоросії, а через шість років закрито школи при полкових козацьких канцеляріях — відбувалася уніфікація системи освіти на всій території Російської імперії. З ініціативи київського митрополита С. Миславського 1784 р. російською мовою стала відправлятися й церковна служба.

Середню освіту давали колегіуми в Києві, Пе­реяславі, Чернігові, Харкові. Харківський колегіум відкрито 1727 p., пізніше тут, уперше в Україні, з'явилися класи інженерно-природничого профі­лю, де учні вивчали інженерну справу, артилерію, геодезію. Вищими навчальними закладами були: з 1661 р. — Львівський університет (пізніше він перетворився на єзуїтську академію, а 1784 р. від­крився знову) та Києво-Могилянська академія. Хоча в останній з початку XVIII ст. вивчалися такі дисципліни, як французька, німецька, давньоєв­рейська мови, натуральна історія, географія, мате­матика, архітектура, живопис, сільська й домашня економіка, медицина, проте епоха Петра І наклала специфічний відбиток на саму систему та стиль навчання. Керівництво академії не приділяло уваги науковому пошуку істини, під освіченістю розумілась насамперед начитаність, грамотність, до того ж з ухи­лом у богослов'я. Поширена в той час німецька система навчання спрямовувала на підготовку вузьких фахівців, а не на здобуття елітної, різнобічної універси­тетської освіти. Характерно, що в другій половині XVIII ст. в академії успіхи в навчанні оцінювалися таким чином: «добр», «прилежен», «скоропостижен», «остроумен», «благонадежен», «изряднейший», «доброучителен», «в учении ме­рен», «ленив», «худ», «малонадежен», «безнадежен». І все ж, незважаючи на від­криття 1640 р. в Яссах, а 1685 р. — в Москві Слов'яно-греко-латинської ака­демії, авторитет Києво-Могилянської академії (навіть 1740 p. вона іменувалася «польсько-слов'яно-латинською») усе ще приваблював багатьох інтелектуалів зі слов'янських регіонів, особливо болгар і сербів. У Києві навчалися такі видатні російські діячі, як О. Ромодановський, Б. Шереметьев, К. Зотов, К. Істомін, П. Зеркальников, болгарин В. Черняев, серб О. Стоиков, у 1733—1734 pp. тут слухав лекції навіть М. Ломоносов. Уже 1715 р. в академії налічувалося 1100 сту­дентів (спудеїв), переважно з-поміж різночинців. Бібліотека академії вважалась однією з найкращих у Східній Європі. На жаль, пожежі 1780 та 1811 pp. знищи­ли понад 10 тис. книг, загинули унікальні джерела з історії України.

Зі стін академії вийшли С. Яворський — автор учення про піраміду влади в Російській імперії, Ф. Прокопович — творець концепцій про божественне походження царської влади, феодальної структури суспільства в Росії. Феофан Прокопович був високоосвіченою людиною, автором підручників із риторики, мав у своїй бібліотеці словники з арабської, сирійської, халдейської, давньо­єврейської мов.

Деякі київські інтелектуали стали ідеологами династій Рюриковичів та Романових. Якщо до літа 1705 р. Ф. Прокопович називав І. Мазепу великим наступником князя Володимира, то вже 5 липня того ж року в храмі Святої Софії він звеличував Петра І, що прибув до Києва, як нащадка й спадкоємця не тільки Володимира, а й Святослава, Ярослава, Всеволода і Святополка. Із 1716 p., будучи фактично керівником православної церкви Росії, Ф. Проко­пович реорганізував її, повністю підпорядкувавши світській владі. Як і С. По­лоцький та С. Яворський, він переходив із православ'я до уніатської віри й на­впаки. Перетворившись на додаток державної машини, православна церква не тільки втрачала свій авторитет, а й заплямувала себе злочинами проти власної пастви, беручи участь у формуванні павутини доносительства. Певною мірою цьому сприяв і С. Яворський, який у грудні 1700 р. обійняв посаду «екзарха святійшого патріаршого престолу».

У цей період створювалися козацькі літописи, що продовжували традицію, закладену в Густинському літописі «Кройника» (можливий автор — 3. Копистенський). Сюжети в цьому літописі закінчуються 1597 p., а одна з частин має назву «О начале Козаков». Найвідоміші козацькі літописи — «Літопис Самовидця» анонімного автора (охоплює події 1648—1702 pp.), літопис гадяцького полковника Г. Граб'янки, присвячений подіям 1648—1708 pp., «Крат­кое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах...» П. Симоновського. Наймонументальнішим (чотири томи) є радше мемуарна, ніж літописна, збірка «Сказание о войне с поляками чрез Б. Хмельницкого» С. Величка (бл. 1670 — після 1728) — канцеляриста Головної військової козаць­кої канцелярії. Розповідаючи про події 1648—1700 pp., автор демонструє добре знання попередніх літописів, включає в свою оповідь багато доступних йому документів. Як ідеолог старшини С. Величко дає історичні портрети десяти гетьманів, з любов'ю говорить про українську землю та її народ. Він порівнює Б. Хмельницького з Александром Македонським, вважаючи гетьмана великим діячем українського руху. Наприкінці XVIII ст. О. Безбородько і В. Рубан ви­дали в Санкт-Петербурзі «Краткую летопись Малой России», де висвітлено період з 1506 до 1776 р. Цікаве архівне джерело — праця О. Безбородька «Эк­стракт малороссийских прав», де обстоюється думка про необхідність особли­вої правової системи для України — основи незалежності української шляхти та умови зміцнення російсько-української єдності.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. розвивався жанр історико-мемуарної прози. До неї належали «Кройника» Ф. Сафоновича, «Синоп­сис», «Летописец се ест кроника» та інші праці. Написаний кількома авторами й відредагований архімандритом І. Гізелем «Синопсис» (відомо три його ре­дакції — 1674, 1678 і 1680 pp.) викладав у формі історичної праці схоластичну політико-релігійну програму ієрархів Києво-Печерської лаври. У ньому схва­лювалась автономія України в єдиній Московській державі, виправдовувалась і популяризувалась політика царизму, тенденційно протиставлялося «доброчес­не» слов'янське суспільство «гріховному» турецько-татарському. 1690 р. Свя­щенний Синод заборонив твір І. Гізеля «Мир с Богом человеку», пославшись на те, що він нібито не відповідає догматичному православ'ю. Автор захищав у ньому постулати суспільного договору й природного права, законність по­встання народу проти володаря, який порушив умови договору з населенням. Церковна влада засудила також твори П. Могили, Л. Барановського, С. По­лоцького та інших київських авторів, на них було накладено «проклятство и анафему не точию сугубо и трегубо, но и многогубо». Основна причина забо­рон — сумніви авторів у божественності автократії¹ та примусу.

Автократія — необмежена верховна влада однієї особи, абсолютизм.

XVIII ст. явило світові феномен розквіту української козацької історіографії, філософії, політології, правознавства в Глухові, який висунув імена таких культур­них діячів, як М. Ханенко, П, Борзаківський, П. Ладинський, Ф. Чубієвич та ін.

Кілька років в Україні поширювалась «Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским», доки 1789 р. без дозволу автора поема була опублікована в Санкт-Петербурзі. Через деякий час під впливом цього твору з'явилася білоруська «Энеіда навыварат». Після «Енеїди» І. П. Котляревського саме мова, ство­рена на основі полтавського наріччя, стала базою української літературної норми. Адже до цього українська література являла собою сукупність барокових текстів, написаних елітарною мовою, не завжди зрозумілою навіть сучасникам.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні поширилися культур­но-мистецькі салони, особливо в Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, а також маєткові салони українських аристократів. Учасники їх вивчали україн­ську історію, намагалися дотримуватися національних традицій, обговорювали питання про автономію України. Існували салони політичні, літературні, теа­тральні, музичні, а також змішаного типу.

Київські салони (В. Тарновського, І. Фундуклея, Раєвських, І. Бухаріна, С Алфер'єва, Тишкевичів, князя М. Бутурліна, О. П. Демидової-Сан-Донато, Ґалаґанів та ін.) підтримували постійні контакти між українськими, російськими та польськими митцями і політичними діячами. Сало­ни в Харкові (генерала Шевича, барона Родена, графа Петровця-Подагречаніна, поміщиків Ковалевського, Зарудного, Шидловського, Нерецького та ін.) мали розважальний характер, хоча й відзначалися певним демократизмом. Характерно, що вперше ідея заснування Харківського університету з'явилася в маєтковому салоні О. Паліцина. До культурно-мистецьких харків­ських салонів демократичного характеру належали салони Ф. Кишенського, А. Леванідова, О. Теплова, О. Паліцина, В. Каразіна, 0. Любовникової, Р. Гонорського, Ю. ІЬліцина, Сокальських, Бич-Лубенських, Алчевських.

У с. Попівка Сумського повіту діяв літературний гурток Олександа Паліцина, колишнього ад'ютанта фельдмаршала П. Рум'янцева. Паліцин як архітектор створив багато планів садиб і церков, умовляв жителів будувати комфортабельні й елегантні будинки. Він був палким прихильником західноєвропейської літератури, захоплювався перекладами. У його садибі збиралися місцеві інтелігенти, які жартома іменували ці збори «Попівською академією». Одеські салони були закритого типу і створювалися виключно з розважальною метою. Найдемократичнішими слід вважати чернігівські салони: П. Марковича, І. Лизогуба, А. Маркевича, І. Гаврушкевича. Широко відомими на початку XIX ст. стали полтавські салони: М. Рєпіна, В. Лукашевича, Я. Лобанова-Ростовського, С Капніста. Значними мис­тецькими й меценатськими центрами, збирачами старовини на Лівобережжі були маєт­кові салони Розумовських, Ґалаґанів, Тарновських, Д. Ширая, Д. Трощинського. На Право­бережжі культурно-мистецькі салони діяли при маєтках польських магнатів: Індійських, Потоцьких, Браницької, Жевуського, Завадовського, Огінського.

Продовжувалася практика навчання укра­їнців у зарубіжних університетах, передусім у Кенігсберзькому (створений 1544 р.). Там на­вчалися цілі покоління української шляхти: Гудовичів, Леонтовичів, Долинських, Туманських, Горновських, Полетик. Зокрема, відомо, що мати трьох братів Леонтовичів мала намір послати їх «в німецький край для вивчення політичних наук та іноземних мов». Полюбляли українці й засно­ваний ще 1409 р. Лейпцизький університет: там навчалися студенти з родин Остроградських, Білушенків, Пашкевичів, здобули освіту такі видат­ні діячі, як П. Гнідич, І. Козицький, Г. Галаган, Г. Петрович, В. Зебриков. Найчастіше вихідці з України вивчали за кордоном філософію, право, медицину, іноземні мови.

Представниками української барокової фі­лософії були К. Транквіліон Ставровецький (?— 1649) і Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Останній понад 40 років життя віддав «ходінню в народ». Ще в 23-річному віці, залишивши місце співака царської капели в Санкт-Петербурзі, він 1745 р. у складі місії генерала Ф. Вишневського виїхав як учитель його сина Гаврила до Токаю (Угорщина). Місія закуповувала на замовлення Єлизавети Петрівни токайські вина. Жага знань та нових вражень згодом зно­ву привела Г. Сковороду до Угорщини, потім до Словаччини, Австрії, німець­ких земель, можливо — до Італії. У центрі його філософських інтересів були людина, суспільне життя. Внутрішню сутність людини він тлумачив як без­перервну боротьбу двох начал — добра і зла, надаючи останньому соціального змісту. Спасіння від несправедливості Г. Сковорода вбачав у самопізнанні, до­бропорядності й невтомній праці. Соціальний прогрес для нього — в пізнанні світу, удосконаленні духовного потенціалу людини, набутті та передачі знань новим поколінням. Працюючи на зламі двох епох, Г. Сковорода, обстоював пріоритет внутрішніх переживань над зовнішніми діями, схилявся до оспіву­вання покірності, терпимості, віри в краще майбутнє як неодмінну потребу людини. Водночас він «реабілітував» античність, знайшовши в грецько-рим­ській культурі основу для формування власних педагогічних ідей, спирався на теорію «біологічного аристократизму» Платона — узгодження природи людини з її соціальної функцією.

Я. Козельський, син сотника Полтавського полку (1729—1795), видав «Статті про філософію і її частини з французької енциклопедії». Він захищав принцип природних прав людини, виступав проти кріпацтва, ставши в цьому попередником О. Радищева.

Добре відомо про взаємний вплив та взаємопроникнення української й російської культур, яке інтенсивно відбувалося з другої половини XVII ст. За 1701—1762 pp. з 21 ректора та 25 префектів Слов'яно-греко-латинської ака­демії в Москві відповідно 18 та 23 були випускниками Києво-Могилянської академії, а 45 працювали професорами. Багато українців стали єпископами

й митрополитами, засновниками шкільної мережі на території Росії. С. По­лоцький, вчитель наступника престолу, написав кілька п'єс релігійного змісту, став одним із російських драматургів.

Заснування й становлення Пекінської православної духовної місії (1701—1806) пов'язані з діяльністю українців, а першим істориком Китаю в Російській імперії став випускник Києво-Могилянської академії архієпископ Софроній (Грибовський). До XIX ст. священики з України становили більшість у місії в Пекіні.

Фундаментальні зміни внесли в музичну культуру композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, які справили величезний вплив на стиль хорової й інструментальної музики в Росії та Україні. 1736 р. в Глухові відкрилася перша школа співаків та музикантів для хорових капел. Кращим оперним співцем Ро­сійської імперії другої половини XVIII ст. по праву вважається уродженець Чер­нігівщини М. Полторацький, який на рівних змагався з відомими італійськими артистами. Як директор палацової співочої капели він постійно дбав про зба­гачення її репертуару та високий професіоналізм співаків. Музика Д. Бортнян­ського на слова куратора Московського імператорського університету М. Хе­раскова «Коль славен наш Господь в Сионе» стала масонським гімном XVIII ст.

У середині XVII ст. київські наспіви і відповідний нотний запис були запо­зичені церковними хорами Росії, замінивши архаїчну систему «гачків». Впро­вадження цих елементів у світську музику ознаменувало початок російського ліричного вокалу. Проте у придворній капелі Єлизавети Петрівни до середини 40-х років XVIII ст. було 17 юнаків саме з України, у тому числі альт Г. Ско­ворода, дискант — киянин С. Андрієвський та ін.

Саме в цей час у російському суспільстві почала формуватися хибна думка про безкон­фліктність соціального, культурного життя в Україні, склався той образ вічно усміхненого малоросіянина, який пізніше вдало пародіював П. Куліш:

Під мирним небом України,

Де сало, кавуни та дині,

Де Гриць зітхає по Горпині,

Танцюють всі гопак.

Із середини XVIII ст. українська культура, утративши багатьох творчих людей, що переїхали до імперських центрів, стає дедалі більш провінційною, тепер на неї сильніше впливає російська культура. До України прибувають російські архітектори, інженери, художники, медики, учителі. Так, у Глухові першу архітектурну школу сформували в 1760—1780 pp. О. Квасов і М. Мосципанов. Аналогічних прикладів було досить багато. Однак, як і раніше, через інертність та консерватизм тогочасного українського суспільства нові ідеї й на­прями в мистецтві, архітектурі, літературі знаходять лише слабкий відгук. При цьому зростає кількість українських інтелектуалів, які виявляють подвійну ло­яльність — до своєї батьківщини та до матінки-Росії. Тому невипадково серед непримиренних борців за волю України було чимало діячів неукраїнського етнічного походження. Серед них можна назвати, насамперед, чеха А. Орлика, молдаванина П. Мовіле, грека В. Капніста, бельгійця Ю. Колларда, грузина М. Церетелі, сина угорця й полячки В. Антоновича, німця І. Шрага, поляка В. Липинського та багатьох інших.

Середницька?