Нові тенденції у розвитку науки
За спостереженнями багатьох учених приблизно з кінця 50-х років почалися глибокі якісні зміни у розвинених індустріальних суспільствах, котрі пов’язують з науково-технічною революцією, зростанням ролі науки та інформації у розвитку суспільств, різким посиленням можливостей людини будувати суспільні стосунки на засадах раціоналізму. Ці зміни, які ряд вчених назвали “мовчазною революцією” (Р.Інглгарт), трансформують економіку, владні структури, систему цінностей, соціальні пріоритети, створюють цілком нові умови реалізації людської особистості у сучасному світі.
Суспільствознавці і філософи відреагували на них побудовою нових схем єдиної суспільної еволюції людства, які брали за підстави ті риси відносин, котрі яскраво виявилися у останні десятиріччя. Так, відомий французький філософ, історик і соціолог Раймон Арон, який ще до війни опублікував знану методологічну працю з історії (“Вступ до філософії історії”, 1938), у якій обґрунтовувався ціннісний характер історичного пізнання, 1969 р. виступив з теорією “індустріальних суспільств” (“Розчарування у прогресі”), що розглядала минуле і майбутнє з огляду вдосконалення виробничих процесів.
У 70-80-х роках з’явилися нові теорії суспільного розвитку, які продовжували розробляти тему, задану Ароном. Серед них були теорії “суперіндустріального” суспільства О.Тоффлера, “постбуржуазного” — К.Е.Боулдінґа, “технотронного” — З.Бжезинського, “програмованого” — А.Тупена тощо. У останнє десятиріччя ХХ ст. отримала поширення теорія “інформаційного суспільства”, біля початків якої стояли У.Дайзард, Д.Нейсбіт, Й.Масуда та ін. [121, 4- 40].
Однак загальноісторичні доктрини суспільного розвитку, що ґрунтувалися на соціологічних засадах і неопозитивістських підходах, викликали критику з боку вчених, які вивчали наукове пізнання через призму свідомості дослідника. Вони виступили з переглядом неопозитивістської концепції науки.
У 60-70-х роках сформувалася т.зв. “історична школа” американських філософів — Т.Кун, С.Тулмін, П.Фейєрабенд, І.Лакатос та інші. Вони поставили проблему історичності усіх наукових знань. Одним з перших виступив Томас Кун з працею “Структура наукових революцій” (1960). У ній він узагальнив розвиток наукового пізнання і прийшов до висновку, що воно спрямоване на розв’язання загадок, які ставить перед людьми природа і суспільство. Під час їхнього розв’язку наукова громадськість створює певні зразки (“парадиґми”) знань, котрі дозволяють задовільно пояснювати процеси навколишнього світу. Ці знання проходять чергові стадії розвитку: (1) “нормальної” науки, (2) “кризи” панівної парадиґми внаслідок
Леонід Зашкільняк. Методологія історії
“аномалій” (недостатності) її засобів для пояснення нових “загадок” (фактів), (3) “наукової революції” — формування і зміцнення нової парадиґми, котра дозволяє задовільно пояснювати нові факти, (4) “нормальної” науки з панівною парадиґмою. Далі цей процес повторюється.
Незважаючи на ряд слабких місць у теорії науки Куна, вона достатньо переконливо обгрунтовує змінність наукових картин світу, які складаються внаслідок людського пізнання. Вона також показує, що немає універсальних крітеріїв науковості і наближення до істини. Науку слід завжди пов’язувати з науковцями, як суб’єктами, котрі, у свою чергу, є продуктами історичного розвитку. Більше того, система наукових знань певної епохи є цілісною парадиґмою, яка визначає нормативні установки для суспільства. За таких умов питання про істинність наукових знань знімається з порядку денного, а зводиться до визначення культурно- духовного змісту понять, які входять до парадигми даної епохи.
Продовжуючи лінію Куна, П.Фейєрабенд переніс увагу з “наукової громади” на окремого суб’єкта, стверджуючи що він не підпорядковується загальним парадиґмам або, принаймні, тлумачить їх дуже суб’єктивно (“епістемологічний анархізм”). Ще один вчений, Л.Лаудан, запропонував положення про “вторинність” науки стосовно культури.
Нові підходи до епістемологічних проблем викликали трансформації у способі філософського мислення в цілому. Йдеться про формування нового способу філософування, який отримав назву “постметафізики”, “постмодернізму”, “після- філософії”. Постмодерністи піддали критиці “метафізичне” філософування попередників: їхні намагання будувати апріорні схеми, в яких нівелюється особистість, дотримання суто раціоналістичного пояснення зовнішнього світу. Невдоволення постмодерністів викликає присутність у традиційному епістемологічному дискурсі раціонального суб’єкта, який піддається надмірній ідеалізації. “Постмодерністська філософія” бере за підставу аналізу не свідомість, а позасвідомісні прояви — інтуїцію, інстинкти, потяги, бажання тошо.
Французький філософ Жак Дерріда створив оригінальну програму “постмодерністської філософії”, запропонувавши “деконструкцію метафізики” — усунення обмежень пізнавальних засад якимись “вічними” принципами. Інший французький філософ, Жан Франсуа Ліотар, виступив з “нарративістською” програмою “постмодернізму”, в якій замінив застосування філософських категорій мовним описом свідомісних реакцій людини на зовнішні подразнення. Усі ці підходи продовжують і поглиблюють традицію розгляду світу через свідомість людини, але зміщують центр ваги з її раціональних на ірраціональні чинники.
У дискусіях 60-70-х років з проблем філософії науки з’ясувалося, що на пізнання чинять вплив не тільки раціональна логіка, але й мова, яка теж є підсумком історичного формування, в якому значне місце належить не тільки логіці чи раціональності, але й підсвідомим, емоційним реакціям. Тому й знання неможливо звести тільки до раціональних теоретичних конструкцій.
Мовні аспекти привернули увагу дослідників з огляду аналізу наукових і літературних текстів. Їхнє вивчення показало, що мовно-понятійний апарат
Розділ 7. Теоретична історія другої половини ХХ ст.
складався історично і містив значний обсяг культурно-свідомісних елементів, пов’язаних з підсвідомими явищами. Еволюція поглядів на комунікативну роль тексту призвела до змін у філософії науки, які отримали назву “лінґвістичного звороту” (Г.Бергман, Р.Рорті). Він полягав у заміні логічних проблем аналітичної філософії питаннями мовно-семантичного порядку (мова, текст, дискурс). До переорієнтації причинилися передусім французькі філософи Р.Барт, П.Рікер, Д.Ла Капра, Ж.Дерріда, М.Фуко [187, 6-7].
Загальні роздуми філософів, таким чином, обертаються навколо проблеми особистості та її взаємин з оточуючим світом, який у більшості виступає стосовно неї вороже. Звідси й наміри розірвати з традиційним (модерним) способом теоретизування, який полягає у відкиданні самодостатності людського розуму для проникнення і пізнання світобудови в цілому та історії зокрема. Це означає відмову від пошуку будь-яких схем глобального розвитку і виведення на цій підставі прогнозів на майбутнє. Цілісність людства у постмодерністських дискурсах виступає, передусім, через людську особистість, її внутрішній духовний світ. Наслідком цього є високий гуманістичний пафос більшості філософських доктрин, який зростає в однаковій мірі зі скепсису стосовно соціального буття окремої людини й оптимізму щодо набуття нею гармонії внутрішнього духовного життя.
Відзначені вище культурно-філософські процеси у сукупності з суспільно- політичними змінами у світі наприкінці ХХ ст. (крах тоталітарних комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі) чинили вплив на розвиток теоретичної історії.