Історична наука тоталітарної доби. вали більш ефективні шляхи використання принципів матеріалістичного розуміння історії як методології пізнання суспільного життя

вали більш ефективні шляхи використання принципів матеріалістичного розуміння історії як методології пізнання суспільного життя. її зміст зводився до трьох методологічних аспектів.

Перший - аналіз розвитку суспільства як матеріального природньоісторичного, тобто закономірного і незалежного від волі і свідомості людей процесу. Другий - вивчення історичного процесу як результату діяльності людей. Тут досліджується і пояснюється сам суб'єкт історичної творчості, його діяльність і результати, а також способи їх включення в загальний хід розвитку суспільства. Третій - аналіз історичного процесу під кутом зору діяльності людей і пізнання людини як продукту історії. Такий підхід дозволив авторам виділити коло методологічних проблем, які відносяться до вивчення залежності людини від суспільства, розглядати саму історію під кутом зору розвитку людини. В цьому плані автори прагнули виявити «зміст» людської історії та її «таємниці». Іншими словами, дослідники уже в так званий «застійний період» актуалізували проблему «людського виміру» історії, який стане активно розроблятися у науковій літературі 1990-х рр. Проте це були лише перші спроби нового підходу до висвітлення проблем методології.

В умовах ідеологічної монополії партії в історіографії соціальних змін і політичних процесів 1920-х - 30-х рр. домінував формаційний підхід, який, по-перше, схематизував минуле, ігнорував надзвичайну різноманітність і складність реальних історичних процесів, поліваріант-ність шляхів і способів розвитку різних країн і народів; по-друге, перебільшував значення економічних (об'єктивних) процесів в історії; по-третє, приділяв основну увагу класам-антагоністам, їх взаємній боротьбі, не дооцінюючи інші соціальні сили (національні, групові, вікові і т.д.), а також їх ментальність.

На рубежі 1980-х - 90-х рр. в процесі перегляду старих методологічних підходів радянські вчені все більше стали звертатися до можливостей нового, цивілізаційного підходу до вивчення історії, наріжним каменем якого виступала людина - єдиний творець історії. «Іншими словами, - пише в цьому зв'язку професор М.Барг, - концепція цивілізації, включає як об'єктивний (формаційний), так і суб'єктивний (антропологічний) аспекти процесів історії, вперше відкриває можливість побудови власне історичної методології, яка дозволяє розрізняти не тільки протистояння суспільних класів і груп, але і сферу

взаємодії на базі загальнолюдських цінностей; не тільки прояву соціальних антагонізмів, але і галузь соціально-культурного консенсусу; не тільки роль перервності, але і роль континуітету в історії; не тільки роль революції знизу, але і роль революційних за своїм змістом реформ зверху». Цивілізаційний підхід дозволив розпочати роботу по концептуальному переосмисленню раніше заідеологізованих сторінок нашої історії і подоланню однобічності у висвітленні тих чи інших проблем.

В історичній науці було започатковано вивчення історії немарксистських політичних партій, які раніше однобічно пред­ставлялися в радянській історіографії, що дало можливість вийти на проблему історичних альтернатив, пов'язаних перш за все з роллю суб'єктивного фактора в історії.

Дослідниками П.В.Волобуєвим, Г.А.Бордюговим і В.О.Козловим були запропоновані як перспективні напрямки суттєвого поглиблення історичного аналізу метод «альтернативних ситуацій». Він полягав у тому, щоб концентрувати творчі зусилля дослідників навколо критичних моментів суспільного розвитку, розглядаючи історію з позицій діалектики можливого і дійсного, теоретичного і конкретно-історичного обгрунту­вання інваріантності історичного процесу, розкриття потенціальних можливостей минулої дійсності, а отже, і можливостей сьогоднішнього дня. Мова йшла у даному випадку не про фантазування за принципом «що було б, якби ...», характерне для буденних розмірковувань, а про розкриття на матеріалі конкретної історії реальної діалектики об'єктивних умов і суб'єктивного фактору в поворотні моменти суспільного розвитку. Такий напрямок методологічних розробок звертав увагу дослідників перш за все на «стики» між періодами радянської історії, де найбільше «приховувалися» протиріччя розвитку. Це одночасно значно підвищувало роль історико-психологічних досліджень, аналізу «людського виміру» історії.

Важливою, на наш погляд, теоретико-методологічною проблемою історіографії є суб'єкт дослідження - особистість вченого. Історик не може розглядатися абстрактно, безвідносно до соціальних відносин, оскільки він сам виступає «продуктом» певної історичної епохи. Оскільки радянський історіограф працював в умовах тоталітарної системи, то його праця була детермінована цією системою, вона

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

визначала його методологічні орієнтири, характер висвітлення історичних процесів, мотивацію наукової діяльності.

Важливим методологічним аспектом, який допоможе зрозуміти місце і роль історика в тоталітарній системі, розкрити його справжній портрет радянської доби є дослідження його творчої лабораторії. Під кутом зору сьогоднішньої оцінки цього багатогранного історіографічного явища важливо усвідомити таку істину: їх результати наукової роботи могли претендувати на істину тільки при умові, що і шляхи, які ведуть до цих висновків, були істинні. Ці шляхи - пошук і використання істо­ричних джерел, принципи і методи, якими користувався дослідник, політична характеристика установ, де працював учений і т.д. Політизація науки, марксистсько-ленінська методологія і обмежений доступ дослідників до архівних джерел створювали той «хибний шлях», який неминуче приводив до неістинних результатів історичних досліджень радянської доби, відступу від історичної правди щодо подій 1920-х -30-х рр.

Однією із методологічних проблем, з якою постійно має справу історик, є взаємозв'язок і взаємовплив наукової історії та буденної. Буденна історія має свої особливості. Це наявність стійких стереотипів, переважання емоційних елементів над аналітичними, схильність до спрощених причинно-наслідкових зв'язків у трактуванні тих чи інших подій і явищ, їх персонофікація.

Серед старшого покоління наших співвітчизників можна зустріти позитивні думки щодо періоду тоталітаризму, де в якості одного із головних аргументів є спогади про «сталінський порядок», який у свідомості цих людей протиставляється сучасному хаосу. У даному випадку ми маємо справу із спогадами взагалі та «усною історією», зокрема: існуванням ретроспективних оцінок під впливом не лише минулого досвіду, але і сьогоднішнього дня.

На превеликий жаль вітчизняна історіографія немає традиції вивчення «історії повсякдення», тому дослідження особливостей формування масових історичних уявлень на матеріалах України знаходиться в зародковому стані. В той час на Заході такий досвід вже існує. Наприклад, на початку 1980-х рр. у ФРН під керівництвом професора Л.Нітхаммера був здійснений унікальний проект по вивченню повсякденного життя німців Рурської області в 1930-ті - 60-ті роки, а

через деякий час аналогічне дослідження було проведено у Східній Німеччині.

Дослідження з соціальної психології показують, що більшість людей схильні оцінювати своє життя, особливо період молодості, з відносно позитивними результатами. Особиста історія завжди емоційно прикрашена, оскільки це обов'язково історія почуттів, хвилювань, вражень. Оцінка історичних подій безпосередньо пов'язана з тим поколінням, яке було їх свідком. Наступне покоління, яке не було свідком подій, буде судити про них не за власним досвідом, а довіряючи (чи не довіряючи) досвіду попередніх. Але і в першому і в другому випадках в основі будуть лежати образи і схеми, які відносно закріпилися в свідомості. При переході від одного покоління до іншого ця інформація засвоюється не в результаті аналітичної роботи, а готовими інформа­ційними блоками. Ці блоки відносно стійкі, а інформація закладена в них, з великими труднощами підлягає переоцінці. Більше того, така оцінка стає можливою при умові, якщо нові знання не суперечать особисто пережитому досвіду. Утворюється ніби «кристалева решітка» пам'яті, яка перетворює нові факти і знання відповідно до наперед заданої програми. З цими особливостями масової свідомості пов'язані труднощі взаємовідносин професійної історії і історії повсякденної.

Це складне явище спостерігалося у нас на рубежі 1980-90-х рр., коли повсякденна історія заповнила той вакуум, що утворила професійна історія. Масова історична свідомість (повсякденна історія) в силу особливостей своєї організації не може сприйняти ідею багатомірності і багатозначності історичного процесу, не розділяючи його при цьому на «чорні» і «білі» часи. Більше того, вона впливає на історичну науку, особливо, коли мова іде про причинно-наслідкові зв'язки в історичних процесах, коли знову і знову ставиться питання «хто винен?» Таку картину можна спостерігати не лише в дослідницькій роботі, але й у практиці викладання історії в вузах і школах.

Отже, одним із актуальних завдань залишається вивчення історії повсякденного життя українського народу в 1920-ті - 30-ті рр., особливостей його відображення в масовій історичній свідомості, а також розкриття механізмів взаємовпливів наукової і буденної історії.

Вивчення проблем соціально-політичної історії, в тому числі 1920-х - 30-х рр., важливе під кутом зору удосконалення методології

332_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

історичного пізнання. На прикладі переломного етапу історії цих років можна простежити взаємозв'язок часового ланцюга: минуле - теперішнє

- майбутнє, взаємозумовленість подій, стійкість традицій і стереотипів.
Оскільки історична свідомість поєднує всі три модуси історичного часу

- минуле, теперішнє і майбутнє, то її важливими компонентами
виступають історичний досвід і уроки історії. Ці дві категорії випливають
із спроб знайти в минулому зразки для наслідування (позитивний досвід)
або способи уникнути раніше допущених помилок (негативний досвід),
визначити оптимальні для суспільства методи вирішення соціальних
завдань, аналогічно тим, які вже вирішувалися в історії.

Вивчення досвіду минулого допомагає здійснювати соціальне прогнозування. Уважне вивчення генезису історичних процесів і характерних їм провідних тенденцій, дозволяє заглянути в майбутнє, вибрати оптимальну альтернативу розвитку. Ще Гегель в «Лекції з філософії історії» відзначав, що історія вчить, що народи і уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно уроків, які можна було б з неї взяти. Проте історик В.О.Ключевський у зв'язку з цим зауважив, що якщо це навіть і правда, то вона історії не торкається. Не квіти винні, що їх сліпий не бачить. Історія вчить навіть тих, хто у неї не вчиться. Вона їх проучує за невігластво і зневажливість. Хто діє поза нею або наперекір їй, той завжди в кінцевому підсумку буде жаліти за своє ставлення до неї.

Писати історію, яка б відповідала потребам демократичного суспільства, можна тільки на основі правди історії. Викривлення минулого, суб'єктивне пояснення будь-яких його сторінок, замовчування «неприємних» історичних фактів і подій, неминуче деформує картину розуміння нинішнього і очікуваного майбутнього. В той час, на наш погляд, історик повинен бути патріотом свого народу в плані поваги до героїчного і трагічного минулого, багатовікової культури, традицій, рідної мови тощо.

Сьогодні, як ніколи по-новому потребує постановка питання про особистість і державу. Протягом тривалого часу в радянській історичній науці людина розглядалася як «гвинтик» системи, а її доля, інтереси і роль в історії не бралися до уваги. Саме поняття про неповторність особистості було відсутнє в історичній лексиці. Сталінська формула «у нас немає незамінимих людей» довгий час домінувала в суспільстві.

Історична наука тоталітарної доби

Вона перекреслювала гідність, здібності людини, накопичений нею досвід, взагалі всі якості, які характеризували її як особистість. Навпаки, насаджувалися ординарність, одноманітність, конформізм і т.п. В той час людина природньо прагне до економічної, політичної і інтелек­туальної свободи, матеріального добробуту, реалізації своїх здібностей, потенційних творчих можливостей.

Важливою подією в розвитку історичної науки стала Всеукраїнська наукова конференція «Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи», яка відбулася у листопаді 1995 р. у м.Харкові. З доповідями з проблем методології історичної науки виступили дослідники А.Г.Болобрух, М.Ф.Дмитрієнко, А.І.Епштейн, С.З.Заремба, Я.С.Калакура, 1.1. Колесник, В.С.Остапенко, О.В.Ясь та ін.

На конференції, зокрема, було підкреслено, що в основі світогляду дослідника повинен лежати не партійний або якийсь принцип владних структур, а принцип пріоритету загальнолюдських цінностей над усіма іншими. Загальнолюдські цінності повинні стати тим цементуючим стержнем світоглядного плюралізму, який допоможе ученому-історику бачити у фактах історії не лише події і вчинки, але й тенденції загальноісторичного процесу.

Отже, характерною рисою марксистської методології доби тоталітаризму було її прагнення до універсалізованого відображення історичного процесу, провідних принципів і методів пізнання. Все це гальмувало розвиток історичної науки. її прогрес був можливий тільки на основі синтезу теорій, підходів і методів, конкретно наукових концепцій, які є органічним компонентом у розвитку любої науки, в т.ч. історіографії.

Більше того, історіографічне пізнання проблеми полягає в тому, щоб не дивлячись на різноманіття теоретико-методологічних підходів, забезпечити отримання істинних знань, які адекватно відображують як різні сторони суспільно-історичного розвитку, так і його загальний хід. Такий підхід зумовлений об'єктивною потребою суспільства в отриманні істинних знань, оскільки без них неможливо успішно вирішувати ті завдання, які висуваються сучасністю.

Поляризація в розвитку радянської історичної науки зумов­лювалася політизацією і ідеологізацією історичного пізнання. В тій чи іншій мірі вона завжди мала місце. Але в радянський період природня

334_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

полеміка представників марксизму та інших напрямків соціологічної і історичної думки, що проходила в минулому, набрала іншого характеру. Марксизм став офіційною державною ідеологією і був не лише абсолютизований як єдина наукова теорія, з одного боку, але і надзвичайно догматизована і примітизована - з іншого. Цим була практично усунута можливість творчої розробки соціологічної теорії марксизму з урахуванням загального ходу розвитку філософії історії, що негативно позначалося і на історіографічних дослідженнях.

Більше того, спроби такого розвитку класифікувалися як політичні помилки і нерідко супроводжувалися різного роду репресіями. В силу цього вивчення багатьох галузей суспільно-історичного розвитку в тій чи іншій мірі втрачало науковість. Особливо постраждало вивчення соціально-політичної історії України 1920-х - 30-х рр.

Втрати мала не тільки радянська, але і світова історична наука. Відокремлення однієї її частини неминуче штовхало до крайнощів і немарксистські напрямки, що також уповільнювало і викривляло розвиток історичного пізнання. В умовах тривалої «холодної війни» виникла і поглибилася криза світової історіографії. Історичне пізнання як єдина цілісність в значній мірі розпалася. '

У наш час склалися в цілому сприятливі умови для подолання теоретико-методологічної кризи історичної науки як в Україні, так і світовій науці в цілому. Припинення «холодної війни» знімає неминучу політизацію і поляризацію в підходах до вивчення минулого, хоча і не усуває їх повністю. До того ж сам розвиток історичної думки підійшов до такої межі, коли їх подальший прогрес потребує подолання різкої поляризації і пошуку шляхів до синтезу філософсько-історичних концептуальних підходів і побудов.

Успіхи теоретико-методологічного синтезу і використання його результатів для вироблення нових загальних і окремих концепцій історичного розвитку залежать від підходів до загального філософсько-історичного і конкретного теоретико-методологічного пізнавального арсеналу, який використовують історики. Цей підхід повинен бути об'єктивним і історичним.

Як вважає дослідник І.Д.Ковальченко, необхідно назавжди відмовитися від претензії на можливість створити деякі універсальні і абсолютні теорії і методи історичного пізнання. Це зумовлене

Ї

Історична наука тоталітарної доби

невичерпністю рис і властивостей суспільно-історичного розвитку, що робить неможливим вироблення якихось всеохоплюючих теорій. Саме допущення подібних побудов фактично виключає можливість прогресу історичного пізнання.

Необхідно врахувати і те, що будь-яка наукова теорія, що грунтується на аналізі і узагальненні історичної дійсності, а не на апріорних конструкціях і окремих фактах, має те чи інше раціональне зерно і цим робить певний внесок в розвиток наукової думки. Люба філософсько-історична теорія дозволяє виробити ту чи іншу концепцію історичного розвитку, яка завжди історично в тій чи іншій мірі обмежена. Іншими словами, характеристика суті тих чи інших суспільних відносин на основі тієї чи іншої теорії завжди справедлива лише в певних історичних межах. Разом з тим, будь-якій соціологічній теорії і конкретно-історичній концепції з самого початку характерні певні помилки і прорахунки.

Завдання історіографії полягає в тому, щоб на основі аналізу виділити із всієї сукупності філософсько-історичних теорій і підходів все те, що дозволяє поглибити вивчення вітчизняного історичного процесу. Потрібен синтез ідей і методів, а не механічне відкидання одних із них і заміна їх іншими, частіше суб'єктивно-ідеалістичними. Саме такий підхід може забезпечити об'єктивний історіографічний аналіз соціальних і політичних проблем історії України.

• Історіографія історії України 1920-х - першої половини 50-х рр.Важливо зауважити, що уже на початку першого етапу історіографії історії України 1920-х - 30-х рр. тоталітарний режим створив певну теоретичну і джерельну базу історичних досліджень. Інститутом Маркса-Енгельса-Леніна протягом 1928-1946 рр. було видано 29 томів (в 33-х книгах) творів К.Маркса і Ф.Енгельса. У 20-ті - 30-ті рр. опублікувалися трьома виданнями праці В.І.Леніна: у 1920-1926 рр. вийшло перше видання, а в 1925-1932 рр. - друге і третє. За рішенням ЦК КП(б)У у 1928-1933 рр. було частково перекладено українською мовою друге видання творів В.І. Леніна (180 тис.екземплярів), а в 1935-1937 рр. здійснено переклад третього видання (1035тис. екземплярів). У 1941 - 1950 рр. вийшло четверте, неповне видання праць В.І.Леніна. Вихід у світ праць В.І.Леніна знаходився під особистим контролем Сталіна. Без його візи не

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

публікувався жоден документ. «Вождь» визначав, які матеріали включати, а які ні до творів В.І.Леніна. Праці класиків ставали теоретичною і методологічною базою для істориків, котрі дослід­жували проблеми історії України.

Певне значення для становлення історіографії перших десятиріч радянської влади мали публікації різних джерел, зокрема, протоколів, стенограм і рішень з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, а також документів керівних органів компартії України.

У 1920-ті - 30-ті роки вийшли стенограми XV, XVI, XVII, XVIII з'їздів, XV, XVI, XVII конференцій ВКП(б), X, XI, XII з'їздів, II і III конференцій КП(б)У Матеріали XVIII конференції ВКП(б) і XIII з'їзду КП(б)У висвітлювалися не окремими виданнями, а в газетах.

Частина документів вищих органів партії публікувалася в «Справочнике партийного работника» (випуски VI. - Ч.І. - М. - Л., 1927; 4.2. -М.-Л., 1928; випЛаї. -Ч.І. -М., 1930; 4.2. -М.-Л., 1930; вип. VIII. -М., 1934; вип IX.-М., 1939), в партійних періодичних виданнях, серед яких слід назвати «Известия ЦК ВКП(б)», «Вісті ЦК КП(б)У», «Більшовик», «Більшовик України» та ін. В Україні в першій половині 30-х років були підготовлені збірники документів, хрестоматії та інші видання матеріалів КП(б)У. Названі матеріали містять інформацію про політику правлячої партії стосовно робітників і селян, інтелігенції, різних громадських організацій, в галузі національних відносин, соціальній сфері в цілому. Зрозуміло, що ці документи вимагають виваженого і критичного аналізу. На жаль, в 30-ті - 80-ті роки матеріали з'їздів і конференцій партії, як і документи партійних органів не підлягали науковій критиці і використовувалися в наукових дослідженнях як джерела найвищої достовірності, котрі завжди реально відображували історичні процеси. Така методика роботи з партійними документами визначалася підпорядкованістю історичної науки політиці.

Велику групу джерел, яку могли використовувати в 1920-ті — 50-ті роки дослідники соціальної і політичної історії, становили опубліковані стенографічні звіти з'їздів рад СРСР і УРСР, стенограми з'їздів і конференцій, пленумів профспілок, комсомолу, інших громадських організацій, огляди та різні матеріали ВУЦВКа, Ради Народних Комісарів УРСР, наркоматів тощо. У 1920-ті - 30-ті рр. були опубліковані

стенограми VI, VII, VIII з'їздів рад СРСР, X, XI, XIII Всеукраїнських з'їздів рад, VIII, IX Всеукраїнських з'їздів професійних спілок і т.д.

В опублікованих документах висвітлювалися основні підсумки роботи уряду України, містяться дані про кількісний і якісний склад робітників, службовців, основні напрямки і зміст діяльності комсо­мольських, профспілкових організацій тощо.

Названі джерела доповнюються працями партійних і державних діячів: М.І.Бухаріна, М.І.Калініна, В.В.Куйбишева, Й.В.Сталіна, В.П.Затонського, С.В.Косіора, Г.Г.Петровського, П.П.Постишева, М.О.Скрипника, В.Я. Чубаря та ін. їх доповіді, промови, статті друкувалися в газетах, журналах, видавалися окремими брошурами і відображували тогочасний рівень розробки теоретичних питань соціально-політичного розвитку країни, політику правлячої партії стосовно робітників, селян, інтелігенції, різних громадських організацій.

Характерно, що починаючи з 1930-х років і до середини 80-х років стосовно праць партійних і державних діячів в історіографії радянського суспільства використовувалися однобічні підходи та оцінки, які вкорінилися ще в кінці 1920-х рр. і стали поступово долатися тільки в другій половині 1980-х рр.

Крім згаданих джерел, у кінці 1920-х - 30-х рр. в Україні видавалася довідково-статистична література: статистичні щорічники, бюлетені, збірники оглядів, підсумкові розробки статистичних відділів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, статистичні збірники, присвячені виборам до рад тощо.

У них охоплені найрізноманітніші економічні, соціальні, політичні аспекти життя різних прошарків радянського суспільства, в т.ч. участь робітників, селян, інтелігенції в діяльності виборчих органів, громадських організацій. В той час слід відзначити, що негативний вплив на стан публікацій статистичних матеріалів мала постанова політбюро ЦК ВКП(б) від 1 лютого 1933 р. і підготовлена ним секретна телеграма за підписом Сталіна, які забороняли усім відомствам, республікам і областям видавати різного роду підсумкові дані без дозволу Держплану СРСР, а всі матеріали, наприклад, за підсумками першої п'ятирічки повинні були напрявлятися лише в Держплан. Таким чином, об'єктивний аналіз дійсності був неможливим, оскільки статистичні видання стали спиратися на узагальнюючі дані, які зазнавали не лише попередньої

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

обробки, цензури, але й суттєво корегувалися. «В умовах командно-адміністративної системи управління - відзначав дослідник М.К.Бойко,

- статистика відбирала для публікацій переважно те, що було потрібно
цій системі.

Більше того, реальні показники, які свідчили про невдачі, прорахунки та не відповідали ідеологічним догмам Сталіна, перестали публікувати взагалі або ж вихолощувалися з них реальні дані, наприклад, про виконання планів п'ятирічок, рівень і якість життя населення України, його чисельність після голодомору 1932-33 рр.

Статистика 1920-30-х рр. була відірвана від реальних процесів, обминала гострі кути та прикрашувала соціально-економічне життя України. Тому ця обставина вимагає глибокого і критичного аналізу статистичних видань, котрі з'явилися в 1930-ті рр. У певній мірі це застереження відноситься і до статистичного та фактичного матеріалу про економічну, соціальну і політичну сфери життя українського народу, що вміщувався в журналах і брошурах, а також в центральних, республіканських, обласних, районних газетах, заводських багато­тиражках, кількість яких в 1920-ті - 30-ті роки зросла в декілька разів.

Газетна публіцистика дозволяє простежити певні тенденції в розвитку політичної системи України 1920-х років, місця і ролі в ній рад, громадських організацій тощо. Наприклад, за нашими підра­хунками, в 1921-1925 рр. газета «Вісті ВУЦВК» помістила більше 170 матеріалів про діяльність рад, «Коммунист» - 144, «Селянська правда»

- 148. Місцеві газети «Пролетарская правда» - 92, «Голос труда» - 124.
За даними контент-аналізу площа газетної публіцистики про діяльність
рад збільшується на середину 1920-х років. Якщо у 1921-1923 рр. в
газетах «Коммунист», «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК» вона
становила відповідно 10,27%, 23,83%, 24,36% газетної площі, то в 1924-
1925 рр. - 21,88%, 25,87%, 48,20%. Ця тенденція відображує посилення
впливу рад в Україні як органів тоталітарного режиму. За жанром у пресі
переважали аналітичні матеріали: замітки, кореспонденції. Про це
свідчать коефіцієнти кореляції в газетах «Коммунист» - 0,73 і 0,51,
«Селянській правді» - 0,53 і 0,46. Названі публікації належали перу
партійних і радянських працівників, позаштатним кореспондентам і
потребують критичного аналізу, а також залучення для перевірки
достовірності інших, зокрема, архівних джерел.

Інформація про робітників, селян, службовців, їх умови праці, участь у роботі громадських організацій публікувалася у відомчих, радянських, профспілкових, комсомольських журналах, у періодичних виданнях масових організацій, наприклад: «Вісник профруху України», «Шляхи індустріалізації», «Кадри», «Під контроль мас», «Робкор України» та ін.

У 30-ті роки почав формуватися новий вид джерел з історії суспільно-політичного життя - роботи новаторів виробництва, учасників виробничих змагань: М.Ізотова, О.Стаханова, П.Кривоноса та ін.

Отже, в 1920-ті - 30-ті роки накопичувалася певна джерельна база з історії соціально-політичних перетворень в Україні, яка забезпечувала відповідні наукові результати. Більше того, у цей час створювалися умови для пожвавлення вивчення соціально-політичної проблематики у зв'язку з написанням історії фабрик і заводів України. Як відомо, з ініціативою написати історію фабрик і заводів виступив О.М.Горький. Вона була схвалена постановою ЦК ВКП(б) від 10 жовтня 1931 р., яка затвердила редколегію видання «Історії заводів», куди увійшли партійні і громадські діячі, письменники, вчені, всього - 31 особа.

Політбюро ЦК КП(б)У 5 листопада 1931 р. затвердило Всеукраїн­ську комісію, метою якої було створення праць з історії заводів. До складу редколегії увійшли В.І.Чернявський, П.Хвиля, І.К. Микитенко, С.Б. Щупак, М.Г.Хвильовий, П.І.Панч, П.М.Усенко та ін.

В Україні розгорталася робота по створенню заводських редакцій і залученню до написання історії фабрик і заводів письменників, кадрових робітників, партійних, комсомольських, профспілкових працівників. Але далі організаційних заходів, в умовах культу особи Сталіна, ця робота не просувалася і, відповідно, не принесла очікуваних результатів. План підготовки видання книг в Україні не виконувався. Із шести першочергових книг, які повинні були вийти в світ на кінець 1934 р., не була підготовлена жодна. А у 1937 р. припинила роботу Всеукраїнська редакція «Історії заводів», у зв'язку з чим значно скоротилися масштаби роботи по написанню історії підприємств.

Зупинимося на десяти основних напрямках і змісті наукових досліджень 1920-х - першої половини 50-х рр. Слід відзначити, що в літературі означеного історіографічного етапу значна увага приділялася історії робітників. Перші наукові праці з історії робітників з'явилися ще

Коцур В.ГЦ Коцур А.П. Історіографія історії України