Естетика і філософія мистецтва

На відміну від Геґеля, Кроче надавав великого значення інтуїції^[3]. В цьому його концепція мистецтва й естетичного близька до бергсонізму. За Кроче, інтуїція є основою всіх форм свідомості й існує в чистому вигляді на естетичному рівні розвитку духу. Таким чином, свою теорію автономії мистецтва Кроче виводив, всупереч традиційній естетиці, саме на основі інтуїції. На думку Кроче, мистецтво — це процес, в якому розрізнені людські враження й відчуття набувають мовної форми. Він заперечував міметичний (наслідувальний) характер мистецтва й розумів його як творення діяльного духу. Кроче наголошував також на діалектиці відносин між формою і змістом. На рівні загального зміст і форма є окремими феноменами, та в конкретному вони нерозривні, оскільки сприйняття та його мовне вираження існують лише в їхньому естетичному синтезі. Звідси, Кроче виводив свою концепцію критики мистецтва, за якою оцінка певного арефакту – витвору мистецтва залежить від іманентнихцьому творові естетичних засад й повинна абстрагуватися від біографічних, моральних чи соціологічних чинників (див.: спосіб естетичного аналізу

Філософія історії

Кроче багато уваги приділяв історії^[4], яку розглядав як результат розвитку духу. Констатуючи, що і історик, і письменник описують події так, як їх розуміють, а відмінність у цих описах полягає лише в тому, що історик намагається критично оцінювати правдоподібність того, про що йдеться, він фактично ототожнив історіописання з красним письменством (ідея, що була розвинута у філософії постмодернізму). Щодо поняття «точності в історії», Кроче зауважував, що історик, як правило, сам вирішує, які з джерел і свідчень є більш, а які менш вірогідними. Критикував позитивістську методологію як таку, що не дає загального погляду на історію і не залишає місця «ні для людини, ні для історії людини». Запропонував методологію «абсолютного історизму», що ґрунтується на тезі про тотожність філософії та історії. Її основний постулат, що історія завжди є «сучасною історією», оскільки є тією історією, яка «пізнається тут і тепер» і, отже, неминуче віддзеркалює сучасний історикові світ, на думку багатьох істориків історичної науки, «зіграв величезну роль у переміні оцінки можливостей історіописання». Кроче констатував, що «хроніка» стає «історією» лише після того, як історик оживить її власною свідомістю. При цьому метод такого оживлення є близьким до художньої інтуїції. «Історичний факт» він тлумачив як духовний акт, що породжується волею індивіда та волею Провидіння.

.

6.Позитивізм як провідний напрям у методології світової історичної науки кінця початку XX століття: поняття, характерні риси, національні особливості.

Наукові дослідження будуються на методиках та методології, які вбирають в себе атмосферу часу, культури даної країни. Бачення суспільства у світлі модерністського світогляду породило так звану позитивістську методологію в науках про суспільство. Характерна риса позитивізму - це спроба зробити науки про суспільство такими ж точними і доказовими, як природні. Звідси особлива увага, що приділяється в позитивістської методології точності дослідницьких процедур, широке застосування статистичних методів. Серед методів, які домінують в позитивізмі, на перше місце виходять так звані кількісні методи. Збір інформації проводиться в першу чергу за допомогою опитувань по статистично репрезентативною вибіркою, що дозволяє поширювати висновки на більш широкий об'єкт. Для позитивізму характерна віра в те, що, як і у природничих науках, на підставі вивчення сьогоднішнього стану можна передбачати майбутнє, наприклад прогнозувати поведінку споживачів. Тому у звіти про позитивістських дослідженнях зазвичай вставляється розділ.

Незвичайність новітніх наукових відкриттів наприкінці ХІХ століття гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця ХІХ століття впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб’єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів.

Перша його форма виникла ще в 30-40–х роках ХІХ століття. ЇЇ засновниками були філософ О.Конт (1798-1857), який і запровадив термін «позитивізм», а також англійці – Г.Спенсер (1820-1903), Дж.Ст.Мілль(1806-1873) та інші. Огюсту Конту належить 6-томний «Курс позитивної філософії» надрукований у 1830-1842 р.р. Базою для розвитку позитивізму були успіхи емпіричних наук, які ґрунтувалися на даних спостережень та експериментів дослідників. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення; у плані соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загальносвітоглядні питання взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з позитивістськими поглядами, наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки – констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв’язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Щодо філософії, то вона, на думку позитивізму, повинна займатися узагальненням висновків конкретних наук, систематизацією наукового знання. Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми знань. Фактично позитивізм спричинив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ролі «служанки науки», філософія приречена на втрату власного вагомого слова й у сфері наукового знання.

Заслугою О.Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. Він також відомий завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного. Вона передбачає таку послідовність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції) О.Конт не надавав особливого значення. Під наукою він розумів передусім природознавство.

Одним з найвідоміших позитивістів став англійський мислитель Герберт Спенсер. Йому належить багатотомна «Синтетична філософія» яка набула великої популярності в середовищі науково-технічної інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Друга історична форма позитивізму – це махізм, засновником якого були австрійський фізик і філософ Е.Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р.Авенаріус (1843-1896).

Одне з центральних понять махізму – „досвід”, який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, „елементів”, нібито нейтральних по відношенню до фізичного і психічного. Філософ стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, завжди можна простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані.

Філософію Е.Мах зводив фактично до методології наукового пізнання. Саме пізнання він розглядав як процес прогресивної адаптації людини до середовища. Він вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття.

Сильні аспекти емпіризму Е. Маха виявилися в його критиці класичної механіки Ньютона. Він заперечував існування абсолютного часу і простору класичної механіки на тій підставі, що вони не представлені в досвіді. Подібні поняття Мах називав «концептуальними чудовиськами». Критика ж головних понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

Неопозитивізм (або логічний позитивізм) виник у 20-х роках ХХ століття і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції.

Неопозитивізм зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки») які, на його думку, не ґрунтуються на фактах. Головним предметом дослідження неопозитивізму стає наукова мова.

До цього напрямку традиційно відносять представників Віденського гуртка: австрійського філософа Мориця Шліка (1882 -1936), німецького філософа Рудольфа Карнапа (1891-1970), айстро-американського філософа Філіпа Франка (1884-1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивізм підходить до наукової теорії як до логічної мовної конструкції. Наприклад, М.Шлік виходив із того, що все наукове знання є узагальненням «чуттєво-даного» і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до «чуттєво-даного». Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвитку філософії науки. В дискусії з Віденським гуртком сформувалась філософія відомого мислителя ХХ століття Карла Поппера (1902-1994). Концепція К.Поппера базується на принципах визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень – ідей, гіпотез, а не фактів, емпіричних даних. Він критикує позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі.

К.Поппер при цьому виходив із того, що по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу; по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії; по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо з’являються нові факти; по-четверте, суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова.

Під впливом ідей Карла Поппера в 70-роки ХХ ст. склалась течія постпозитивізму.Постпозитивізм став новим етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники:Т.Кун, І Лакатос, С.Тулмін, У.Селларс та ін. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання. Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії.

На відміну від традиційного позитивізму, який зосереджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фактів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки. У 1963 році Т.Кун у праці «Структура наукових революцій» для характеристики історичного розвитку науки запроваджує поняття «нормальна наука», парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослідницьких програм.