Заснування фортеці св. Єлисавети
Передмова
Історія міста Кіровограда сягає в сиву давнину. Вона складна і заплутана. Це зумовлено тим, що під час великої пожежі, що сталася в місті 1798 року, згоріли церковні книги та більша частина документів адміністративних установ.
Місто було засноване поблизу зимівників запорізьких козаків як військове поселення за наказом російської імператриці Єлизавети.
Фортеця була урочисто закладена 18 липня 1754 року і названа в честь св. Єлисавети. Будівництво велося українськими козаками, російськими солдатами та новосербськими поселенцями під керівництвом інженер-полковника Менцеліуса.
Фортеця мала форму шестикутника, оточеного валами і глибоким ровом з водою. На валах розміщувалася дерев'яна стіна з трьома баштами, на яких встановили гармати, завезені сюди з ліквідованих фортець. Фортеця св. Єлисавети була зразком фортифікаційного мистецтва середини XVIII століття.
Вже в перші роки існування фортеця використовувалась за своїм військовим призначенням. Під час російсько-турецької війни 1768-3774 рр. вона була операційною базою російських військ і стояла на захисті Новоросійського краю.
Пізніше фортеця стала резервною базою російських військ. Тут розміщувалися штаби армій, полків, бували О. В. Суворов та М. І. Кутузов. Після приєднання у 1783 р. Криму до Росії фортеця втратила своє військово-стратегічне значення. Її озброєння було передане в Херсон і лише дві гармати залишилися біля вхідної брами.
Поряд з фортецею зростало цивільне поселення. В 1764 р. слобода біля фортеці стала центром Єлисаветинської провінції, а з 1775 р. дістала назву міста Єлисаветграда. Царським указом 1805 р. фортеця Святої Єлисавети була скасована, а місто Єлисаветград перетворилося на один з провідних торгово-промислових центрів півдня України.
Кінець 18 - початок ХХ століття характерні особливо високим розвитком міста у всіх галузях : жваво розгортається торгівля. З 80-х років XVIII століття у Єлисаветграді вже існували чотири річних ярмарки, які мали велике значення в економічному житті краю. На території фортеці відкривається медико-хірургічна школа - перший і єдиний вищий навчальний заклад в Україні для підготовки лікарів і один із шести, що діяв у Російській імперії XVIII ст. У фортеці Святої Єлисавети було засновано першу друкарню цивільного шрифту в Україні, збудовано першу в місті церкву в ім'я Святої Живоначальної Трійці, відкрито поштову контору та телеграфну станцію, водогін. Створюється поліцейська служба та пожежна охорона, адже місто часто потерпало від пожеж.
В Єлисаветгаді було відкрито пам'ятник видатному вченому-славісту і краєзнавцю, професору трьох університетів Казанського, Московського і Одеського - Віктору Івановичу Григоровичу. Пам'ятник В. Григоровичу - не лише перший у нашому місті. Він був перший у Російській державі взагалі, встановлений вченому. До цього увічнювали подібним чином лише письменників, полководців.
Історія міста Єлисаветграда багата й іншими цікавими подіями.
Заснування фортеці св. Єлисавети
У глибину століть сягає історія теперішньої Кіровоградщини. З давніх-давен на її території жили слов'янські племена. Тут на зламі ХV-ХVІ століть зародилося козацтво. Згодом козаки у пониззі Дніпра створили систему укріплень, яка дістала назву Запорозької Січі і стала центром козацької республіки.
У 1751 році уряд імператриці Єлизавети Петрівни, йдучи назустріч прагненню австрійських сербів до переселення у межі Російської імперії, а також бажаючи заселити землі Запорозькі людьми, які були б однозначно віддані короні російській, дозволив їм (сербам) переселитися на українські землі. Засновується лінія військових поселень під назвою Нова Сербія. Вона охоплювала територію від річки Кагарлика (лівої притоки Синюхи) і далі по Висі, Тясмину до Дніпра протяжністю 200, а завширшки 30 верст.
Майже слідом за Новою Сербією у 1753 році на сході Вольностей Війська Запорозького було засновано другу сербську провінцію, так звану Слов'яносербію з центром у місті Бахмуті. В обох Сербіях усім іноземним поселенцям було роздано великі наділи землі («кожному чину по пропорції»), увільнено від усяких податків та підтримувано грішми, хлібом, деревом та ін.
Проте за середньовіччя земля (територія) могла вважатися захопленою (колонізованою) лише після того, як займався (захоплювався) або засновувався її ключовий пункт, тобто фортеця. Саме тому, майже одночасно в Новій Сербії (і північній частині сучасної Кіровоградщини) для її захисту було вирішено побудувати фортецю, що була б адміністративним центром нової провінції, а, крім того, головним опорним пунктом російських армій на півдні імперії.
У жалуваній грамоті Іванові Хорвату - колишньому полковникові австрійської армії - говорилося: «...Для защиты на всякий случай от нападения вражеского - построить... земляную крепость, которую именовать крепостью Святой Елисаветы». Тобто названо було ще незбудовану фортецю на честь святої покровительки правлячої тоді у російській імперії доньки Петра І імператриці Єлизавети Петрівни.
Вищезгадану жалувану грамоту було датовано 11 січня 1752 року. Проте будівництво фортеці дещо затрималося і розпочато було лише 18 червня (день народження міста) 1754 року. До речі, охорону будівництва несли 200 запорозьких козаків.
Не минуло й місяця після указу Єлизавети Петрівни, як між притоками річок Грузької та Сугоклеї, на узвишші правого берега Інгулу під проводом генерала І.Глєбова було вибрано місце для майбутньої фортеці. Негайно розпочались різноманітні інженерні підготовчі роботи.
30 липня 1752 року проект фортеці було затверджено. Проте, як зазначалося вище, початок будівництва затримався. Причому затримався досить ґрунтовно. Бо 3 березня 1754 року навіть видано указ про закладення фортеці.
Для будівництва фортеці надіслали селян із центральних районів Російської імперії, солдат Пермського карабінерного полку і, звісно, охочих людей (добровольців) з навколишніх земель. Крім того, у травні гетьманом України Кирилом Розумовським були прислані 611 робітників (замість двох тисяч). Охорону будівництва, як уже відзначалося, несли 200 запорозьких козаків.
Споруджувалась фортеця Святої Єлисавети під безпосереднім керівництвом інженера-полковника Манцеліуса. Три роки практично ні вдень, ні вночі не припинялися роботи на будівництві.
Сотні людей одночасно заготовляли у Чорному лісі будівельний матеріал, транспортували його до місця, копали глибокі рови та насипали високі вали.
Вали (висота 7-12 м, глибина ровів 30 м) завершувались дерев'яним частоколом (1-1,5 м заввишки) та трьома сторожовими баштами. На валах були встановлені 12- та 18-фунтові гармати, які разом з ядрами були перевезені сюди з ліквідованих фортець Переволочинської, Богородицької, Старосамарської та Кам'яного Затону.
Ручної вогнепальної зброї у фортеці було на 2000 піхотинців та на 200 карабінерів (драгунів). Гарнізон складався з трьох батальйонів та двох команд: артилерійської та кавалерійської. Усього близько тисячі солдатів. Були збудовані Троїцька церква, приміщення штабу, комендантський будинок, казарми для солдатів та офіцерів, склади з боєприпасами та продовольством. Єдиною кам'яною будівлею у фортеці була кузня. На випадок облоги викопали дві шахтові криниці.
Новозбудована фортеця мала форму правильної шестикутної зірки площею 55x55 сажнів (6 га) і була зразком фортифікаційного мистецтва середини XVIII століття. Шість бастіонів фортеці оточували вали та рови. Кожний фортечний бастіон мав власне ім'я:
1) Святого Петра;
2) Святої Катерини;
3) Святого Олексія
4) Архистратига Михаїла;
5) Святого Апостола Андрія Первозванного;
6) Святого Благовірного Олександра Невського.
Між головними осями бастіонів симетрично останнім розташувались 6 равелінів. Кожний фортечний равелін також мав ім'я:
1) Святої Анни;
2) Святої Наталії;
3) Святого Федора;
4) Святого Миколая;
5) Святого Іоанна Предтечі;
6) Святих Преподобних Старців Печерських.
До фортеці через вали, рови, равеліни та підвісні дерев'яні мости вели три дороги і, відповідно, троє воріт з караульними при них приміщеннями. Кожні фортечні ворота також мали назву:
1)Троїцькі;
2) Предчистенські;
3) Всесвятські.
Першим комендантом фортеці Святої Єлисавети був Олексій Іванович Глєбов. Він протягом п'яти з лишнім років розпоряджався державними коштами, що відпускалися на влаштування та утримання Нової Сербії, головував у гарнізонній канцелярії, був другим після Івана Хорвата старшим військовим начальником новосербських поселень. Оберкомендант, як офіційно іменувалась його посада, командував новослобідським козачим полком і мав право безпосередніх зносин з Оттоманською Портою, Річчю Посполитою та Запорозькою Січчю. За всі ці обов'язки комендант фортеці отримував 1080 крб. платні на рік і, крім того, 600 крб. «столових» (асигнаціями).
У різний час комендантами фортеці Святої Єлисавети були:
з 1755 року — бригадир Глєбов;
з 1760 року — бригадир Муравйов;
з 1762 року — бригадир Юст, тимчасово.
Після Юста, також тимчасово, деякий час виконував обов'язки коменданта фортеці дійсний статський радник Толстой.
З 1763 року — полковник Ірман;
з 1764 року — бригадир Чертков;
з 1765 року — полковник Глєбов;
з 1768 року — полковник Корф;
з 1769 року — майор Герінг (незабаром помер);
з 1770 року — підполковник (згодом полковник) Гессій;
з 1773 року — підполковник Дувінг;
з 1775 року — полковник Соколов, переведений до Херсона обер-комендантом (зараз один із колишніх маєтків полковника с.Соколівське (Соколівка) вже втягнуте містом до орбіти свого розвитку);
з 1778 року —полковник Вукотич;
з 1781 року — генерал-майор Петерсон, при якому фортецю було роззброєно і зброю перевезено до Херсона;
з 1794 до 1805 року — генерал-майор Альвінцев, при якому фортецю було зовсім скасовано (15 березня 1805 року).
У 1763 році, за ордером коменданта фортеці Святої Єлисавети полковника Ірмана від 7 листопада при фортеці було відкрито школу для дітей офіцерів. Також було наказано приймати до школи сиріт обох статей, що залишилися без усякого нагляду. Наглядачем школи було призначено поручика Черновіля, а для навчання дітей німецькій мові був виписаний учитель Іван Федорович Корнеліус. Є дані, за якими уже в середині 60-х років XVIII століття школу відвідували 90 учнів, а в 1796 році — 53. Залишилося додати, що згаданий ордер коменданта було видано на підставі розпорядження нового Головного командира Нової Сербії генерал-поручика Олексія Петровича Мельгунова.
О. П. Мельгунов спочатку як головний командир Нової Сербії, а потім як генерал-губернатор Новоросійської губернії розгорнув енергійну діяльність у багатьох напрямах. Зокрема, він вжив рішучих заходів для запобігання знищення лісових насаджень у краї, всіляко заохочував розшуки торфу та вапна. До речі, для збереження дерев 1772 року було заборонено носити «лапті» (личаки, або постоли).
У червні 1764 року Сенатом було задоволене клопотання О.Мельгунова про включення до штату губернської канцелярії друкарні. Таким чином, у фортеці Святої Єлисавети було засновано першу друкарню цивільного шрифту в Україні. Тут друкувалися бланки для паспортів, свідоцтв та інших документів. 1765 року у цій друкарні вийшла перша в Україні світська книга, надрукована цивільним шрифтом. На обкладинці книги значилося: «Кофейний дом. Комедия. Печатана в Новороссийской губернии в крепости Святыя Елисаветы». Це була комедія Жан-Жака Руссо.
Подробиці про єлисаветградську друкарню знаходимо у довідці міністра юстиції, відомого російського поета Г.Р.Державіна, де значиться, що, крім документів губернської канцелярії та комедії Ж-Ж.Руссо, в Єлисаветграді було також надруковано «Азбуку», тобто підручник для початкового навчання грамоті. На жаль, ця книга до наших днів не дійшла, і бібліографічних відомостей про неї не збереглося.
До речі, наступні книги цивільним шрифтом бул надруковані : у Києві (1787 рік), у Харкові (1793), Миколаєві (1798), Одесі (1830).
Та найгучнішої слави генерал-губернатор Мельгунов зажив у нащадків як один із фундаторів російської (а зрештою, й української) археології. За його наказом 1763 року поблизу нинішнього Кіровограда із суто науковою метою був розкопаний величезний скіфський курган, відомий зараз як Мельгуновський. У кургані знайдено залізний меч у золотих піхвах із зображенням левів, що стріляють з луків, та крилатих биків з людськими обличчями. Знайдені речі відправили до Петербурга, оскільки ще з часів Петра І існував указ, за яким «...ежели кто найдет в земле или в воде какие старые вещи... тако же бы приносили, за что будет довольная дача, смотря на вещи».
Ще одну добру справу генерала Мельгунова сьогодні кіровоградці та гості міста можуть навіть побачити на власні очі. Це найстаріший парк міста - Міський сад, що був розведений 1764 року. Фрукти з цього саду вже наступного, 1765, року доставлялись у спеціальних возах до Петербурзького двору імператриці Катерини II. На початку минулого століття цей сад називався Потьомкінським, на честь перебування знаменитого фаворита Катерини II у цих місцях. Ще на початку цього століття у Міському саду ріс велетенський старезний дуб, що своїми розмірами привертав увагу всіх відвідувачів парку. Цей дуб також називався Потьомкінським. За легендами, саме під цим дубом князь Потьомкін неодноразово проводив військові ради при облозі Очакова. Спил того дуба до Другої Світової війни знаходився в експозиції Кіровоградського обласного краєзнавчого музею, а потім згорів у полум'ї пожежі. Зараз спомином про дуб служать лише легенди та поштова листівка кінця ХІХ-початку XX століття з його зображенням.
Місто, в свою чергу, також з належною повагою ставилося до найсвітлішого князя. Коли Потьомкін вперше приїхав до фортеці (27 вересня 1782 року), то був зустрінутий гарматним салютом на його честь. І недаремно : у війні з Туреччиною у 1787-1791 роках саме Єлисаветград він обрав своєю головною квартирою. Найчастіше ж він бував у місті 1787 та 1788 року. У фортеці тоді був 14-кімнатний будинок («потьомкінський»), у якому князь постійно зупинявся.
У справах архіву фортеці Святої Єлисавети зберігалися багато ордерів за підписом Г. Потьомкіна, а також справа про надання військових звань різним особам.
Саме завдяки розпорядженню та кураторству Г. Потьомкіна у фортеці було засновано «медико-хирургическую школу при Елисаветградской гошпитали». Це був один із перших медичних навчальних закладів в Україні.
У другій половині XVIII століття із загрозою татарських набігів було покінчено. Ліквідація Запорозької Січі, приєднання Криму обумовили просування імперських кордонів далеко від фортеці, тому вона втратила своє стратегічне значення і була ліквідована як військова одиниця. У рескрипті від 10 лютого 1784 р. зазначалося, що фортеця "за своїм становищем всередині держави фортецею більше вважатися не може, а тому обертається на внутрішнє місто".
Згодом фортеця разом з передмістями (форштадтами) здобула права міста і стала іменуватися містом Єлисаветградом.
Література
Кизименко П. М. Пам`ять степів : Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / П.М. Кизименко. - Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2003. - 245 с.
Козир І.А. Історія рідного краю : Навч. посібник для шкіл Кіровоградщини / Козир І.А., С.І. Шевченко. - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. -71 с.
Кузик Б.М. Кіровоградщина : історія та сучасність центру України : В 2- х т. / Б.М. Кузик, В.В. Білошапка. - Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2005 – 205 с.
Кіровоградщина : історія, традиції, сучасність / керівник проекту С. Негода ; за заг. ред. О. В. Чуднова. - Кіровоград: ПВЦ " Імекс-ЛТД ", 2008. - 639 с.
Матівос Ю. М. Вулицями рідного міста / Ю. М. Матівос. – Кіровоград : ПВЦ " Імекс-ЛТД ", 2008. - 103 с. : фотоіл. - Алф. покажч. вулиць Кіровограда : c. 93-100.
Матівос Ю. М. .Місто на сивому Інгулі : До 250-річчя від дня заснування : Історико-публіцистичний нарис / Ю. М. Матівос. - Кіровоград : ТОВ "Діаграма", 2004. - 252 с.
Матівос Ю. Шість днів у фортеці св. Єлисавети : До 70-річчя утворення області/ Ю. Матівос // Кіровоградська правда. - 2008. - 24 жовтня. - С. 14
Несен А. Вперше - в нашому місті!/ А. Несен // Єлисавєтградскиє вєдомости. - 2004. - 2 апреля. - С. 1, 4
С днем рождения, Елисаветград! // Молодіжне перехрестя. -2007. - 28 червня. - С. 11
Протоиерей Евгений (Назаренко) С днем рождения, родной Елисаветград ! / Протоиерей Евгений (Назаренко) // Ведомости Плюс. - 2009. - 26 июня. - С. 12
Хто є хто на Кіровоградщині : видатні земляки. вип. 2 / автор-упорядник В. В. Болгов. - К. : Укр. академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2008. -159 с. : іл. - Імен. покажч. : с. 154-155.
Шевченко С. Земляна фортеця на Інгулі/ С. Шевченко // Вечірня газета. -2006. -27 жовтня. - С. 8: фото
Шевченко С. І. Лицарі українського степу : [ збірка статей, 1983 – 2008 рр. ] / С. І. Шевченко. – Кіровоград : РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. - 279 с.
Шевченко С. І. Українська доля Нової Сербії : Історичні нариси з минулого Кіровоградщини / Кіровоградщина в українсько-сербських зв`язках (1752-2002) / С. І. Шевченко. - Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2004. - 167 с., 10 л. іл.
Шевченко С. Фортеця, яка не захистила наш край/ С. Шевченко // Народне слово. - 2009. - 22 січня. - С. 11