Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній




Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній, але також і суспільній та економічній - повертання української людності в народність служебну, підданську, експльотовану» (Т.4. - С.4). Вчений виступає рішучим противником культуртрегерства польської шляхти в Україні, яке широко проповідували її ідеологи.

Наступні томи «Історії України-Руси» (Т.5-6) у логічній послідовності продовжують виклад основних подій історичного минулого українського народу протягом ХГУ-ХУП ст. Широкий часовий діапазон дав можливість М.С.Грушевському не лише ввести у науковий обіг величезну кількість нового фактичного матеріалу, а, що важливо, відтінити якісні грані в еволюційному розвитку України. Вчений переконливо довів, що, незважаючи на панування іноземних феодалів, давньоруські традиції зберігалися не лише в суспільно-політичному устрої українських земель, але й простежувались у соціально-становій структурі суспільства, церковній організації тощо (зрозуміло, що історик бачив і їх хронологічну інтенсивність—значно більшу за часів панування Великого князівства Литовського та істотне зниження після 1569 р.).

В конкретно-історичному плані автор праці відтворює насамперед характерні особливості господарського та юридично-правового статусу панівних станів, і найбільшої соціальної сили тогочасного суспільства -селянства. Читач відчує весь динамізм цього суперечливого процесу — з одного боку, утвердження на вищому щаблі ієрархічної драбини привілейованого шляхетського стану, що мав значні земельні володіння, які захищалися системою феодальних прав, з іншого, селян, які поступово обезземелювалися, втрачали тягло, обтяжувалися податками і навіть панщиною, обмежувалися переходами, а згодом були остаточно закріпачені.

Не менш цікаві авторські спостереження над еволюцією інших станових груп населення тогочасного суспільства - міщанства і духовенства. Не з усіма висновками М.С.Грушевського можна погодитися (наприклад, з тезою про різко негативний характер магдебурзького права, яке запроваджувалося в українських містах), з окремих питань варто дискутувати, доповнювати або поглиблювати їх виклад. Але основне інше — вчений реконструював яскраву картину соціально-економічного ровитку українських земель напередодні

Визвольної війни середини XVII ст.: невпинне збільшення феодального землеволодіння, різке посилення експлуатації безпосередніх виробників, занепад міст, дискримінаційну політику польського уряду щодо ремісничого населення, заняття торгівлею і т.п.

Заміна давньоруських традицій на польські спостерігалась також в суспільно-політичному устрої України. М.С.Грушевський не обмежується лише загальними зауваженнями, а прагне показати цей процес у динаміці. Він висвітлює заходи польської адміністрації у напрямі ліквідації традиційних установ, що існували тоді на українських землях, та поступового впровадження державно-правових інституцій Речі Посполитої, аналізує структурну організацію нових органів влади і показує їх перші практичні кроки.

Проте, на думку вченого, на найпильнішу увагу заслуговує дослідження релігійних відносин, які «стають тим фокусом, в якім збираються політичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народності, і церковними гаслами покриваються потім змагання і течії в основні річи зовсім далекі від чисто церковних інтересів» (Т.5. — С.385). Цієї принципової тези М.С.Грушевський дотримується послідовно. Він далекий від того, щоб механічно відтворити лише фактичну сторону цього процесу (а зібраний і введений у науковий обіг матеріал справді величезний). Йшлося про те, що, як правило, за церковними, а часто і догматичними суперечками приховувались прагнення різних політичних сил, основний зміст яких полягав у формулі - бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності. Укладена на Брестському соборі 1596 р. церковна унія до краю загострила релігійні суперечності. Вони виплеснулися на сторінки полемічних творів, на трибуну польського сейму, проникали в середовище парафіяльного духовенства та міщанства. «З насіння церковної незгоди, засіяного між Руссю, — пише вчений, — збирали овочі польонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі пляни політичного і суспільного життя» (Т.8. - С15).

М.С.Грушевський висунув і всебічно обгрунтував тезу про всестановий, національний характер боротьби за збереження православного віросповідання. З релігією тоді ототожнювалася етнічна належність народу, релігійний фактор відігравав величезну роль у



Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Українські історичні дослідження напочатку XX ст.




Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru формуванні національних почуттів, під його прапорами вели боротьбу західноукраїнське боярство, львівські міщани, пізніше селяни і козаки -учасники визвольних повстань. «Прапором релігійним заступається прапор національний, і під окликами інтересів релігії ведеться боротьба задля інтересів національних, політичних, з мотивів клясових і еконо­мічних» (Т.6. - С.ЗОЇ).

Релігія і культурно-національний процес, іноземне панування і духовний розвиток українського народу - коло проблем, які розглядає автор на наступних сторінках праці. На основі конкретних фактів вчений прагне відтінити нові тенденції, які з'явилися у розвитку шкільної освіти, побуту, літературного процесу і пісенної творчості, архітектури і живопису. В умовах наступу католицизму та уніатства поступове витіснення та нівелювання етнічних рис трималося виключно на силі польсько-шляхетської держави, оскільки «в сфері ж культурній Польща зіставалася задвірком Західної Європи не тільки без всякої тіни самостійності, але і без скільки-небудь живійшого культурного руху в сій сфері» (Т.6.-С.412).

Ознаки деякого пожвавлення інтелектуального життя у Речі Посполитій М.С.Грушевський пов'язує лише з проникненням ідей Реформації та гуманізму. В українських землях це проявлялося у позитивних впливах (щоправда, вчений застерігав від неприпустимості їх перебільшення) на розвиток письменства, перекладацької та друкарської справи і т.п. В шкільній освіті нові явища найбільш яскраво спостерігались в діяльності Острозької школи, яка, на думку М.СГрушевського, перекреслила погляди ідеологів католицизму, «мовби при православній вірі, при слов'яно-руській традиції неможлива ніяка організована шгала, ніяка освіта, ніяка наука» (Т.6. - С.487). Про високий інтелектуальний потенціал представників української науки та культури свідчила також культурно-просвітницька діяльність Острозького гуртка, всебічно описана автором книги.

Проте «Острозький епізод» залишався справді лише епізодом у величезному дефіциті духовних потреб тогочасного суспільства, у боротьбі широких соціальних верств України проти наступу католицизму та уніатства. Українське магнатство, яке втрачало зв'язки з своїм етнічним корінням, було неспроможне організувати та повести за собою інші верстви населення. В цих умовах на арену політичної та національно-визвольної боротьби виходить так званий третій стан.

Вчений вважає, що саме міщани виступили тією суспільною силою, яка дала новий імпульс розвитку громадського життя в Україні. Він пояснює це об'єктивними причинами - обставинами міського життя, більшою згуртованістю, звичкою до організації, вищим порівняно з іншими категоріями населення освітнім рівнем. «І коли релігійні справи, -пише він, - дали те спільне конкретне гасло, якого бракувало до тепер до широкої організації ріжних українських груп, ріжних міст і територій, -ми бачимо, що якраз міщанство виявляє найбільше рухливості, енергії, організаційного руху; що то воно творить ті основні кадри національної (релігійної назверх) боротьби, коло котрих групується шляхта і духовенство» (Т.6.- С.260).

У цьому зв'язку М.С.Грушевський розглядає проблему створення братств - церковно-релігійних та громадських організацій українських міщан. Вчений високо оцінює їх вклад у розвиток культури й освіти та боротьбу проти національно-релігійної дискримінації з боку польсько-шляхетських органів влади. Разом з тим він не міг не відзначити іншого факту—обмеженості завдань та консервативності методів, за допомогою яких братства прагнули досягти поставлених цілей.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв'язав М.С.Грушевський на сторінках «Історії України-Руси», було питання виникнення та розвитку українського козацтва, його місця в історії українського народу. Не можна сказати, що вчений розпочав дослідження цієї проблеми на порожньому місці. У нього були такі видатні попередники і сучасники, як В.Б.Антонович, П.О.Куліш, М.І.Костомаров, І.М.Каманін, Д.І.Яворницький та інші вчені, що зробили значний внесок у вивчення цього явища в історії України. Однак М.С.Грушевський, віддаючи належне своїм колегам по перу (ця частина праці містить широку історіографію питання), знову повернувся до його дослідження. Він не пішов второваним шляхом, а знайшов своє бачення проблеми. Для цього вчений не лише зібрав, систематизував і послідовно виклав факти, а ввів у науковий обіг новий матеріал або дав оригінальне тлумачення відомих документів.

Яка ж авторська концепція виникнення та генезису цього суспільного явища? Відповідь М.С.Грушевського на це питання далеко не однозначна. Насамперед він прагне з'ясувати роль внутрішніх та зовнішніх факторів, які обумовили появу козацтва (до перших вчений

Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru 300_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян, до других -загрозу спустошливих вторгнень в українські землі з боку кочових народів - татар). М.С.Грушевськии дотримується тієї думки, що козацтво - це продукт всього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений в першу чергу вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. По-друге, він дотримується «уходницької» теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи однак ролі втеч селянських мас як соціального фактора, що сприяв зростанню чисельності козацтва (водночас М.С.Грушевськии справедливо вважає, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення - бояри, міщани, дрібна шляхта). По-третє, за його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан зі своїми правами та привілеями (вчений датує верхню межу цього процесу рубежем ХУІ-ХУП ст.). Чим же притягувало багатотисячні пригноблені селянські маси України козацтво? Відповідь на це питання в інтерпретації М.С.Грушев-ського гранично лапідарна - особливий імунітет. «...Звільнення їх від всякої іньшої, звичайної юрисдикції, - пише він, - і підданнє під виключну власть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунітету, ідеї повного визволення козаччини від яких-небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домініяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козацької» (Т.7. - С.264).

В оцінці вченого місце і значення козацтва визначилися насамперед його репрезентативною роллю в історії українського народу та внутрішніми потенційними можливостями. Не випадково на сторінках праці читач неодноразово зустріне такі оціночні характе­ристики козацтва як явища, «що покривало... інші суспільні прошарки», мало «всенародне значення», було «носієм і виразником національних устремлінь українського народу», «речником національних змагань української народності» і т.п. Принциповою, на нашу думку, є авторська теза про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало

Українські історичні дослідження на початку XX ст.____ 301

і освоювало територію «дикого поля», захищало рідну землю від вторгнень татарських орд і нарешті стало тим грунтом, з якого «наростала соціяльна опозиція українських мас і національна енергія українського елемента, що спасала від розкладу і загибелі українське житє» (Т.7. -С.271).

Кожна авторська думка підтверджена великим фактичним матеріалом. На сотнях сторінок праці М.С.Грушевськии реконструює соціально-економічні передумови виникнення козацтва, відтворює основні риси козацької організації, побут і звичаї козаків, їх характер та уподобання. У цьому плані вчений окремо розглядає питання про виникнення та розвиток Запорізької Січі. Він оцінює створення цієї політичної та військової організації українського козацтва як виразну якісну грань на його еволюційному шляху. По-перше, це істотно розширило політичний світогляд всього козацтва; по-друге, вивело його на терен міжнародного життя; по-третє, Запоріжжя стало «огнищем козацької сили, солідарності, організованості. Відси йшла екстенсивна й організаційна енергія козаччини «на волость» (Т.7. - С.141).

Під цим кутом зору М.С.Грушевськии відтворив яскраву, масштабну картину визвольної боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі (як правило, він її описує через призму дій козацьких загонів). Динамічно, наприклад, показано розвиток повстань кінця XVI ст. під керівництвом К.Косинського та С.Наливайка, детально висвітлено народні рухи 20-30-х рр. XVII ст. та ін. Ці розділи 7-го та 8-го томів видання привертають увагу не лише величезним фактичним матеріалом, колоритним описом подій та характеристиками конкретних історичних діячів, насамперед, запорізьких отаманів, але й своєрідними оцінками тих чи інших явищ історичного процесу. Окремі з них носять дискусійний (наприклад, про хаотичність рухів кінця XVI ст.) або занадто категоричний характер (теза про те, що нові елементи в діях козаків з'явилися лише після відновлення у 1620 р. православної ієрархії), а деякі цілком справедливі зауваження («в ряди козацтва увійшов елемент зовсім новий -



Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

Українські історичні дослідження на початку XX ст.




Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru Українські історичні дослідження на початку XX ст. культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній - student2.ru господарський, землеробський») залишились без достатньої аргументації. Проте всі вони несуть на собі карб глибокої оригінальності думок автора. Слід зазначити, що, вказуючи на появу широких політичних планів в середовищі козацтва (цей висновок М.С.Грушевський підтверджує фактами громадської діяльності П.Сагайдачного, підтримки кошем Війська Запорізького Київського братства та православної церкви і т.п.), вчений далекий від ідеалізації суспільно-політичного обличчя Запорізької Січі. У цьому зв'язку читачі знайдуть, безперечно, матеріали про заснування компромісних настроїв в середовищі козацької верхівки, помітних суперечностей між реєстровцями й так званими випищиками тощо. Історик звернув увагу і на той факт, що на окремих етапах розвитку визвольного руху загальнонаціональна справа боротьби за «грецьку віру» відсувалась на другий план і станові інтереси козацтва стали превалюючими.

Серед ряду фундаментальних проблем, порушених і розроблених М.СГрушевським на сторінках «Історії України-Руси», особливе місце належить питанню про Визвольну війну українського народу середини XVII ст. (вчений дотримувався інших термінологічних принципів - він називає ці події «Хмельниччиною»). Авторська концепція цього складного явища викладена в ч.З. т.8-го й у двох частинах 9-го тому, що становить майже 2,5 тисячі сторінок друкованого тексту. Проте історик добре розумів, що до кінця розв'язати це багатогранне питання він не зможе (власне, таке завдання і не ставилось). Ось чому, повернувшись після тривалого часу до цієї проблеми (читач помітить, що ч.З, т.8-й і ч.і, т.9-й відділяє шестирічна перерва), М.С.Грушевський вважав за потрібне, крім загальнометодологічних міркувань (до речі, досить симптоматичних, коли врахувати його наукову діяльність вже в радянській Україні), викласти свої погляди на перспективи досліджень проблеми Визвольної війни. Серед них він виділяє необхідність розробки дипломатичної історії цих подій; відображення їх у фольклорній спадщині; підготовки серії політичних портретів діячів доби Хмельниччини; висвітлення історії державних установ та нових соціально-політичних інституцій, які виникли в ході війни. На жаль, ця програма вивчення подій Визвольної війни в Україні практично залишилася не реалізованою (за винятком хіба що ряду праць І.П.Крип'якевича).

Сюжет про Визвольну війну займає в книжці, по суті, самостійне місце (зрозуміло, що у випадку необхідності автор робить необхідні екскурси у минуле). Вчений аналізує комплекс причин, які обумовили цей могутній народний вибух (М.С.Грушевський називає Хмель­ниччину також «народною війною»), показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, прагне оцінити найважливіші переговори різних політичних сил та зміст укладених відповідних договорів та угод тощо. Характерною особливістю цієї частини праці є широке цитування автором документів (часто у книзі вони мають цілком самостійне значення), підтвердження тих чи інших думок численними фактами.

М.С.Грушевський не применшує визначного місця подій середини XVII ст. в історії України - він вказує на визвольний характер війни, особливо підкреслює глибоку соціальну результативність, реконструює процес творення етнічної державності і т.п. Читач, звичайно, зверне увагу на авторську інтерпретацію двох вузлових питань цих подій -оцінку російсько-українських взаємовідносин середини XVII ст. і характеристику особи та планів гетьмана Б.Хмельницького.

Щодо першого аспекту цього питання, то слід зазначити, що М.С.Грушевський не заперечував широких об'єднавчих тенденцій, які існували серед різних верств українського суспільства протягом багатьох століть. Це проявлялося в орієнтації православного духовенства на Москву, в організації козацьких посольств до царя, численних спільних морських походів запоріжців і донців на турецькі фортеці тощо (щоправда, автор не ідеалізує ці відносини - він говорить, наприклад, про участь запоріжців в російсько-польських війнах на стороні шляхетських військ і т.п.). По висхідній лінії розвивалися російсько-українські зв'язки і в 1648-1654 рр. У праці читач найде значну кількість фактів, які підтверджують цю думку. Проте в своїх оцінках та інтерпретації документального матеріалу М.С.Грушевський не завжди був послідовним. Наприклад, навряд чи доцільно ставити на одну історичну площину як рівноцінні для Б.Хмельницького політичні сили царську Росію та султанську Туреччину, Кримське ханство або Молдавське князівство. Звичайно, типологія державних структур, зовнішні аспекти їх політики в середині XVII ст. багато в чому були подібні. Проте принципова різниця полягала в іншому - етнічних, мовних та релігійних факторах.



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Наши рекомендации