КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XV—ХVІІІ ст

МОНАСТИРІ ЯК ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРИ

В епоху середньовіччя велику роль у розвитку української культури продовжували відігравати монастирі, що були осередками освіти, науки, літописання, книжності, друкарства, образотворчого мистецтва, музики, лічництва. Хоч багато з них ще від часу татаро-монгольської навали лежали в руїнах, із входженням України до складу Великого Литовського князівства з'явилися нові монастирі.

У XVI—XVII ст. спостерігається відродження монастирського життя. На Волині засновано Почаївську Лавру. Пожвавилося монастирське життя на Наддніпрянщині. До цього спричинилася діяльність таких видатних церковно-культурних діячів, як Йов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила. Відроджується слава Києво-Печерського монастиря, який у другій половині XVI ст. дістає від константинопольського патріарха право ставропігії, тобто незалежності від місцевих церковних владик, і невдовзі стає центром друкарства, а Лаврська школа — зародком славної Києво-Могилянської академії. Відновлено старі та засновано нові обителі — Межигірський поблизу Києва, Густинсько-Троїцький біля Прилук, Мгарський — біля Лубен та ін. Велику увагу монастирям приділяли українські гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа. Останній щедро наділяв монастирям маєтки, надавав право провадити різноманітні промисли і торги, звільняв від державних податків. Гетьманщина як держава українського народу спричинилася до значного розвитку монастирів та підвищення їх ролі у розвитку української культури.

Занепадати монастирі почали з половини XVIII ст., в умовах централістськоі політики московського уряду. У 1786 р. згідно з указом цариці Катерини II проведено так звану секуляризацію монастирських володінь, внаслідок чого монастирі були позбавлені маєтків, чимало з них закрито і лише частина перейшла на часткове утримання з державної скарбниці.

Після Берестейської унії 1596 р. монастирі, які були підпорядковані греко-католицькій ієрархії, централізуються в один Василіанський чин. Внаслідок реформ цісаря Йосифа II всі монастирі Галичини, окрім 14, були закриті. Така ж доля спіткала й більшість українських монастирів Закарпаття та Буковини. На Правобережній Україні греко-католицькі монастирі або закривалися, або були передані російській православній церкві.

РОЗВИТОК НАУКИ ТА ОСВІТИ

Приєднання українських земель до Великого Литовського князівства ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти, шкільництва та науки. У загальнокультурному відношенні Україна значно перевищувала Литву — тогочасна українська (руська) мова стала державною мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого Литовського князівства. Недержавне стано­вище українського населення дещо пізніше негативно позначиться на розвитку культури.

Найосвіченішим суспільним станом було духовенство. У XIV—XV ст. школи існували при церквах і монастирях, але про них збереглося дуже мало відомостей. Велику турботу про освіту починає проявляти міщанство. Система освіти у містах України була подібна до системи освіти в західноєвропейських містах. Значна частина грамотних людей була серед шляхти. З XVI ст. маємо вже значно більше відомостей про стан шкільництва. Документи цього часу свідчать, що на ниві шкільництва проявили себе багаті жінки: княгиня Олена Чорторийська-Горностай заснувала 1596 p. школу при Пересопницькому, Ганна Гойська — при Почаївському, а Раїна Ярмолинська — при Загаєцькому монастирях. Діти вивчали азбуку, молитви, за підручники правили "часослов", "псалтир"; разом із староуставним письмом на зламі XV—XVI ст. вивчається скоропис, що починає вживатися тоді в урядовому та актовому діловодстві. Як стверджував пастор Обеброн, 1589 р. в Україні школи були при всіх церквах.

У другій половині XV ст., після Флорентійської унії, становище української шкільної освіти ускладнюється — розпочався активний наступ католицизму. Боротьба з цим наступом розгорнулася і на терені шкільництва. Найактивнішу діяльність розпочали єзуїти, які створили густу мережу своїх шкіл на території Польщі, Литви, Білорусі та України і стали небезпечними конкурентами українському шкільництву. Пожвавили свою роботу різні протестантські течії — такі школи діяли в Дубні, Ракові, Хмільнику. Єдино правильною формою у боротьбі проти чужоземних впливів було створення власних нових шкіл, які б не поступалися за рівнем навчання ні єзуїтським, ні протестантським. Поряд зі школами в Острозі. Заблудові, Володимирі-Волинському, Києві, Львові, українські школи відкриваються у Смотричі на Поділлі (1579), Білостоці (1581) і Холмі (1582).

Густа мережа братських шкіл в Україні спричинила високий розвиток народної освіти, який після Переяславської угоди поступово був потоптаний діяльністю московського уряду. Арабський мандрівник Павло Алепський, що відвідав Україну під час подорожі патріарха Макарія до Москви 1654 р., у своїх описах свідчить: "По всій землі руських (тобто козаків) ми помітили чудову рису, яка нас приємно здивувала: всі вони, діти і дорослі, та більшість їх дружин та дочок, вміють читати, писати. Багато з них знає порядок церковних служб та церковного співу".

Виникла нагальна потреба в організації вищої школи в Україні, яка б за рівнем викладання не поступалася західним університетам і водночас могла б готувати національно свідомі кадри. Цією справою зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин Острозький, який не пошкодував власних коштів і організував близько 1578 р. в Острозі славнозвісну Острозьку академію. Документів про її структуру не збереглося, одначе можна з великою вірогідністю припустити, що курс в академії складався з "семи вільних наук", які вивчалися у нижній школі — "тривіюмі" (граматика, риторика, діалектика) та "квадрівіюмі" (арифметика, геометрія, астрономія, музика).

Костянтин Острозький запросив найвидатніших українських та закордонних учених, які зуміли вивести острозьку школу на рівень академії, широко розгорнути письменницьку та наукову діяльність. Першим ректором академії став письменник-полеміст Герасим Смотрицький, родом з Поділля, автор передмови до Острозької Біблії, низки полемічних та історичних творів, з яких збереглася пам'ятка "Ключ царства небесного". Професорами з місцевих людей були священик Дем'ян Наливайко, брат відомого козацького ватажка Северина Наливайка, ієромонах Кипріян, що навчався у Венеції та Падуї, Василь Суразький-Малюшицький, автор полемічних трактатів, Йов Княгинецький, письменник-богослов та ін. Серед запрошених були Христофор Філалет (Мартин Броневський), автор славного твору "Апокризис", астроном з Кракова Іван Лятос, греки Кирило Лукаріс, який став пізніше константинопольським патріархом, Діонісій Палеолог, пізніший тирнівський архієпископ у Болгарії, Кантакузен Никифор, Мосхопул. Випускниками Острозької академії стали майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, письменник та вчений Мелетій Смотрицький та ін. Академія та друкарня в Острозі творили могутній культурно-освітній центр — тут видано знамениту "Острозьку Біблію" (1581), цілу низку богослужбових книг, тут дістала свій розвиток блискуча полемічна література, авторами якої були священик Василь. Мартин Броневський, анонім "Клірик Острозький", Герасим Смотрицький та ін. Після смерті К. Острозького 1608 р. академія занепала, його син Януш був католиком, а внучка Анна Алоїза Хоткевич перетворила академію в єзуїтську колегію. І хоч цей визначний осередок української науки проіснував недовго, академія дала поштовх до виникнення в Україні численних братських шкіл, значення яких для розвитку освіти загалом було непересічне.

Найбільшою серед братських шкіл стала школа Львівського Успенського братства, відкрита 1586 р. Школа готувала священиків, учителів, письменників, а зразковий рівень навчання і виховання тут мав протидіяти антиукраїнському спрямуванню навчання в єзуїтських школах. Викладали тут старослов'янську та грецьку мови, навчання мало релігійний характер, програма передбачала виклади так званих вільних наук — "трівія" і "квадрія". Вихованці школи прилюдно виступали з промовами, декламаціями, з дозволу митрополита Михайла Рогози найкращі з них мали право проповідувати у церквах.

Зберігся статут Львівської братської школи, який називався "Порядок школи". Великі вимоги висувалися до вчителя, який звався дидаскал. Він мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у цьому". Дидаскал, взявши дитину, "мас її вчити з промислом доброї науки". Всі учні у школі мали рівні права: "Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути, — тільки самою наукою, тілом же всі рівні". Організатори братської школи глибоко замислювалися над педагогічними проблемами і вирішували їх незалежно від чужих зразків, у демократичному, гуманному дусі. Бібліотека школи мала твори Арістотеля, Платона, Лукіана, Овідія, Вергілія, вивчення яких студентами сприяло поширенню ідей гуманізму в Україні.

Матеріальні можливості Львівського Успенського братства не були великі, тому у Львові не вдалося зібрати таких видатних діячів науки і культури, як в Острозі. З чужинців деякий час працював у Львові грек за походженням, єпископ Арсеній, який був першим управителем братської школи. Львівський єпископ Гедеон Балабан приділяв мало уваги навчальному процесові, перебуваючи у постійних конфліктах з братством. Натомість освічений міщанин, правдивий діяч братства Юрій Рогатинець, хоч і не проявив себе як діяч культури, чимало зробив для вирішення матеріальних проблем братської школи.

Провідну роль у розвитку школи відігравали молоді вчителі і письменники, котрі з запалом взялися до організаційної роботи: Кирило Транквіліон Ставровецький, Іван Борецький (майбутній митрополит Йов), брати Степан і Лаврентій Зизанії, Сильвестр Косів та ін. Але частина з них невдовзі роз'їхалася по інших містах в пошуках більше забезпечених посад, внаслідок чого культурне життя у Львові після певного пожвавлення знову пригасло.

Враховуючи гостру потребу у підручниках, група студентів під керівництвом Арсенія створила граматику "Адельфотес" (1591) грецькою та слов'янською мовами, яка служила і вступом до вивчення інших наук — діалектики, риторики, музики, богослов'я, медицини, математики. У 1596 р. Лаврентій Зизаній-Тустановський видав "Граматику слов'янську" і "Буквар" з першим церковнослов'янським словничком. Ці видання послужили основою для знаменитої граматики Мелетія Смотрицького (1619), яку перевидавали аж до XVIII ст. Видані в Україні підручники спростовували звинувачення польського проповідника П. Скарги, висунуті проти слов'янської мови як не придатної для навчання.

Львівська братська школа служила за зразок, коли створювалися подібні школи в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Холмі, Володимирі-Волинському, Пинську, Межибожі. Вихованці братських шкіл розпочали боротьбу з наступом католицько-польського табору на українську культуру.

На початку XVII ст. починає пожвавлюватися культурний рух в історичній столиці України — Києві. До цього спричинився певною мірою галичанин за походженням Єлисей Плетенецький, якого 1599 р. обрано архімандритом Печерського монастиря. Він перебудував монастирське життя, згуртував навколо себе людей з широкою освітою, науковими зацікавленнями. У 1615 р. Плетенецький закупив у Стрятині друкарню, яку там заклав Гедеон Балабан, заснував у Радомишлі паперову фабрику (папірню). Розпочалася активна видавнича діяльність. Навколо Плетенецького згуртувалися такі видатні діячі культури, як Памво Бсринда, Лаврентій Зизаній-Тустановський, Тарас Земка та ін. Києво-Печерський монастир знову став важливим культурним центром всієї України.

У 1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству садибу під монастир та школу. Київська братська школа була організована вже у 1615/16 навчальному році. Вона мала чотири відділи, де учнів навчали граматики, риторики, філософії та мов: грецької, латинської, слов'яно-руської та польської. Першими ректорами цієї школи були Йов Борецький, потім Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Діяльність школи була спрямована на захист українських церковних традицій, вона отримала велику моральну підтримку від козацтва і гетьмана П. Сагайдачного.

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила заснував так звану лаврську школу. Усвідомлюючи, що головною хибою православних шкіл є низький рівень викладання — православні не дорівнюють католикам за освітою, Могила вирішив організувати школу за західним зразком. Для цього він вислав за кордон молодих здібних людей вчитися на викладачів, запросив до Києва зі Львова відомих педагогів Сильвестра Косова та Ісаю Козловського. Останній став першим ректором лаврської школи. Однак Київське Богоявленське братство побачило у лаврській школі свого конкурента. Компромісу було досягнуто шляхом об'єднання 1632 р. обох шкіл в один навчальний заклад, що розмістився у Києві на Подолі. Так народилася Києво-Могилянська колегія (братство дало згоду вважати Могилу за її фундатора), яка згодом перетворилася на академію. У 1633 р. П. Могила став київським митрополитом, таким чином опинившись біля керма всього культурного процесу в Україні.

В колегії, а згодом академії, зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаку освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та музики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років.

У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стає академією. З часом програма навчання модернізується, до неї вводяться нові предмети. Вивчення церковно­слов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII—XVIII ст. У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою, які переспівувалися в народі — українська мова набувала свого розвитку. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Згодом, у XVIII ст. в академії стали викладати французьку та німецьку мови, а на курсах богослов'я — давньоєврейську. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, завдяки чому у Києві народилася ціла мистецька школа.

Особливе місце відводилося вивченню філософії. Як правило, цей предмет викладали професори, що закінчили студії в європейських університетах. Свого часу ці курси трактувалися як схоластичні, однак дослідження стану викладання філософії у Києво-Могилянській академії, проведені останнім часом, видання перекладів цих курсів українською мовою свідчать про високий рівень викладання цього предмета. Тут вивчалися не тільки богословські курси томізму, а й твори Арістотеля, Платона, інших античних вчених, твори таких світочів епохи Відродження, як Еразм Роттердамський, Ян Амос Коменський, згодом філософські трактати Декарта, Спінози, система Коперника і Галілея. Професори академії Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович були високовчені фахівці, наукова спадщина яких мас непересічне значення для сучасності. А вихованець академії Григорій Сковорода зробив великий внесок у розвиток прогресивної гуманістичної філософської думки XVIII ст.

Велике значення для навчального процесу мала бібліотека академії, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Ляйпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книговидавничих центрів Європи. Але найбільшу частин) книгозбірні становили власні друки — тут було і перше видання Києво-Пе­черської Лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові, які привіз із собою Йов Борецький, такі видання, як "Граматика" М. Смотрицького (1619), "Лексикон славеноруський" Памва Беринди (1627) та ін.

Величезну увагу книгозбірні академії приділяв Петро Могила, він придбав для неї твори античних авторів, просвітителів-гуманістів середньовіччя Еразма Роттердамського, сучасних йому інших європейських філософів-мислителів. Свою власну бібліотеку за заповітом П. Могила залишив академії. Книгозбірня академії у XVІІІ ст. вважалася однією з найкращих у Європі. Однак до нашого часу вона не збереглася — пожежі 1780 і 1811 pp. знищили понад 10 тис. томів книг, тоді ж загинули унікальні джерела до історії України.

Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники. Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Творчі і наукові зв'язки з Києво-Могилянською академією у різний час підтримували такі країни, як Угорщина, Молдавія, Болгарія, Сербія, Далматія.

Власна державність українських земель — Київська держава, Галицько-Волинське князівство — творила середовище, яке сприяло народженню багатьох пам'яток культури. Як зазначав академік М. Возняк, без державності ми не мали б таких видатних творів писемності, як "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, опис подорожі Данила Паломника, Галицько-Волинський літопис, "Слово про Ігорів похід", пам'ятки, що дорівнювали своєю вартістю сучасним творам західноєвропейських літератур або й перевершували їх. Однак натиск половецьких орд, а потім татарська навала перервали поступ української культури.

На відміну від західної літератури, яка черпала теми з народної поезії, духовенство в Україні, йдучи за візантійською традицією, виступало проти народної словесності, яка трактувалася як поганська або чортівська. Недо­оцінюючи літературу класичних Греції та Риму (Гомер, Платон, Аристотель, Вергілій та ін.), воно віддавало пріоритет літературі візантійського періоду: оповіданням про Христа, богословським статтям, житіям тощо. Оскільки візантійський аскетизм заперечував науку, Візантія не дала українським землям і зразків організованої школи.

Латинська мова, прийнята за офіційну західним християнством, була чужою для більшості народів, які в релігійному плані підпорядковувалися Риму. Тому вона не могла замінити рідної мови французам, німцям, чехам, полякам. Латина не стала панівною в національній літературі всіх тих. хто сповідував християнство західного зразка. Натомість староболгарська мова, допущена Візантією для церковного богослужіння, була близькою до української мови — українські письменники, переважно духовні особи, витворили лише окрему українську редакцію церковнослов'янської мови, що стало фатальним для літератури — сформувалася думка, за якою рідна народна мова не надається для письменства. Відгомін її чуємо у XIX ст., і навіть сьогодні.

І все ж зв'язки українського суспільства з Європою в XVI ст. були досить інтенсивними. Чимало юнаків з України навчались у європейських універси­тетах. Українські студенти знайомилися в Європі з ідеями реформації, які згодом поширювалися в Україні. Частина молоді, особливо з давніх князівських і боярських родин, окатоличувалася в єзуїтських колегіумах, де викладали добрі педагоги. Але загалом можна сказати, що порівняно з польським суспільством того часу українське було інертніше й консервативніше, отож, нові ідеї знаходили в ньому слабший відгук. Втім, усе, що йшло з заходу, сприймалося українцями з осторогою.

Тому розуміння культурних надбань українського народу в історичній ретроспективі має виняткове значення для усвідомлення нашого майбуття.

МИСТЕЦТВО

Татаро-монгольська навала позначилася на роз витку архітектури і мистецтва — будівництво на Подніпров'ї майже припинилося і розвивалося лише на західноукраїнських землях на теренах тодішнього Галицько-Волинського князівства, ґрунтуючись на архітектурі часів Київської Русі. У XIV—XVI ст. тут, однак, спостерігаються частково західноєвропейські впливи. Пам'ятки того періоду можна поділити на дві групи: оборонні споруди та церкви.

Тогочасні замки будували з каменю. їхні мури захищали споруди, призначені для житла. Як будівельний матеріал використовувалися цегла, вапняк, пісковик. У XV—XVI ст. в архітектурі сформувався своєрідний український стиль, який вдало поєднував ренесансні впливи з місцевою традицією, що походила з часів Київської Русі.

Як основний архітектурний тип у церковному будівництві були дерев'яні так звані зрубні храми, церкви ділились на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Дерев'яні дзвіниці, які споруджувалися осторонь, часто служили і за сторожові вежі. До таких найдавніших дерев'яних пам'яток належить церква св. Духа в с. Потеличі поблизу Рави-Руської (1555) та церква св. Миколая у Чернівцях (1607). Згодом архітектурний стиль тридільної дерев'яної церкви був перенесений на кам'яне будівництво (церква св. Онуфрія у Львові, церкви в Кам'янці-Подільському, Зінькові). Особливе місце займали кам'яні церкви — оборонні споруди, за взірець яких можуть служити передусім комплекс Києво-Печерської Лаври, церква у с. Сутківці на Поділлі, що збереглася до наших днів.

На початку XVI ст. в Україну, і передовсім до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль.

Перлинами ренесансного стилю в цивільній архітектурі Львова є "Чорна кам'яниця" на пл. Ринок (архітектор П. Красовський), будинок Бандінеллі (наріжний на пл. Ринок та вул. Ставропігійської) та ін. Але найвидатніша пам'ятка цього періоду — це комплекс споруд Львівського Успенського братства — Успенська церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох Святителів.

Цінними пам'ятками ренесансної архітектури у Львові є також каплиця Камп'янів, що примикає до Латинського кафедрального собору, та каплиця Боїмів, розміщена неподалік від собору на території колишнього цвинтаря.

Ознаки ренесансного стилю спостерігаються при відновленні та реконструкції церковних споруд з княжих часів у Києві, Чернігові, Каневі, Переяславі.

Великого розвитку у XV—XVI ст. досягло українське малярство. Українські митці відходять від канонів візантійської школи, її статичності та урочистості.

Яскравими зразками мистецтва оформлення рукописної книги с знамените "Пересопницьке євангеліє" (1556—1561) і друкованої — "Апостол" (1574) та "Острозька Біблія" (1581) Івана Федоровича. Центрами книгодрукування були Львів та Острог.

Гравюри, створені у XV11 ст., переважно призначалися для ілюстрування церковних книг, однак на багатьох з них відтворено картини з життя тогочасного українського суспільства. Наприклад, в "Учительному євангелії" (Київ, 1637) зображено селян, які молотять і віють зерно, будують шпихлір, а польський вельможа наглядає за їхньою роботою. Автори гравюр того часу переважно невідомі, знаємо хіба що гравера Іллю, який працював у Львові та Києві. З доробку цього майстра відомо 400 гравюр.

У другій половині XVII—першій половині XVIII ст. на зміну ренесансному стилеві в архітектурі приходить стиль бароко. У Києві відбудовано Десятинну церкву та відновлено Софійський собор, який понищили та пограбували 1169 р. Андрій Боголюбський, 1240 р. — Батий, а 1416 р. — хан Едигей. На Лівобережжі, у Путивлі, Стародубі, Чернігові формується архітектурний стиль двоярусних храмів.

У середині XVII ст. укріплюється гетьманська столиця Чигирин, а також родинний маєток Б. Хмельницького — Суботів. У цей час відбудовуються та укріплюються замки в Києві, Трипіллі, Богуславі.

Подальшого розвитку наприкінці XVI—на початку XVII ст. набуває українське малярство, представлене, наприклад, у Львові школами художника Федора Сеньковича та Миколи Петрахновича. До найкращих зразків українсь­кого малярства належить іконостас Успенського собору Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) роботи Михайла Козелева.

У XVI—XVII ст. поряд з іконописом розвивається портретний живопис. Входить у звичай малювати у церквах портрети державних, політичних та культурних діячів. Наприклад, на стінах Успенської церкви у Києві були портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків, а трохи пізніше — Хмельницького і Мазепи. Національно-визвольна революція українського народу дістала своє відображення і у творчості чужинців — голландців В. Гондіуса (портрет Б. Хмельницького) та А. Вестерфельда (гравюри пам'яток київської старовини тощо).

Традиції попередніх епох продовжує і музична культура України. В часи Хмельниччини створено багато героїчних дум, які побутують у репертуарі бандуристів у XVIII ст. Подальшого розвитку набуває і церковна музика, великий внесок в яку належить визначному теоретикові української музики композиторові М. Дилецькому (1630—1690). Після Переяславської угоди починається експорт української музики до Москви, де вона домінує аж до середини XVIII ст.

У добу перед Хмельниччиною набувають розвитку людвисарство — лиття з міді та конвісарство — лиття з олова. Продовжуючи традиції Київської Русі, українські майстри досягли великої майстерності у виробництві гармат та дзвонів.

Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву "козацьке бароко". В основі його було італійське бароко, але в Україні воно набрало своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Самостійна творчість українських майстрів розпочинається у другій половині XVII ст. і найбільшого розквіту досягає в добу гетьмана Мазепи. Лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд. Будівництвом активно займаються гетьмани Самойлович, Апостол, полковники Герцик, Миклашевський, Мокієвський.

Під кінець XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин, Стародуб, Суми, Батурин, Харків. Однак багато пам'яток світського будівництва, яке особливо розвивалося при підтримці Мазепи, до нас не дійшло — після Полтавської трагедії Меншиков спалив і знищив дотла гетьманську столицю Батурин. Така ж доля спіткала багато будівель, які звів Мазепа у Києві. Одним з найцікавіших зразків світської архітектури, що зберігся з другої половини XVII ст., є будинок полкової канцелярії в Чернігові. В добу Мазепи досягло високого розвитку малярство (жовківський майстер Іван Рутковим), графічне мистецтво (київські гравери Олександр та Леонтій Тарасевичі, І. Щирський).

У 1721 р. скасовано указ царя Петра 1 про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з'являється низка споруд у стилі рококо, де вже помітний перехід до класицизму. В цей час в Україні працюють такі видатні архітектори, як німець Й. Шедель (дзвіниці Києво-Печерської Лаври та собору св. Софії), італієць В. Растреллі, росіянин І. Мічурін. Серед українських архітекторів найславніші були С. Ковнір, автор багатьох споруд у Києво-Печерській Лаврі, засновник цілої школи майстрів-каменярів, Іван Григорович-Барський, Ф. Старченко, І. Зарудний. Найвизначніший архітектор цього часу в Галичині був Бернард Меретин, автор архікафедрального комплексу св. Юра у Львові, ратуші в Бучачі, костелу в Городенці та ін. В цей час збудовано Успенський Собор Почаївської Лаври (автор — архітектор Г. Гофман), будуються величні палати для магнатів Вишневецьких, Сангушків, Радзивіллів. Руками кріпаків пана Ф. Потоцького в Умані збудовано надзвичайної краси парк Софіївку, з розкішними палатами, альтанками, штучними руїнами, скульптурами.

Найвизначніша пам'ятка дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. — запорізький собор в Новомосковську, який збудував народний майстер Я. Погребняк 1773—1775 pp. Окреме місце в історії української дерев'яної церковної архітектури посідає архітектура Західної України, зокрема її Карпатського регіону. Цікавими спорудами є дерев'яні церкви Бойківщини та Лемківщини, які зберегли у своїй суті найархаїчніші давньоукраїнські традиції. Натомість церкви Гуцульщини, в тому числі галицької, буковинської і закарпатської, мають у собі барочні елементи з мистецьки різьбленими деталями.

У другій половині XVIII ст. в Україні працюють багато талановитих скульпторів. Скульптура стає органічним елементом архітектури. На цей час припадає розквіт діяльності С. Шалманова — автора численних іконостасів й скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква св. Покрови у Ромнах). Високу мистецьку вартість мають іконостаси київських церков — св. Софії (1747), Андріївської та Успенської.

Талановиті скульптори працюють на Західній Україні: Фесінгер, Осінський і особливо Пінзель — автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові. З-під різця талановитих митців у Львові, Жовкві, Станіславові, Яворові, Бучачі виходять чудові іконостаси. Розвивається статурна різьба, зразки якої у невеликій кількості дійшли до наших днів і зберігаються в музеях Києва, Кам'янця-Подільського, Харкова і Львова.

Визначними малярами цього часу були люди, які мали ґрунтовну мистецьку освіту, вихованці Києво-Могилянської академії, Харківської колегії: С Строїнський зі Львова, А. Грушецький з Супрасльського монастиря на Волині, Л. Долинський — автор розписів собору св. Юра у Львові. Найвидатнішими представниками іконопису були І. Рутковим — автор іконостасу у Жовкві, І. Кондзелевич — Богородчанського іконостасу, Г. Стеценко — іконостасу у соборі м. Почепа на Наддніпрянщині та ін. Портретний живопис України XVIII ст. представлений іменами Олекси Антропова, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Антона Лосенка.

У музичному мистецтві України продовжуються традиції попередніх епох, але українська музика також виходить на нові обрії. Якщо у першій половині XVII ст. професійна музика розвивалася в стінах Києво-Могилянської академії, то трохи пізніше створюється Глухівська співацька школа, яку організував гетьман К. Розумовський. З цієї школи вийшли три найвидатніших українських композитори XVII ст. — Максим Березовський, Дмитро Бортнянський та Артем Ведель. Здобувши музичну освіту в Україні, Березовський і Бортнянський продовжили навчання в Італії, після чого їх спровадили до Петербурга. Трагічною була доля талановитого Артема Веделя (1767—1806), який деякий час був диригентом московського генерал-губернатора, а потім повернувся в Україну, ставши монахом Києво-Печерського монастиря. Згодом за протицерковну діяльність його заарештували і до кінця свого життя він просидів у в'язниці.

Важливою подією стало друкування українських нот, так званих ірмолоїв (Львів, 1807 p.). Церковні співи зводилися у збірники, так звані богогласники, першим з яких було видання "Богогласника" у Почаєві (1791 p.). Поважним музичним осередком Галичини після встановлення там австрійської влади стають хор і оркестр при Святоюрському соборі.

Підсумовуючи, можна твердо сказати, що попри відсутність власної державності, польське і московське панування, тяжкі національні утиски з боку Москви, українське мистецтво у XVI—XVIII ст. спромоглося дати непересічні твори, які ввійшли до скарбниці світової культури.

ДРУКАРСТВО В УКРАЇНІ

Першою українською друкованою книгою вважається ''Апостол", надрукований у Львові Іваном Федоровичем (Федоровим) 1574 р. Сам він називав себе московитином, хоч, на думку окремих дос­лідників, він міг бути і з України чи Білорусі. Так чи інакше, він довший час працював у Москві, разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем заснував там друкарню і 1564 р. надрукував "Апостол", а 1565 р. — "Часословник". Однак незабаром Федоровича почали у Москві цькувати, обидва друкарі втікають у Білорусь і у мастку литовського гетьмана Григорія Ходкевича засновують друкарню, де 1568—1569 pp. надрукували "Євангеліє учительне" та "Псалтир". Із Заблудова Мстиславець виїхав до Вільна, а Федорович перебрався до великого українського культурного центру — Львова, де за допомогою міщан заснував нову друкарню і видав першу відому на сьогодні в Україні книгу — "Апостол" 1574 р.

Ймовірно, що друкарство у Львові існувало ще до приїзду Івана Федоровича. Здогад, що Федорович тільки відновив занедбану друкарську справу, висловили польський історик Бандтке та галицький Д. Зубрицький ще в XIX ст. Однак жодної книги, яка побачила б світ тут до 1574 р., не розшукано.

Вихід у світ у Львові "Апостола" І. Федоровича був великою подією в історії української культури. Львівський "Апостол" попри його схожість з московським різниться від останнього в картинах та орнаментальних оздоблен­нях. Наприкінці львівського видання вміщено герб Львова та власний герб друкаря — його фірмовий знак.

У Львові Федорович провадив освітню діяльність. Того ж 1574 р. він надрукував "Буквар" — цінну пам'ятку тодішньої навчальної літератури. "Буквар" складається з двох частин — азбуки та матеріалу для читання, граматичних вправ, взятих з церковних книг.

Фінансові труднощі змусили Федоровича заставити свою друкарню у Львові. Він переїхав до Острога, володіння князів Острозьких, де надрукував 1581 р. знамениту "Острозьку Біблію"'. До її видання князь К. Острозький поставився дуже відповідально — було утворено редакційну раду, куди увійшли викладачі Острозької академії, зібрано і звірено тексти.

Усі книжки Святого письма довелося звіряти з грецькими, єврейськими та латинськими першотворами. Це була, по суті, найперша повна друкована Біблія серед православних слов'янських народів. Коли більш ніж через 80 років по тому (1663 р.) Москва спромоглася на друкування Біблії, то було просто передруковано текст "Острозької Біблії'".

Після виходу книги у світ І. Федорович, на той час уже хворий, повертається до Львова, заходиться організовувати нову друкарню, але 1583 р. помирає. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства, керівником якої призначено Михайла Сльозку.

Услід за Львівською та Острозькою в Україні XVI—XVII ст. організовано інші друкарні. В Галичині, крім Львова, з'являється ціла низка друкарень у провінції — в Стрятині, Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині створено друкарні в Дермані, Почаєві, Константинові, Луцьку, Крем'янці, Житомирі. На Київщині, окрім найбільшої в Україні друкарні Києво-Печерського монастиря, існували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі було сім друкарень, велику друкарню створено у Чернігові. Отже, друкарство в Україні набуло значного поширення.

Тогочасні друкарні не були високопродуктивні через примітивну технологію, однак вже 1591 —1622 pp. Львівська друкарня видрукувала 13 назв книжок, Острозька за 1574—1599 pp. — 18, а Київська за 1615—1630 pp. — 40, в тому числі і таку монументальну, як знаменитий "Требник" Петра Могили, що мав 1670 сторінок. Із 1730 р. до кінця XVIII ст. у Почаєві надруковано 187 книг, а за значно коротший період у Чернігові — понад 50.

Українська книга поширюється не лише на своїй землі, а й далеко за її межами, вона відгукується на всі культурні потреби того часу. Крім суто церковної літератури, в українських друкарнях друкувалися книжки для шкільного вжитку, науково-богословські видання, твори літературного та ужиткового змісту.

Проте відсутність власної державності робила розвиток друкарства в Україні специфічним: українська книжка була позбавлена державної опіки і провадилася лише зусиллями самого українського населення. Як тільки Москва дістала можливість впливати на Україну, вона негайно взялася до боротьби з українською книгою: дуже скоро після Переяславської угоди, шляхом підкупу і обману 1686 р. українську церкву підпорядковано московському патріархові, який негайно почав встановлювати цензурування книг Київської друкарні, на що лаврський архімандрит Варлаам Ясинський відписував, що люди не будуть читати і купувати книг, надрукованих по-московському. Москва й Україна починають змагатися щодо права українських друкарень друкувати книги без попередньої цензури і щодо використання національної мови в українських друках. Московська влада починає уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. Це вже була перша політична акція супроти української мови, спрямована на денаціоналізацію українського народу. Система утисків українського слова створювалася зразу після Переяславської угоди, а вже 1720 р. вилилася в перший законодавчий акт Петра І, за яким було заведено цензуру і фактично заборонено українську мову. Ось як про це було сказано: "Великому царю стало известно, что в киевских и черниговских типографиях часто печатаются книги несогласно с московскими... Того ради Его Царское Величество повелел никаких книг, кроме прежних церковных там не печатать, да и старый церковныя книги к печати выправлять и сравнивать с такими же московскими, чтобы были совершенно одинаковы, чтобы никакого отличия и особого наречия ни в каком случае не было".

Протягом XVIII ст. такі накази повторюються у різних варіаціях. За їх порушення на українські друкарні накладалися величезні штрафи, а одну з найбільших, Чернігівську друкарню, замість кари конфіскували і вивезли до Москви.

Якщо врахувати, що у XIX ст. переслідування української книги продовжиться валуєвським (1863) та емським (1876) указами, то фактично до 1905 p., а це майже два століття, українська книга в Російській імперії опинилася поза законом. Удар, якого завдав російський великодержавний шовінізм українській культурі, був дуже важкий. До такого насильства над мовою та культурою поневоленого народу не додумався жоден завойовник (навіть турки в Болгарії, за словами І. Франка, були далеко толерантніші до духовних потреб болгарського народу).

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Окреме місце в історії української культури XV—XVIII ст. посідає історична література. Серед джерел, які дійшли до нас, найдавнішими західноруські літописи, себто білоруського поход­ження. Ця обставина зумовлена передусім тим, що західні землі найменше постраждали від нашестя татаро-монголів. Таких літописних списків відомо 13. Різні за обсягом і змістом, вони мають спільну особливість — їх автори були, очевидно, світськими особами: державні діячі, учителі, працівники канцелярій, а не люди з монастирського середовища. Багато матеріалів з історії України мас Супрасльський літопис, складений у Супрасльському монастирі біля Білостоку, частину якого становить так званий "Короткий Київський літопис"; написаний в Україні, він містить опис подій 1480—1500 pp. Цінною пам'яткою української історіографії с Літопис Биховця, доведений до 1507 р. Тут дається інформація про суспільні відносини в Україні та Білорусі кінця XV—початку XVI ст. До історіографічних джерел належить також Баркулабівський літопис, складений у с. Баркулабів біля Могилева, в якому висвітлено події в Україні і Білорусі від половини XVI до XVII ст. Багато уваги у Баркулабівському літописі приділено міжконфесійним стосункам, боротьбі православного табору з католицьким, діяльності братств, опису подій, пов'язаних з повстанням і стратою Наливайка. Він містить цікаві записи побутового змісту, там є описи життя народу, звичаїв шляхти, козаків, духовенства і загалом відображена картина політичних і соціально-економічних відносин України, Білорусі і Польщі.

Ці літописи, що згодом лягли в основу подальшої української історіографії XVII—XVIII ст., окрім описів подій та інформації про тогочасні відносини, мають ідеологічне спрямування, відображають погляди правлячих кіл Великого Литовського князівства. Тут чітко проступають антипольські та антимосковські мотиви.

З історико-мемуарної літератури того часу слід відзначити "Заповіт" (1577) брацлавського каштеляна Василя Загоровського. Цей твір своїм змістом нагадує "Поученія Володимира Мономаха", а написав його Загоровський у татарському полоні і призначив для своїх двох синів.

Цікава і цінна пам'ятка української історіографії XVII ст. — Густинський літопис, переписаний 1670 р. в Густинському монастирі біля Прилук (Полтавщина). Літопис називається "Кройніка" і, за припущенням деяких вчених, написаний Захарією Копистенським між 1623—1627 pp. Історія України в Густинському літописі доведена до 1597 р. і викладена у тісному взаємозв'язку з загальною світовою історією, чітко розрізняється історія південної Русі-України і історія Московського князівства. Описано взаємини України з Литвою, Польщею, Туреччиною, Кримським ханством. Окрема частина літопису називається "О началі козаків" — його автора можна вважати першим істориком українського козацтва.

На початку XVII ст. з'явився невеликий збірник, написаний близькою до народної мовою під назвою "Літописи Волині й України", який прийнято називати "Київським літописом". Цей твір написано на основі запозичень з давніх руських літописів з додатком записів Б. Балики, київського війта, учасника походу на Москву 1612 р.

У XVI—XVІІ ст. в Україні з'являється багато церковно-полемічних і політичних трактатів. Автори цих творів прагнули не лише реєструвати сучасні їм події, а й показати їхній зв'язок з подіями давно минулими, намагались зробити історичні узагальнення. Твори Юрія Рогатинця, Степана Зизанія, Захарії Копистенського, Іпатія Потія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Києво-Могилянського гуртка, виз­начним представником якого був Атанасій Кальнофойський, добре репрезен­тують суспільно-політичну ситуацію цього періоду, є важливими джерелами до розуміння української історії.

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розвивається жанр історично-мемуарної прози, покликаний до життя бурхливими подіями тодішнього життя — козаччиною, війнами проти Польщі, турецькими навалами, наслідками Переяславської угоди і наступом Москви на національні права українського народу.

З'являються такі твори, як "Кройника" Теодосія Сафоновича 1672 p., "Синопсис", авторство якого окремі вчені приписують І. Гізелю (перше видання 1674 p.), "Літописец си ест Кроника" Леонтія Боболинського (1699 р.) та ін. У цей час були створені так звані козацькі літописи. Найважливіші з них — "Літопис Самовидця", анонімна праця, яка охоплює події 1648—1702 pp., літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки (1648—1708) та "Сказаніє о войні з поляками чрез Б. Хмельницького" Самійла Величка. Остання праця, яку прийнято називати "Літописом Величка", є монументальним історичним твором як за обсягом, так і за змістом (4 томи). Тут охоплено період з 1648 по 1700 pp. Автор, канцелярист військової канцелярії, добре ознайомлений з літописами Самовидця і Граб'янки, подає у своїй праці багато документального матеріалу, географічно ділить Україну на Малоросію і Галичину. Як ідеолог козацької старшини, він багато уваги приділяє простому народові. Центральна постать твору — Б. Хмельницький, якого Величко прирівнює до Олександра Македонського. Через увесь твір струмує гаряча любов до України, яку Величко називав "матка наша", "милая отчизна". Рукопис прикрашено портретами десятьох гетьманів. Детально описано походи Сірка на Крим, його лист до турецького султана, що став основою творів письменників, художників, зокрема відомої картини І. Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", та ін. Хоч літопис написано тодішньою літературною мовою, там проступає і жива народна мова.

За оцінкою І. Франка, козацькі літописи були цінними джерелами для літературних творів. Ними цікавилися і використовували у своїх творах Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров. Як першоджерела використовував козацькі літописи М. Грушевський та інші історики нового часу (І. Крип'якевич, Д. Яворницький, О. Апанович, Ю. Мицик та ін.).

Автори історичних творів, які з'явилися у XVIII ст., продовжують пов'язувати козацько-гетьманську добу з княжою. Це був час, коли російський царат вів наступ на залишки української автономії. У 1730-х роках складено "Краткое описание Малороссии". Власні історичні дослідження написали Петро Симоновський, Степан Лукомський. Цінними є історичні нариси Олександра Рігельмана, Опанаса Шафонського, Якова Марковича. Над окремими пробле­мами української історії працювали Георгій Кониський, Григорій та Василь Полетики, Микола Бантиш-Каменський та ін. Наприкінці XVIII ст. за кордоном виходять праці іноземних авторів, присвячені Україні — двотомна праця француза Жана-Бенуа Шерера (1788) "Історія українських і запорізьких козаків" (1789), Карла Гаммерсдорфера (1789 р.) та "Історія України і українських козаків" (1796) Йоганна Енгеля — дві останні німецькою мовою.

Кульчицький.