Німецька філософія історії
На розвиток німецької філософської та історичної думки величезний вплив справила Реформація, яка на тривалий час поставила в центр інтелектуального життя морально-теологічні питання. Більшість філософів й істориків вийшли з клерикального середовища й утримували з ним тісний зв’язок. Лютеранська церква тримала під своїм контролем ідейне життя суспільності. Ще одна політична проблема — національної єдності — чинила поважний вплив на суспільну свідомість і надавала відповідної спрямованості науковій думці. Опосередковано вона виявлялася у проблематиці єдиного державного права. Тому й історія тривалий час була прив’язана до науки державного права, яка була широко представлена у німецьких університетах.
Просвітницькі ідеї проявились у німецькій суспільно-науковій думці насамперед у вигляді філософсько-етичних ідей. Німецькі філософи сприйняли Просвітництво перш за все як духовне явище і відповіді на ключові питання шукали у сфері “чистого розуму”. Зосередження погляду на розумовій діяльності й розгляд її логічно-духовних засад дозволили німецьким мислителям побачити ідеальний взаємозв’язок, зміни і розвиток явищ реального світу та їхнє відображення у свідомості. Але й у цій традиції людський дух, співвіднесений з абсолютним духом (Богом), поступово ототожнювався з розумом. Це створило сприятливі передумови для філософського осмислення минулого. Але до нього німецькі філософи й історики підійшли не від натурфілософії, а з боку морально-етичної філософії.
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
Поштовх до розробки німецькими мислителями проблем духовності і моральності дали голандський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) і його німецький послідовник Ґотхольд Ефраїм Лессінґ (1729-1781), а також Ґотфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716). На противагу натурфілософам Спіноза наділив атрибутами об’єктивного розуму усю природу, яка таким чином стала причиною існування усіх речей (відомий принцип Спінози — “causa sui” — “причина самої себе”). Пантеїзм голандського мислителя дозволив усунути дуалізм натурфілософів і замінити його монізмом — єдністю природи і духу, наділивши першу (природу) атрибутами другого (духу). Стосовно суспільства Спіноза висунув ідею невідчуженості людських прав і свобод, котрі повинні забезпечуватися “гарантом” суспільного договору — державою. Метою держави і людини є свобода, межі якої лімітуються лише рівнем знань. Таким чином метою і змістом людського буття й історичного прогресу є все більш повне розкриття духовних потенцій особи, досягнення суспільства, в якому запанує повна свобода. Ідея про історичний прогрес як рух до свободи, передусім духовної, з легкої руки Спінози міцно увійшла у суспільну свідомість європейців, отримавши яскраве продовження у німецькій філософії ХVІІІ-ХІХ ст., що пізніше отримала назву “класичної”.
Видатний математик і філософ Ґ.В.Лейбніц створив філософську систему, в якій намагався подолати дуалізм натурфілософії з допомогою запровадження самостійних духовних субстанцій — “монад”, що є ідеальними основами природних речей. Монади як духовні одиниці представляють собою той ідеальний світ, керований Богом, який дозволяє гармонізувати матерію і дух. Рух і взаємодія монад
— фактично ідеальних категорій — у підсумку давали “теоретичну” (за сучасним визначенням) картину реального світу.
Філософські твори Ґ.Е.Лессінга були просякнуті ідеями прогресивного розвитку людства, яке послідовно проходить стадії “дитинства”, “юності” і “зрілості”, здобуваючи на цьому шляху знання і духовну досконалість. Історія в сутності є процесом виховання людства, і релігія у ньому відіграє роль дороговказу (праця “Про виховання роду людського”).
Вершиною філософської думки німецького Просвітництва була творчість професора Кеніґсберзького університета Іммануїла Канта(1724-1804), яка вчинила далекосяжний вплив на розвиток теоретичних засад наукового пізнання. Своїм завданням учений вважав подолання крайнощів, властивих як натурфілософії з її механістичністю та редукціонізмом, так й ідеалістичній філософії німецьких університетів. Він зробив спробу створити нову світоглядну систему, яка б поєднала досягнення натурфілософії і “людинознавства”. Це стало можливим завдяки включенню у пізнавальний процес активної людини-суб’єкту та її “трансцендентальної логіки” [60, 18-20]. У Канта людина опинилася не тільки у центрі пізнавальної діяльності, але й природи та соціуму в цілому.
1772 р. у своїх лекціях Кант проголосив, що Людина є змістом і самоціллю Історії, вінцем творіння. Призначення її — пізнання оточуючого природного світу і “чистої філософії” — морально-етичних категорій. На практиці вчений не подолав, а утвердив пізнавальний дуалізм, постулював принципову відмінність явищ
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
природного і духовного (живого) світів і можливостей їхнього пізнання (у природі діють закони необхідності, а у людському суспільстві панує свобода волі).
Кант створив систему “критичної філософії”, котра розглядала увесь комплекс філософських проблем з точки зору людського пізнання. У його гносеології виокремлено три “здатності людської душі”: теоретичне і практичне пізнання й рефлексивні здібності судження. Вони й складають сутність та розкривають можливості людського розуму. У працях “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788) та інших Кант накреслив в цілому прогресивну еволюцію людини і суспільства, що спиралася на пізнавальні можливості особистості і узагальнений досвід людства. На його погляд історія людства представляє собою історію розвитку свободи — від зародкового стану до вироблення керівного принципу життєдіяльності, який випливає зі спілкування особистостей, у ході якого відбувається “олюднення” людей, тобто усвідомлення того факту, що людина є метою і змістом розвитку історії та природи.
Відповідно до виробленої методології Кант простежує історичний процес “навчання” людини користуватися розумом від найдавніших часів до сучасності, поділяючи його на три “стани”. На першому стані люди вчились користуватись розумом, на другому — використовували його для регулювання своїх відносин, на третьому — вдосконалювали відносини згідно з нагромадженим пізнавальним досвідом. Увесь цей процес, на думку Канта, означав вихід з “царства природної причинності і необхідності” у “царство вільного вибору” моралі і свободи, яке відбиває досягнений рівень духовного розвитку.
Таким чином, хід історії за Кантом визначався взаємодією двох начал — природно-чуттєвого і культурно-розумового. З їх взаємодії виникає історія людства, котра прямує до гармонізації і поступового переважання другого над першим. Увесь історичний шлях характеризується внутрішньою боротьбою між цими двома началами, який проявляється у чварах і розбраті, що незмінно долаються внаслідок вдосконалення пізнавальної діяльності.
Ідеї кантівської філософії історії послужили добрим ґрунтом для розвитку не тільки німецької класичної філософії в особі її видатних представників Ф.В.Шеллінґа та Ґ.В.Ф.Геґеля, але й всієї європейської філософії з позитивізмом і марксизмом включно.
Філософські ідеї німецького Просвітництва відбилися у творчості багатьох німецьких істориків. З огляду на теоретичні аспекти науки слід згадати праці видатного поета і драматурга, а водночас відомого історика Йоганна Фридріха Шиллера(1759-1805) — професора історії Йєнського університету. Його лекція “Природа і цінність універсальної історії” (1789) нав’язувала до ідей Канта і стверджувала культурний та науковий прогрес як підставу історичного процесу. Разом з тим, як історик-практик Шиллер дещо відмінно трактував кантівську філософію історії. Він відкидав мету прогресу у майбутньому “золотому віці”, стверджуючи, що ціль історії більш прозаїчна: показати, яким чином склалися реалії сучасного життя — мова, право, держава, громадські інституції тощо. Шиллер зауважив також ще один важливий момент: якщо історик-фактолог трудиться заради
Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...
збору самих “голих” фактів, то філософ-історик вивчає факти не самі по собі, а з метою “вживання” в них, переосмислення через власний досвід та почуття. Метод роботиостаннього є важливішим й кориснішим. Шиллер також запровадив до філософської історії положення про відповідальність людини перед суспільством, виявивши суперечність між цілями окремої людини і наслідками його практичної діяльності.
Значні впливи на розвиток європейської історіографії у ХVІІІ ст. мав Геттінґенський університет, в якому під впливом Просвітництва склалася історична школа, що доклала чимало зусиль для перетворення історії у наукову університетську дисципліну. 1764 р. при університеті було засновано Історичний інститут, який зайнявся науковим виданям джерел. Ініціатором його створення був професор Йоганн Кристоф Гаттерер(1727-1799). З ім’ям цього вченого пов’язані передусім організація і спрямування історичних досліджень. Декілька невеликих праць цього історика мали методологічне значення у зв’язку з постановкою проблем теоретичного плану. Вчений сформулював чотири головних завдання, вирішення яких, на його думку, повинно було перетворити історію у самостійну науку: визначення предмету історичного вивчення, створення теорії історичного пізнання, яка б відповідала реальним фактам, розробка методів дослідження і створення спеціалізованих історичних установ.
Водночас Гаттерер спробував відповісти на поставлені питання. Історія як наука повинна розкрити рушійні сили розвитку і приховані стосунки між причинами і наслідками. Такі відносини можна встановити тільки досліджуючи духовні і матеріальні підстави подій, географію і клімат, суспільні і політичні стосунки, торгівлю, народонаселення, вірування, науку і мистецтво. Серед методів дослідження він наголошував на важливості передусім хронологічного й синхронного. Відчуваючи спекулятивність філософських схем, вчений доклав багато зусиль до розробки і запровадження допоміжних історичних дисциплін — дипломатики, хронології, нумізматики, генеалогії.
Визначним представником геттинґенської школи був Август Людвиґ Шльоцер(1735-1809). У дусі просвітницьких ідей він писав праці з всесвітньої історії. У центр історичного процесу ставив державу, як знаряддя здійснення прогресивної політики на зразок “освіченої монархії”. Однак не закривав очей на інші сторони суспільного життя — господарство, торгівлю та ін. Вчений намагався поєднувати філософсько-історичний підхід з конкретно-історичним. Він багато працював над підготовкою і виданням історичних творів, документів (в тому числі в Росії на запрошення Російської Академії наук), які спонукали його поважніше ставитись до історичної конкретики.
До кінця ХVІІІ ст. європейська історична думка підготувала суспільну свідомість до сприйняття ідеї історії або, іншими словами, принципу історизму як підстави та способу (методу) розуміння й пояснення минулого. Філософсько- раціоналістичний підхід спричинив народження спочатку ідеї розвитку, потім ідеї прогресивного розумового розвитку і, нарешті, суспільного прогресу.
Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії
Не менше значення мало усвідомлення взаємозв’язку і взаємозалежності людей у соціумі, визнання важливості різноманітних видів їхньої соціальної діяльності. Формувалося соціологічне ставлення до вивчення й розуміння суспільства, його історичної ретроспективи. Просвітництво запропонувало погляд на історію, як на наукову дисципліну, котра має свій об’єкт, предмет і методи вивчення. Просвітники багатьох європейських країн і народів доклали чималих зусиль для того, щоб створити підвалини наукової історії, яка здобула міцні позиції у ХІХ ст.
Леонід Зашкільняк. Методологія історії