Розділ І. Історицизм як концепція класичної філософії історії та його кризи

ВСТУП

Актуальність обраної теми зумовлена радикальними трансформаціями гуманітарного знання в цілому та історичної науки зокрема у некласичній та постнекласичній парадигмах мислення. Нові тенденції та реалії свідчать про те, що погляд на історичний процес та його розгортання зазнав суттєвих змін протягом другої половини ХІХ і в ХХ століттях.

Історицизм (історизм) як фундаментальна філософсько-історична концепція, що покладала в основу історичного процесу розумне начало і ставила за мету пошук та відкриття об’єктивних законів його розвитку, вичерпала, а подекуди і дискредитувала себе (оскільки історицизм був пов'язаний із тоталітарними ідеологіями і політичними проектами).

Отже, актуальність теми визначається зокрема зміною принципів наукового пізнання взагалі й історичної науки зокрема, що відбувається на рубежі XIX-XXст.

Серйозні соціально-історичні трансформації, показали, що ідеї прогресу, його лінійності і наявності сенсу не здійснилися або проявился в своїй негативній формі.

Отже, виникає проблема пошуку нових методологічних інструментів, визначаючих принципів та критеріїв історичного знання. Це завдання і покликане розв’язати концепцію антиісторизму.

Проблематика сучасного антиісторизму важлива у контексті пошуку шляхів виходу із кризової ситуації в якій опинилася історична наука. На фоні кризи історицизму і проголошення «кінця історії» (Ф.Фукуяма, Ж.Бодрійяр) складається враження, що історична наука не має подальших перспектив і починає вироджуватися у маргінальне явище.

Одним із альтернативних шляхів виходу із цієї кризи мислиться мікроісторія. Однак виникає питання, як бути із дидактичною історією? Якщо академічна історія завжди буде полем нескінченних дискусій у закритому середовищі фахівців, то дидактична історія, тобто історія як дисципліна у загальноосвітньому шкільному курсі, зазнає непоправного удару з боку тенденцій антиісторизму.

Усе це сприяє появі ряду аматорських, публіцистичних праць у стилі «альтернативної» чи «шокуючої» історії, яка призначена епатувати публіку (так звана «фолк-хісторі»). Прикладом таких праць можуть бути «Таємна історія України-Русі» О.Бузини, «Росія якої не було» О.Бушкова, «Велесова книга» О.Асова, численні праці А.Фоменка та Г.Носовського. Попри ряд позитивних моментів (деконструкція віджилих міфів, штампів, стереотипів, нарацій) антиісторизм і критика історицизму приховує у собі потужне джерело нігілізму та релятивізму.

Стан розробки проблеми. Історицизм як філоосфсько-історична концепція знайшов втілення у вченнях багатьох філософів від Августина і до Г.Гегеля, К.Маркса та навіть О.Конта і А.Тойнбі включно. Умовно можна виділити два напрямки у критиці історицизму: некласичний і постнекласичній.

У некласичній парадигмі мислення слід окремо вирізняти екзистенціалістську (М.Гайдеґґер, Ж.-П.Сартр), позитивістську (І.Тен) критики історицизму, а також критику історицизму в спадщині «філософії життя», головним чином у Ф.Ніцше, О. Шпенглера. Зокрема, проблемі критики історицизму присвячене есе Ніцше «Про шкоду і користь історії для життя», де він полемізує із позитивістами, а також із панівними на той час історицистськими концепціями Г.Гегеля та Е. фон Гартмана.

У ХХ столітті у постнекласичній парадигмі мислення антиісторизм найбільш послідовно втілився у середовищі постпозитивістів (К.Поппер) та постмодерністів (М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, Г.Вайт, Ф.Анкерсміт). Проблемі критики історицизму присвячені такі праці К.Поппера як «Злиденність історицизму» та «Відкрите суспільство і його вороги». Серед доробку постмодерністів найбільше значення у теоретико-методологічному відношенні мають праці М.Фуко «Слова і речі: археологія гуманітарних наук» та «Археологія знання».

Окремі ідеї Ж.Дерріди (деконструкція) та Ж.-Ф.Ліотара (критика метанарацій) теж опосередковано стосуються проблематики антиісторизму в сучасній філософії історії. Нарешті окремі ідеї Р.Барта вплинули на філософсько-історичну концепцію та методологію Г.Вайта, праці якого теж позначені тенденціями антиісторизму, зокрема «Метаісторія».

Тенденції антиісторизму стали предметом історико-філософського аналізу у працях П.К. Гречко «Концептуальні моделі історії», Л.А. Журавльова «Позитивізм і проблема історичних законів», І.К. Калімонова «Основи наукових досліджень: зарубіжна історія» В.Ф. Коломійцева «Методологія історії», Б.Г. Могильницького «Вступ до методології історії» та інших.

Об’єктом дослідження є проблеми філософії історії.

Предметом дослідження є тенденції антиісторизму у сучасній філософсько-історичній думці.

Метою дослідження є аналіз сучасних концепцій антиісторизму у зв’язку із кризою та критикою історицизму (історизму).

Відповідно до мети завданнями дослідження є:

– визначити основні ідеї концепції історицизму;

– проаналізувати причини та головні положення критики історицизму у некласичній філософії (Ф.Ніцше);

– розглянути визначаючі ідеї концепції антиісторизму К.Поппера;

– проаналізувати тенденції антиісторизму в постнекласичній парадигмі мислення.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період розвитку західної філософії історії від другої половини ХІХ століття до сьогодення, із окремими, викликаними необхідністю посиланнями на більш ранні періоди.

Методологія дослідження. Під час написання дипломної роботи були використані наступні методи дослідження: аналізу монографічних джерел, сходження від абстрактного до конкретного, аналогії, порівняльний метод, абстрагування, узагальнення, проведення історичних паралелей.

Практичне значення. Висновки, зроблені в ході дослідження можуть бути використані в ході аналізу конкретно-історичних прикладів розвитку антиісторизму.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та переліку використаних джерел і літератури, що відповідає розробленій концепції дипломної роботи.

Розділ І. Історицизм як концепція класичної філософії історії та його кризи