Київська Русь та Галицько-Волинська держава 2 страница

Певне значення для характеристики історичної думки в Україні, відображеної в західноруському літописанні, мають і інші літописні пам'ятки, зокрема такі, як літопис Биховця, що відзначається драматичністю викладу історичного матеріалу, скомпільованого з різних джерел, Баркулабівський літопис (складений в Білорусії в селі Баркулабові, недалеко від Могилева) подає описання місцевих подій в найголовніших містах Білорусії - Могилеві, Полоцькому та ін. на початку XVII ст., головним чином, діяльність церковних братств тощо.

Баркулабівський літопис вперше в 1877 р. надрукував П.Куліш в «Материалах для истории воссоединения Руси» — Т. 1. Вдруге, в більш досконалому, виправленому варіанті його видав М.В.Довнар-Запольський, який вважає автором літопису священника Баркулабівської церкви Федора Филиповича. Початок складання літопису відноситься до 90-років XVI ст., не пізніше 1597 р. і закінчується в 1608 р. Наприкінці літопису вміщено пізнішу приписку невідомого автора про похід короля Владислава IV на Смоленськ у 1633 р.

Баркулабівський літопис містить в собі оповідання про події в Україні і Білорусії в часи від 40-х років XVI ст. до початку XVII ст. Він відкривається описанням Брестського сейму 1545 р., що тривав від кінця червня до початку листопада, як значиться в літопису - «від св. Петра і Павла аж до святого архангела Михайла». Головне місце в літопису приділене оповіданням про боротьбу проти католицизму і церковної унії, що точилася перед Брестським собором 1596 р. та в часи запровадження унії. Автор, напевне, сам був активним учасником боротьби православних низів з вищою церковною ієрархією, що зрадила свій народ, прийнявши унію. Він є виразним ідеологом православ'я і прихильником єднання всіх його сил в Білорусії та Україні. В літопису знайшли відображення складні форми народної боротьби включно до збройного повстання під проводом Наливайка, загони якого діяли в Білорусії. Автор описав також страту Наливайка, четвертованого в Польщі.

У Баркулабівському літопису вміщено ряд цікавих записів побутового змісту, які характеризують життя народу, звичаї шляхти, козаків, духовенства, а також розкривають соціально-економічні і політичні відношення в Україні, Білорусії, Литві і Польщі. Баркулабівський літопис становить важливу письмову пам'ятку, яка характеризує ідеологію проміжних верств українського і білоруського суспільства кінця XVI і початку XVII ст., переважно тих шарів нижчого духовенства, що були близькі до народу і до яких належав автор літопису.

Західноруські літописи ХР/-ХУІ століть, як і староруські ХІ-ХП століть, не позбавлені впливу ідеології панівного стану феодального суспільства України, Білорусії та Литви. Автори їх є переважно виразниками інтересів литовських князів, похвалами та панегіриками яким наповнені літописи. Так, у Супрасльському літопису вміщено панегірик-похвалу князеві Вітовту. Літописні оповідання, за винятком літопису Биховця, пронизані часто антимосковською тенденцією при описах війн Литви з Мсковською державою в ХІУ-ХУІ століттях. Ще сильніше звучать в них антипольські мотиви. Літописці прагнули показати, що великі князі литовські, вони ж і руські (Південної і Західної Русі), такі ж могутні й видатні, як і польські королі, а їх держава — Литовське князівство, в складі якого була Україна і Білорусія, може в усьому змагатися з Польщею. Похвали на користь литовських князів за своїми мотивами часто перегукуються з оповіданнями, вміщеними в «Повісті минулих літ» та інших південноруських літописах ХІ-ХІІІ століть. Українські і білоруські історики-літописці від покоління до покоління наслідували давнім літописним традиціям. Разом з тим вони внесли в розвиток історичних учень багато нового, оригінального, що було властиве тій добі.

• Українські літописи кінця XVI - початку XVII століть.Літописні традиції в поширенні історичних знань і письмова їх форма виразу в Україні починаючи з кінця XVI ст. і далі не лише не слабшають, а, навпаки, ще більше зміцнюються. Українська історіографія цього періоду переживає круте піднесення й набуває ще більшого розвитку в період Визвольної війни середини XVII ст.

Великий інтерес до історичного минулого України був викликаний загальними обставинами економічного, політичного і культурного розвитку краю. Історичні знання ставали складовою частиною

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історіїУкраїни

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 71

літератури, письменства, шкільної освіти, які так бурхливо розвивалися в Україні у зв'язку з діяльністю Острозької школи, а з 30-х років XVII ст. - Києво-Могилянської колегії та інших братських шкіл, що відкривалися на кошти міщан, монастирів, різних церковних об'єднань тощо.

Звернення до героїчного минулого українського народу, до показу його боротьби з татарами, німецькими рицарями, польським та литовським панством служило політичній меті могутнього соціального і національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі після Люблінської і Брестської уній, національного оборонного руху козацтва проти Туреччини, Кримського ханства та інших зовнішніх ворогів. Історична література, поряд з усною народною творчістю - історичними піснями і думами українського народу, з залишками билинного епосу Київської Русі, була засобом виховання патріотизму, любові до своєї Вітчизни. Вона закликала народ до боротьби за своє визволення і вселяла впевненість у перемогу.

В боротьбі проти наступу шляхет­ської Польщі на інтереси українського народу і його культуру виникли такі визначні пам'ятки української полемічної літератури, як «Ключ царства небесного» (1587 р.) Герасима Смотрицького, твори Стефана Зизанія, «Апокрисис» (1597 р.) Христофора Філалета, «Тренос» або «Плач» (1610 р.) Мелетія Смотрицького, «Паліно-дія» (1622 р.) Захарія Копистенського та ін., а також послання-памфлети великого викривача соціальної та іншої «неправди і зла» Івана Вишенського. Твори Івана Вишенського є величним явищем в І Мелетій Смотрицький

українській літературі кінця XVI і початку XVII століття. Ми вже не говоримо про ті високі зразки поезії, віршованої драми, часто історичного змісту, ораторського мистецтва, неповторними зразками яких збагатилась українська культура того часу.

Історіографія України в
цьому процесі розвивалась на рівні
вимог доби бурхливих подій.
Літописи складаються освіченими
духовними і цивільними особами,
переважно вихованцями

Острозької школи, Київської і Львівської колегій, у монастирях, а також представниками освіченого міщанства і козацтва.

Острозька біблія.Заголовний листок. 1581 р.

Одною з цінних пам'яток української історіографії початку XVII ст. є Густинський літопис, знайдений у Густинському монастиреві біля Прилук на Полтавщині.

Авторство та час написання Густинського літопису достовірно ще невідомі. Один з дослідників висловив більш-менш переконливу думку про те, що цю цікаву літописну пам'ятку української історіографії написав між 1623 - 1627 рр. відомий тогочасний письменник, автор «Палінодії» Захарій Копистенський. Густинський літопис, що дійшов до нас, являє собою пізніший список, зроблений в 1670 р. з якогось примірника ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як видно з передмови до літопису, Лосицький був не творцем літопису, а лише переписувачем його.

Літопис називається «Кройнікою» і являє собою компіляцію з багатьох давніх руських та польських джерел. Він містить у собі цілий скорочений вигляд історії від Київської Русі до Брестської унії включно. Літопис починається оповіданням, запозиченим з староруських літописів, найбільше з Київського і Галицько-Волинського. Автора

Коцур В,П., Коцур А,П. Історіографія історії України

найбільше цікавили зовнішньополітичні відносини, в яких перебувала Україна з її сусідами - Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Слідом за викладом загального історичного матеріалу, автор вміщує окремі невеликі розділи «Про початок козацтва», «Про застосу­вання нового календаря» і закінчує літопис розділом «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Цей розділ найцікавіший і найцінніший з точки зору вірогідності історичного матеріалу. Густинський літопис є не звичайною компіляцією, а твором з певними власними тлумаченнями фактів, запозичених автором із різних джерел, з оригінальними поглядами його складача на історію як предмет.

У передмові до літопису складач або переписувач його, на зразок літописця Галицько-Волинського літопису, який вписав у свій текст народну легенду про євшан-зілля, підкреслює значення для людини історичних традицій його народу. Думка зводиться ось до чого - у всякої людини існує природжена любов до своєї вітчизни, яка кожного неначе намагнічене залізо притягає до себе.

Слід думати, що передмова належить не первісному авторові літопису, а його переписувачеві останньої третини XVII ст. Михайлові Лосицькому. Своїм змістом і риторичністю мови вона нагадує нам звернення до читачів авторів козацьких літописів початку XVIII ст. Особливо вона подібна до «Передмови до чительника», вміщеної у літопису С.Величка.

Густинський літопис як пам'ятка своєї доби є одним з найбільш цінних в українській історіографії. В останній частині він більш достовірний і менш тенденційний, ніж будь-яка з тогочасних хронік, що виходили з під пера представників цивільної феодальної аристократії. Мова Густинського літопису зовсім близька до народної української. Отже, і з точки зору лінгвістики ця історична пам'ятка заслуговує на увагу.

Певний інтерес становить Густинський монастирський літопис, або «Летописец о первом зачатии и создании обители монастиря Густынского», що охоплює 1600 - 1640 рр. У ньому висвітлюються, головним чином, справи церковні і переважно ті, що зв'язані з історією Густинського монастиря, як одного з осередків ідейної боротьби проти католицизму і унії на Лівобережжі. Разом з тим церковна історія подана тут у зв'язку з рядом політичних подій, зокрема про діяльність

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 73

Сагайдачного і його політику на розрив унії і відновлення православної ієрархії в 1620 р.

Автор Густинського літопису був очевидцем і учасником багатьох подій, про які він розповідав. У силу цього коротка за своїм текстом літописна пам'ятка має велике значення з точки зору достовірності подій, описаних у ній. Твір пройнятий яскравою антикатолицькою та антиуніатською тенденцією і симпатією до козацтва як опори в боротьбі проти національно-релігійного гніту.

На початку XVII ст. в Києві був складений невеликий збірник літописних оповідань і заміток, відомий під заголовком - «Летописцы Волыни и Украины», який певний час зберігався у Львові, в бібліотеці Осолінських. При надрукуванні цього збірника Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів видавці дали йому назву Київський літопис.

Автор Київського літопису залишається невідомим. У кінці збірника вміщено записи Богдана Балики, батько якого, Яцько Балика, був київським війтом. Примірник літопису, що зберігався у бібліотеці Осолінських, спочатку належав настоятелю Межигірського монастиря Іллі Кощаківському, можливо й доповнювався ним. Проте із змісту тієї частини, яка складалася на початку XVII ст., можна зробити висновок, що ця літописна пам'ятка створювалася в середовищі багатого українського міщанства. Автором його був представник литовської орієнтації. Літописець, коли йде мова про війни Литви з Московською державою називає литовців «нашими». Наприклад — «року 1535 наші Стародуб взяли», «року 1564 битва Ульская была, наші Москву побили», «року 1580 Луки Великие наши взяли», «року 1581 Пскова наші добывали и, не взеше, поєднались» і т.д. До козацтва і козацьких рухів автор ставиться, на відміну від інших українських літописців, без захоплення, а іноді навіть негативно.

Про світське походження автора можна судити з того, що в літопису церковно-релігійні питання зовсім не порушуються. Предметом викладу цієї хроніки є зовнішньополітичні події, а також кілька згадок про падіж худоби, голодні роки і вмирання людей, про стихійні лиха тощо.

Київський літопис являє собою окремі, іноді розрізнені, короткі повісті і записи, запозичені з давніх руських літописів та частково з творів польських істориків - Стрийковського, Гваніні, Бєльського та ін. Багато

Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

з них зустрічаються пізніше в Київському «Синопсису». Це, зокрема, стосується найбільшої частини - першої, в якій розповідається про стародавній період Русі. Тут вміщена легенда про римського кесаря, який нібито розподілив перед смертю своє царство серед чотирьох братів і одному з них - Прусу дав землі над Віслою в напрямку Прибалтики. Зроблено натяк на поширену в свій час легенду про походження русів від племені прусів. Потім йде оповідання про варягів, яких автор виводить з Варгії - «землиці у панстві Саксонського князівства, між волоською і французькою землями».

В кінці йде мова про закликання слов'янами трьох братів варягів з південних берегів Балтійського моря, а не з Скандинавії. З цими поглядами перегукуються ломоносівські концепції про походження Русі.

Дальший розділ містить у собі перелік подій з історії Києва від літописного переказу про його заснування аж до битви на Калці. Ця стаття закінчується легендою, яка ймовірно, запозичена з народних переказів про вигадане вбивство Батия угорським королем Владиславом.

Центральна частина літопису є переліком подій з історії Південної Русі і Литви від 1240 р. до 60-х років XVI ст. і початку XVII століття. Кінцеві записи належать сучасникові подій кінця XVI і початку XVII століття Богданові Балиці. Цікавим з кінцевих записів є оповідання про польсько-шведську інтевенцію на початку XVII ст., про появу і дії самозванців, як ставлеників польських магнатів. Закінчується літопис оповіданням про часи діяльності гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Мова Київського літопису, як і багатьох інших літературних та історичних пам'яток, близька до народної української, яку тоді часто називали посполитою мовою. За мовною ознакою і стилем українські літописні пам'ятки XIV - XVI століть далеко відійшли від старовинних руських літописів XI - XIII століть у бік суто місцевих українських ознак. Вони для нас служать не лише джерелами і пам'ятками історіографії, а й є яскравим свідченням мовного та взагалі національно-культурного розвитку українського народу.

• Мемуари XVI - першої половини XVII століть.Певне значення для пізнання минулого України, зокрема історії козацтва, займають мемуари XVI і першої половини XVII століття. Вони великою мірою доповнюють тогочасні літописи і хроніки, а також дають уявлення

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 75

про ідейно-політичні й історичні погляди їх авторів. Приватні мемуарні записи і хроніки ми відносимо до особливого, властивого лише їм жанру літератури, в якому відображено історичні події через ряд побічних ідейних, політичних, класових і станових позицій, на яких стояли тогочасні свідки подій, переважно урядові особи Литви і Польщі, різного роду дипломатичні посланники та інші особи, що не були істориками по своєму заняттю. Якщо мемуари як історичне джерело часто поступаються фактичною вірогідністю в порівнянні з літописами і хроніками, не кажучи вже про архівні матеріали, то вони виграють тим, що повніше відтворюють живі і різнобічні картини народного, суспільно-політичного і державного життя, воєнних подій тощо. Пам'ятки подібного роду дають змогу читачеві зрозуміти рівень суспільних відносин людей, ставлення станів або їх представників до певних подій, розвиток тогочасної культури тощо.

З історії України XVI - XVII століть є значна кількість мемуарів, написаних переважно іноземцями або місцевими освіченими особами польською і латинською мовами і надрукованих у різних давніх виданнях часто недоступних для сучасного читача. Наприкінці XIX ст. редакція журналу «Киевская старина» зробила спробу надрукувати найважливіші з них у перекладі на російську мову. В результаті були опубліковані великі уривки з творів деяких мемуаристів під редакцією професора Київського університету В.Б.Антоновича.

До першого випуску ввійшли мемуари Михалона Литвина, написані в середині XVI ст. Михалон - це латинізоване ім'я «Михайло», як воно тоді вживалося на всій Русі, а Литвин - назва народу, з якого вийшов автор, тобто він належав до литовської народності. Прізвище його залишилось для нас невідомим. У мемуарних творах Михалона Литвина знайшли відображення життя і побут татар, жителів Литви (литовців, білорусів і українців) та московитян, як називали в Литві, Польщі і в західноєвропейських країнах великоросів. Записи Литвина являють собою велику скарбницю свідчень про внутрішні соціально-економічні і політичні відносини, про побут і нрави, становище шляхти й безправ'я народу у Великому князівстві Литовському. Погляди Михалона Литвина на історію, його світогляд у багатьох випадках збігаються з поглядами його сучасника, ідеолога російського самодержавства і публіциста Івана Пересвєтова. В багатьох випадках

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Михалон Литвин навіть ідеалізує нрави і звичаї татар та самодержавний лад часів Івана IV, щоб сприяти зміцненню королівської влади в польсько-литовській державі.

Як відомо, після смерті Сігізмунда І в 1573 р. на сеймі в Варшаві польським королем був обраний брат французького короля Карла IX Генріх Валуа. Для ознайомлення з краєм, який мав прийняти французький принц, доручено було французу Блезу де Виженеру написати доповідну записку з елементами показу історичного минулого Польщі, Литви, України і Білорусії. В мемуарах Блеза де Виженера ми знаходимо свідчення про минуле і сучасне тієї частини Східної Європи, якою володіла Польща, а найбільше про Галичину, Волинь і Поділля у відношенні до яких у XVI ст. постійно вживається назва «Україна». В мемуарах де Виженера подано короткі історичні нариси українських земель з давніх часів до середини XVI ст. Тут же мемуарист описав ряд епізодів з історії боротьби Південної Русі, Литви і Польщі з татарами.

До 70-х років XVI ст. відносяться мемуарні записи польського шляхтича, протестантського письменника, що присвятив себе вивченню історії, Леонарда Городецького під назвою «Описання війни Івонії, господаря Волоського». В оповіданні Городецького йде мова про події, що розгорталися в суміжних з Україною землях, в князівствах Молдавії і Валахії, про їх боротьбу з турками і участь у цій боротьбі українського і польського народів.

Однією з найцікавіших пам'яток мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата германського імператора Рудольфа II Еріха Лясоти, що виконував ряд важливих дипломатичних місій в роки царювання Федора Івановича, а також в Польщі й Україні після смерті короля Стефана Баторія.

Між 1588 і 1594 рр. Лясота перебував в Україні. В 1594 р. він виконував дипломатичне доручення, зміст якого зафіксовано в його щоденнику. Ця частина щоденника для історії України становить найбільший інтерес. На початку 1594 р. Рудольф II доручив Лясоті їхати в Запорізьку Січ з тим, щоб умовити козаків стати на імперську службу з метою боротьби проти турків. Лясота здійснив цю подорож, але місія його не досягла поставленої мети: запоріжці протягом цілого літа зволікали переговори різними туманними обіцянками і нарешті відмовилися.

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 77

Щоденник Еріха Лясоти є важливим джерелом для вивчення історії козацтва, зокрема перших років утворення і героїчної діяльності Запорізької Січі. З точки зору історіографії він є пам'яткою, в якій відображені думки іноземців про Україну, її суспільні відносини та народ.

Переїзджаючи через Львів, Е.Лясота записує: «Львів - столиця Червоної Руси. В місті є єпископська катедра, воєвідство, кастелянія (залога фортеці) і староство; має два замки: один у місті, інший поза містом на високій горі, звідки відкривається вигляд на декілька миль. В цьому місті багата торгівля: її ведуть переважно вірмени, які тут поселилися і мають прекрасну церкву, де і провадять богослужения за звичаями свого обряду».

Про Кам'янець на Поділлі автор пише: «В місті є єпископська катедра, воєвідство, кастелянія і староство, і лежить воно в місцевости, сильно укріпленій самою природою, з яким не може дорівнятись ніяке інше місто в Польщі; є там замок, з'єднаний з містом за посередництвом високого мосту».

Про Прилуки зауважує: «Прилуки, велике, нове укріплене місто з замком; в ньому є чотири тисячі домів над річкою Десницею... Місто є оточене прекрасними, просторими і родючими ланами і пасовиськами, серед котрих розташовані поодинокі маленькі дивні будинки зі стрільницями, куди ховаються селяни, заскочені з нечевя татарами, і обороняються від них; тому кожний селянин, йдучи на працю в поле, завжди має з собою рушницю на плечах і шаблю або тесак при боці; бо вони дуже часто є в небезпеці перед татарами і майже ніколи не бувають в безпеці від них».

Про Київ Е.Лясота каже, що колись він був «славною столицею і самостійним князівством... Він великий і сильно укріплений, був давніше прикрашений силою прекрасних церков і будинків, як громадських, так і приватних... Особливо славний прекрасний і величавий собор св. Софії, котрому нема рівного по величині і котрий збудований цісарем Володимиром за зразком катедри св. Софії в Царгороді. Під цей час церква хоч і збереглася, але перебуває в великому занедбанні; горішні склепіння її, особливо всередині, прикрашені мозаїкою, долівка вистелена гарним кольоровим камінням; на горі галєрія або хори, котрих поруччя від одної кольоші до другої складаються з суцільних плит блакитного каміння з прозорою (ажурною) різьбою...

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України

Далі з хорів виходять по шрубованих сходах на вежочку, в котрій Володимир, за переказами, мав звичай скликати Раду; це легке, ясне приміщення, котре має назву «столиці Володимира».

Про Золотоверху Михайлівську церкву читаємо: «Це прекрасна будова, в середині котрої є округла баня, дах котрої позолочений; всередині теж прикрашена мозаїкою, а підлога виложена маленькими кольоровими камінчиками».

В цілому про Київ Е.Лясота відзначає: «Там, де видніють руїни і де колись стояло місто, в сучасну добу майже зовсім нема будинків, або їх дуже мало, а сучасне місто побудоване внизу в долині, на правому березі Дніпра, воно займає досить великий простір, тому що майже при кожному домі є садок. В ньому багато церков, вони майже усі деревляні, лише одна камняна- стоїть на площі. Там є також катедра католицького єпископа, але соборна церква зовсім занедбана, деревляна. Тут жиють також вірмени, зрештою, не особливо заможні; вони також мають свою церкву. Замок стоїть високо, на окремій горі і займає великий простір; він також не мурований, а деревляний, обмазаний глиною». З таким самим захопленням і признанням пише Лясота про Печерський монастир і «прекрасну муровану церкву в ній».

З опису свого перебування у Запорізькій Січі виходить, що запорізька старшина була добре ознайомлена зі всіма європейськими особливостями дипломатичних зносин і не раз дивувала Лясоту своєю чемністю та добірною вихованістю. Прибувши до Запорізької Січі, що була на острові Базавлук на Чортомлицькім дніпровищі, Лясота пише, що запорізька старшина зустріла його з почестями, навмисне для того вислана на зустріч; при тім на славу посла стріляли з гармат. «Ранком (дня 19 червня) вождь (Запорізький гетьман Богдан Микошинський) прийшов до нас з візитою разом з кількома старшинами, а потім приймав у себе. Після обіду вони вислухали московського посла... Але перед тим заки його вислухати, їх вождь прислав нам з кола прохання, щоби авдієнція, яку вони дали московському послові раніш, ніж нам, не була приводом до непорозуміння, бо їм добре відомо, що його цісарська величність стоїть вище усіх європейських королів і що тому його послів треба було би вислухати першими. Але тому, що вони передбачають, навіть почасти переконались в тому, що москаль хоче висловити свої міркування відносно вербування військових сил, тому вони вважають

Історичні знання в українських землях XIV - пер, пол. XVII ст. 79

можливим перед тим вислухати його». Під час переговорів запорізька старшина зауважила, що їм «тяжко положитися на молдавського господаря, та і самі молдавани від природи несталий, зрадливий нарід, віроломство котрих добре знане козакам». Притім «козаки сказали, що вони не мають звичаю вступати на службу та йти в похід при непевних умовах, і тому бажають, щоб я зробив з ними договір в ім'я цісаря». Тут же з'ясувалася фальшива роль Казимира Хлопицького (польського агента), який видавав себе за бувшого «козацького гетьмана» та ніби посередничав в переговорах поміж цісарем і козаками, а в дійсності, як каже Лясота, «своїм самозванством сам подав привід до поважних непорозумінь». Про московського посла Лясота пише, що він ще перед Запоріжжям, у гирлі Псла, коли зустрів Лясоту, то вдавав, ніби московський князь мав у своїй службі запорізьких козаків, «але він (московський посол) і далі буде зноситися з Запоріжцями з почестями і подарунками». Ця фальшива роль московського посла згодом з'ясувалася, бо московський посол прийшов до Запорізької Січі в ролі прохача і спостерігача, а вже ніяк не в ролі покровителя. Лясота називає запоріжців хоробрими і підприємчивими людьми, котрі з ранніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар. Вони мають власні гармати і багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них зайвим наймати і утримувати окремих гарматників» (як це водиться в іншому війську, зокрема німецькому!): «їх старшина задовольняється загальним пайком, не вимагаючи більшої платні».

Е.Лясота робить наприкінці також цікаві заключения про роль і значення Запоріжжя та українських козаків: «Через те, що внутрішні справи Польші, як видно було, загрожували переворотом в недовгому часі, то я вважав справою надзвичайної ваги запевнити собі приязнь цього товариства (Запорізьких козаків), котре не тільки користується величезними впливами на Україні (с.т. Волині і Поділлі), але на котре оглядається і ціла Польща».

Більш широке коло мемуарно-історичної літератури відноситься до першої половини XVII ст., коли Україна вела вперту, смертельну боротьбу з турками, Кримським ханством і Річчю Посполитою, коли на всю Європу і Малу Азію прогриміла героїчна слава українського козацтва, особливо Запорізької Січі.