Історична наука тоталітарної доби. Отже, в історіографії 1920-х рр

Отже, в історіографії 1920-х рр. превалюють ідеологічно витримані праці провідних партійних і державних діячів, а також загального, публіцистичного плану номенклатурних працівників та журналістів на рівні викладу цитат і коментарів до них, головна мета яких - популяризувати ленінські ідеї в галузі національних відносин. Обравши марсистсько-ленінську орієнтацію, історики-марксисти тільки розпочали освоєння ленінської теоретичної спадщини, в тому числі концепції національно-державного будівництва. Дослідниками ще не була дана оцінка утворення СРСР. Ця подія не згадувалася ні в «Нарисах історії Комуністичної партії» М.Попова, ні у праці О.Бубнова «ВКП(б)» і лише декількома словами - у книзі Є.Ярославського «Короткі нариси з історії ВКП(б)». Дещо ширше висвітлювалася національна політика правлячої партії, утворення СРСР у правовій літературі, але й тут правознавці досить скромно оцінювали утворення Союзу - лише як уточнення, покращення, удосконалення існуючих договорів, федера­тивних зв'язків між республіками.

Помітно пожвавлюється вивчення проблем національних відносин з виходом журналу Ради національностей ЦВК СРСР «Революція і національності». Тут, зокрема, розкривалося значення жовтневої революції для розв'язання національного питання. А редактор журналу С.М. Діманштейн вів у 1928-29 рр. спеціальний семінар «Теорія національного питання» в Інституті етнічних і національних культур народів Сходу. Характерно, що у 1920-ті роки радянські історики досить критично писали про колоніальну політику царської Росії. їх критика російського імперіалізму йшла в руслі боротьби проти великоросійського шовінізму, за втілення ідей пролетарського інтернаціоналізму. Висвітлення національного питання саме з інтернаціональних позицій на матеріалах України знайшло відображення в друкованому органі Істпарту ЦК КП(б)У - журналі «Літопис революції».

Починаючи з другої половини 1920-х рр., деякі марксистські дослідники (школа М.Покровського) атакували те, що називалося «націонал-комунізмом» і «буржуазним націоналізмом» (школа М.С.Грушевського в українській історіографії). Виходячи з марксист­ських засад у вивченні національних відносин, історики партії повели «рішучу боротьбу» з тими, хто,на їх погляд, відходив від єдино вірного вчення - ленінізму, мислив і писав по-іншому. За недооцінку класового

фактора в національному питанні на сторінках журналу «Літопис революції» був підданий критиці М.Равич-Черкаський, який у 1930 р. видав книгу «Ленінізм в національному і колоніальному питанні», а на Першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів дослідники М.Рубач, М.Рубінштейн, З.Гуревич на прикладі аналізу української історіографії показували, як можна гіпертрофувати національне питання на шкоду соціалізму, закликали до боротьби з націоналістичним висвітленням революції. Така критика націоналізму в кінцевому результаті порушила баланс наукових поглядів на догоду привілейованим великоросійським інтересам.

Таким чином, як у 1920-ті, так і 30-ті рр., незважаючи на прямі вказівки ЦК ВКП(б) спеціально вивчати національно-визвольний рух, якихось великих праць по темі так і не було створено. Уже в цей час партійна монополія в політиці негативно вплинула на історичні дослідження, обмежуючи їх рамками марксистсько-ленінської методології. Хвиля репресій проти української інтелігенції в кінці 1920-х — 30-х рр. була спрямована і проти істориків, серед яких були учні і подвижники М.С.Грушевського: К.Грушевська, С.Шамрай, О.Грушевський, М.Горбань та ін. На довгі десятиріччя наукова продукція дослідних установ, яка не відповідала ідеологічним догмам правлячої партії, була захована у спецфонди від науковців та широкого читацького загалу, а значна частина вчених за життя або посмертно була оголошена «ворогами народу» і націоналістами. Система суспільствознавчих установ, яка склалася на кінець 1927 р., під приводом їх ворожості соціалізму в 1928-1932 рр. була ліквідована, а нова - повністю підпорядкована для наукового обслуговування тоталітарного режиму.

Стан історичних досліджень з національно-державного будівництва, коли тоталітарна система стала реальністю, по-різному оцінюється в радянській історіографії. Наприклад, С.В.Кулєшов відзначає, що в кінці 30-х - 40-ві роки «процес накопичення нових знань ішов не так інтенсивно, але в цілому поступальність його руху залишалася». Насправді ж ідеологія «Короткого курсу історії ВКП(б)», схваленого ЦК ВКП(б) в 1938 році, негативно позначилася на історичних дослідженнях, у яких партійність протиставлялася об'єктивності, фальсифікувалася дійсність, підтасовувалися факти, навішувалися ярлики «ворогів народу» на тих, хто не поділяв погляди партномен-

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

клатури. Більшовицький режим прищеплював історикам думку про їх теоретичну неповноцінність, оскільки право на розвиток теорії належало одному Сталіну. Дослідникам відводилася роль пропагандистів «наукових відкриттів», «корифеїв усіх наук». Тому протягом майже двох десятиліть історики створювали знеособлені популярні брошури, побудовані на цитатах із робіт Сталіна та «Короткого курсу історії ВКП(б)». В історичній науці практично зникли дискусії, а якщо вони і були, то торкалися або другорядних проблем, або глибокої давнини, як - от: «Чи була Київська Русь рабовласницькою державою?». Національно-державницька тематика радянського періоду історії обговоренню не підлягала. Все було визначено наперед. Більше того, з середини 50-х рр., після розгрому школи М.Покровського, істориками переоцінюється ставлення до російського колоніалізму, практика якого продовжувалася в радянській зовнішній політиці і зображувалася як прогресивне явище. У зв'язку з цим, до кінця 80-х років навіть не публікувалися критичні антицаристські статті К.Маркса і Ф.Енгельса. Історія неросійських народів повинна була відбивати історію російського, вона переписувалася і узгоджувалася із загальною схемою періодизації, особливо з точки зору відповідних класових формацій і класової боротьби. Домінуючим принципом радянської історіографії була «дружба народів», їх участь в революції. В той час праць, які б що досліджували чи торкалися проблем формування української нації, було дуже мало і з'явилися вони переважно під час лібералізації радянського режиму наприкінці 1950-х - початку 60-х рр.

Фактично з утвердженням радянської влади розпочалося вивчення історії політичного життя, діяльності політичних партій в країні. У 1920-ті - 30-ті рр. з'являються перші узагальнюючі праці з історії більшовизму. Серед них слід відмітити книги П.М.Лепешинського - «На повороте» (1922 р.) та «От кружковщины к партии» (1924 р.); М.С.Ольмінського -«Из прошлого» (1922 р.); Н. Ангорського «Легальный марксизм» (1925 р.); П. Лепешинського — «Как возникла партия большевиков» (1933 р.), М.Савельева-«Возникновение большевизма» (1933 р.) та ін. Наприклад, у працях П.Лепешинського, М.Савельева розкривалася роль В.І.Леніна у створенні більшовицької партії. У 1924-1930 рр. проводилися дискусії про предмет історії партії, час виникнення більшовизму, у зв'язку з 30-літтям І і 25-літтям II з'їздів РСДРП. Провідною темою історіографії

першого післяжовтневого десятиріччя була внутріпартійна боротьба, нерозривно пов'язана з подіями і процесами, які проходили в економіці і політиці в умовах непу.

Певне значення для осмислення питань внутріпартійної боротьби мають характеристики та оцінки поглядів і діяльності Л.Д.Троцького, М.І.Бухаріна, Г.О.Зінов'єва, Л.Б.Каменева та Й.В.Сталіна, що є в ленінських працях «Ще раз про профспілки, про поточний момент і про помилки тт.Троцького і Бухаріна» та «Лист до з'їзду». Відношення Леніна до опозиції, до тих, хто, на його думку, помилялися, висловлено ним у «Проекті постанови Політбюро ЦК РКП(б)» та у статті «Про боротьбу всередині Італійської соціалістичної партії». Різні аспекти ідейно-політичної боротьби знайшли своє відбиття в документах X, XIII, XIV, XV, XVI з'їздів більшовиків, матеріалів конференцій та пленумів ЦК. Тут викладені оцінки підсумків внутріпартійної боротьби на різних етапах, обґрунтовуються погляди більшості ЦК на дискусійні проблеми та критикуються платформи меншості. Ці документи, а також промови й статті Сталіна мали визначальний вплив на дослідження істориків 1920-х -30-х років. Наприклад, праці 1921-1930 рр., де «вождь» кваліфікує погляди Зінов'єва, Каменева, Троцького, Бухаріна як помилкові, опортуністичні, антиленінські, надовго стали основою системи доказів радянських істориків.

Аналіз внутріпартійної боротьби другої половини 1920-х років здійснювався вченими по «гарячих слідах», коли автори сами виступали безпосередніми учасниками політичних подій. Це не могло не позначитися на їхніх працях. З одного боку, така причетність дозволяла висвітлювати події «від першої особи». А з іншого — зумовлювала тенденційний характер праць, що знижувало їх наукову цінність.

Дискусії 1926-1927 рр. зумовили появу великої кількості літератури агітаційно-пропагандистського плану. Особливо багато подібних праць вийшло напередодні і після XV з'їзду ВКП(б), коли відзначалося 10-річчя радянської влади. Головним лейтмотивом публікацій було обгрунтування можливостей побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні, оскільки це питання найбільш гостро стояло в ідейній боротьбі. Більшість авторів у науково-популярній формі розкривали «успіхи» соціалістичного будівництва у всіх галузях економіки, культури, намагалися довести можливість перемоги

374_____ Коцур В.П., Коцур А.П Історіографія історії України

соціалізму в СРСР на противагу твердженням опозиції. Ряд праць було присвячено міжнародному комуністичному руху та партійному бцудівництву. Як правило, в літературі давалася негативна оцінка поглядам опозиції, відкидалися всі її пропозиції, навіть, конструктивні, що торкалися розвитку внутріпартійної демократії. Характерний приклад - збірник статей «Проти троцькістської опозиції», що вийшов у 1927 р. Серед авторів - Ом.Ярославський, С.Крилов, С.Гайснер, Я.Нікуліхін, Н.Березін та ін.

Значну частину літератури з історії більшовизму складали ретроспективні дослідження ходу й суті внутріпартійної боротьби. Це, насамперед, перші навчальні посібники з історії комуністичної партії. Інтерес становлять також брошури та монографії С.Гонікмана, МТайсинського, А.Грюнберга і М.Соколова, в яких зроблена спроба розглянути особливості внутріпартійної боротьби в післяжовтневий період. Наприклад, у книзі Гонікмана основна увага приділяється боротьбі з опозицією на чолі з Троцьким. Книга складається із чотирьох розділів. Детально висвітлюється хід боротьби в період між XIV та XV з'їздами. У заключному розділі («Блудний син повертає до батьківського дому») автор піддає гострій критиці Троцького, характеризуючи його погляди як «продовження меншовизму». «Троцькому неважко було розірвати з партією, - пише Гонікман, - адже він виріс у боротьбі з нею. Важче було Зінов'єву й Каменеву - вони йшли за Троцьким, опираючись».

У квітні 1924 р. Троцький надрукував у «Правде» та «Известиях ВЦИК» ряд статей та промов зі спогадами про Леніна. Ці матеріали потім були об'єднані в книзі «Про Леніна. Матеріали для біографії», де Троцький розповів про свої зустрічі з Леніним, починаючи з 1902 р., велику увагу приділяв подіям жовтневої революції та громадянської війни. У рецензії на книгу Троцького В.І.Невський писав: «Книга тов.Троцького в багатьох відношеннях не тільки книга «про Леніна», але й «книга про Троцького». Інший історик - В.Сорін вважав, що книга Троцького, без сумніву цікава, дає матеріал для біографії, і завдання істориків - розібратись з цим матеріалом. Разом з тим він піддав критиці рецензію Г.Даяна, де останній зі спогадів Троцького робив висновок про те, що саме Троцький є наступником Леніна.

Восени 1924 р. вийшов у світ збірник Троцького «1917 рік», до якого він написав передмову під назвою «Уроки Жовтня». Розгорнулася

Історична наука тоталітарної доби

дискусія в партії. Преса помістила велику кількість статей, в яких критикувалися погляди Троцького. У дискусії з питань історії більшовизму активну участь взяли А.С.Бубнов, М.С. Ольмінський, Ом.Ярославський, М.М.Покровський та інші. Ось що, наприклад, писав Покровський: «Людину, яка б надумала вивчати історію нашої революції «за Троцьким», чекає жорстоке розчарування. Бо ніякої історії, навіть суб'єктивно змальованої, в його книзі... немає». У книзі М.М.Попова «Нарис історії ВКП(б)» особливо підкреслювалися меншовицьке минуле Троцького та розбіжності у поглядах між Леніним і Троцьким. У всіх 16 виданнях «Нарису» є спеціальний розділ «Роль партії і ЦК у збройному повстанні», де досить ясно висловлена думка про те, що більшість ЦК займала однакову позицію з Леніним і підтримувала його. На основі аналізу партійних документів, ленінських статей і листів напередодні подій жовтня М.Попов зробив висновок про те, що «саме Ленін дав точний план Жовтневого збройного повстання». На думку дослідника В.О.Греченка праці Троцького мали дещо тенденційний характер, проте в них були цікаві спостереження й замальовки.

Література 20-х років допомагає зрозуміти ідейні і організаційні особливості більшовицької партії, морально-етичні засади, які забезпечували сходження її до диктаторських вершин - етику лівого радикалізму. Публікації того періоду дозволяють глибше розібратися в моральних засадах діяльності більшовиків. На наш погляд, можна виділити дві групи праць з цієї проблеми. Перша - апологетичного характеру, де «пролетарська» або ж «комуністична» мораль подається як єдино вірна, а її носії як зразок людини. Автори проводять ідею непримиренності до політичного супротивника, підпорядкованості кожної людини, яка стала на шлях боротьби, політиці партії. Цей етичний аспект більшовизму залишався протягом усього періоду, коли кому­ністична партія була біля керма держави. У 1981 р. Р.В.Петропавловський писав, що партійна дисципліна означає: «людина в будь-яку мить, коли це потрібно для справи, готова іти на все». Таких «зомбі» виховувала правляча партія, забезпечуючи власну диктатуру в суспільстві. Другу групу становлять праці філософів, які були свідками зародження політичної етики лівого радикалізму і точно прогнозували її розвиток. Серед них важливе місце займають праці М.О.Бердяева, який вважав, що «марксизм-ленінізм увібрав усі необхідні елементи народницького

Коцур В.П., Коцур А,П. Історіографія історії України

Історична наука тоталітарної доби

соціалізму, але відкинув його більшу людяність, його моральну делікатність як перешкоду для завоювання влади. Він виявився ближчим до моралі старої деспотичної влади».

У літературі 20-х років точилися дискусії навколо етичних проблем та основних напрямків розвитку етики більшовиків. Орієнтиром для молодих більшовиків виступали слова В.І.Леніна на III з'їзді комсомолу: «Моральним є все, що на користь комунізму!». Моральні заповіді, яким наш народ слідував протягом століть, відкидалися більшовиками. В.І.Леніну належить обгрунтування основних норм і правил політичної діяльності більшовиків за умовою їх приходу до влади. Він допускав у відношеннях між комуністами брутальність, але застерігав від озлобленості. Цілком придатними Ленін вважав навіть ті засоби, які викликали у західноєвропейських установах нечуваний гнів, почуття морального обурення і т.ін. Він вчив в разі потреби йти «на всілякі викрутаси, хитрощі, нелегальні прийоми, умовчання, приховування правди».

Більшовики України намагалися витісити з партійного життя все те, що-вважалося неетичним. Це стосувалося, зокрема, пияцтва, яке, як свідчать документи, охопило практично всі партійні організації. Боротьба йшла також з так званими «надмірностями» , тобто придбанням комуністами у власність коней, автомобілів, використання службового персоналу в особистих інтересах, носіння дорогоцінностей і т.ін. Засуджувалось «господарське обростання», в зв'язку з чим сільським комуністам заборонялося мати садибу, робочих тварин, інвентар в більших розмірах, ніж це потрібно «трудовому господарству». Міським комуністам заборонялась участь у торговельно-промислових під­приємствах, а також придбання та оренда будинків. Хоча подібні обмеження вступили в суперечність з матеріальними інтересами людей і не могли не породити подвійну мораль, лицемірство.

Складовою частиною антигуманно! етики залишався атеїзм, який з приходом більшовиків до влади набув характеру державної політики. В 1921 році був виданий циркуляр ЦК КП(б)У. який вимагав вести боротьбу проти релігії і церкви з такою ж наполегливістю, як і класову боротьбу. Головне призначення боротьби полягало в тому, щоб відкинути загальнолюдську мораль, яка заважала проводити в життя плани більшовиків. Архівні документи і матеріали преси засвідчують, що

комуністам свідомо втлумачували, що вони є громадянами вищого гатунку, їм дозволено більше, ніж безпартійним, тільки вони можуть бути при владі, але всі ці пільги можливі лише за умови вірної служби вождю, кожне розпорядження якого корисне для комунізму, тобто -високоморальне. Сае тому партійну мораль покликані бути оберігати контрольні комісії, що були створені в центрі і на місцях. У 1924 р. з ініціативи Центральної контрольної комісії (ЦКК) була розгорнута дискусія з питань партійної етики. Але в ході дискусії виявилося, що частина членів партії відводить етичним питанням більше значення, ніж це потрібно на погляд керівництва. Дискусія була припинена. Вважалось, що зосередження уваги на особистій поведінці комуніста відвертає партію від більш важливих питань. Правила поведінки комуністів були вироблені ЦКК, яка врахувала деякі підсумки дискусії. Характерно, що ні одна етична норма не була визнана абсолютною. Будь-яка практична потреба держави розглядалася як високоморальна. У такий спосіб партію готували до здійснення масових репресій. Лідери більшовизму робили все, щоб партія перетворилася в механізм, який забезпечує їх володарювання і виконує будь-які накази. Вони готувалися до бою з селянством, що було останньою перешкодою на шляху до необмеженої влади.

Таким чином, характерними рисами праць істориків 20-х -першої половини 30-х з питань політичної історії, внутріпартійної боротьби були: по-перше, однобічний, політичний, а не науковий підхід до оцінок діяльності інших політичних партій і сил. Останнє пояснювалося тим, що дослідники часто керувалися не принципом об'єктивності, а, насамперед, точкою зору більшості ЦК. По-друге, на якості наукових досліджень позначився загальний стан історичної науки, коли історики-марксисти відмовилися від старих методологічних підходів, а нові тільки розроблялися, орієнтуючись на діалектичний матеріалізм. Розробка багатьох теретичних питань перебувала на початковій стадії. По-третє, праці 1920-х - першої половини 30-х рр., присвячені політичним аспектам історії радянського суспільства, засвідчують утвердження сталінської концепції правлячої партії під гаслом продовження ленінського вчення. По-четверте, публіцистичні виступи партійних і радянських діячів, праці істориків-марксистів 1920-х - 30-х років засвідчують в партійній етиці більшовиків елементи лівого

378______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

радикалізму, які з часом все більше посилювалися і в певній мірі сприяли утвердженню тоталітарної системи в країні.

У ЗО-ті роки відбулися величезні зміни в суспільно-політичному житті країни, пов'язані з індустріалізацією та насильницькою колективізацією сільського господарства. Були ліквідовані цілі соціальні групи і прошарки суспільства - крупні промислові і земельні власники, заможні селяни («куркулі»), у значній частині інтелігенція старої формації. Усе це оцінювалося політичним керівництвом країни як велика перемога партії і народу, побудова соціалізму.

У реальному житті утвердилася тоталітарна сталінська система з диктатурою однієї партії. Зміни, що відбулися в суспільно-політичному житті, «перемоги» соціалістичного будівництва, нагромадження партією «історичного досвіду» поставили питання про появу нових праць з історії комуністичної партії. Марксистська база для здійснення цієї роботи була закладена в середині 30-х років у ряді крупних робіт з історії партії. У 1931 р. вийшла робота «ВКП(б)» (авторський колектив під керівництвом О.С.Бубнова). Кредо цієї книги визначалося словами О.С.Бубнова, що автори підручника з історії ВКП(б) виходили перш за все з позицій пролетарського революціонера, члена ленінської партії, історика, який, беручи перо, не може бути «об'єктивним» оглядачем партійної історії, а зобов'язаний бути активним борцем за ленінізм, проти усіх перекручень революційної теорії Маркса — Енгельса - Леніна». У першій частині книги, яка носила методологічний характер, розкривалися теоретичні аспекти стратегії і тактики партії, у другій - основні події її історії з 1884 до 1917 р. За основу періодизації історії партії О.С.Бубнов узяв ленінську схему.

Крім названої книги, у першій половині 30-х рр. вийшов підручник «Коротка історія ВКП(б)» під редакцією В.Кноріна та нова книга Ом .Ярославського «Історія ВКП(б)» у двох частинах. У 1930 р. вийшла книга М.С.Воліна «История КП(б)У в сжатом очерке». М.С.Волін вважав, що в Україні після лютневої революції більшовики мали самостійні партійні організації лише в Києві, Харкові, Катеринославі та Луганську, а в решті міст були об'єднані з меншовиками. У даній роботі дослідник вносив уточнення щодо розстановки політичних сил в Україні у період між лютим і жовтнем 1917 року, місця і ролі у революційних подіях різних політичних партій.

Історична наука тоталітарної доби

У центрі уваги істориків-марксистів України 1930-хрр. був процес утворення КП(б)У Дослідники намагалися показати провідну роль більшовиків у революції як єдиних виразників інтересів трудящих мас. Таке висвітлення подій не відповідало дійсності, оскільки більшовицькі партійні організації мали вирішальний вплив лише в крупних промислових центрах України. Ще в 1923 р. вийшла книга М.Равича-Черкаського «История Коммунистической партии (большевиков) Украины», яка зазнала обрушливої критики з боку істориків-марксистів. Автор висунув теорію про «двокорінне» походження компартії України. Керуючись цією теорією, М.Равич-Черкаський виділив у роботі І з'їзду КП(б)У, як факт виключної важливості, прийняття рішення про входження до її лівих українських соціал-демократів.

У кінці 20-х на початку 30-х рр. відбулася ідеологіна «проробка» українських істориків В.Сухіно-Хоменка, М.Свідзинського, М.Яворського та ін. їх творчість визначалася як ідеологічно шкідливий прояв українського буржуазного націоналізму. Одночасно з утверджен­ням історико-партійної науки відкривався в Україні «фронт боротьби» з буржуазним націоналізмом, що і становить особливість розвитку історичної науки в цей час. Поява статей відомих партійних і радянських працівників, у яких створювався ореол геніальності Сталіна як керівника партії і держави, готувала підґрунтя для виходу у світ підручника «Истории ВКП(б). Краткий курс.» (1938), який став еталоном, за яким необхідно було думати і писати, де партійність історичної науки протиставлялася об'єктивності. Збільшується кількість робіт з окремих періодів і проблем історії партії. До початку Великої Вітчизняної війни, за підрахунками дослідників М.А.Варшавчика і Л.М.Спіріна, в середньому за рік виходило біля ста різних історико-партійних публікацій (без урахування партійної публіцистики).

Велика Вітчизняна війна визначила новий напрямок роботи істориків. Історико-партійна наука, як і вся ідеологічна діяльність КПРС, була підпорядкована завданням боротьби проти німецько-фашистських загарбників. У 1942-1945 рр. вийшла обмежена кількість робіт, в основному це публіцистичні виступи на сторінках партійної і радянської преси. Після війни число праць з партійної проблематики помітно зростає. За десять років (1946-1955 рр.) було видано біля 700 книг, брошур та більше 2 тис. публіцистичних матеріалів з історії ВКП(б). В

Коцур В П., Коцур А.П. Історіографія історії України