Інститут мирової угоди у правових системах сучасності

Ідея врегулювання спору мировою угодою відображає покликання правосуддя. А назва місцевих судів як мирових, яка на сьогодні закріплена у законодавстві Російської Федерації ще раз підтверджує характер судової влади, яка покликана не стільки судити і карати, скільки мирити й усувати спори та конфлікти.

Загалом інститут мирової угоди відомий майже усім правовим системам сучасності. Проте назва цього інституту, юридичний зміст, об'єкт, суб'єкти укладення мирової угоди, стадії процесу, на яких допускається її укладення, тощо можуть бути неоднаковими у різних державах. Наприклад, не у всіх державах існує термін «мирова угода». Та й для процедури її укладення застосовують інші терміни. У США — це «посередництво» (mediation), «примирення» (conciliation), «мінісуд» (minitrial), у Великобританії — «посередництво» і «примирення», у державах системи континентального права — «примирення» (conciliation).

Юридичний зміст мирової угоди за законодавством різних держав не завжди є однаковим. Так, у Іспанії, Нідерландах мирова угода — це різновид договору, змістом якого є фіксація обіцянки виконати певну дію чи утриматися від певних дій. Цей договір характеризується добровільним порядком його виконання. У державах системи «загального» права мирова угода також є різновидом договору. Однак на відміну від договору, який укладається відповідно до законодавства держав системи континентального права, цей договір є зобов'язанням відшкодувати збитки у разі невиконання обумовлених дій. У Японії, Франції, постсоціалістичних державах Європи та деяких інших мирова угода розглядається як вид судового рішення, який може оспорюватися у порядку, передбаченому для судових рішень. У Німеччині мирова угода є різновидом виконавчого документа і, керуючись принципом диспозитивності цивільного процесу, сторони мають право відкликати таку угоду [18с. 145].

У польському праві мирова угода (ugoda) – поіменований консенсуальний договір, метою якого є ліквідація спору і примирення сторін. Дефініцію мирової угоди наведено у ст. 917 Цивільного кодексу Республіки Польща, де зазначено, що мирова угода є договором, у якому сторони домовляються про взаємні поступки у сфері існуючого між ними правовідношення з метою усунення сумнівів щодо зобов’язань, які випливають з цього правовідношення, або забезпечення їх виконання, або усунення спору, який вже виник чи може виникнути в майбутньому.

Законодавство держав передбачає різні об'єкти, з приводу яких може укладатися мирова угода. Наприклад, у Японії примирення може досягатися з усіх цивільних та сімейних спорів. В Іспанії не можуть бути об'єктом мирової угоди питання сімейного права, питання, пов'язані з особистим статусом особи, деякі фінансові питання. У державах системи «загального» права мирова угода може укладатися з приводу відшкодування збитків.

Мирова угода може затверджуватися судом. Наприклад, суди США обов'язково затверджують мирові угоди у спорах за позовами неповнолітніх або недієздатних осіб, певних довірених осіб, кількох осіб. У інших випадках суд приймає договір про врегулювання без дослідження його справедливості та добросовісності сторін [18, с. 213].

За цивільним процесуальним законодавством європейських держав суд також наділений повноваженнями перевіряти умови мирової угоди. Зокрема, за ЦПК Республіки Польща суд перевіряє, чи предметом судової мирової угоди є цивільна справа, у якій можливе звернення до суду за захистом, і окрім того, чи вона стосується тільки тих правовідносин, характер яких дозволяє врегулювати спір шляхом укладення судової мирової угоди (наприклад, предметом мирової угоди не можуть бути невідчужувані права). Суд перевіряє зміст мирової угоди, формулювання якої мають бути зрозумілими, чіткими, які не породжують сумнівів, уможливлюють примусове виконання її положень під час виконавчого провадження. Предмет судової мирової угоди не може виходити за межі диспозитивності сторін, наприклад, у випадку процесуальної співучасті на укладення судової мирової угоди необхідна згода усіх співучасників. Хоч суддя відповідно до ст. 10 ЦПК РП зобов’язаний на кожній стадії процесу спонукати сторони до мирного врегулювання спору, він може визнати недопустимим укладення судової мирової угоди, якщо її укладення не відповідає нормам права або засадам співжиття суспільства, або має намір обійти вимоги норм права (ст. 223 § 2 у зв. з ст. 203 § 4 ЦПК РП); якщо цього вимагає охорона навколишнього середовища, або охорона продукції належної якості (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), в окремих трудових справах (ст. 469 ЦПК РП) та господарських (ст. 47913 § 2 ЦПК РП), справах соціального страхування (ст. 47712 § 2 ЦПК РП), справах про визнання умов типового договору незаконними (ст. 47936 § 2 ЦПК РП).

За законодавством Польщі сторони можуть укласти мирову угоду щодо частини позовних вимог. У цій частині суд припиняє провадження, а щодо іншої – продовжує розглядати справу далі [8, с. 242]

У деяких державах Західної Європи, наприклад, Іспанії, Нідерландах, Франції, Польщі, рішення про укладення мирової угоди фіксується у протоколі судового засідання. На вимогу сторони витяг з цього протоколу видається як документ, що має силу судового рішення.

Отже, як бачимо, у деяких державах мирова угода є різновидом договору, тому виникає питання про те, чи є такий договір підставою для відмови у прийнятті позовної заяви та для закриття провадження в справі у судах України, іншими словами, чи є такий договір процесуальним документом, чи цивільно-правовою угодою. У разі невиконання мирової угоди як процесуального документа, вона підлягає визнанню і виконанню на території України шляхом видачі виконавчого листа, а у випадку невиконання мирової угоди як різновиду цивільно-правового договору – є підставою для звернення до суду України з позовними вимогами до сторони, яка її не виконує. Відповідь на це питання можуть дати норми міжнародних договорів за участю України.

Зазначені договори за участю України містять правила, відповідно до яких мирові угоди прирівнюються до рішень органів юстиції у цивільних справах у разі визнання та виконання останніх (наприклад, ст. 44 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; п. 2 ст. 17 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1992 р.). У договорах вказується, що порядок їх визнання та виконання регулюється законодавством тієї договірної держави, на території якої повинно бути здійснене таке визнання й виконання (наприклад, п. 3 ст. 51 Договору між Україною та Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 p.).

Не усі міжнародні договори про надання правової допомоги за участю України мають спеціальні норми стосовно визнання мирових угод. Немає таких норм у договорах, укладених колишнім СРСР з Алжиром 1982 p., Іраком 1973 р., Єменом 1985 p., Фінляндією 1978 p. Така ситуація є виправданою, якщо правовим системам зазначених держав не відомий інститут мирової угоди. Якщо ж це не так, норми про мирову угоду є необхідними у таких договорах з тим, щоб уникнути застосування аналогії закону чи аналогії права [18 с. 412].

Тому в майбутньому, укладаючи міжнародні договори з державами, де мирова угода є різновидом цивільно-правового договору, необхідно у нормах про визнання іноземних рішень тлумачити поняття мирової угоди.