Історіографія давньої історії україни

«Руси складають численні народи, що поділяються на розріджені племена. Поміж ними є нарід, що називається Лудана, котрий є одним з найчисленніших поміж ними. Вони мандрують з крамом в країну Андалус (Еспанію!), Румію (Рим, Італія, або Візантійська держава), Кустантинію (Царгород) і Хозар. Після 300 року Гиджри (912-913 рр. Хр.) трапилося, що коло 500 кораблів, де на кожному було 100 людей (з Руси), увійшли в протоку Найтаса, що зєднуеться з хозарською рікою (Хозарським морем?)». Далі оповідається, що Руси з успіхом воювали з різними народами на побережжі Каспійського моря і досягнули навіть Баку.

Інший арабський письменник 70-х рр. X ст. Ібн-Хаукаль у книзі «Книга шляхів і держав» пише, що Русь знищила своїх сусідів: «Тепер не залишилося і сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хазара, бо Русь напала (знищила) всіх їх, забрала в них всі ті краї і привернула до себе».

Про нашу землю і звичаї наших предків найбільше пише згаданий вже Ібн-Даст:

«Поміж країною Баджнаків (печенігів) і країною слов'ян десять днів дороги; на початку слов'янської землі є місто Куяб (Київ). Шлях до їх країни йде степами, бездоріжжями, через потоки і густі ліси. Країна слов'ян - крає рівний і лісистий; в лісах вони і жиють. Вони не мають ані виноградів, ані ріллі. З дерева виробляють подібне до кухлів, в котрих і вулики для пчіл і мед пчіляний заховується; це зоветься у них - улигидж, і один такий кухоль містить десять кварт його. Вони пасуть свиней, також овець. Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після палення небіжчика йдуть до того місця, де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і ставлять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть кухлів двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, несуть на той горб, там само збирається й родина небіжчика, їдять, п'ють і потім розходяться.

Найбільше сіють просо, в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть:

-Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить! Є в них ріжні кобзи, гуслі і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток роблять собі з меду.

Що до Руси, то вона на острові, що оточений озером. Той острів де живуть вони (Русини), має просторінь на три дні дороги, вкритий лісами і болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то

вона трясеться, бо так пересякнута водою. Вони мають короля, що зветься Хакан-Рус; чинять наїзди на Славян (?) приїздять кораблями, висаджуються, забирають їх в неволю, везуть в Харван (Хазран) і Булгар (над Волгою) і спродують там. Ланів не мають а живуть з того, що привозять з землі Славян.

Вони відважні і хоробрі. Як нападають на інший нарід, то коли не відступлять доки не знищать (його) цілком, гнетуть перможених і роблять їх невільниками. На зріст високі, гарні на вигляд і в нападі сміливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але всі свої напади і походи чинять на кораблях. Штани носять широкі - сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі штани, збирають їх коло коліна і прив'язують до нього. Усі постійно носять при собі мечі, бо мало вірять один одному, а що підступ у них річ звичайна: кому вдасться здобути хоч малий маєток, зараз же рідний брат або товариш починає заздро позирати і силкується, щоб як небудь того вбити або зрабувати».

Ібн-Якуб, арабський письменник 60-х років X ст. у своїх «Записках» подає таку загальну характеристику наших предків: «Взагалі Славяни - люди сміливі, здатні до походу і як би не було розріжнення серед їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони замешкують краї найбагатші оселями і життєвими засобами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток переважають всі народи півночі. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Царгороду».

Грецькі, візантійські джерела VI - X ст. торкаються перважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями перед-християнських часів. Тому з цих джерел довідуємось про військову силу, велич та політичну і економічну експансію старої України-Руси.

Один з найдавніших візантійських письменників Прокопій в другій половині VI ст. писав: «Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми. Шанують вони річку, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з цих жертв ворожать собі».

Більш докладні відомості про тих же словен і антів подає інший візантійський письменник і цісар Маврикій (582-601 рр.):

24______ Коцур В.П., Коцур А.П, Історіографія історії України

«Словени й Анти мають одинаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються намовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі, їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю - пімстити кривду гостя. Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи, але призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі... їхні жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям... Вони цілковито віроломні й не тривкі в договорах. Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться між собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить - так радить Маврикій - позискати одних проти других чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть при кордоні».

Патріарх Фотій (891 р.) - свідок облоги Царгороду нашими предками, пише про них: «Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Чи пригадуєте ви час незносний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним... Коли вони йшли попри місто, несучи, виставляючи пловців з четами, мов би загрожуючи місту смертю від меча... Коли переляк і темрява опанувала розум, і вухо прислухалося тільки до одної вістки: варвари перелізли стіну, і вороги опанували місто! І то яке місто! - Місто (Царгород), оздоблене здобичею з багатьох народів, який нарід хоче зробити тебе здобичею! Ти, що здобував багато трофеїв над ворогами Європи, Азії і Ливії, як підняла над тобою тепер спис варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей!»

Лев Диякон з Малої Азії (що мала живі зв'язки з Україною) у своїх писаннях коло 990 р. так характеризує наших предків: «Нарід нерозважний, войовничий, сильний, що нападають на всіх сусідів, - вони ніколи, хоч і

Історіографія давньої історії України

переможені, не віддаються у руки ворогів і якщо не сподіваються вирватися, (то) встромляють собі в нутро меч і так себе забивають».

З аналізу писемних джерел автори навчального посібника для студентів вузів (Давня історія України: у 2-х кн. - К.: Либідь, 1995) роблять висновок, що слов'яни на рубежі нової ери займали сучасне Полісся, Волинь, Поділля та Середнє Подніпров'я. У II - III ст. венеди звідсіля йдуть через землі бастарнів і данійців на територію між гирлами Дунаю та Дніпра й осідають на ній.

Виразно, з чіткою локалізацію, писемні джерела фіксують слов'ян у середині І тис. н.е., коли останні виступають на історичну арену Європи у вигляді уже сформованої могутньої суспільно-політичної сили.

У VI ст. візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккатта, Маврикій Стратег, знаючи слов'ян під іменем венедів, антів та склавенів, описують їх у своїх працях як багатолюдний народ, котрий активно впливає на політичні події в Південній і Південно-Східній Європі.

За Йорданом, слов'яни у VI ст. поділялися на три великі частини: венедів, антів і склавенів. Територія розселення чисельного племені венедів із півдня окреслювалася Карпатами, а з заходу — верхів'ями Вісли. Східні межі Йорданові не були відомі, але, на його думку, вони простиралися на далеку відстань. Склавени мешкають «від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Донастра, а на північ - до Віскли. Анти ж проживають на землях від Данастра до Данапра, до того місця, де Понтійське море утворює вигин». Якщо така локалізація венедів та антів більш-менш ясна, то ареал поширення склавенських племен точно з'ясувати важко, оскільки географічні прив'язки Йордана нам не зрозумілі. Одні дослідники розміщують склавенів у Подунав'ї, інші - в північній частині сучасної України. Виходячи з аналізу всіх відомих на сьогодні писемних джерел, учені (П.П.Толочко, Д.Н. Козак, В.Ю.Мурзін, Д.Я.Телегін та ін.) дійшли висновку: слов'яни займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. Джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян на лівому березі Дунаю, який вони переходять наприкінці VI — на початку VII ст.

На основі результатів багаторічних польових досліджень й величезної кількості нагромадженого археологічного матеріалу науковці Інституту археології НАН створили якісно нову концепцію слов'янського

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

етногенезу. Вона грунтується на тезі щодо автохтонності слов'янства між Дніпром та Одрою (хоча при цьому не ігнорується й важлива роль міграційних процесів). За методологічну основу цієї концепції править положення, згідно з яким формування слов'янського етносу відбувалося поетапно і здійснювалося впродовж тривалого часу шляхом інтеграції його з іншими етнокультурними групами: балтами на Півночі, ірано-мовними племенами на Півдні, германцями на Заході. До рубежу II - І ст. до н.е. ці процеси розвивалися головним чином на території між Віслою й Одрою, охоплюючи також Волинь в ареалах поширення

лужицької, поморської та кльошевої культур. Після виникнення зарубинецької культури, визначальним субстратом якої виступали поморсько-кльошеві племена— із включенням місцевих (балтських, іраномовних) ком­понентів, центр слов'янської історії переміщується в межиріччя Вісли і Дніпра.

Г*

Написи на пряслицях, кераміці та ливарній формі

Слов'яни були творця­ми київської та частково черняхівської культур. Остання становила виключне явище в історії не лише дав­нього слов'янства, а й інших народів Східної Європи. її вивчення пов'язане з іменем В.В.Хвойки, котрий у другій половині XIX ст. розкопав перший могильник у с. Черняхів на Київщині. Приблизно в той же час у верхів'ях Дністра і західного Бугу дослідження пам'яток цієї культури розпочав

К.Гадачек. У нинішній час вивченням історії черняхівських племен займаються українські науковці М.Ю.Брайчевський, В.Д.Баран, О.В.Гудкова, Є.В.Махно, А.Т.Сміленко. Вони вказують на те, що у Північному Причорномор'ї основу носіїв черняхівської культури складають скіфо-сармати, на території нинішніх Молдови та Румунії - дако-гети, в Лісостепу України - слов'яни. Черняхівська культура поєднала в собі виробнично-технічні досягнення римських провінцій і місцеві традиції різноетнічних племен, у тому числі і слов'ян.

Більшою самобутністю відзначалася культура слов'ян другої чверті І тис. н.е., відома в науці як київська й поширена в північній частині Середнього та південній - Верхнього Подніпров'я. Цю культуру відкрив наприкінці 40-х на початку 50-х років XX ст. В.М.Даниленко, а систематичі дослідження здійснюють, починаючи із 70-х рр. Р.В.Терпе-ловський, Н.М.Кравченко, Є.О.Горюнов. Вони науково обгрунтували, що етнічне підґрунтя київської культури було створене зарубинцями, пшеворцями та їхніми сусідами (усім їм загалом належать змішані у своїй основі пізньозарубинецькі старожитності).

Основні форми господарської діяльності ранньослов'янської спільності вивчали П.Л.Корнієнко, Д.Т.Березовець, О.М.Приходнюк, Б.О. Тимощук та ін. Суспільні відносини досліджували Д.Н.Козак, Й.С.Винокур, С.О.Токарєв. Язичницьку міфологію й організовані форми культу слов'ян проаналізували в своїх працях С.О.Токарєв, Б.О.Рибаков, В.В.Сєдов.

У 1992 р. науковці М.О.Чмихов, Н.М.Кравченко, І.Т.Черняков підготували курс лекцій «Археологія та стародавня історія України», що став першим навчальним посібником, спеціально присвяченим археології та давній історії України. В ньому обґрунтовується величезне значення подій вітчизняної історії для становлення загальнолюдської цивілізації. Широко розглядаються питання етногенезу давнього населення нашої країни: походження та розвиток індоєвропейських народів, витоків українського етносу та ін.

Праця «Давня історія України» (1995 р.) підготовлена до друку колективом авторів Інституту археології НАН як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів (у 2-х кн.) грунтується на величезній джерельній базі, опрацьованій та осмисленій із позицій нової концепції стародавньої історії України.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Історіографія давньої історії України

Як відомо, вітчизняна історична наука тривалий час базувалася на універсалізації формаційного підходу, суть якого полягала в конструюванні різноманітних історико-соціологічних схем, розробці головним чином питань способів виробництва, класової боротьби, форм взаємозв'язку базису й надбудови. Водночас явно недостатня увага -аж до цілковитого ігнорування - приділялася гуманістичним характеристикам суспільства, тим або іншим проблемам духовної історії, етногенезу, взаємозв'язку людини і природи та ін. Автори «Давньої історії України», не відкидаючи положення теорії закономірної поступальності історичного процесу, відмовились від практики недалекого минулого, коли через абсолютизацію цієї закономірності кожна наступна епоха неодмінно ставилася вище за попередню. Адже в дійсності історичний процес ніколи не був таким прямолінійно висхідним, як це декларувалося в радянській історіографії, - він знав і періоди стагнацій, регресу. Ось лише один факт: ранні землеробські суспільства на території України неодноразово підходили до порогу станово-класової формації, але подолати його їм щоразу перешкоджали дестабілізуючі дії з боку войовничих степових кочівників.

Та куди важливішим є те, що формаційний підхід не забезпечує вирішення цілого ряду актуальних проблем цивілізаційного характеру, зокрема формування пріорітетів життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття, духовності того чи іншого суспільства. А без цього годі й сподіватися осягнути складові риси менталітету населення України на різних етапах його самобутнього історичного шляху, з'ясувати місце українства в світовій цивілізації. Таким чином, нове розуміння історичного процесу зумовлює необхідність гармонійного сполучення досліджень формаційних структур й усього розмаїття духовних — зокрема світоглядних, етнопсихологічних - аспектів суспільного життя. Саме в цьому передусім і полягає одна з підвалин нової концепції давньої історії України, що її проголошують дослідники вказаної праці. «Давня історія України» є першою в вітчизняній історіографії спробою комплексного й систематизованого висвітлення на базі археологічних даних стародавньої історії України від часу появи на її землях людської істоти й до епохи Київської Русі включно. Незважаючи на досить високий рівень історичної інтерпретації наявних джерел, жодна із згаданих та подібних проблем не має поки що загальноприйнятого вирішення, а це спричинює

додаткові труднощі при узгодженні різних точок зору на ті чі інші факти історії українського народу.

Рекомендована література

1 .Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій / Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черніков І.Т.-К.: Либідь, 1992. - С. 8 - 40.

2. Ігнатович Е.В. Україна-Іегга іпсо§пі1а. Новий погляд на невідомі факти

ІІ-У ст. нашої ери. - К.: Знання, 1992.

3. Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний

і політичний аспект // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: 36. наук, праць.—Львів, 1995.—Вип. 2 — С. 3-17.

4. Передісторичне минуле української землі. Питання про початки
українсько-руської державності в історичній літературі / Дорошенко
Д.І. Нарис історії України. - Львів: Світ, 1991. - С. 32 - 46.

5. Передмова / Давня історія України: Навч. посібник: У 2-х кн. Толочко

П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. - К.: Либідь, 1994. - Кн. І. -С. 5-9.

б.Повість минулих літ // Літопис Руський. - К.: Дніпро, 1989. - С. 1 -178.

7. Січинський В. Чужинці про Україну. (Розд. 1. Найстарші відомості про

Україну). - Львів: Світ, 1991. - С. 5 - 10.

8. Сохань П.П. Про прадавню історію України / Джерелознавчий
фундаменталізм - основа наукового методу М.С. Грушевського // Вісн.
АН України. - 1992. - N 5. - С. 44 - 46.

Зо

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України