Історико-типологічна характеристика слов'янських мов

ПЛАН

1. Вступ.

2. Історико-типологічна характеристика слов’янських мов.

3. Висновки.

4. Список використаної літератури.
ВСТУП

Історико-типологічні дослідження, в якій би області вони не проводилися, мають своєю кінцевою метою узагальнення окремих результатів синхронного аналізу і тим самим виявлення об'єктивних і реальних типологічних закономірностей досліджуваних явищ.

Пошуки дієвих критеріїв типологічної класифікації мов, вжиті представниками структуралістської школи, призвели до цікавих результатів: в центрі уваги замість генетичного споріднення виявилося географічне спорідненість, старому поняттю "сім'я мов" віддали перевагу нове - "мовний союз.

Методологічні установки досліджень щодо структурної типології можуть уберегти нас від цілого ряду помилок і передчасних узагальнень. Нерідко трапляється, що внаслідок далеко зайшов лексичного і синтаксичного взаємодії двох сусідніх мов робиться висновок про тісну структурному їх уподібненні. На необхідність суворої перевірки подібних узагальнюючих висловлювань і внесення в них відповідних поправок представники структурного напрямку вказували неодноразово.

У всякому разі, не слід шукати причин зазначених взаємозв'язків в історії самих слов'янських мов. Швидше за все тут треба говорити, як про це неодноразово зазначали науковці, про участь слов'янських мов в більш великих угрупованнях, а саме в мовних союзах.

Варто звернути увагу на деякі питання історичної фонетики слов'янських мов з боку їх належності до одного з типів.

ІСТОРИКО-ТИПОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СЛОВ'ЯНСЬКИХ МОВ

Історико-типологічні дослідження, в якій би області вони не проводилися, мають своєю кінцевою метою узагальнення окремих результатів синхронного аналізу і тим самим виявлення об'єктивних і реальних типологічних закономірностей досліджуваних явищ.

Пошуки дієвих критеріїв типологічної класифікації мов, вжиті представниками структуралістської школи, призвели до цікавих результатів: в центрі уваги замість генетичного споріднення виявилося географічне спорідненість, старому поняттю "сім'я мов" віддали перевагу нове - "мовний союз. Методологічні установки досліджень щодо структурної типології можуть уберегти нас від цілого ряду помилок і передчасних узагальнень. Нерідко трапляється, що внаслідок далеко зайшов лексичного і синтаксичного взаємодії двох сусідніх мов робиться висновок про тісну структурному їх уподібненні. На необхідність суворої перевірки подібних узагальнюючих висловлювань і внесення в них відповідних поправок представники структурного напрямку вказували неодноразово .

Історико-типологічна характеристика показує, що між слов'янськими мовами, незважаючи на тісні генетичні зв'язки, існують принципові відмінності.

Вже Р. Якобсон з усією виразністю показав, що кореляція приголосних за твердістю - м'якості і голосні виключають один одного, тобто що в давнину не існувало мов, у яких би ці дві фонологічні особливості були представлені одночасно. Цей висновок має особливо велике значення для типології слов'янських мов.

Як відомо, серед слов'янських мов є такі, в яких відбувається послідовне пом'якшення приголосних, наприклад польська чи російська, з іншого боку, є мови з музичним наголосом, наприклад штокавський діалект. Той факт, що в одних мовах в максимальній мірі використовується різна пом’якшеність приголосних, яка проявляється у трактуванні твердості і м'якості як розпізнавальних ознак, тоді як в інших, які не знають м'яких приголосних, широко представлені вокальні відмінності (музичний наголос, кількість), дозволяє констатувати існування всередині слов'янських мов двох крайніх мовних типів - "консонантних" і "вокалічних". Всі інші мови розташовуються між цими двома полярними типами.

З урахуванням фонологічної навантаження голосних фонем у слов'янських мовах можна виділити наступні групи:

Ø мови:

· а) з розрізненням музичних наголосів на коротких і довгих складах (штокавські говірки, прислівники сербохорватської мови або кашубськогї мови),

· б) з розрізненням музичних наголосів тільки на довгих складах (чакавська наріччя, словенська літературну мову і більшість словенських діалектів).

Ø мови:

· а) у будь-якому складі (мови типу чеської),

· б) тільки в кореневих складах, у префіксах в літературній словацькій мові і в среднесловацьких діалектах;

· в) з обмеженням, який полягає у тому, що в слові можна зафіксувати лише один довгий склад ( в словенських діалектах, які втратили музичне наголос також і в довгих складах, зберігши лише етимологічні довготи .

Ø мови з так званим динамічним наголосом (наприклад болгарська). Система голосних у цих мовах включає як наголошені, так і ненаголошені голосні.

Ø мови без якого б то не було просодичного навантаження на голосні фонеми. Наголос закріплено за певним складом слова, як, наприклад, у польській, в обох лужицьких мовах, а також у деяких словацьких діалектах.

У штокавських діалектах є п'ять кількісно різних голосних: i, е, а, о, u. У даному випадку ми маємо справу з чотирма фонемами – довгою з висхідною інтонацією, короткою з висхідною інтонацією, довгою з нисхідній інтонацією і короткою з нисхідній інтонацією. Якщо врахувати, що чотирма різними інтонаціями представлений також і складотворчий сонант r, то ми прийдемо до висновку, що в штокавському діалекті є 24 складові фонеми.

Кашубська мова з 26 голосними фонемами відрізняється ще багатшим вокалізмом. У літературній словенській мові нараховується 7 довгих фонем з висхідною інтонацією (u, про, про, а, е, є, i), 5 довгих - з низхідною (і, о, а, е, i) і 6 коротких (і, о, а, е, е, i). Разом з трьома складовими фонемами типу r (довгий r з висхідною інтонацією, довгий r з низхідній інтонацією та короткий r) в словенській мові налічується 21 складовий звук. На відміну від словенської мові в штокавській можливі ненаголошені довгі.

Голосні чеської мови характеризуються вільною кількістю, так що у всіх позиціях розрізняються довгі і короткі голосні а-á, е-é, о-ó, u-ú, i - í і дифтонг оu; крім того, тут вживаються складові звуки r і l. У цілому це дає 13 складових звуків. У літературній словацькій мові налічується 6 коротких голосних (і, о, а, а, е, i), 4 довгих (é, á, í, ú), а також позиційно зумовлені дифтонги ie, uo, ia і iu. Крім того, у словацькій мові існує 4 складових сонанти, а саме довгі і короткі r і l. Таким чином, у словацькій мові число звуків, що володіють складотворчою функцією, становить 18. Периферійні словенські діалекти відрізняються від літературної словацької мови перш за все тим, що в них є лише один довгий голосний в межах слова, у той час як у словацькій мові відповідно до ритмічного закону одне і те ж слово може містити два довгих звуки.

Певний виняток становлять вищезгадані східнословацька мова і деякі чесько-польські перехідні говірки.

Система наголошених голосних у мовах цього типу зазвичай багатша, ніж система ненаголошених. У більшості російських діалектів, як і в російській літературній мові, розрізняються під наголосом п'ять голосних фонем, в деяких великоруських говірками - як північних, так і південних - налічується сім таких фонем, в північних великоруських говірках є чотири ненаголошені голосні фонеми, у південних говірках, як і в російській літературній мові, - три. У ряді українських говірок не вбачається різниці між наголошеними і ненаголошеними голосними.

Наступна група – це мови, у яких голосні фонеми позбавлені якого б то не було навантаження. Тут присутній вільний динамічний наголос.

У польській літературній мові, наприклад, налічується всього 5 голосних фонем (i [з варіантом у після твердих приголосних], е, а, о, і) [20]. У словацьких діалектах з наголосом, фіксованим на передостанньому складі, немає ні довгих голосних, ні дифтонгів з однофонемною значимістю. Вони трактуються тут як поєднання "i, u + голосний".

Зіставимо з класифікацією слов'янських мов, яка грунтується на особливостях вокалізму та консонантизму. При цьому ми побачимо, що консонантні відмінності між окремими слов'янськими мовами в кількісному відношенні менш значні, ніж відмінності за вокалізму. Грунтуючись на структурі консонантних систем, науковці розподіляють мови на три групи.

I. Мови, в яких проводиться систематичне протиставлення між твердими і м'якими приголосними по класах (російська мова з її 37 приголосними фонемами, в числі яких 15 пар фонем, що характеризуються кореляцією по твердості - м'якості; польська мова, що нараховує 35 приголосних, у тому числі 13 пар, у яких фонеми протиставлені одина одній аналогічним чином; верхньолужицька, має 33 приголосних, нижньолужицька з її 32 приголосними, українська мова, що нараховує 33 приголосних, болгарська мова - 34 приголосних). У цю групу можна віднести також і східнословацька діалекти, в яких, крім пар t-t ', d-d', n-n ', l-l', є ще пари s-s ', z-z', а в ряді випадків також - з-з '.

II. Мови, в яких проводиться різниця між твердими і м'якими приголосними (словацька літературна мова, що нараховує 27 приголосних, чеська - 26, штокавський діалект - 24 приголосних).

Мови, в яких відсутні м'які приголосні, що має місце в Люблінському вимові словенської мови, де r'перейшло в r, а l' - в l. Літературна словенська мова має надзвичайно бідну систему приголосних, що складається з 21 фонеми.

Згідно з історико-типологічною характеристикою можна виділити для слов'янських мов такі основні типи:

Ø радикальний вокалічних тип, представлений сербохорватською мовою, словенською і кашубською мовами,

Ø радикальний консонантний тип, представлений східнослов'янськими мовами, а також лужицькими і болгарською мовами;

Ø третій тип, до якого належить літературний словацька мова, розташований між зазначеними двома крайніми мовними типами. Це підтверджує Л. Новак у своєму висловлюванні про звуковій системі словацької мови: "У такому випадку літературна словацька мова може бути охарактеризована з точки зору фонології голосних як проміжний тип ".

Південнослов'янська болгарська мова належить до того ж типу, що й східнослов'янські мови і західнослов'янські лужицькі, тоді як, наприклад, кашубська мова належить до типу, представленого сербохорватською і словенською.

У всякому разі, не слід шукати причин зазначених взаємозв'язків в історії самих слов'янських мов. Швидше за все тут треба говорити, як про це неодноразово зазначали науковці, про участь слов'янських мов в більш великих угрупованнях, а саме в мовних союзах.

Варто звернути увагу на деякі питання історичної фонетики слов'янських мов з боку їх належності до одного з типів.

Вокальні мови виявляють тенденцію до вокалізації приголосних. Найбільш виразно ця тенденція проявляється в сербохорватської, де-l, що замикає склад, переходить в-о (spao, gostiona, groce <grlce) і де старе складове l перейшло в u (рuk <р'lk', suza, dugi, puno). Точно так само і в словенській мові (наприклад, в його Люблінському вимові) закінчення "голосний + l" і-ev перетворюються на чистий голосний u: hodil> hodu, vedel> vedu, zetev> zetu. Вокалізація проявляється також у використанні приголосних фонем у складовій функції (що, правда, являє собою загальну особливість радикальних мов і більш "помірних" мов, до яких відноситься також і словацька). Особливе значення має тенденція вокалічних мов до утворення нових складів, тобто до введення в звуковий ланцюг нових голосних. Це відбувається або в результаті розщеплення дифтонгів, або завдяки роз'єднанню "важковимовних" груп приголосних за допомогою вставного голосного (сербохорв. nerav <nerv, franak <frank, akcenat

Якщо ми звернути увагу на радикальні консонантні мови, то отримаємо діаметрально протилежний результат: консонантні мови не тільки не сприяють розвитку сонантів, більше того, вони часом зводять нанівець природу складових приголосних, порівн: наприклад, пол. jabiko (вимовляється japko), piosnka (вимовляється pioska); сюди ж відносяться такі односкладові форми, як krwi, phvac, trwac, а також російські односкладові слова жита, іржу, ртуть, льоду, тішуся. Складова зведена нанівець також і в таких запозиченнях, як тигр, театр, міністр.

Що ж стосується приголосних, які вимовляються важко, то в польській і російській мовах можна знайти величезну кількість збігу приголосних у межах складу, аніскільки не перешкоджають швидкості вимови: пор. пол. pstrzy, zdbto, brzniec, grzbiet, pchta або рос. мить, вошивий, затхлий, моху, тчешь, ткати.

Зіставлення споріднених мов, що робить можливим констатацію далекосяжних типологічних відмінностей у межах даної мовної сім’ї , дає такі результати: мова-основа, з якої постали окремі групи мов, повинна бути представлена у відповідності з тими значеннями, якими ми сьогодні володіємо, така єдність, яка виключає одночасну наявність у ньому багатьох мовних або діалектних типів. Після географічного поділу окремих мов мало місце вплив середовища, але одним лише впливом сусідніх мов, що заселяли Балкани, райони Середземномор'я, узбережжя Балтійського моря, Альпи, Євразію, неможливо пояснити становлення типологічних відмінностей. Таким чином, науковці були змушені прийняти той історичний факт, відповідно до якого в певну епоху розвитку слов'янських мов мав місце стрибок, який знаменував різкий перехід від одного типу до іншого.

Відомо, що окремі слов'янські діалекти, близькі загальнослов'янській мові, стояли перед альтернативою: усунути м'які приголосні, що не увійшли до фонологічні класифікації, або, навпаки, зберегти їх.

Історичний аспект не придатний для встановлення мовної типології, бо цей аспект ігнорує мовну структуру. Навпаки, для історії мов типологічний розгляд виявляється досить корисним, особливо для вивчення одного з найважливіших питань мовної історії - питання періодизації.

ВИСНОВКИ

Зіставлення споріднених мов, що робить можливим констатацію далекосяжних типологічних відмінностей у межах даної мовної сім’ї , дає такі результати: мова-основа, з якої постали окремі групи мов, повинна бути представлена у відповідності з тими значеннями, якими ми сьогодні володіємо, така єдність, яка виключає одночасну наявність у ньому багатьох мовних або діалектних типів. Після географічного поділу окремих мов мало місце вплив середовища, але одним лише впливом сусідніх мов, що заселяли Балкани, райони Середземномор'я, узбережжя Балтійського моря, Альпи, Євразію, неможливо пояснити становлення типологічних відмінностей. Таким чином, науковці були змушені прийняти той історичний факт, відповідно до якого в певну епоху розвитку слов'янських мов мав місце стрибок, який знаменував різкий перехід від одного типу до іншого.

Відомо, що окремі слов'янські діалекти, близькі загальнослов'янській мові, стояли перед альтернативою: усунути м'які приголосні, що не увійшли до фонологічні класифікації, або, навпаки, зберегти їх.