Романтичний протест проти дійсності у житті та творчості Байрона

(1788–1824).

Байрон є найяскравішою постаттю в англійському романтизмі та однією з найвидатніших у світовій літературі.

Все життя і творчість Байрона – це боротьба проти тиранії.

Головна мрія – мрія про свободу людини; сильний присмак індивідуалізму в його світосприйнятті та поезії; відсутність віри у всесильний розум надає іронічного забарвлення багатьом його творам.

Лірика Байрона

Байрон відіграв велику роль у розвитку романтизму у різних країнах. В його творчості всебічно і надзвичайно глибоко відбилася як власна душа поета, так і „життя духу” людини взагалі. Будучи по природі сильною, здатною протистояти тиранії, ницості і бездуховності людиною, він і об’єктом своєї уваги в поезії зробив саме таких героїв.

Лірика Байрона відрізняється яскравим індивідуальним і суб’єктивним забарвленням. Герой його поезії – сильна і пристрасна особистість. Ця сила і пристрасть однаково виявляється як у коханні до жінки („Подражание Катуллу”, „Ты плачешь…”, „Тех дней забыть мне не дано”, „Стансы к Августе”), так і у непереборній любові до свободи („Песня греческих повстанцев”, „Стансы”, „Ты кончил жизни путь, герой”.)

Відверто політичного та сатиричного звучання набули такі поезії Байрона, як „Строки обращенные к рыдающей женщине”, „Винзорская пиитика”, „Песня про луддитов”.

Складне, під час суперечливе ставлення до оточуючого світу, несправедливості та недосконалості життя призвело до формування особливого душевного стану автора та його героїв, що отримано назву „байронізм”.

Особливості романтизму Байрона

При всьому негативізмі в зображенні Байроном сучасного йому суспільства, він іронічно ставиться до розчарування свого героя та до його пасивності.

Головна суть зображуваного розкривається не стільки через бачення головного героя, скільки через авторське емоційне сприйняття протиріч життя.

Трагічний стан світу дедалі здається Байрону все більш незбагненним. Він звертається до думки про фатальну силу, яка карає людей, що і стає уособленням так званої „світової скорботи”.

Особливості форми: зміна стильових тональностей – ліризм, публіцистичність, медитація; використання фольклорних мотивів. Написаний твір спенсеровою строфою, яка складається з дев‘яти рядків різних розмірів.

„Байронізм”

душа ліричного героя живе у пошуках духовних, а не матеріальних скарбів;

герой – яскрава, сильна особистість;

герой відчуває відчуженість і часто є вигнанцем;

герой наділений занадто палкими пристрастями;

герою притаманне інтелектуальне бунтарство;

світова скорбота є невід’ємною рисою світовідчуття героя і виявляється у трагічному сприйнятті картини життя, у песимізмі, у зневірі в перебудову світу.

22.Г.Гейне «Книга пісень»

(1797 – 1856)

Гейне – один з найяскравіших поетів романтиків у європейський літературі. Одна з кращих поетичних збірок поета – „Книга пісень” (1827 р.) складається з чотирьох циклів: „Страждання юності”, „Ліричне інтермеццо”, „Знову на Батьківщині”, „Північне море”. Вони відбивають еволюцію творчості поета 10 – 20-х років.

Провідні теми – кохання і природа, які особливо загострено відчуваються через сповідальні відчуття поета. У кожному циклі є вірш, який найбільш яскраво відтворює емоційний стан автора та його почуття.

„Страждання юності” – найглибше розкриває особистість поета та його нерозділене кохання до кузини Амалії. В дусі романтизму кохання осмислюється фатальною і безжальною силою, яка несе невгамовне страждання. Гама почуттів передається і через різні жанрові форми: романси, балади, пісні, сонети. Так, у „Романсах” автор виливає свій протест проти соціальної нерівності, що може стати на перешкоді коханню (вірш „Бідний Пітер”).

„Ліричне інтермеццо” – це історія кохання від його зародження до того моменту, коли кохана виходить заміж. В цьому циклі кохання постає глибоким людським почуттям, яке одночасно несе і щастя, і муку. Сам образ коханої набуває певної умовності, а ліричний герой виявляє здатність аналізувати свої почуття. Ці найтонші коливання інтимних почуттів відтворюються у Гейне і через дивовижне поєднання життя людини і природи, їх таємної єдності і подібності.

У циклі „Знову на батьківщині”, поет все більше тяжіє до правдивого розкриття внутрішнього світу людини, часто буденних і водночас трагічних протиріч її життя. Один з віршів цього циклу „Не знаю, що стало зі мною...” – став у Німеччині народною піснею. Лорелея, що згубила плавця, за старовинною народною легендою – це водяна німфа, красуня. Своїм чаруючим співом, що линув над скелястими берегами Рейну, Лорелея заманювала тих, хто пропливав, на підводні рифи, де вони і гинули. У вірші ж Гейне – головним є не саме така подія, а створення поетичного образу через художньо-майстерне його зображення, через трагічне поєднання краси і смерті.

„Північне море”: непідробне ліричне і щире почуття Гейне відбилося у створених ним картинах і образах природи цього циклу. Природа стає для поета-романтика невід’ємним елементом бачення і розуміння навколишнього світу та власної душі. З нею ліричний герой відчуває свою спорідненість. Цьому сприяє широко використовуваний поетом прийом олюднення. Іронія набуває філософсько-доброзичливого відтінку, душа поета тягнеться до гармонії („Привітання морю”).

Поетична майстерність Гейне виявляється у конкретності поетичних образів, у динамічності невеликих віршів, у блискучій дотепності, вдалих характеристиках, яскравій мові, різноманітності розмірів та рим.

У збірці „Книга пісень” відчувається орієнтація на народну німецьку поезію і стиль народних німецьких пісень. На тексти цієї збірки було написано багато музичних творів такими композиторами, як Шуберт, Шуман, Вагнер, Гріг, Чайковський, Лисенко (романс „Коли розлучаються двоє”).

26.Роман В.Гюго „Собор Паризької Богоматері”

В.Гюго був поетом, драматургом та визначним романістом, свідком великих історичних подій. Він також був теоретиком романтизму у Франції, засновником романтичного напрямку.

Найбільш відомі романи В.Гюго – це „Собор Паризької Богоматері”(1831), „Знедолені”(1862), „Дев’яносто третій рік”(1874), „Людина, що сміється”(1969).

„Собор Паризької Богоматері” був першим історичним романом В.Гюго. Тікаючи від сірої буденності життя, письменник поринув у середні віки, відзначені бурхливим і драматичним життям. Роман був написаний під враженням від липневої революції 183О року і має яскраве антифеодальне спрямування.

У романі виявляють всі ознаки романтичного твору: незвичайні герої та обставини в яких вони діють, контрасти, перебільшення і гротеск, образи-символи, емоційна бурхлива манера оповіді, яскрава, насичена мова. Сам Гюго писав про свій роман :”Собор Паризької Богоматері” – це минуле, пропущене крізь призму фантазії та гуманних поглядів”.

У романі колоритно відтворено саму епоху XV століття. Яскраві описи Парижа, Собору, магістратури, зали палацу поєднуються з зображенням життя представників різних соціальних прошарків тогочасного суспільства: купців, священників, злидарів, дворян та ін..

Дія роману розгортається навколо Собору Паризької богоматері, який уособлював у собі, з одного боку, силу і талановитість французького народу, що створив його, з іншого – він виступав похмурою, страшною громадою, в якій крилися зла жорстокість та несправедливість, що гнобили людину. На відміну від В. Скотта, Гюго не намагався відтворити типові характери історичної доби, не пов’язував долю окремих людей з плином історії. Але , створюючи образи головних героїв, письменник дотримувався романтичних принципів побудови характерів. Світ для автора – це арена боротьби добра і зла. Сам історичний процес – це процес розвитку людського духу. Це складний шлях, на якому люди, долаючи зло, пороки, злочини, йдуть від морока до світла. І світло, завдяки добрій волі провидіння, долає пітьму. Типовими романтичними героями в романі є дзвонар Квазімодо та архідиякон Собору Паризької богоматері Клод Фроло. У Квазімодо краса душі криється в потворному тілі, в той час як зовнішня привабливість Клода Фроло приховує в собі звірячу натуру.

Використаний Гюго принцип контрасту дає можливість письменнику поєднати прекрасне і потворне, добро і зло, світло і морок життя . Випробування коханням відкрило найпотаємніше в душах героїв, виявивши різкий контраст між зовнішнім образом та внутрішньою суттю людини. Потворний дзвонар Квазимодо віддав Есмеральді все світло своєї душі: він врятував її від ешафоту і сховав у соборі, він обожнював її, глибоко страждаючи через свою потворність, був готовій до самопожертви заради неї. Натомість архідиякон Клод Фроло, охоплений демонічною пристрастю до Есмеральди, доводить її до загибелі і в той же час сам перекреслює своє життя, заперечуючи бога і все, що з ним було пов’язане.

За тим же принципом контрасту зображено і суспільство в цілому. І якщо добро та щирі людські почуття притаманні людям з народного середовища , то верхівка суспільства несе в собі зло і насилля. Особливо яскраво зображені темні сторони людської душі, які уособлює архидиякон Собору Клод Фроло. Розвінчання його жорстокості та підступності свідчить і про яскраво виражену антиклерикальну спрямованість роману.

Драматичні долі окремих героїв подано на фоні майстерно відтвореного народного середовища і його бурхливого життя. У романі В.Гюго народ перетворюється на історичну силу, яка то веселиться і святкує, то грізно шумить на площах.

„Собор Паризької Богоматері” В.Гюго став визначним твором у розвитку жанру історичного роману доби романтизму.