Цінотлива 16 страница

Джонас здихався Корделії за першої ж нагоди, хоч і не настіль­ки швидко, як йому хотілося б, адже тій старій висохлій мумії доводилося догоджати. Вона ще могла статися йому в нагоді. Прощаючись, він поцілував її в кутик рота (від чого вона так бурхливо зашарілася, що він побоявся, як би в неї не сталося крововиливу в мозок) і повідомив, що негайно займеться спра­вою, яка так її непокоїла.

— Але обережно, щоб ніхто не дізнався! — боязко пробель­котіла вона.

Так, пообіцяв він, проводжаючи її додому. Він буде обереж­ний, обережність — його друга натура. Він знав, що Корделія не заспокоїться, поки не знатиме правди, але вважав, що всі її підозри виявляться безпідставними. Підлітки обожнюють пере­більшувати, чи не так? Якщо дівчина знайшла в тітки слабину, то, замість заспокоїти її, могла дражнитися.

Корделія зупинилася коло білого частоколу, що відділяв її город від дороги. На її обличчі проступив вираз піднесеного полегшення. Джонас подумав, що вона схожа на мула, якому чухають спину шорсткою щіткою.

— Я про це навіть не думала... але це схоже на правду?

— Дуже схоже, — підтвердив Джонас, — але я все одно пере­вірю. Краще сто разів перевірити, ніж потім шкодувати, — він знову поцілував її в кутик губів. — І ні пари з вуст хлопцям у Будинку-на-набережній.

— Дякую тобі, Елдреде! Ой, дякую! — і, перш ніж побігти в будинок, вона стисла його в обіймах. Її крихітні груди на дотик були як кам’яні. — Напевно, сьогодні я зможу нарешті заснути!

«Ти, може, й спатимеш, — подумав Джонас, — а от я — на­вряд чи».

Низько опустивши голову і зчепивши руки за спиною, він пішов до стайні Гокі, де тримав свого коня. Назустріч йому бігла ватага хлопчаків. Двоє розмахували в повітрі відрубаними собачими хвостами, на кінцях яких виднілася скипіла кров.

— Мисливці за трунами! Ми Великі мисливці за трунами, такі самі, як ви! — зухвало заволав до Джонаса один з них.

Джонасова рука блискавично вихопила револьвер і настави­ла на хлопців. І вони побачили його таким, яким він був на­справді: з розлюченими очима, що вергали блискавки, і вищи­реними зубами він скидався на сивого вовкулаку.

— Вшивайтеся звідси, малі паскуди! — загарчав він. — Вши­вайтеся, поки я не відстрелив вам дупи і не дав вашим батькам приводу радіти!

На якусь мить вони так схарапудилися, що не могли зруши­ти з місця. А потім із вереском накивали п’ятами. Один із ши­беників залишив свій трофей валятися на дорозі. Собачий хвіст розкинувся на дошках хідника, як зловісне віяло. Скривившись від огиди, Джонас сховав револьвер у кобуру, знову зчепив руки за спиною і пішов далі, скидаючись на панотця, що роз­мірковує над природою богів. Але що, заради богів, він собі думав, коли цілився з револьвера на тих малих пройдисвітів?

«Нервуюся, — подумав він. — Непокоюся».

Так, він був стурбований. Підозри старої пліткарки без дупи й цицьок дуже його засмутили. Не через Торіна — як на Джо­наса, то Деаборн міг відтрахати ту дівку на міському майдані в розпал Ярмарку Жнив, — а через те, що хлопець міг пошити його в дурні і в іншому сенсі.

Одного разу він уже підкрався до тебе ззаду, іти поклявся собі, що більше ніколи такого не допустиш. Але якщо він має ту дівку, це означає, що він знову тебе обставив. Чи не так?

Еге ж, як казали в Меджисі. Якщо той хлопець був настільки нахабний, що завів інтрижку з майбутньою коханкою мера, і на­стільки хитрий, щоб вийти сухим з води, то хіба це відповідало уявленню Джонаса, що троє невихованих дітлахів із Внутріш­нього світу ледве можуть знайти свої власні задниці, та й то обома руками і зі свічкою?

«Якось ми їх уже недооцінили, й вони виставили нас на по­сміховисько, — сказав Клай. — Я не хочу, щоб це повторилося».

А чи не сталося це знову? Що встигли рознюхати Деаборн і йо­го друзі? Чи багато вони вже знали? І кому про це розповіли? Якщо Деаборн потай грав на бандурі обраної мером дівки... поклав на Елдреда Джонаса, та й усіх penny щось настільки велике...

— Доброго дня, сей Джонас, — Брайан Гукі розплився в усміш­ці, мало не б’ючи Джонасові земні поклони й притискаючи до широких ковальських грудей свого бриля. — Хочете свіжого графу? Щойно з-під пресу...

— Єдине, що мені треба, — мій кінь, — відрубав Джонас. — Перестань базікати і хутко приведи мені його.

— Еге ж, з превеликою втіхою, дякую, сей, — коваль побіг виконувати наказ, кинувши через плече знервований погляд, щоб пересвідчитися, чи його, бува, зараз не пристрелять.

За десять хвилин Джонас уже їхав на захід Великим Шляхом. Його розпирало дивне, проте нездоланне бажання пустити ко­ня в галоп і послати все під три чорти: козлика Торіна, якому в ребро постукався біс, Роланда і Сюзен із їхніми сопливими підлітковими любощами, Роя та Клая з їхніми спритними ру­ками, але загальмованими мізками. Раймера з його амбіціями і Корделію Дельґадо, котра вже напридумувала, як вони з ним удвох сидять десь у тінистому лісочку, він читає їй поезію, а во­на заквітчує йому чоло вінком.

Він уже не раз давав драла від проблем, коли інтуїція нашіпту­вала йому вчинити саме так. Але цього разу він не поїде. Він по­клявся помститися тим шмаркачам. А обіцянок самому собі він не порушував ніколи (на відміну від обіцянок іншим людям).

А ще був Джон Фарсон, на нього теж слід було зважати. Джонас ніколи не спілкувався з самим Добрим Чоловіком (та й бажання такого в нього ніколи не виникало: подейкували, що Фарсон небезпечний божевільний з ексцентричними вибриками), проте мав оборудки із Джорджем Латіґо, який, напевно, очолюватиме загін Фарсонових людей, що має прибути з дня на день. Це Латіґо найняв Великих мисливців за трунами: заплатив їм величезну суму авансом (хоча Джонас досі не поділився грішми з Рейнолдзом і Діпейпом) і пообіцяв ще більше з воєнної здобичі, якщо війська Альянсу буде розбито в горах Шавед чи на їх околицях.

Латіґо був той ще жук, але навіть близько не міг дорівнятися за розмірами до жука, який повз за ним. А крім того, хто не ризикує, той не отримує великої винагороди. Якщо вони доставлять коней, волів, вози свіжих овочів, смолу, нафту, кристал (перш за все ма­гічний кристал), все буде добре. Та в разі провалу їхніми головами Фарсон і його поплічники гратимуть у нічне поло. Таке могло статися — Джонас знав. І не мав сумнівів, що колись це обов’язково станеться. Але якщо його голова й розпрощається з плечима, то їхнє розлучення станеться не через якихось мармиз на кшталт Деаборна і його друзів, чия б кров не текла в їхніх жилах.

Якщо в нього інтрижка з осіннім подарунком Торіна... якщо він зміг приховати настільки велику таємницю, то які ще секрети він приховує? Напевно, він таки грає зі мною в Замки.

Якщо так, то гратиме він недовго. Щойно юний пан Деаборн вистромить носа з-за Сховку, Джонас відстрелить йому цю ви­датну частину обличчя.

Але зараз питання було в тому, куди податися спочатку. На Смугу К, оглянути казарми хлопців, як він уже давно збирався? Він міг це зробити, адже о тій порі вони всі втрьох мали бути на Крутоярі, рахуючи коней. Втім, хіба через коней його голова могла полетіти з плечей? Ні, для Доброго Чоловіка коні були тільки додатковою принадою, не більше.

І Джонас поїхав на Ситґо.

Спершу перевірив цистерни. Їх ніхто не зрушував з місця — сто­яли так, як і раніше, у ряд, готові, коли настане час, котити до місця призначення, надійно сховані за сосновими гілками. Де­які гілки вже почали жовтіти на кінчиках, але завдяки дощу здебільшого залишалися на диво свіжими й зеленими. Слідів чийогось втручання Джонас не помітив.

Далі він піднявся на схил, уздовж нафтогону, раз у раз зупи­няючись, щоб перепочити, і ці зупинки частішали. Коли він нарешті дійшов до іржавої брами, що відділяла схил від нафто­вого поля, біль у нозі став нестерпний. Джонас оглянув браму та спохмурнів, побачивши плями бруду на верхній перекладині. Можливо, вони нічого не означали, а можливо, хтось просто переліз через браму, щоб не ризикувати відчиняти її (вона могла відвалитися разом із петлями).

Наступну годину він витратив на те, щоб перевірити нафто­ві свердловини, особливо ті з них, які досі працювали. Шукав сліди. Знайшов безліч слідів, але прочитати за ними бодай щось було неможливо, надто після того, як упродовж тижня періщив дощ. Тут могли побувати хлопці з Внутрішнього світу та ватага шибеників з Гембрі, Артур Ельд і всі його лицарі. Невідомість (будь-яка, крім як у грі в Замки) доводила Джонаса до сказу.

Він пішов назад тим самим шляхом, збираючись спуститися схилом до свого коня і поїхати до міста. Ногу пекло вогнем. Щоби вгамувати цей біль, потрібно було нажлуктитися. Барак у Смузі К міг зачекати.

Він подолав половину шляху до брами, побачив порослий травою під’їзний шлях, що з’єднував Ситґо з Великим Шляхом, і зітхнув. На тому відрізку дороги не могло бути нічого, але якщо вже він стільки пройшов, то мав довести роботу до кінця.

Прокляття. Я хочу випити.

Проте не лише Роланд часом відчував, що його бажання йдуть наперекір виучці. Джонас знову зітхнув, потер ногу і пішов до зарослої стежини з двома паралельними борознами. І, як ви­явилося, недаремно.

Ця річ лежала в канаві, менш ніж за дюжину кроків від того місця, де стара дорога з’єднувалася з Великим Шляхом. Спер­шу Джонас помітив, як щось біліє у траві, і подумав, що то ка­мінь. А тоді виявив у ньому круглий чорний отвір, який міг бути лише очною западиною.

Під акомпанемент бряжчання і глухого гуркоту вишок за спи­ною Джонас, крекчучи, став на коліна і підняв річ. Грачиний череп. Десь він уже його бачив. Чорт, та його бачила половина міста. У того хвалька, Артура Гіта... який, подібно до всіх хваль­ків, жити не міг без трофеїв.

— Він називав його вартовим, — пробурмотів Джонас. — Де­коли вішав на луку сідла, правда ж? А деколи — собі на шию, як підвіску. — Так. Череп був у шмаркача на шиї тієї ночі в «Раю для подорожніх», коли...

Джонас повернув пташиний череп. Щось загуркотіло всере­дині, наче остання самотня думка. Джонас нахилив його, по­трусив над долонею, і звідти випав шматок золотого ланцюжка. То он як хлопець носив його на шиї. Ланцюжок порвався, череп упав у канаву, а сей Гіт не завдав собі клопоту його пошукати. Напевно, думка про те, що хтось може його знайти, навіть не по­стукала йому в голову. Хлопці такі недбалі. Дивно, як вони взагалі доживають до віку дорослих чоловіків.

Вираз Джонасового обличчя залишався незворушним, поки він роздивлявся пташиний череп, але в душі вирувала така лють, якої він ще ніколи в житті не відчував. Так, вони тут побували. Ще вчора подібна думка могла викликати в нього хіба що пре­зирливу посмішку. І, мабуть, вони бачили цистерни, хай як добре ті замасковані. І якби Джонас не знайшов цей череп, то так і не дізнався би про це.

— Коли я їх порішу, їхні очі будуть так само порожні, як і твої, сер Гайворон. Я виколю їх власноруч.

Джонас хотів було викинути череп, але передумав. Він міг статися йому в нагоді. Тримаючи череп у руці, Джонас пошкан­дибав до свого коня.

Корал Торін прямувала вниз по Гай-стрит у бік «Раю для подо­рожніх». У голові гуло, серце гидко теленькало в грудях. Вона встала з ліжка лише годину тому, але похмілля було таке не­стерпне, що їй здавалося, ніби вже день. Останнім часом вона надто багато пила (тепер майже щовечора), але на очах у людей діяла обережно: випивала не більше однієї-двох чарок, до того ж не надто міцних напоїв. Поки що ніхто нічого не запідозрив, тож вона могла безперешкодно надудлюватися. А як інакше витримати братика-кретина? Це місто — збіговисько ідіотів? І, звичайно, як витримувати тягар усвідомлення того, що всі влас­ники ранчо в Асоціації конярів і щонайменше половина вели­ких землевласників — зрадники?

— До дідька Альянс, — прошепотіла вона. — Краще синиця в руках.

Але чи була в неї синиця? І не лише, в неї, а й у всіх них? Чи дотримає Фарсон своїх обіцянок, обіцянок які дав їм чоловік на ймення Латіґо, а переказав їхній неповторний Кімба Раймер? У Корал були щодо цього свої сумніви. Тирани мали звичку забувати свої обіцянки, а синиці в руках дратували тим, що клювали пальці, гидили в долоні, а потім випурхували на волю. Втім, тепер це було неважливо. Вона себе убезпечила. Крім того, на спиртне, азартні ігри та повій завжди був попит, неза­лежно від того, перед ким люди згинали коліна чи від чийого імені з них збирали податки.

І все ж, коли старий демон-сумління знову заводив свою тиху пісню, заглушити її могло лише спиртне.

Перед поховальним бюро Крейвена вона зупинилася, див­лячись на веселих хлопців, які, видершись на драбини, розві­шували на стовпах і піддашшях споруд паперові ліхтарики. Ці барвисті лампи запалять у вечір Ярмарку Жнив, і головна вулиця Гембрі сповниться тінями від м’якого суперечливого світла.

Корал згадала, як сама була дитиною: захоплено споглядала ліхтарики з кольорового паперу, слухала крики й тріскотняву феєрверків, танцювальну музику, що линула з «Зеленого сер­ця», а татко тримав її за руку... Її і старшого братика Гарта. У цих спогадах Гарт неймовірно пишався з того, що йому вперше до­зволили вдягти довгі штани.

На неї накотила ностальгія — спершу солодка, потім гірка. Дитина виросла, стала худющою жінкою з нездоровим кольо­ром обличчя, власницею корчми й борделю (не кажучи вже про ласий шмат землі на Крутоярі), жінкою, котра останнім часом не мала в ліжку нікого, крім канцлера її брата, жінкою, в якої була одна головна мета в житті — нажлуктитися, і якомога ра­ніше. Як же так сталося? Та дитина навіть уявити не могла, що перетвориться на таку жінку.

— Що я зробила не так? — спитала вона в самої себе. І роз­сміялася. — О Людино-Ісусе, коли ця заблудла грішниця зі­

йшла з праведного шляху? Алілуйя. — Власний тон нагадав їй проповідницю, яка рік тому проїжджала через їхнє містечко. Пітстон, Сильвія Пітстон, так її звали. І Корал розсміялася, цього разу майже щиро. Решту шляху до «Раю» вона подолала в кращому гуморі.

Шимі був надворі, доглядав те, що лишилося від його шовкоцвітів. Він помахав їй рукою і привітально гукнув. Вона по­махала у відповідь і теж щось вигукнула. Хороший він хлопець, цей Шимі. Вона навіть раділа з того, що Діпейп його не вбив, хоча легко змогла б знайти йому заміну.

Відвідувачів майже не було, проте бар потопав в яскравому освітленні: горіли всі газові світильники. Усе сяяло чистотою. Плювальниці вичищав Шимі, але решту роботи, як зрозуміла Корал, виконала повнява жінка за шинквасом. Блідість щік і по­рожнечу очей цієї жінки не приховувала навіть косметика. Шкіра в неї на шиї вже почала збиратися в складки (Корал завжди вну­трішньо здригалася, коли бачила таку «ящіркову» шкіру в жінок).

Під невсипущим наглядом скляних очей Зірвиголови в барі порядкувала Петті Гуляща. Якщо їй ніхто не перешкоджав, вона могла прибирати, аж поки не прийде Стенлі і не вижене її. Петті нічого не казала Корал (знала, що цього робити не слід), лише натяками давала зрозуміти, чого їй хочеться понад усе в сві­ті. Її кар’єра повії вже хилилася до заходу, і вона відчайдушно прагнула отримати роботу в барі. Тим паче, що для цього був прецедент. Корал знала, що в містечку Лісові Хащі на Річково­му Шляху була жінка-бармен, і ще одна — в Гленкоуві, на пів­ніч вздовж узбережжя в Таваресі, поки пранці не звели її в мо­гилу. Проте Петті не хотіла помічати очевидного: Стенлі Руїс був молодший за неї на п’ятнадцять років і набагато здорові­ший. Петті вже гнитиме в могилі для жебраків, а Стенлі ще довго розливатиме випивку під Зірвиголовою.

— Добривечір, сей Торін, — привіталася Петті. Не встигла Корал і рота розтулити, як повія поставила на шинквас склян­ку й наповнила її віскі по самі вінця. Корал злякано на неї по­дивилася. Виходить, вони всі вже були в курсі?

— Я не хочу, — відрубала хазяйка. — Нащо, в ім’я Ельда, ти мені наливаєш? Ще навіть сонце не сіло! Вилий назад у пляш­ку і вимітайся звідси, заради свого батька. Кого ти надумала тут обслуговувати о п’ятій годині? Привидів?

Обличчя Петті скам’яніло, на товстому шарі макіяжу, здава­лося, проступили тріщини. Вона дістала з-під шинкваса лійку, вставила в шийку пляшки й вилила віскі назад. Її руки (без перснів — усі персні вона вже давно виміняла в крамниці через дорогу на їжу) так тремтіли, що трохи віски вилилося на шинквас навіть попри лійку.

— Вибачте, сей. Я лише...

— Мені начхати, що ти там лише, — Корал повернулася і змірила поглядом налитих кров’ю очей Шеба. Коли вона за­йшла, той сидів на лавці перед піаніно й гортав старі ноти, але тепер вибалушив на неї очі. — А ти чого витріщаєшся, жабо?

— Нічого, сей Торін. Я...

— Тоді йди витріщатися деінде. І свиню цю прихопи з со­бою. Попердоль її там. Це буде корисно для її шкіри. І для твоєї теж.

— Я...

— Геть звідси! Ти глухий? Обоє геть!

Замість рвонути нагору, в «номери», Петті й Шеб пішли на кухню. Але Корал було до того байдуже. Хай би вони хоч у пекло провалилися. Куди завгодно, аби геть з її очей.

Зайшовши за шинквас, вона роззирнулася. Двоє грали в кар­ти в дальньому кутку. Сьорбаючи пиво, за ними спостерігав той крутелик Рейнолдз. На дальньому боці шинкваса сидів ще один чоловік, але він замріяно дивився поперед себе, перебуваючи десь у своєму світі. На сей Торін ніхто не дивився. Але що з то­го, якби й дивилися? Якщо Петті знала, то вони й поготів.

Вона провела пальцем по калюжі віскі на шинквасі, посмок­тала палець, знову провела і знову посмоктала. Потім взялася за пляшку. Але налити не встигла. На шинквас стрибнула зелено­ока, схожа на павука потвора, яка голосно сичала. Зойкнувши, Корал впустила пляшку собі під ноги. Але сталося диво: пляшка не розбилася. А от її голова могла луснути — принаймні, так їй певний час здавалося. Спухлий пульсуючий мозок погрожував розколоти череп, як гнилу шкаралупу яйця. Картярі з гуркотом перевернули свій столик, Рейнолдз витяг револьвер.

— Ні, — сказала вона тремким голосом, у якому заледве впіз­нала свій. В очах пульсувала кров, серце шалено калатало в гру­дях. Тепер вона зрозуміла, що з переляку справді можна вмер­ти. — Ні, джентльмени, все гаразд.

Шестинога потвора на шинквасі розтулила рота, оголивши ікла, і знову засичала.

Корал нахилилася (коли голова опинилася на рівні талії, їй знову здалося, що вона от-от лусне), підняла пляшку, в якій залишалося ще на чверть рідини, і жадібно присмокталася до шийки, більше не ховаючись від чужих очей і не зважаючи на те, що про неї подумають.

Наче прочитавши її думки, Чахлик знову засичав. На ньому був червоний нашийник — радше зловісний, ніж веселенький.

— Пристрелити цю гидоту? — спроквола спитав чийсь го­лос. — Якщо скажеш, я пристрелю. Одна куля — і від нього ли­шаться самі пазурі, — між стулковими дверима стояв Джонас. І хоча вигляд у нього був не ліпший, ніж у неї самої, Корал не сумнівалася, що він спроможний виконати погрозу.

— Ні. Стара сука перетворить нас усіх на цвіркунів чи на щось подібне, якщо ти вб’єш її улюбленця.

— Яка сука? — поцікавився Джонас, підходячи до шинкваса.

— Рея Дубатіво. Її називають Реєю з Коосу.

— А! То ж не сука, а відьма.

— І сука теж.

Джонас погладив кота по спині. Той дозволив себе попести­ти, навіть вигнувся дугою, але Джонас провів рукою лише раз. Шерсть у тварини була огидно волога на дотик.

— Не проти, якщо я приєднаюся? — спитав Джонас, киваю­чи на пляшку. — Ще рано, але моя нога ниє, як шкура грішни­ка в пеклі.

— У тебе нога, в мене голова. Рано, пізно — не має значення. За рахунок закладу.

Джонас здивовано звів білі брови.

— Подякуєш потім. Призволяйся.

Вона простягнула руку до Чахлика. Той знову засичав, але до­зволив витягти папірець з-за нашийника. Розгорнувши його, Ко­рал прочитала чотири слова, написані друкованими літерами: