Особливості розвитку культури

У середині та у другій половині XVIII ст. відбувалося подальше піднесення української культури. її розвиток знач­ною мірою гальмувався реакційною політикою царизму та польської влади на українських землях. Водночас кращі інте­лектуальні сили українського народу втягувалися в культурну і освітню діяльність Росії. Такі видатні діячі української куль­тури, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та багато інших очолили російські церковні й освітні ус­танови. Величезної шкоди національній культурі завдав виданий 1721 року указ Петра І про заборону друкувати україн­ською мовою. Після переходу І. Мазепи на бік Карла XII про­тягом 30 років зазнавала різних утисків Києво-Могилянська академія. Домагання української громадськості відкрити уні­верситет в Гетьманщині у XVIII ст. так і лишилися безрезуль­татними. Водночас на Правобережжі у другій половині XVIII ст. з'явилися гімназії у Кремінці, Чернівцях, семінарія в Мукачеві. Проте в цих навчальних закладах переважали не освітні, а ідеологічні інтереси, що гальмувало розвиток культури в Україні.

На Лівобережній Україні ситуація була дещо сприятливі­шою. Тут вже в середині XVIII ст. утворилася певна система початкової освіти (цифірні, полкові та гарнізонні школи). 866 таких шкіл діяли на Лівобережжі й 129 — на Слобожанщині. Певна роль у поширенні освіти належала й мандрівним дякам та вихованцям Києво-Могилянської академії. Саме за зразком Києво-Могилянської академії в Україні були відкриті Черні­гівська, Харківська й Переяславська колегії, які давали серед­ню освіту. Вищу ж освіту в Україні здобували у Києво-Могилянській академії. У той час це був чи не єдиний у Східній Європі позастановий навчальний заклад, який довгий час відігравав роль центру освіти, науки і культури для східноєв­ропейських народів. Навіть до того, як Києво-Могилянська академія набула статусу академії у 1701 p., вона своїм освітнім рівнем ні в чому не поступалася європейським центрам вищої освіти. Відомо, що її опікуном і меценатом довгий час був гетьман І. Мазепа, який збудував для академії новий будинок і Братський собор, часто її відвідував, бував на диспутах і виставах.

В академії термін навчання не регламентувався. Слухачі ма­ли змогу кілька років залишатися в одному класі або переходи­ти з старших у молодші класи для закріплення знань. Чільне місце у навчальному процесі посідали філософія, історія, мате­матика, географія, риторика. Особлива увага приділялась ви­вченню мов. У граматичних класах вивчались старослов'янсь­ка, українська книжна, грецька, латинська та інші мови.

Кращі викладачі академії були відомими діячами освіти, науки, культури того часу. Серед них Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Йосиф Горбацький, Іоаникій Галятовський, Йосиф Краковський та багато інших. Кращі її вихідці зробили по­мітний внесок у розвиток культури своїх країн. Серед випуск­ників академії були й росіяни: відомий дипломат Порфирій Зеркальников, автор російського «Букваря» і «Малой грамма­тики» Каріон Істомін, перший російський доктор медицини Костянтин Щепін, фельдмаршал Борис Шереметьев та інші. Видатний російський вчений Михайло Ломоносов якийсь час теж навчався в академії.

Розгорнувши наступ на українську культуру, Петро І і Ка­терина II не обминули й академію. Хоча вона вистояла і про­довжувала залишатись центром культури України, з середини XVIII ст. європейський освітній рівень став для неї недосяж­ним. Кращі її викладацькі сили тепер працювали на славу іншої держави. Тільки у Слов'яно-греко-латинській академії працювало 95 професорів з цього славетного навчального зак­ладу. Під кінець XVIII ст. російський уряд пришвидшує зане­пад академії. З 1738 р. там стає обов'язковою російська мова. Спроби Данила Апостола, Кирила Розумовського, навіть П. Рум'янцева й Г. Потьомкіна поширити вищу освіту в Ук­раїні, зокрема відкрити університети, не дістали підтримки з боку російського уряду.

Серед українських вчених того часу посилюється увага до природознавчих наук, математики, медицини, філософії, істо­рії, суспільно-політичних знань в цілому. Зокрема, Ф. Прокопович у своїй промові «Про заслуги й користь фізики», яку виголосив у Києво-Могилянській академії, закликав до нау­кового пізнання світу. Академія була центром математичної школи, яку репрезентували вчені Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Кулябка, Я. Маркевич. Ф. Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника, Галілея.

Філософську думку другої половини XVII ст. розвивали Й, Горбацький, І. Гізель, С Яворський. Перша половина XVIII ст. представлена новою плеядою відомих вчених-філософів (Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.).

Особливо помітний слід в українській науці та культурі за­лишив філософ, просвітитель, письменник і поет Григорій Сковорода (1722-1794 pp.). Після закінчення Києво-Могилянської академії він викладав у Переяславському і Харківсь­кому колегіумах. Знав 5 іноземних мов, вивчав філософські те­орії минулих і сучасних йому мислителів. Зіткнувшись з нерозумінням і ворожістю, Г. Сковорода останні 25 років свого життя провів у мандрах, пропагуючи передові ідеї. Він розро­бив філософську концепцію трьох світів: безкінечного все­світу — макрокосмосу, мікрокосмосу — людини і «символічно­го» світу Біблії. І хоч Г. Сковорода виступав з критикою офіційного християнства як догматичного і схоластичного вчення, він не заперечував релігії, намагався відшукати в ній невидимий духовний початок. Стосовно людського буття, ви­датний філософ вважав, що своє щастя в житті людина досягає лише тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. На його думку, самопізнання і праця — шлях до щасливого жит­тя. Г. Сковорода став найвидатнішою постаттю серед євро­пейських філософів XVIII ст. Його творчість відіграла значну роль у розвитку громадсько-політичної думки і мала великий вплив на українську літературу.

Одночасно розвивалася історична наука, яка впливала на процес формування національної самосвідомості. Так, наприк­лад, у 60-х pp. XVIII ст. була написана «Історія русів», ця пра­ця вперше вийшла друком у 1846 р. її автор розпочинав істо­рію України з часів слов'янського розселення. Український народ він вважав окремим етносом. Автор наголошував, що ук­раїнці приєдналися до Росії як рівні з рівними, як вільні з вільними. Таким чином, цей твір вперше виразно поставив ідею державності України і переніс її у майбутнє.

Найбільш відомими істориками того часу були Петро Симоновський (1717-1809 pp.) — автор «Короткого описання про козацький малоросійський народ», Василь Рубан (1742— 1795 pp.), який видав «Короткий літопис Малої Росії», вчений-історіограф Микола Бантиш-Каменський (1737-1814 pp.).

Розвиткові освіти, науки, літератури сприяли книговидав­ничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверську. Тут вида­валися підручники С. Полоцького, М. Смотрицького, Д. Янковича, М. Ломоносова та ін. Тільки Київська друкарня до кінця XVIII ст. видала понад 100 назв книг, найбільш знаменитою серед них був «Синопсис».

У складних умовах Лаврська друкарня 1760 року виконала замовлення лубенського полковника і видрукувала 2 тис. бук­варів і часословів для навчання дітей козаків. А 1775 року ви­дала букварі для навчання грамоті солдатських і селянських дітей.

Незважаючи на заборону друку і викладання українською мовою, українська літературна мова вже існувала. Про це засвідчують здобутки на літературній ниві Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Г. Сковороди та ін. У цей час утворилася укра­їнська поетична школа. її становлення відбулося завдяки копіткій роботі викладачів Києво-Могилянської академії, які не тільки написали низку посібників з поетики і риторики, а й активно розробляли теорію літератури, зокрема поезії. Тільки в академії вивчалося до ЗО поетичних жанрів, хоча здебільшо­го тут захоплювалися античною поезією.

Успішно діяла Київська поетична школа. У Чернігові її пред­ставниками були Лазар Баранович та Іван Максимович, у Рос­тові творив Дмитро Туптало, у Харкові — Григорій Сковорода.

В українському мистецтві в цей час все виразніше відчу­вається відхід від старих, середньовічних канонів і потяг до національних форм. У монументально-декоративному мис­тецтві того часу відчуваються народні мотиви, яскраво просту­пають побутові деталі. Особливо це помітно в розписах церков Чесного Хреста у Дрогобичі, Святого Духа в Потеличі та ін.

В архітектурі того часу поширюється стиль мазепинського, або українського бароко. Тільки в період гетьманування І. Ма­зепи було збудовано 12 храмів і відреставровано 20 церков. Найвизначнішими з мазепинських будівель були церкви Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів), цер­ква Всіх Святих над Економічною брамою Лаври у Києві, цер­ква Вознесіння у Переяславі. Одним з найвизначніших досяг­нень українського бароко став Успенський собор, відреставрований після пожежі 1718 р. українськими майстрами.

З 20-х pp. XVIII ст. у монументальному будівництві Украї­ни поступово поширюється стиль класицизму, посилюються взаємозв'язки українських і російських будівничих. Водночас розвивається і світське будівництво із застосуванням нових композиційних матеріалів (камінь, скло, метал): магістрати, школи, колегії тощо. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Переяслав, Харків та інші міста.

Унікальні пам'ятки архітектури постали в середині XVIII ст. Це Андріївська церква у Києві (архітектори Ф. Растреллі, І. Мічурін), собор Різдва Богородиці в Козельці (архі­тектори А. Квасов, І. Григорович-Барський), комплекс церков Почаївської лаври (архітектори Г. Гофман, П. і М. Полейовські, Ф. Кульчицький) та ін.

Великою популярністю у світському мистецтві користував­ся портретний живопис. В основному малювали козацьку стар­шину, гетьманів Б. Хмельницького, І. Сулиму та ін. Усім порт­ретам притаманна документальність передачі образу. У XVIII ст. широко відомими були картини А. Лисенка, Д. Левицького, В. Боровиковського. Написані ними портрети стали окрасою російських і західноєвропейських художніх галерей.

В Україні зародився й театр. Його осередком була Києво-Могилянська академія. Вистави, як правило, ставили студен­ти, які знайомили глядачів з творами Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського.

Серед українських драматургів того часу широко відомими були Л. Горка, Д. Ростовський, С. Полоцький, Ф. Трофимович, І. Некрашевич та ін.

Вагоме місце у культурній спадщині того часу належить музично-пісенній творчості. Зокрема, у церковній музиці ут­вердився багатоголосий спів. Партесний спів під назвою «ки­ївський» поширився у Росії. Його теоретичні основи узагаль­нив український композитор Микола Дилецький у «Граматиці музикальній» (1677 p.), яка стала найкращим музичним по­сібником того часу.

Музичні осередки виникли у Чернігові, Львові, Харкові, Ніжині. Резиденція гетьмана К. Розумовського м. Глухів вод­ночас стала музичною столицею України XVIII ст. Тут працю­вала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, флейтах, гуслях. К. Розумовський запросив до себе відомого капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Михайло Березовський (1745-1777 pp.) та Артемій Ведель (1767-1808 pp.).

M. Бере­зовський вважається першим російським церковним компози­тором. А. Ведель прославився як церковний композитор, який в церковних співах використовував українські мотиви. Широ­ко відомою була творчість Д. Бортнянського (1751-1825 pp.), автора опер, камерно-інструментальних творів, хорових цер­ковних співів тощо.

З життям і побутом українського народу було тісно пов'яза­не декоративно-прикладне мистецтво. Високим був рівень на­родних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого. Розвивалися такі види мистецтва, як художнє тка­цтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, розпис.

У народному побуті широко використовувалися художні тканини, орнаментальні композиції, інтенсивно розвивалося килимарство. Одним з найпоширеніших видів народного мис­тецтва стала вишивка. Вона відзначалася чіткою композицією, різноманітною технікою виконання хрестиком, гладдю, ме­режкою тощо. Для вишивок Галичини, Закарпаття, Буковини властиві геометричні узори, для Київщини, Полтавщини, Чер­нігівщини характерні рослинні орнаменти. Серед українського населення дуже поширеними були вишиті рушники, сорочки та інше вбрання. Широкого розвитку набуло гутне мистецтво. Зі скла виробляли посуд і побутові речі. Кераміку випалювали на Полтавщині, Київщині, Гуцульщині. Тут робили посуд, облицювальну плитку для печей, іграшки тощо.

Таким чином, у середині й другій половині XVIII ст. освіта і культура в Україні досягли високого рівня. Було створено широку мережу шкіл, писемність охопила всі верстви укра­їнського населення. Важливим осередком освіти і науки стала Києво-Могилянська академія, яка готувала вчених не тільки для України, а й для інших країн. Значними були здобутки в українському мистецтві. Зміцнилися елементи класицизму, сентименталізму, просвітительського реалізму. Важливим на­прямом у розвитку художньої культури стало декоративно-прикладне мистецтво. Воно було тісно пов'язане з життям і по­бутом українського народу. У народному мистецтві поширили­ся вишивка, килимарство, виробництво гутного скла.

Савченко