Цінотлива 2 страница

В’язниця була просто збільшеною версією пошти і земель­ної управи, але меншою за міську залу зібрань. Звісно, якщо не брати до уваги ґрати на вікнах із видом на маленьку затоку.

Шериф Герк Ейвері виявився чолов’ягою з великим черевом, вдягненим у штани й сорочку кольору хакі, що їх зазвичай но­сили правоохоронці. Напевно, він помітив, як вони під’їхали, крізь вічко у оббитих залізом дверях в’язниці, бо не встиг Ро­ланд простягнути руку до дзвінка посеред дверей, як вони ши­роко розчахнулися й на ґанку виник шериф Ейвері. Точніше, спочатку (достоту так само, як судовий пристав входить до зали суду перед суддею) з’явилося його черево, а потім вже й сам його власник. Широко розставлені руки красномовно свідчили про те, що він страшенно радий дорогим гостям.

Він низенько їм вклонився (пізніше Катберт зізнався, що йому стало лячно: а раптом черево потягне товстуна додолу, він втратить рівновагу та покотиться вниз сходами й далі аж до самої затоки), кілька разів побажав доброго ранку, не переста­ючи при цьому шалено стукати себе по горлу. Його посмішка була такою широкою, що здавалося, ще трохи — і голова роз­падеться на дві нерівні частини. У дверях за спиною Ейвері, наче роззяви, скупчилися троє помічників шерифа, на вигляд — селюки селюками, одягнені в захисне, як і сам шериф. Вони витріщалися відверто і геть бездумно, тож на думку спадало ли­ше слово «роззяви».

Ейвері потиснув руку кожному хлопцеві, не перестаючи вкло­нятися. І попри всі Роландові протести, він усе одно не припи­нив свій обряд, поки не завершив його. А коли це нарешті сталося, шериф провів їх усередину. Хоча надворі шварчала спека, в конторі було на диво прохолодно. Авжеж, завдяки тому, що будинок був цегляний. Розміри приміщення і чистота в ньому вражали. Роланд ще ніколи не бачив, щоб офіс шерифа був таким прибраним, хоча за останні три роки побував щонай­менше в шести таких офісах — супроводжував батька в його коротких поїздках і одній тривалій патрульній вилазці.

Посеред кімнати стояв стіл-бюро, праворуч від дверей ви­сіла дошка оголошень (на одних і тих самих папірцях писали багато разів — папір у Серединному світі був на вагу золота), а в дальньому кутку в шафі, замкненій на підвісний замок, стояло дві рушниці, такі старі мушкетони, що Роланд дуже сумнівався, що до них досі можна було знайти набої. Якщо вже на те, він навіть сумнівався, що вони вистрелять. Двері ліворуч від шафи зі зброєю вели до в’язниці — три камери обабіч ко­роткого коридору і сильний запах лужного мила.

«До нашого візиту все прибрали, — подумки здивувався Ро­ланд. Цей факт зворушив його, але водночас вселив тривогу. — Прибрали так, наче ми не троє хлопців, які відбувають тут своє покарання, а загін солдатів із Внутрішніх бароній, присланий провести строгу інспекцію».

Та чи варто було перейматися запопадливою турботою, яку виявили до них господарі й мешканці містечка? Врешті-решт, вони ж прибули з Нового Ханаану, а в такому віддаленому ку­точку світу, як цей, на них могли дивитися не інакше, як на гостей королівської крові.

Шериф Ейвері представив своїх помічників. Роланд кожно­му потис руку, навіть не намагаючись запам’ятовувати імена. (Імена були парафією Катберта, він майже ніколи їх не забував.) Третій, лисий чолов’яга з моноклем, що висів у нього на шиї на стрічці, опустився перед ними на коліно.

— Не треба цього робити, бовдуре! — крикнув на нього Ей­вері, відтягуючи за комір. — Наші гості подумають, що ти сіль­ський кретин. Крім того, ти їх збентежив!

— Та нічого, — сказав Роланд, справді ніяковіючи, хоча він і намагався цього не показати. — Ми не надто важливі персони...

— Не надто важливі персони, кажете? — розсміявся Ейвері. Роланд відзначив про себе, що від сміху його черево не заходи­ло ходором, як драглі. Напевно, м’язи в ньому були тугіші, ніж це здавалося на перший погляд. Так само і його власник міг виявитися не вайлом, а міцним горішком. — Не надто важливі! Вони проїхали п’ять сотень миль від Внутрішнього Світу, наші перші гості з Альянсу відтоді, як чотири роки тому Великим Шляхом востаннє проїхав стрілець, а він каже: не надто важли­ві персони! Прошу, сідайте, любі хлопчики! У мене є граф, але зараз іще надто рано, щоб його пити, а може, ви взагалі його не вживаєте, адже ви ще такі юні, даруйте, що я так нахабно вас називаю юними, проте це ж очевидно, і до того ж юність — це не те, чого варто соромитися, авжеж, колись ми всі були моло­ді... а ще в мене є білий чай із льодом, дуже раджу скуштувати саме його, бо його заварює Дейвова жінка, а напої Дейвової жінки просто божественні.

Роланд перезирнувся з Катбертом і Аланом, і ті кивнули, всміхаючись, у відповідь (видно було, що вони роблять все можливе, щоб не дивитися на море), потім знову глянув на шерифа Ейвері.

— Білий чай найкраще втамує нашу спрагу і змочить запо­рошене горло.

Один з помічників притьмом рушив по чай, біля шерифового столу розставили в ряд стільці, і почалася розмова дня.

— Ви знаєте, хто ви є і звідкіля приїхали, і мені це також відо­мо, — сказав шериф Ейвері, опускаючись у своє крісло (воно застогнало під його вагою, але витримало). — У ваших голосах мені вчувається відлуння Внутрішнього світу. Але найважливі­ше те, що я бачу його на ваших обличчях.

Втім, тут, у Гембрі, ми ще дотримуємося старих звичаїв. Ми, так би мовити, сонні селяни. Але ми пильнуємо, щоб не збитися з власного життєвого шляху, і пам’ятаємо обличчя наших батьків, наскільки це нам до снаги. Отож, хоч як мені не хочеться вас затримувати, адже вас кличе обов’язок, даруй­те моє зухвальство, я хотів би глянути на ваші перепускні до­кументи, які ви могли випадково прихопити з собою, їдучи до нашого міста.

Роланд був певен, що шерифові Ейвері добре відомо: вони «випадково прихопили з собою» всі свої документи. Як на лю­дину, що обіцяла не затримувати їх, він роздивлявся папери надто неспішно. Водячи коротеньким пухким пальцем по аку­ратно складених аркушах (у них було так багато льону, що до­кументи нагадували радше тканину), ворушив губами. Час від часу палець повертався до якогось із рядків, і шериф його пере­читував. Двоє помічників стояли в нього за спиною, глибоко­думно втупившись поглядами в документи понад його широ­кими плечима. В тому, що вони вміють читати, Роланд чомусь сумнівався.

Вільям Деаборн. Син загонича худоби.

Річард Стокворт. Син фермера-скотаря.

Артур Гіт. Син коняра.

Кожне посвідчення підписав свідок: особу Деаборна засвід­чив Джеймс Рід з Гемфіла, Стокворта — Пайет Рейвенгед з Пенілтона, Гіта — Лукас Ріверс з Ґілеаду. Все було гаразд, описи повністю відповідали дійсності. Ці документи шериф повернув, не перестаючи дякувати. Далі Роланд простягнув Ейвері листа, що його вкрай поштиво дістав з гаманця. Ейвері прийняв його до рук так само обережно. Потім побачив печатку внизу, і його очі округлилися.

— Хай мене грім поб’є, хлопці! Та це ж стрілець писав!

— Еге ж, так воно і є, — побожним голосом підтвердив Кат­берт, і Роланд, не зводячи сповненого пошани погляду, боляче копнув його в кісточку.

Листа написав такий собі Стівен Дескейн з Ґілеаду, стрілець (тобто лицар, сквайр, миротворець і барон, хоча останній титул у сучасному світі не мав жодної ваги, попри всі просторіку­вання Фарсона), нащадок Артура, короля Ельда, у двадцять дев’ятому коліні за бічною лінією, інакше кажучи, спадкоє­мець однієї з сонму Артурових наложниць. Автор листа слав привітання мерові Гартвелу Торіну, канцлерові Кімбі Раймеру і Верховному Шерифові Геркімеру Ейвері та рекомендував до їхньої уваги трьох юнаків, що привезуть цього листа, — Деаборна, Стокворта і Гіта. Альянс відправив їх із особливою місією: провести облік усіх засобів, що можуть статися в на­годі Альянсу (слово «війна» в листі не згадувалося, але визи­рало з кожного міжряддя). Від імені Альянсу бароній Стівен Дескейн просив панів Торіна, Раймера і Ейвері надати рахів­никам Альянсу усю можливу допомогу, а надто в обліку всієї худоби, запасів провіанту і видів транспорту. Деаборн, Стокворт і Гіт пробудуть у Меджисі щонайменше три місяці, писав Дескейн, можливо, цілий рік. Послання закінчувалося про­ханням до будь-кого із зазначених офіційних осіб чи до них усіх «відписати кілька слів про цих юнаків і їхню поведінку, надав­ши будь-які деталі, які ви вважатимете за потрібне нам повідо­мити». Автор просив «не відмовляти в допомозі, якщо ви від­дані Альянсові».

Інакше кажучи, напишіть, чи вони пристойно поводяться. Напишіть, чи вони засвоїли отриманий урок.

Поки шериф ретельно вивчав документ, повернувся його помічник із моноклем. Він ніс тацю з чотирма склянками біло­го чаю. Помічник нахилився з тацею, достоту як лакей, Роланд пробурмотів слова подяки і роздав питво. Останню взяв собі, підніс до губ і побачив, що Алан дивиться на нього і його очі на незворушному обличчі сяють.

Алан легенько струсонув склянку, щоб лід теленькнув об стінки, і Роланд відповів йому ледь помітним кивком голови. Він очікував, що це буде охолоджений чай із глечика, який тримали над криницею, але в склянках був справжній колотий лід. Лід у розпалі літа. Це було цікаво.

Як обіцяв шериф, чай був смачнющий.

Дочитавши листа, Ейвері віддав його Роландові з побожні­стю, яка більше пасувала б до священної реліквії.

— Тримайте це при собі, Вілле Деаборн, як зіницю ока бережіть!

— Так, сер, — Роланд поклав листа і свою посвідку назад до кошеля. Його друзі «Річард» і «Артур» вчинили так само.

— Білий чай просто чудовий, сер, — сказав Алан. — У житті такого не куштував.

— Еге ж, — відповів Ейвері, відсьорбуючи зі своєї склянки. — Це мед робить його таким. Ге, Дейве?

Заступник з моноклем всміхнувся зі свого місця біля дошки оголошень.

— Мабуть, так. Але Джуді не любить розказувати про свій рецепт. Він їй від матері дістався.

— Ми мусимо пам’ятати й обличчя своїх матерів, — на мить шериф Ейвері сентиментально замислився, але Роланд підо­зрював, що лице його матері — остання річ на землі, про яку він думав. Він повернувся до Алана, і сентиментальний вираз на диво швидко змінився проникливим.

— Вас здивував лід, пане Стокворт.

Від несподіванки Алан аж підскочив.

— Ну, я...

— Голову даю на відсіч, ви навіть не уявляли, що в такій дірі, як Гембрі, може бути подібна розкіш, — правив далі Ейвері, і хо­ча в його голосі позірно звучали добродушно-жартівливі нотки, Роланд подумав, що під цією маскою ховається щось інше.

Він нас зневажає. Йому не подобаються наші «міські забаганки». Він знає нас недовго, тож йому невідомо, до яких міських витре­беньок ми звикли, але йому вони заздалегідь не подобаються. Він вважає нас трійцею шмаркачів і думає, що ми ставимося до ньо­го й усіх тутешніх людей як до тупих селюків.

— І не лише в Гембрі, — тихо сказав Алан. — У Внутрішній Дузі, шерифе Ейвері, лід тепер так само рідкісний, як і деінде. Коли я був малий, лід подавали на днях народження та інших вечірках як ласощі.

— На День сяйва завжди був лід, — вставив Катберт якось не по-катбертському тихо. — Після феєрверків це була наша улюблена розвага.

— Та що ви кажете, не може бути, — сказав шериф Ейвері здивовано-недовірливим тоном. Мовляв, чудасія, та й годі. Ма­буть, Ейвері не подобалося, що вони в’їхали в місто, не подо­балося, що вони забрали в нього те, що він назвав би «половиною довбаного ранку», не подобався їхній одяг, посвідки, акцент, їхня молодість. Насамперед молодість. Усе це Роланд міг зрозуміти, але чи був цей перелік причин вичерпним, він не знав. Якщо тут коїлося щось дивне, то що саме?

— У міській залі зібрань є газові холодильник і плита, — сказав Ейвері. — Досі працюють. У нас є природний газ. На Ситґо. Це нафтове поле на схід від міста, ви, мабуть, його проминали, коли їхали сюди.

Вони закивали.

— Плита нині вже стала просто раритетом, предметом старо­вини для школярів, які вчать історію. Але холодильник — дуже зручна штукенція. — Ейвері підняв склянку і подивився крізь неї на гостей. — Особливо влітку.

Він сьорбнув чаю, облизав губи і всміхнувся до Алана.

— Бачите? Ніяких загадок.

— Дивно, що ви досі не знайшли застосування для нафти, — сказав Роланд. — У місті немає генераторів, шерифе?

— Є, чотири чи п’ять. Найбільший на ранчо Френсіса Ленґіла, і я ще пам’ятаю ті часи, коли він був у робочому стані. Він називається ХОНДА. Знаєте таку назву, хлопці? ХОНДА?

— Бачив її двічі чи тричі, — відповів Роланд, — на старих мото­циклах із моторами.

— Невже? Але генератори все одно не хочуть працювати на нафті з Ситґо. Вона надто густа. І смоляниста. У нас тут нема як її очищувати.

— Розумію, — сказав Алан. — Але лід улітку — це круто. Хай там як він потрапив до склянки. — Один з кавалків льоду про­слизнув зі склянки йому до рота, і Алан із хрускотом його роз­жував.

Ейвері на мить затримав на ньому погляд, наче воліючи переконатися, чи справді тему закрито, а потім знову поди­вився на Роланда. На його товстій пиці знову засяяла широка і геть облудна посмішка.

— Мер Торін переказував через мене найщиріші вітання і вибачався, що не може бути присутній... Наш мер дуже за­йнята людина, надзвичайно зайнята. Але завтра ввечері в його домі відбудеться учта — для більшості запрошених о сьомій, для вас, юні друзі, о восьмій — тож ви зможете, так би мовити, з’явитися з тріумфом, додати, еммм, краплину драматизму!

І я не розказуватиму таким людям, як ви, адже ви вже, певно, бачили більше таких учт, ніж я — гарячих обідів, так от, я не роз­казуватиму вам, що краще не запізнюватися.

— У костюмах? — занепокоєно спитав Катберт. — Бо ви ж розумієте, ми довго їхали сюди, майже чотириста коліс подо­лали, і не брали з собою вечірні костюми й кушаки.

Ейвері захихотів, і цього разу його сміх був трохи щирішим, подумав Роланд, бо він відчув, що так званий Артур виказав свою недосвідченість і невпевненість.

— Ні, юний пане. Торін розуміє, що ви прибули сюди роби­ти свою роботу. Майже як ковбої, хе-хе! Глядіть, щоб вам не за­гадали витягувати неводи з затоки!

Раптом у кутку вибухнув сміхом Дейв, помічник з моноклем. Мабуть, подумав Роланд, щоб зрозуміти цей жарт, треба бути місцевим.

— Надягніть якусь свою найкращу одежину, та й по всьому. Кушаки у нас ніхто не носить, у Гембрі так не вдягаються. — І знову Роланда вразила насмішкувата зневага до його рідного міста і баронії та неприязнь до чужинців, яка за нею ховалася.

— Все одно завтра ввечері вам доведеться більше працювати, ніж розважатися. Гарт запросив заможних фермерів, конярів і власників худоби з цієї частини баронії. Не те щоб їх було багато, бо з західного боку Крутояру Меджис межує з пустелею. Проте на завтрашній учті будуть усі, чиє добро ви приїхали обраховувати. Гадаю, ви переконаєтесь, що всі вони віддані Альянсові й готові допомогти. Там буде Френсіс Ленґіл із «Рокінг Б»... Джон Кройдон з ранчо «Піаніно»... Генрі Вертнер, який по праву носить титул головного скотаря і коняра баро­нії... Геш Ренфрю, якому належить «Ледача Сюзен», найбільша конеферма в Меджисі (хоча ви, хлопці, мабуть, звикли геть до інших масштабів)... будуть також інші. Раймер вам усіх відре­комендує і введе в курс справи.

Роланд кивнув і повернувся до Катберта.

— Завтра ввечері твій зоряний час.

Кивком голови Катберт підтвердив, що розуміє.

— За мене не хвилюйся, Вілле, я їх усіх запам’ятаю.

Дивлячись на них поверх склянки, Ейвері відсьорбнув ще чаю. Його обличчя мало при цьому настільки лукавий й фаль­шивий вираз, що Роланд мимохіть здригнувся.

— У більшості є доньки шлюбного віку, яких вони привезуть із собою. Ви, хлопці, роздивіться там як слід.

Роланд вирішив, що для одного ранку з нього годі й чаю, і лицемірства. Він кивнув, випив склянку до дна, всміхнувся, сподіваючись, що його усміх щиріший, ніж у Ейвері, та звівся на ноги. Наслідуючи його приклад, Катберт і Алан вчинили так само.

— Дякуємо за чай і гостинність, — сказав Роланд. — Будь ласка, перекажіть мерові Торіну подяку за запрошення. Ми неодмінно прибудемо завтра, рівно о восьмій.

— Еге ж. Я так само.

Роланд повернувся до Дейва. Цей достойний чоловік так здивувався, що його знову помітили, що, сахнувшись, мало не вдарився головою об Дошку оголошень.

— І, прошу, подякуйте дружині за чай. Він був неперевершений.

— Подякую. Дякую-сей.

Вони пішли надвір у супроводі Верховного Шерифа Ейвері, схожого на доброзичливу гладку вівчарку.

— Що ж до того, де вам оселитися... — почав він, коли вони спускалися сходами ґанку і йшли доріжкою до коней. Щойно їхня компанія потрапила під промені сонця, з шерифа градом полився піт.

— Ох, геть із голови вилетіло, — сказав Роланд, ляснувши себе долонею по лобі. — Ми стали табором на тому довгому схилі, де пасеться багато коней. Я впевнений, ви знаєте, де це...

— Крутояр, еге.

— ...але без дозволу, бо тоді ми ще не знали, в кого можна спитати.

— То земля Джона Кройдона. Не думаю, що він вам заборо­нить там жити, але ми маємо для вас дещо ліпше. На північний захід звідси є Смуга К. Колись вона належала родині Гарберів, та після пожежі вони покинули її й переїхали. Тепер нею воло­діє Асоціація конярів, це така місцева групка фермерів. Я гово­рив про вас, хлопці, з Френсісом Ленґілом, він зараз президент асоціації, і він сказав: «Оселимо їх у Ґарберів, чом би й ні?»

— Чому й ні? — погодився Катберт лагідним, задумливим голосом. Роланд зиркнув на нього, але Катберт цього не помі­тив: він дивився на затоку, де сновигали маленькі рибальські човники, схожі на водяних жучків.

— Еге ж, і я так сказав: «А й правда, чом би й ні?» Садиба згоріла, але ж бараки досі стоять. І стайня, і літня кухня біля неї. За наказом мера я взяв на себе сміливість заповнити комору харчами і розпорядився там трохи все поприбирати та приче­пурити. Там можуть траплятися жучки, але вони не кусаються. І змії там теж не водяться, хіба кілька під підлогою, але якщо вони там, то нехай там і будуть. Чуєте, хлопці? Хай собі там і лишаються!

— Нехай лишаються, під підлогою, де їм так добре, — пого­дився Катберт, схрестивши руки на грудях і все ще не відриваю­чи погляду від затоки.

Ейвері скинув на нього недовірливим поглядом, і його усміш­ка в кутиках рота затремтіла від непевності. А потім він повер­нувся до Роланда і знову вишкірився на всі кутні.

— Дах не дірявий, не протікає. Якщо піде дощ, ви не змок­нете. Що скажете? Як вам пропозиція?

— Це більше, ніж ми заслуговуємо. Гадаю, ви дуже добре виконуєте свою роботу, а мер Торін аж надто люб’язний. — І він справді так вважав. Питання тільки: чому така люб’язність? — Але ми цінуємо, що він усе продумав. Правда, друзі?

Катберт і Алан енергійно закивали.

— І вдячно приймаємо його допомогу.

Ейвері кивнув.

— Я йому перекажу. Ідіть з миром, хлопці.

Біля перекладини, до якої прив’язували коней, Ейвері ще раз потиснув усім руки, і цього разу його найприскіпливіший по­гляд дістався їхнім коням.

— Тоді до завтрашнього вечора, юні джентльмени?

— До вечора, — запевнив Роланд.

— Як гадаєте, знайдете Смугу К самотужки?

І знову Роланда неприємно вразило приховане презирство і підсвідома зневага у шерифовому голосі. А втім, воно й на кра­ще. Якщо Верховний Шериф вважав їх тупоголовими, то хтозна, чи не можна буде надалі цим скористатися?

— Знайдемо, — запевнив Катберт, вибираючись на коня. Ей­вері підозріливо роздивлявся грачиний череп на луці Катбертового сідла. Помітивши це, Катберт, проте, змовчав, здиву­вавши і водночас потішивши Роланда своєю несподіваною стриманістю. — Бувайте здорові, шерифе.

— І вам зичу того самого, хлопче.

Він залишився стояти біля стовпа, гладкий чоловік у сороч­ці кольору хакі, під пахвами якої розпливалися великі плями поту, і в чорних чоботях, надто блискучих для невтомного захисника-шерифа. «А де ж той кінь, на якому він цілісінький день об’їжджає територію? — подумав Роланд. — Хотів би я хоч одним оком глянути на цю ломову коняку».

Ейвері помахав їм на прощання. Помічники на чолі з Дейвом підійшли до дороги і теж помахали.

З

Щойно троє парубчат із Альянсу всілися на своїх дорогущих, за-батьківські-гроші-куплених коней і відбули в бік Хай-стрит, шериф і його помічники махати перестали. Ейвері повернув­ся до Дейва Голіса, з чийого обличчя вираз недоумкуватого благоговіння вже зник. Тепер помічник здавався вочевидь розумнішим.

— Що думаєш, Дейве?

Дейв підніс свого монокля до рота і заходився нервово гриз­ти мідну оправу. Шерифові вже давно остогидло відучувати його від цієї поганої звички. Та що там, навіть Дейвова дружи­на Джуді — і та здалася, хоча Джуді Голіс (в молодості Джуді Вертнер) вміла добиватися свого, коли хотіла.

— Покладисті, — відповів Дейв. — М’які, мов ті яйця, які щойно випали з курячої гузки.

— Можливо, — мовив Ейвері, закладаючи великі пальці за пояс і при цьому розхитуючись уперед і назад, неначе велетен­ська брила, — але той, у пласкому капелюсі, хто найбільше патякав, себе м’яким не вважає.

— Байдуже, що він там собі вважає, — сказав Дейв, безпере­станку обгризаючи монокль. — Тепер він у Гембрі. Може ста­тися так, що йому доведеться думати так, як захочемо ми.

Інші помічники в нього за спиною захихотіли. Навіть Ейве­рі посміхнувся. Вони залишать багатих хлопців у спокої, якщо багаті хлопці не пхатимуть носа до їхніх справ — таким був на­каз мера. Проте особисто Ейвері був не проти того, щоб трішки їх провчити. Він би не відмовився від того, щоб врізати чоботом по яйцях малому з ідіотським пташиним черепом на луці сідла. Він стояв і глузував з нього, шерифа Ейвері, думаючи: який же він тупий селюк, цей шериф, він точно не знає, що в мене в голові. Але по-справжньому приємно було би вибити той зарозумілий погляд з очей хлопця в пласкому капелюсі пас­тора, щоб у них з’явився страх, коли містер Вілл Деаборн із Гемфіла зрозуміє, що Новий Ханаан далеко і багатий таточ­ко не прийде йому на допомогу.

— Еге ж, — сказав він і поплескав Дейва по плечі. — Можли­во, йому доведеться змінити хід своїх думок. — І посміхнувся, але ця посмішка була вже геть не схожа на ті, які він демонстру­вав рахівникам з Альянсу. — Можливо, їм усім доведеться.

Усі троє їхали вервечкою, аж доки не проминули «Рай для по­дорожніх» (молодий і вочевидь розумово відсталий чоловік із кучерявим чорним волоссям підвів погляд від ґанку, який він саме відшкрібав од бруду, і помахав їм рукою, а вони помахали у відповідь). Далі вже ікали поряд, із Роландом посередині.

— І як вам наш новий друг, Верховний Шериф? — поціка­вився Роланд.

— Я не знаю, що про нього думати, — відказав Катберт. — Зовсім не маю думки. Власна думка — це політика, а політика — це зло, через яке багато хто втрапив на шибеницю в розквіті сил. — Він нахилився і постукав кісточками пальців по черепу грака. — Але вартовому він не сподобався. На превеликий жаль, наш вірний вартовий вважає, що шериф Ейвері — це товстий підступний мішок лайна.

— А ти як гадаєш, юний Стокворте? — повернувся Роланд до Алана.

Алан, як завжди, замислився на якийсь час, жуючи травинку, яку вирвав зі свого боку дороги, перехилившись через сідло.

— Якби ми лежали на вулиці, охоплені полум’ям, і нагодив­ся шериф Ейвері, то він би навіть не помочився на нас, щоб загасити вогонь, — нарешті промовив він.

Катберт від душі розсміявся.

— А ти, Вілле? Що скажеш, капітане?

— Сам він мене не надто цікавить. Але те, що він сказав, при­вернуло мою увагу. Якщо та лука для випасу коней, яку вони називають Крутояром, щонайменше тридцять коліс завдовжки і ще на п’ять-шість коліс тягнеться до пустелі, то звідки шериф Ейвері знає, що ми зупинилися на території Кройдонового ран­чо «Піаніно»?

Спершу вони спантеличено втупилися в нього, але поступо­во на їхніх обличчях проступило розуміння. А потім Катберт нахилився і ще раз стукнув вартового по черепу.

— За нами стежать, і ти жодного разу не доповів? Вас зали­шено без вечері, сер. Якщо це станеться ще раз, ви потрапите до в’язниці!

Проте думки про шерифа Ейвері не встигли зіпсувати Роландові настрій, бо їх заступили інші, приємніші — про Сюзен Дельґадо. Він був упевнений, що побачить її ввечері наступно­го дня. Цікаво, чи вона розпустить волосся?

Йому кортіло дізнатися відповідь.

І ось вони в будинку мера. «Почнімо гру», — чомусь подумав Роланд, достоту не розуміючи, що це означає, бо він напевно не думав про Замки... принаймні, не того вечора.

Груми забрали у них коней, і якусь мить вони втрьох збили­ся докупи під ґанком, майже як коні в негоду. Їхні безбороді обличчя омивав вогонь смолоскипів. Всередині будинку грали на гітарах, і людські голоси вкотре вибухнули сміхом.

— Постукаємо? — спитав Катберт. — Чи просто ввалимося всередину?

Відповісти Роланд не встиг. Двері парадного входу до гасієнди розчахнулися, і надвір вийшли дві жінки, обидві в довгих сукнях з білими комірцями, що нагадали трьом хлопцям плат­тя, в які вбиралися дружини скотарів у їхньому краї. Їхнє во­лосся було забрано під сітки, що в світлі смолоскипів виблис­кували чимось діамантово-сліпучим.

Пухкіша з двох жінок виступила вперед і присіла перед ними в глибокому реверансі. У вухах у неї спалахнули кульчики з ква­дратними рубінами.

— Ви молоді люди з Альянсу? Ласкаво просимо до нас! До­брого вечора, панове, най будуть довгими ваші дні на землі!

Вони вклонилися в унісон, розшаркуючись, і подякували їй хором, чим розсмішили її так, що вона вже у долоні заплескала. Її висока й худа супутниця удостоїла їх ледь помітної усмішки, так само тонкої, як і її стан.

— Я Олів Торін, — сказала повна дама, — дружина мера. А це моя зовиця Корал.

Корал Торін, досі всміхаючись так, що це було майже непо­мітно (її губи ледь видовжилися, а очі залишалися холодними), зробила символічний реверанс. Роланд, Катберт і Алан знову вклонилися через витягнуті вперед ноги.

— Вітаю вас у Будинку-на-набережній, — сказала Олів То­рін. В її відкритій й радісній усмішці читалося, що її тішить візит молодих гостей із Внутрішнього світу. — Від щирого сер­ця запрошую вас зайти.

— Нам дуже приємний ваш теплий прийом, пані, — відповів Роланд. А потім без жодних задніх думок і розрахунку поцілував їй руку. Від задоволення вона так весело розсміялася, що він і собі всміхнувся. Олів Торін сподобалася йому одразу. Добре, що першою він зустрів саме її, бо, за проблематичним винятком Сюзен Дельґадо, того вечора йому не трапилося жодної люди­ни, яка б йому сподобалася і якій він зміг би довіряти.

Навіть попри морський бриз, надворі стояла тепла погода, і чоловік, що збирав плащі й пальто у вестибюлі, мав вигляд нікому не потрібного. Роланд не здивувався, впізнавши в ньо­му помічника Дейва. Жалюгідні залишки волосся в нього на голові були зализані назад із застосуванням якогось лиснючого жиру, а монокль спочивав у кишені сніжно-білої лівреї. Ро­ланд кивнув йому, і Дейв, тримаючи руки за спиною, відповів кивком.

їм назустріч уже йшли двоє — шериф Ейвері й підстаркува­тий джентльмен, худий, мов сам Доктор Смерть із коміксів. За їхніми спинами, крізь широко розчинені подвійні двері, виднілася зала, вщерть заповнена людьми, які стояли і розмовляли, тримаючи в руках кришталеві бокали для пуншу і беручи наїдки з таць, що їх розносили служники.

Роланд встиг кинути Катбертові лише один промовистий погляд напівприкритих очей: Запам'ятовуй усе. Кожне ім’я, кожне обличчя... кожну дрібни­цю. Особливо дрібниці.

Катберт звів брову (це був його потаємний знак згоди), а на­ступної миті Роланда вже затягнуло у вир вечірки. Той вечір став його першим на стрілецькій службі. І ще ніколи в житті він не працював важче.

Доктор Смерть виявився Кімбою Раймером, канцлером Торіна і міністром матеріально-технічних запасів (Роланд підо­зрював, що цю посаду вигадали спеціально з нагоди їхнього візиту). Він був на п’ять дюймів вищий за Роланда, якого в Ґілеаді вважали височенним; в око впадала воскова блідість об­личчя, втім, не хвороблива. На голові в нього майоріли пасма сивого волосся, тонкого, як павутиння. Маківка була всуціль лиса, на крихітному носику сиділо пенсне.

— Діти мої! — сказав він, коли всі всім відрекомендувалися. Голос у нього був спокійний і сумовито-чесний, як у політика чи гробаря. — Ласкаво просимо до Меджису! І до Будинку-на-набережній, скромної оселі нашого мера!

— Якщо це скромна оселя, то хотів би я подивитися на той палац, який ви б могли збудувати, — сказав Роланд. Це заува­ження було радше люб’язністю, ніж дотепом (зазвичай дотеп­ником у них був Берт), але канцлер Раймер розреготався. І ше­риф Ейвері теж.

— Ходіть, хлопці! — запросив Раймер, виказавши достатню порцію задоволення. — Я впевнений, що мер уже нетерпляче чекає на вас.

— Еге ж, — промовив боязкий голос десь за їхніми спинами. Зовиця Корал зникла, проте Олів Торін ще й досі була поряд. Вона дивилася на нових гостей, добропорядно склавши руки перед собою в тому місці, де в неї колись, напевне, була талія. І всміхалася своєю теплою відкритою усмішкою. — Гартові дуже кортить з вами познайомитися. Я проведу їх, Кімбо, чи...

— Ні, ні, не варто вам турбуватися, у вас і так дуже багато гостей, і їм усім потрібна ваша увага, — сказав Раймер.

— Мабуть, ваша правда, — вона востаннє присіла перед Роландом і його супутниками в реверансі, і хоча її усмішка не зблід­ла і здавалася Роландові цілковито щирою, він подумав: «Її наче щось непокоїть. Здається, ця жінка у відчаї».

— Джентльмени? — покликав їх Раймер. Його зуби, від­криті в усміху, здавалися неправдоподібно величезними. — Ви йдете?