Документи сеймів та сеймиків Речі Посполитої
Велика роль у Речі Посполитій, особливо з 1573 р., належала сейму — станово-представницькому органу, що мав законодавчі повноваження. Без згоди вального (загального) сейму король не міг видати закони, встановлювати податки, складати феодальне ополчення — посполите рушення, одружуватися, т. ін.
За діючою конституційною доктриною сейм у Речі Посполитій другої половини XVI—XVII ст. складався з трьох станів: короля, сенату (верхньої палати) й посольської ізби (палати депутатів). Важливу роль у системі державного устрою Речі Посполитої, особливо на місцях, відігравали сеймики — з’їзди феодалів воєводств або земель. Вони відбувалися досить часто і залежно від своїх функцій мали визначену назву (реляційні, депутатські, елекційні та ін). Найважливішими були предсеймові сеймики, на яких слухали королівського листа про скликання сейму, обирали депутатів для участі в його роботі й опрацьовували відповідну інструкцію. Слід відзначити, що на території Речі Посполитої в середині XVII ст. діяло 68 сеймиків, в тому числі в Короні — 44, у ВКЛ — 24. Територіальне охоплення сеймиків не завжди накладалося на кордони воєводств, земель та (у ВКЛ) повітів.
На сеймах та сеймиках зовсім не було представлено селянство, тобто переважна більшість населення країни. В сеймі брали участь тільки представники міської верхівки Кракова й Вільнюса, та й то з дорадчим голосом. Сейм та сеймики служили насамперед інтересам магнатів, шляхти, вищого та середнього духівництва
За доби Національно-визвольної війни в Речі Посполитій відбулося 10 сеймів. Три з них були пов’язані з обранням нового короля по смерті Владислава IV: конвокаційний (16 липня — 1 серпня 1648 р.), елекційний (6 жовтня— 19 листопада 1648 р.) і коронаційний (19 січня — 14 лютого 1649 р.). Три сейми були екстраординарними (23 липня—17 серпня 1653 р.; 24 березня — 7 квітня 1654; 9 червня —20 липня 1654 р.), а всі інші —ординарні: 20 листопада 1649 р— 14 січня 1650 р.; 21 листопада —24 грудня 1650 р.; 26 січня— 11 березня 1652 р.; 11 лютого —28 березня 1654 р.14 Відзначимо також, що два сейми (1-й 1652 р. та 2-й 1654 р.) були зірвані.
Внаслідок діяльності загальних сеймів з’явилася велика кількість джерел, що безпосередньо стосуються історії Національно-визвольної війни. їх можна поділити на 6 основних груп: 1. «Делібераторійні листи», легації й королівські інструкції на сеймики; 2. Королівські пропозиції; 3. Сеймові виступи («мови»); 4. Сеймові діяріуші та ін. 5. Конституції (постанови, ухвали); 6. Протоколи сенаторської ради.
Делібераторійними листами (обговорювання) в Речі Посполитій XVII ст. називали спеціальні листи короля до сенаторів. Після наради з сенаторською радою й прийняття останньою позитивної ухвали король через свою канцелярію повідомляв інших сенаторів про час проведення майбутнього сейму та сеймиків, причини їхнього скликання та головні питання черги денної й фактично домагався від сенату підтримки своєї політичної лінії. Поряд з делібераторійними листами королівська канцелярія надсилала на місця низку спеціальних універсалів (легацій), в яких містилися подібні повідомлення. Делібераторійні листи висилалися набагато раніше, ніж універсали, місцевій адміністрації, хоча бували й винятки. Так, зборівська кампанія й тяжка поразка в ній польських військ призвели до того, що король розіслав делібераторійні листи й універсали на місця одночасно
Крім «делібераторійних листів» й універсалів-легацій коронної канцелярії канцлером або підканцлером створювались також королівські інструкції на сеймики, що посилалися на місця. Під час безкоролів’я інструкції, як і делібераторійні листи й легації, видавали примаси. Королівські інструкції складалися з двох частин. У першій — підбивалися підсумки діяльності короля та уряду за період від часу попереднього сейму, у другій — детально викладалася проблематика майбутнього сейму. В усіх цих документах давалася оцінка ситуації, що склалася на поточний момент. Звичайно в інструкціях високо оцінювалася діяльність короля й уряду, перебільшувалися їхні успіхи.
В усіх документах даної групи нерідко замовчувалися або викривлялися справжні мотиви скликання сеймиків. Не завжди розглянуті документи містили у собі повний перелік питань, які планувалося обговорювати на сеймах. Це іноді можна пояснити об’єктивними причинами. оскільки часом доводилося розв’язувати проблеми, що виникли вже в процесі роботи сеймів. Водночас король і уряд нерідко прагнули уникнути обговорення деяких гострих питань на сеймиках, що могло загальмувати вирішення невідкладних Проблем і заблокувати сеймиковими ухвалами ініціативи панівної верхівки Речі Посполитої. У тісному зв’язку з делібераторійними листами, легаціями, королівськими інструкціями та доповненнями до останніх необхідно розглянути так звану королівську пропозицію. Цей документ звичайно читався на початку засідань кожного сейму й містив у собі остаточний варіант черги денної, порядку роботи, форми обговорення різних питань. Після проголошення королівської пропозиції відбувалося її обговорення в сенаті. Присутні сенатори почергово викладали своє бачення проблеми, так званий «вотум» («вота»). На основі останніх король або канцлер формував загальну думку («конклю-зію»), що виносилася на обговорення в посольській ізбі. Цією процедурою звичайно завершувався перший етап роботи сеймів.
Серед матеріалів станово-представницьких органів Речі Посполитої традиційно вміщують сеймові діяріуші (щоденники). При цьому враховані не стільки видові ознаки, скільки особливість походження даної категорії джерел, що мають чимало спільного з протоколами й цілковито присвячені перебігу подій на сеймі. Сеймові діяріуші створювалися сенаторами й королівської, й магнатських канцелярії, й рядовими депутатами сеймів. Нерідко ці пам’ятки цілком або частинами надсилалися різним високопоставленим особам Речі Посполитої, котрі з якихось причин не брали участі в роботі сеймів, а також посилалися за межі Речі Посполитої. Так, Б. Хмельницький мав щоденник сейму 1649 р. Кількість діяріушів, що відбивали хід того чи іншого сейму, була неоднаковою, залежала від різних причин. Відомий польський історик В. Конопчинський підрахував, що за 1493—1793 рр. у Польщі відбулося 245 вальних сеймів, хід яких відбивався майже в 900 діяріушах. Сейми XVII ст. висвітлювалися у 92 пам’ятках даної категорії, з яких видрукувано 10. Що стосується сеймів середини XVII ст., то на кожен з них припадає по 1—4 діяріуша.
Наявна досить численна кількість документів, що адресувалися сеймові або сеймикам представниками католицької церкви, військових частин, різними феодалами і навіть претендентами на корону Речі Посполитої. Частина цих матеріалів має певне значення і як джерело з історії Національно-визвольної війни. Це стосується, наприклад, суплік (прохальних петицій) та інструкцій війська Речі Посполитої. Серед суплік окремих осіб або ж невеликих груп вирізняються два документи, подані посольській ізбі козаками-ренегатами 15 та 19 грудня 1649 р. Авторами першої були Ясько Ясноборський, Іван Ганжа, Семен Забуський та сотник Дмитро. Другий документ подали колишні сотники Черкаського та Канівського полків Іван Дорошенко, Войцех Порський та Прокіп. Вказані особи добивалися від сейму нобілітації, відмежовуючись від «всіх бунтів та свавільної ребелії», виставляючи свої «заслуги» перед королем та Річчю Посполитою, особливо у каральних операціях 1649 р., і тим самим викриваючи себе як зрадників українського народу
Офіційні результати сеймів відбилися у сеймових конституціях (постановах). З кінця XV ст. конституції набули силу закону. Вони оголошувалися від імені короля, але перед цим їх одночасно повинен.був прийняти сейм. Остання редакція сеймової конституції належала королю, після чого текст представлявся до друку в друкарню Петра Елерта (з 1643 р.)
Необхідно врахувати, що в Речі Посполитій середини XVII ст. конституції мали ходіння в друкованому та рукописному вигляді. Найчастіше рукописні тексти були звичайними копіями друкованих, але інколи вони мали важливі відмінності. Річ у тім, що внаслідок редагування конституцій комісією й особливо королем, друковане видання могло серйозно різнитися від прийнятого сеймом рукописного тексту. Так трапилось, наприклад, при підготовці ухвал з питань реорганізації збройних сил Речі Посполитої на сеймі 1649—1650 рр. Ось чому рукописні тексти сеймових конституцій необхідно порівняти з друкованими й встановити: чи є рукописний текст звичайною копією друкованого, чи є первісним варіантом конституції, прийнятої сеймом.
Серед усіх конституцій сеймів середини XVII ст. особливе значення мають ті, що фіксували результати обговорення питань ратифікації Зборівського та Білоцерківського мирних договорів. Тут дуже точно відбилося вороже ставлення панівної верхівки Речі Посполитої до Національно-визвольної війни. Досить сказати, що в конституції сейму 1649—1650 рр. про Зборівський мир згадується в найзагальніших рисах, причому повний текст договору до неї не включений, хоча на цьому дуже наполягали українські дипломати.
До сеймових матеріалів можна віднести, хоч і не безумовно, протоколи засідань сеймової ради (сенатус консультуй), що мала контролювати діяльність короля у міжсеймовий період і брати участь в опрацьовуванні головних напрямків зовнішньої та внутрішньої політики. Протоколи створювалися королівськими секретарями, які допускалися навіть на таємні засідання: а потім вносилися до спеціальних книг, що зберігалися у регента великої королівської канцелярії. Протоколи підписували учасники наради, що підтверджувало точність відтворення висловлених ними думок.
На жаль, протоколи сеймової ради середини XVII ст. збереглися погано. Відомі тільки дві пам’ятки, Що стосуються засідань сеймової ради 1—7 червня 1649 р. Перша з них охоплювала весь період, але її записи є дуже лаконічними. Друга дійшла тільки у фрагментарному вигляді, в ній висвітлюється хід таємної наради лише одного дня: 4 червня 1649 р. Зате цей день описаний набагато повніше, ніж у попередньому протоколі. Обидві пам’ятки подають грунтовне уявлення про чергу денну цього засідання ради, на якому обговорювався звіт короля про його зовнішньополітичну діяльність, починаючи з зайняття трону.
Переважна більшість сеймів Речі Посполитої середини XVII ст. були предсеймовими або реляційними і складалися на основі відповідних документів короля або примаса. Підсумки роботи сеймиків звичайно фіксувалися в ляудум, на основі яких опрацьовувалася інструкція на сейм. Крім того, під час інтеррегнум опрацьовувалися так звані ординації, що визначали склад каптурового суду, порядок його функціонування тощо. Ці документи були дуже подібні до інструкцій, але стосувалися тільки судових справ. Форма ляудум та інструкцій була досить стандартною. Ляудум складався з преамбули й ухвалюючої частини. У першій містилася інтитуляція, чітко вказувалося місце й час проведення сеймику, причини його скликання, давалося посилання на універсал (інструкцію) короля, примаса або воєводи, що є юридичним підгрунтям сеймику. В ухвалюючій частині документа викладалися думка шляхти за пунктами королівської інструкції на сеймики (якщо сеймик був предсеймовим), а також конкретні рішення по справах, що стосувалися даного воєводства, землі або повіту. Завершувалася постанова датумом, який містив вказівки на місце й час створювання документа, а також підпис маршалка сеймика. Нерідко тут ставилися підписи всіх шляхтичів, присутніх на сеймику.
На відміну від ляудум, у сеймикових інструкціях депутатам на сейм можна вирізнити не дві, а чотири частини. Перша частина є преамбулою, дуже подібною за складом з аналогічною частиною ляудум. Щоправда, тут обов’язково вказувалися імена й прізвища депутатів, на сейм, ті посади, які вони обіймали; відзначалося, що ці особи були обрані як депутати одноголосно. У другій частині найчастіше містилися детальні вказівки на пропозиції, котрі депутати повинні були зайняти з питань черги денної сейму та деяких кардинальних питань громадсько-політичного життя Речі Посполитої. Обсяг даної частини інструкції особливо коливався і міг містити в одних випадках по декілька пунктів, а в інших—по 50— 70. До їх числа включалися нерідко й «граваміна» — претензії й звинувачення уряду з різних важливих та другорядних питань. Характерно, що деякі питання, порушені королем, замовчувалися у сеймових інструкціях та ляудум.
Звичайно, посли повинні були притримуватися інскрипції й повну свободу дій отримували тільки в спеціально обумовлених випадках або ж коли мова на сеймі торкалася питань, що не згадувалися в інструкції. На практиці справа виглядала дещо інакше, і депутатів, які повернулися з сейму і звітували на реляційному сеймику, важко було звинуватити у відступах від інструкції, тим більше, що склад даного сеймику міг дуже відрізнятися від депутатського. Таким чином, контроль над сеймовою діяльністю депутатів залишався слабким. Інструкція сприймалася ними як орієнтир, бо суворе дотримування її положень не було у той час нормою. При визначенні дієвості сеймових інструкцій й особливо ляудум велике значення мають спеціальні публічні заяви, котрі називалися протестами. Тут звичайно підкреслювалася невідповідність прийнятих сеймиками постанов або окремих їхніх пунктів законам Речі Посполитої та правам шляхти.
Ляудум та інструкції сеймиків дають точне уявлення про позиції феодалів кожного з регіонів тодішньої Речі Посполитої з найважливіших питань політичного життя, насамперед щодо війни. Хоча в усіх документах зафіксоване відверто вороже ставлення до неї, шляхта різних регіонів по-різному бачила перспективи ліквідації загрози для Речі Посполитої. Ляудум та інструкції дають уявлення й про розстановку сил в середині панівного класу Речі Посполитої, що значно впливала на діяльність сейму, внутрішню й зовнішню політику короля та його уряду. Ці самі джерела яскраво засвідчують політичну короткозорість шляхти, яка навіть у той час тяжкої кризи Речі Посполитої не хотіла поступитися своїми привілеями і во роже сприймала найменші спроби реформ. Ляудум та інструкці: сеймиків свідчать і про заходи місцевих органів влади, спрямована на припинення повстань; формування каральних військ та його фінансове забезпечення.
Слід відзначити, що ляудум та інструкції сеймиків ухвалювалися, як і сеймові конституції, в інтересах насамперед панівного класу Речі Посполитої і відбивали дуже вороже ставлення шляхти до українських повстанців.
38. Відписки. «Відписки» донесення місцевої адміністрації, звичайно воєвод, що адресувалися вищим інстанціям, а іноді й офіційне листування між воєводами. Регулярне складення відписок було одним з головних обов’язків місцевої влади, бо уряд був надзвичайно зацікавленим у оперативному отриманні інформації про стан справ у країні та за її межами, особливо в сусідніх державах. коли виникала загроза зовнішнього нападу на Росію, порубіжні воєводи направляли свої відписки й адміністрації сусідніх повітів.
Формуляр відписок, які звичайно адресувалися на царське ім’я, є гранично простим і дуже стабільним. У його складі можна вирізнити чотири головних елементи: інскрипцію, інтитуляцію, салютацію й нарацію.
Формально всі відписки адресувалися цареві, але фактично їх отримували керівники Посольського приказу, рідше — Розрядного. Відписки могли при необхідності розпечатуватися й читатися повноважними особами до отримання їх адресатом, але потім вони знову надсилалися адресатові з відповідним листом тієї особи, що ознайомилася з відпискою. Часом цар приймав рішення щодо викладених у відписці питань і це теж відбивалося у позначках. В останніх нерідко фіксувалися час надходження відписки до приказу, особа, яка привезла документ. Відписки, що стосувалися ідентичних проблем, часто об’єднувалися з іншими документами (царськими грамотами: указами, пам’ятями, «расспросньїми речами» тощо) і складали разом з ними великі справи.
Відписки місцевої адміністрації можна поділити на три групи, виходячи з їхнього походження та призначення, а почасти н змісту. До першої, дуже нечисельної групи (понад 20) належать відписки—супроводжувальні документи до листів, які були отримані з-за кордону, рідше—до «расспросньїх речей» або чолобитних вихідців з-за кордону. Тут стисло вказується на походження додаваних документів (час отримання листа або занотувакня на письмі «расспросньїх речей», короткі дані про осіб, які привезли листа або про інформатора — автора «расспросньїх речей»), іноді переказується головний зміст документа, що додавався, відзначається, куди направлені оригінали та копії останнього.
Друга, численніша група відписок містить дані про події що відбувалися на території конкретного порубіжного міста або повіту, донесення про те, як були виконані царські чи урядові розпорядження. Передусім варто вирізнити відписки, що стосувалися переселення українців в межі Російської імперії, рідше - втеч в Україну російських кріпаків, торговельних справ, заходів щодо зміцнення кордону, різних спільних справ. Серед відписок даної групи особливо вирізняються ті, в котрих йдеться про формування на території Росії загонів української повстанської армії. Відписки даної групи містять у собі важливі свідчення про історію українсько-російсько-білоруських зв’язків періоду Національно-визвольної війни, міжнародне значення останньої.
Переважна більшість відписок належить до третьої групи. Вони можуть бути названі «вістовими»– в них міститься інформація з військово-політичних питань. Ці документи грунтувалися на «расспросных речах» однієї чи декількох осіб, котрі прибули до Росії з-за кордону. Досить специфічними є відписки, створені на основі свідчень російських «полоняників», які втекли з турецької, ногайської або татарської неволі. Тут містилися біографічні дані інформаторів, свідчення про події в Османській імперії, Кримському ханстві, врешті в Україні. Дуже подібними до них є відписки, головним джерелом яких були «расспросньїе речи» православного духівництва або купців з балканських або близькосхідних країн.
Найважливішу інформацію про події Національно-визвольної війни містять відписки, створені на основі «расспросньїх речей» вихідців з України або ж російських «вістовщиків». Останні регулярно посилалися за межі Росії з метою збору важливої військово-політичної інформації, причому в деяких випадках згідно з спеціальним урядовим наказом. Серед «вістовщиків», а, точніше кажучи, агентів російського уряду бачимо дрібних дворян, а також купців, рідше — селян, ремісників, пушкарів тощо. Найчастіше агенти висилалися з Путивля, де проживало чимало українців, які теж, стаючи агентами, могли краще «вписатися» в українське середовище й ефективніше виконати своє завдання. Агентів звичайно висилали невеликими групами по 2—5 осіб у найближчі українські міста, насамперед до Києва, Чернігова, Ніжина, Гадячого, Полтави та ін.
Питання про достовірність відписок тісно пов’язане з проблемою достовірності «расспросных речей». Варто мати на увазі, що відписки створювалися представниками феодального класу Російської імперії, внаслідок чого в них виявляється негативне ставлення до селянських повстань в Україні, часом і зневажливе трактування повстанців. Автори відписок не завжди критично підходили до інформації, отриманої від представників панівного класу Речі Посполитої, котрі з неприхованою ворожістю ставилися до Національно-визвольної війни українського народу. Знижує цінність всього комплексу відписок і те, що деякі з документів дублюються.
Слід відзначити певні диспропорції у комплексі відписок — джерел з історії Національно-визвольної війни. Майже половина виявлених на сьогодні документів була створена у 1648—1649 рр., а друга їхня частина розподіляється приблизно порівну по інших роках війни. Найбільша кількість відписок з проблеми, яка нами розглядається, була створена путивльськими воєводами (близько 25%). Це зумовлювалося тим, що Путивль був не тільки великим адміністративним та господарським центром, але й стояв на важливому шляху, що вів з Києва та Чернігова на Москву. Варто вказати на відписки отаманів Війська Донського російському уряду, де звичайно йдеться про турецькі та кримські справи, походи козаків, а також про взаємовідносини Війська Донського з Українською державою.